«Драгоманівщина» проти «качальщини»

Греко-католицький священник Стефан Качала (*1815–†1888), публіцист, журналіст, історик, політичний і громадсько-культурний діяч, меценат, належав до покоління діячів українського національного відродження в Галичині 1848 року. Згодом у числі небагатьох із цієї старшої генерації пристав до молодих народовців покоління 1860-х (Ксенофонт Климкович, Володимир Шашкевич, Федір Заревич, Данило Танячкевич та ін.)¹ і став одним із народовських проводирів та ідеологів 1860–1880-х років. Виявив себе одним із ранніх репрезентантів консерватизму в українській політико-філософській думці та суспільно-політичному русі. Як такий, не міг не зіткнутися на ідеологічному полі з Михайлом Драгомановим, який наполегливо силкувався прищепити «молодій Галичині» свої ліберальні, а то й соціал-демократичні погляди².

 

 

Рання драгоманівська рецепція Качали

(корекція на власний розсуд)

1871–1872

 

Драгоманов цікавився публікаціями Качали принаймні від 1871 року. Посередником йому в цьому став студент правничого факультету Віденського університету Мелітон Бучинський (*1847–†1903), родом зі Станиславівщини. У листі до Бучинського від 31 серпня 1871 р. з Гайдельберга Драгоманов прохав надіслати йому номери львівського часопису «Основа», «де були розправи п. Качали»³. Бучинський у відпису від 10 вересня 1871 р. зі Станиславова зазначив, що місцева громада для заснування «часописи нашої власної» прохає його

«завязати переписку з нашим батьком Качалою Степаном. Він від [18]48 р. муж у нас народний і всіх крестянських справ свідок живобачний, могли б Ви удвійку за порозуміньом написати, н[а] пр[имір], розвій крестянської справи обопільний з невимовною користею для обох полів [Себто: половин, частин (України). – Прим. М. Павлика]»⁴.

 

Про це Бучинський інформував Володимира Навроцького в листі від 15 вересня 1871 р. (з Микуличина):

 

«На просьбу мою написав Драгоман в листі коротку історию увлащеня крестян у Росиї (на 3 листах) і запитує, чи обширнiще розсвіченє сеї справи не здалось би у “Основі” або окремою брошурою для Галичини. Я відписав, що так, та й порадив, щоб Драгоман порозумівся в сiй справі з Качалою»⁵.

 

У листі від 10 вересня 1871 р. Бучинський обіцяв Драгоманову подати адресу Качали «за пару день»⁶. А в листі від 17 жовтня 1871 р. з Відня ще раз наголосив: «Качалу уважаємо в Галичині головою нарідної стóрони»⁷.

 

У листі від 31 жовтня 1871 р., надісланому зі Львова, Навроцький повідомляв Бучинського, що «більше як місяць тяглась дискусия над проґрамом політичним» оновленого часопису «і разом нашого сторонництва» (тобто народовців) і що «з послів» у ній брав участь «Качала і був предсідателем сего нашого клюбу» (тобто дискусійної платформи). Далі стисло виклав суть програми⁸. На підставі цього епістолярного повідомлення (на листі дописка адресата: «Одержав 4/11»⁹) Бучинський у листі від 8 листопада 1871 р. із Відня сповіщав Драгоманова, що

«зміняє нині “Основа” свій проґрам і під керунком народовців заступитись хоче орґаном радикальним молодої Галичини. <…> Початок вже 1 грудня. <…> Проґрам загальний, уложений нашими громадянами (комітет редакцийний) під проводом Ст. Качали, такий: “Малоруський нарід боронить своєї нарідної индивідуальности протів москалям і полякам; проти тим послідним тілько на леґальній підставі, т. є. в краю, в соймі; <…> поступ у всіх керунках: праця над моральн[им] і матер[іяльним] розвойом народу і краю <…>”»¹⁰.

 

Часопис «Основа» заснував український громадський і політичний діяч, віцемаршалок Галицького крайового сейму, судовий радник Юліян Лавровський. Виходив спершу за офіційною редакцією Теодора Леонтовича (1870–1871 № 93), відтак Ксенофонта Климковича (1871 № 94–1872). Качала був активним автором «Основи», але на її сторінках як редактор не зазначений, хоча, певно, мав вплив на редакційну політику часопису, особливо від кінця 1871 року.

 

У відпису від 16 листопада 1871 р. з Флоренції Драгоманов виправдовувався, чому не пише до Качали, тим, що не знає його адреси, і тим, що боїться «ні з того, ні з сього до чоловіка писати», котрий його не знає¹¹. Із листа Драгоманова від 26 листопада 1871 р. (також із Флоренції) видно, що він прочитав Качалині публікації в «Основі»:

 

«Вибір для такого органу редактором Качали, скільки я знаю його по писанням у “Основі” про “високу політику” і його нікчемність, є якби одвіт, судьбою уготований на моє безпорядочне писаніє»¹².

 

Це висловлювання не зовсім зрозуміле, тому потребує контекстуального вияснення. Вислів «моє безпорядочне писаніє» стосувався, поза сумнівом, імпровізованих настановчих роздумів Драгоманова у листах до Бучинського. Складніше з оцінним висловом «його нікчемність». Не міг Драгоманов так безцеремонно таврувати Качалу в листі до Бучинського, який, навпаки, з пієтетом величав його «батьком» і «головою» народовців. Перед зацитованим місцем Драгоманов у листі зневажливо зауважив: «чорт з нею, з високою політикою» – і пропонував у дальшому епістолярному обговоренні перейти «до діла малого, але такого, що колись підточить усякій високий будинок, збитий мошенниками, т. є. політиками». Погодився, що в «головній мислі» – щодо характеру часопису – сходиться з Бучинським: «“гайдамацькій орган”, мающий мету і опору тільки у народі і усе друге почитаючій тілько временним ділом і орудієм»¹³. Звідси можна здогадуватися, що вислів «його нікчемність» міг стосуватися незначної церковної посади Качали, який на той час був звичайним сільським парохом у Шельпаках (тепер село Тернопільського району Тернопільської обл.), а отже, перебував серед простого народу. Щоправда, Качала водночас був послом Галицького крайового сейму (1861–1888) і віденської Державної Ради (1861–1879), але невідомо, чи Драгоманов брав це до уваги. Утім, «нікчемність» могла стосуватися самої «високої політики» (пишучи листи до Бучинського поспіхом, не шліфуючи мови, Драгоманов міг механічно замість «її» написав «його»). Та й кому міг поставити не там, де треба за змістом (таке трапляється у його листах): «, і його нікчемність є» – тоді «нікчемність» стосувалася б друкованого «органу», тобто «Основи», що найправдоподібніше. Схоже, обрання Качали редактором «Основи» було прийнятним для Драгоманова, бо в наступних листах він схвально покликався на його статтю про «високу політику».

 

Однак Драгоманов критично поставився до народовської програми «Основи» через її національні (україноцентричні) пріоритети, а особливо – через акцент на визволенні Наддніпрянської України з-під російсько-імперського поневолення:

 

«З якої ж Вам речі виступать яко боронителі малоруської народности од москалів, котрих Ви у Галичині не маєте. Як ми з москалями устроємось – це вже наше діло, за нашим кордоном <…>»¹⁴.

 

Таким чином, Драгоманов, який від початку 1870-х років і до кінця життя скількимога силкувався впливати на духовий розвиток галицьких українців відповідно до своєї ідеології, водночас, як читаємо, забороняв їм утручатися у відносини наддніпрянських українців із росіянами, підтримувати визвольний рух проти Російської імперії, вважаючи це внутрішньою справою поневолених наддніпрянців.

 

Як видно з листа від 26 листопада 1871 р. (теж із Флоренції), Драгоманов стояв на тому, що спершу треба розібратися, хто такі наддніпрянські «руські», а для цього – пізнати історію, усну словесність і мову народу:

 

«ми у Россії повернули увесь вопрос на научну дорогу і художественну; пользуючись тим, що усі говорять про “Русь”, “руській”, про “народність”, ми кажемо: і ми Русь, руські, хочемо виложить научно нашу народню історію, мову, розробити нашу народню пісню. А які ми руські – чі ми різновидність общого, чі окремне зовсім, – цього, правду сказати, гарно ніхто не знає <…> – да й як його сказати, коли, напр[иклад], словаря свого не маємо»¹⁵.

 

Драгоманов вважав, що за тогочасних суспільно-політичних умов у Російській імперії українцям доцільно відмовитися од порушення політичних питань, що стосуються відносин України й Росії у минулому й сучасному, а зосередитися натомість на культурному пізнанні України (історія, мова, усна народна творчість):

 

«<…> нам у всякім часі одкривається возможність робити над “основою” для народнього розвитія малоруського вопросу. Чі практично піднімати  п о л і т и ч н и й  бік цього вопросу? По опитам бувших годин бачимо, що усяка заціпка політичного боку діла цього, яко преждевременна по меньшій мірі, тілько наносила повред, як, наприклад, горячій тон “Мети”. Уже тихша “Правда”, меньше чіплявша політику, помогла спадку страхів “сепаратизму” у Россії. Зробіть же ще один ступень у новому органі вашому, оставивши овсі річь о Москві, об обороні укр. народу од московського гніту і т. п. Пишіть так, мовби Москви (політичної) і на світі не було, а слідіть за ученою і літературною працею у нас, <…> за поступом народу у економичнім і другим побиту – а політику і борьбу національну, наскільки вона вам потрібна, знайте свою тільки. Тоді ваш орган буде мати вольний доступ у Россію, – а це для нас дуже важно <…>»¹⁶.

 

Своє ідеологічне кредо Драгоманов задекларував у листі від 31 січня 1872 р. (із Флоренції): «<…> я ж себе причисляю тількі к трем категоріям:  р е а л и з м  по методу,  г у м а н и з м  по ідеалам і  ф е д е р а л и з м  по политиці <…>»¹⁷. У цьому ж листі уточнював свої погляди, викладені в листі від 26 листопада 1871 р., стосовно «програми часописи, що мала виходить під редакцією п. Качали»:

 

«<…> я говорю, тільки виходючи з теперішних фактів, а не думаю ставити мого погляду у абсолют, і для того, совітуючи у новому органі не чипляти зовсім Москви і квестії об “общеруськости”, думав, що тільки довожу до кінця тезу самого п. Качали против великої політики і звожу роботу на роботу  з н и з у  у г о р у  (з народу до панів, з села до университету і т. д.) – а до чого прийде, чи до унизму, як думають покатковлені [заражені російсько-імперською пропагандою ідеолога Михаїла Каткова. – Є. Н.], чі до сепаратизму, чі до федератизму, як вірую я, – там побачимо»¹⁸.

 

У допису від 14 лютого 1872 р. (до листа, писаного ще 31 січня) Драгоманов, передбачаючи критику його за русофільство, уточнював свою думку щодо Росії:

 

«<…> у моєму отвращенію од россіофобії і россіофагії польскої і австрійскої нема і зерна лояльності государственної [до самодержавної Росії. – Є. Н.], на котру у россійскої молодіжі (о Малороссії і говорити нічого) ціна не дуже велика: коли б було чим замінити лучшим, або хоть скільки-небудь міцним імперію Россійську, повірте, що усякий би із нас сказав: туди й дорога! – якби побачив, що вона розвалюється»¹⁹.

 

У листі до Бучинського від 14 лютого 1872 р. Драгоманов пропонував «виставити», зокрема, «такі погляди і бажанія од органу молодої Русі у Галичині»:

 

• заявити, що коли б усе слов’янство захотіло обрати російську мову як посередницю для спілкування між собою і з Европою «без ущербу волі і достоїнства кожного племені і язика», то такий вибір був би найвигідніший для українців і галицьких, і наддніпрянських;

 

• заявити, що галичани «раді брататись» із «російською прогресивною і реформуючою інтелігенцією і літературою» «яко з продуктом духу ближайшого сусіда і родича по етнографії і історії», але «при цьому своєї роботи» над дослідженням і зображенням «життя свого народу» не кинуть, як і запровадження «у свій нарід освіти на рідній йому мові».

 

У дужках додав: «(Це почти усе сказано у пісьмі п. Качали)»²⁰.

 

Застерігшись поняттям «майже», Драгоманов насправді удався до переакцентування думок Качали. Той наголошував насамперед на самодостатньому розвиткові українського народу зі своєю мовою та культурою, на рівних правах з іншими народами, зокрема слов’янськими, а Драгоманов допускав, своєю суттю, не так національний, як етнічний, локальний розвиток української літератури, освіти, народознавчої науки й мови, до того ж у тіні російської культури, хай і так званої прогресивної, реформаторської, ліберальної (у листі від 14 лютого 1872 р. зізнався у прихильності до «російської печаті либеральних органів» – «Вестника Европы», «Отечественных Записок», «Санкт-Петербургских Ведомостей», «Недели», «Дела»²¹).

 

Отже, у 1871–1872 рр. Драгоманов тенденційно, на свій розсуд, «підкориговував» Качалу, гадаючи, нібито «продовжував», «доповнював» його думки.

 

 

Полеміка Драгоманова з Качалою 1873 року

 

У Галичині 1873 року, згідно з австрійським Основним Законом від 2 квітня цього-таки року, вперше обирали послів до віденської Державної Ради не крайові сейми, а безпосередньо населення. У зв’язку з цим Качала перед виборами опублікував як додатки до львівського народовського журналу «Правда» брошури «Безпосередні вибори до Ради Державної і русини» та «Політика русинів» (Львів, 1873; обидві під псевдонімом Николай Загірний). Оскільки в Галицькому крайовому сеймі поляки становили величезну більшість, у брошурі «Безпосередні вибори…», виданій у додатку до «Правди» за 1/13 червня 1873 р.²², умотивовано доцільність для майбутніх українських послів у віденському Райхсраті шукати з ними консенсус, щоб реалізувати в Галичині свої плани і проєкти. У брошурі «Політика русинів», опублікованій у додатку до «Правди» за 1/13 жовтня 1873 р.²³, Качала виклав власне бачення політичної програми народовців.

 

Варто зазначити, що на той час Качала за свою 25-річну подвижницьку діяльність здобув серед народовців визнання як найзаслуженіший і найславніший український діяч у Галичині. У редакційній статті, надрукованій у тому самому числі «Правди» (за 1/13 жовтня 1873 р.), з пієтетом відзначено:

 

«Кому не звісне у нас ім’я о.  С т е ф а н а  К а ч а л и!  Від 1848-го року невтомний робітник на ниві народній, член-основатель “Матиці”, член-основатель “Народного дому”, щирий робітник пером і словом так для простого люду (брошура “Що нас губить” і и.), як і для цілого народа. Ні одного з-поміж нині живучих русинів ім’я не єсть так славно і далеко знане, як ім’я о. Качали»²⁴.

 

Наприкінці розлогої публіцистичної праці «Література російська, великоруська, українська і галицька» (Правда. 1873. Ч. 4–6, 16–21; 1874. Ч. 1–9, під псевдонімом Українець; також окремою брошурою), датованої ще 4/16 липня 1873 р.²⁵, в останньому журнальному поданні, що з’явилося значно пізніше, майже за рік – у 9-му числі за 16/28 червня 1874 р., Драгоманов згадав Качалу ще досить поблажливо, сказати б, із педагогічним тактом, спершу зазначивши, що не стане «говорити <…> проти таких чесних замірів, які висказують люде, як п[ан] Качала, у своїй політичній проґраммі»²⁶, а далі визнавши:

 

«<…> вважаємо принципи рускої федерально-слав’янскої політики, як їх виложили п. Качала і Загірний, більш достойними слав’янина і чоловіка, ніж ті, которих держаться святоюрскі централісти <…>»²⁷.

 

Називаючи прізвище Качали, Драгоманов, очевидно, мав на увазі публікацію «Річ п. С. Качали, сказана при пересправі адресовій» (Основа. 1872. Ч. 90. 6 Грудня / 24 Листопада) – власне, його промову у Галицькому крайовому сеймі 25 листопада н. ст. 1872 р., у якій він палко обстоював політичну солідарність і скоординовані дії австрійських слов’ян («русинів», поляків, чехів, «дальматинців», тобто хорватів, сербів, словенців, чорногорців, та ін.) для протидії імперській «централізациї» та «ґерманизациї», доводив потребу «удосконалити» «федерацию многих країв коронних», яка існувала в Австрійській імперії до 1848 року, а розуміючи, що «жадають <…> централісти, аби свою владу більше над славянами розтягнути»²⁸, підтримував, разом із віцемаршалком сейму Лавровським, «борбу автономистів з централістами, борбу свободи з неволею», виступав за «розширення автономиї» в Австрійській державі (Цислітавії, чи Цислайтанії)²⁹. При цьому він полемізував з іншим «галицьким русином», також послом до сейму – тодішнім радником Крайового суду у Львові Василем Ковальським, антипольськи налаштованим противником народовців, діячем москвофільських товариств, близьким до «старорусинів» св. Юра. Ковальський був прихильником централістичного устрою Австрійської монархії (Цислайтанії), надаючи перевагу німецькій гегемонії над польською³⁰. Качала звинуватив його в «політиці сепаратизму» від слов’янської спільноти і діях заодно з австронімецькими «централістами». Наприкінці промови наголосив:

 

«Т у т,  д е  і д е  о  п о г и б е л ь  с л а в я н а м,  о  п о г и б е л ь  п о л я к а м,  м и,  р у с и н и,  н а  т і й  д о р о з і  п о с т у п о в а т и  н е  м о ж е м о!

 

Єсли підемо дорогою спільною, то не тілько собі, але всім допоможемо до розширення автономиї, так, аби всі отримали то, що ми дістанемо»³¹.

 

 

Згадка про Загірного засвідчує, що завершення статті Драгоманов написав тоді, коли ознайомився із Качалиною брошурою «Безпосередні вибори до Ради Державної і русини», оприлюдненою, нагадаю, під цим псевдонімом у додатку до «Правди» за 1/13 червня 1873 р. Качалина ідея політичної солідарности та спільности дій галицьких українців з австрійськими слов’янами (властиво, зі слов’янами західними та південними) не сподобалася панрусистові Драгоманову (надто ж, певно, його відштовхувало єднання з поляками), і він упереджено, а проте ще тільки обережно, делікатно, висловив застереження: «Але ми боїмось, що п. Качала і йому подібні більш гарячаться для других, ніж для себе, <…> ніж для свого народу»³². Звісно, Качала піклувався насамперед про рідний народ, а не більшою мірою про інші слов’янські народи, як тенденційно трактував його опонент.

 

Натомість Драгоманов агітував за те, щоб «галицкі народовці <…> виступили яко самостійний, але тісно зв’язаний з другими член российско-українскої демократиї»³³ (мав на увазі і російську, й українську наддніпрянську), обстоював «солідарность галичан з українскими і российскими демократичними лібералами», що дало б змогу, на його переконання, «не тілько підперти національні жадання русинів у Галиччині, але вбільшити і їх сили на борбу проти панскої і жидівскої експлоатациї». Мало того, не бачачи засадничих відмінностей між ліберальною демократією і соціал-демократією, ілюзорно гадав, наче «конечна орґанізация Россиї яко мужицкої держави» «буде сильною підпорою народного напрямку у Галиччині, которий, коли захоче стати практичним, то не може не зробитись социяльно-демократичним»³⁴. Сталося якраз навпаки: соціал-демократизм, що переродився у більшовизм, насильницькою колективізацією та штучною індустріалізацією нищив Росію як «мужицьку державу», а особливо люто – споконвічну хліборобську Україну, зумисно влаштувавши на Наддніпрянщині голодомор і геноцид. Ігноруючи національні суперечності й розбіжності, Драгоманов уперто нав’язував українцям обабіч кордону свою доктринальну ідею, буцім «є природним» «єдность интересів народу руского у Галичині, Малоруси і Великоруси [тобто в Малорусі й Великорусі. – Є. Н.]», із чого виводив «єдность ціли передової интелліґенциї галицкої, українскої [наддніпрянської. – Є. Н.], великорускої і руско-европейскої [російської та української еміграційної. – Є. Н.]»³⁵.

 

 

Перебуваючи у Львові в серпні – на початку жовтня 1873 р., Драгоманов ознайомився з другою тогочасною брошурою Качали (Загірного). Відтак занепокоєно говорив про «програму Качали», яку вважав за таку, що «приймала основи магнатсько-ультрамонтанської партії австро-польської», до того ж від імені всіх українців, у тому й наддніпрянських³⁶, із відповідальним редактором «Правди», правником Олександром Огоновським (*1848–†1891) та одним із провідників народовців, також правником Корнилом Сушкевичем (*1840–†1885), але був незадоволений тим, що хоча «ніхто з них не боронив сеї програми», проте й «ніхто не згоджувавсь на те, щоб виступити проти тих брошур», і навіть на те, щоб Драгоманов сам виклав «свою думку в формі листу до ред[акції] “Правди”»³⁷.

 

Повернувшись до Києва, Драгоманов запропонував членам «Старої Громади» надіслати колективну протестну відповідь на Качалині брошури³⁸. Відтак на їхнє домагання в журналі був опублікований «Одкритий лист з України до редакциї “Правди”» із зазначенням: «Підписалось тридцять один чоловік», але самих прізвищ наддніпрянців (киян) із міркувань безпеки не подано³⁹. Уперше їх оприлюднив Мирон Кордуба з картки, що збереглася в родинному архіві Барвінських. Серед підписантів побіч Драгоманова – відомі імена: Михайло Старицький, Лука Ільницький, Кость Михальчук, Орест Левицький, Микола Ковалевський, Микола Лисенко, Володимир Антонович, Хведір Вовк, Олександер Русов, Павло Чубинський, Павло Житецький, Вільгельм (Вільям) Беренштам та ін. Серед них хіба що Микола Ковалевський (*1841–†1897) був драгоманівцем. Опісля надіслано на окремій картці ще 42 підписи маловідомих або невідомих осіб (одне прізвище повторюється). Таким чином, усього підписалося 72 особи⁴⁰.

 

У сучасному покажчику зазначено, що Драгоманов редагував листа⁴¹, але, ймовірніше, він спершу його написав, а після зауважень і побажань, якщо такі були у підписантів, міг зредагувати. Та й навряд щоб усі підписанти-кияни бачили й читали Качалині брошури – радше довірилися розповідям Драгоманова про їхній зміст і піддалися його наполяганням підписати вже складеного протестного листа. Тож із подання Драгоманова підписанти не погоджувалися

«з програмою партиї галицьких федералистів, як вона виложена у брошюрі п. Н. Загірного, бо шановний автор, називаючи свою партию консервативною, подає голос за конкордат, за конфессийні школи, за привилегії католицької церкви (бо що инше значить бажання, щоб держава і ся церква “всперали” [підтримували. – Є. Н.] одно одного?), против гражданского шлюбу, против шлюбу між різновірцями, против переносу торгів на празники і т. д.».

 

Качалин виступ проти «шлюбу між різновірцями», а отже, імператив шлюбу між одновірцями, означав, фактично, обстоювання шлюбу між українцем і українкою, бо віра на той час зазвичай ототожнювалася з національністю (учні гімназій в Австрійській імперії, наприклад, були записані не за національністю, а за конфесійною належністю), а в Галичині єдиною українською вірою і церквою була греко-католицька (локальна православна Свято-Троїцька церква і парафія у Львові підпорядковувалася Буковинській православній митрополії, фактично автокефальній, і була призначена насамперед для потреб військового гарнізону з Буковини). На думку Качали, шлюб між одновірцями та конфесійна школа мали забезпечити збереження української нації в Галичині.

 

Парадоксально, але радикал Іван Франко, який солідаризувався з драгоманівською критикою Качалиного консерватизму й сам закохувався у польок (Юзефу Дзвонковську і Целіну Журовську, по чоловікові Зиґмунтовська), у житті реалізував, по суті, національний імператив Качали, свідомо надавши йому сенсу загальноукраїнської національної єдности: як сам зізнався у листі до Агатангела Кримського від 26 серпня 1896 р., з Ольгою Хоружинською «оженився без любови, а з доктрини, що треба оженитися з українкою [йдеться про наддніпрянську українку. – Є. Н.], і то більш освіченою, курсисткою» [т. 50, с. 114]. Хоча вони за хрещенням належали до різних християнських конфесій (греко-католицької та православної), їх об’єднував східний обряд, а головне – національність.

 

Ще один парадокс полягає в тому, що син С. Качали Володимир (*1842–†1895), закінчивши Віденську політехніку й живши від 1867 року в Києві, також одружився, ще раніше від Франка, з киянкою, і то росіянкою за національною свідомістю, – Марією Михайлівною Личковою, племінницею київського купця 1-ї гільдії Семена Никифоровича Личкова (*1801–†1877), який у 1853–1854 рр. був київським міським головою. Володимир Качала став відомим інженером-технологом, підприємцем у цукробуряковій та інших галузях, а як свідомий українець (завдяки батьковому вихованню) – українським громадським діячем, меценатом української культури. Щоправда, дружина не поділяла його українських переконань. Галичанин Омелян Киричинський, небіж В. Качали, згадував про нього:

 

«Почував себе українцем, жив в стислій приязні з Кониським і залюбки жертвував на українські справи чималі суми, потайки від тітки, що була росіянкою і не раз передо мною нарікала, що дядькове українство коштує їм дорого»⁴².

 

Чи була Марія Михайлівна етнічною росіянкою – це ще питання (Семен Личков народився в Києві, отже, був корінним киянином, рід міг мати українське походження, а прізвище могло бути зросійщеним і походити від українського Личко). Та в кожному разі, Марія Михайлівна, судячи зі спогаду О. Киричинського, почувала себе росіянкою за мовою, культурою і національністю.

 

Володимир Качала утримував, зокрема, лікувальний заклад штучних мінеральних вод і готель при ньому на схилі біля Олександрівського узвозу (приміщення не збереглися). У цьому будинкові під назвою «Минеральные Воды» мешкав Франко, перебуваючи в Києві 5–16 травня н. ст. 1886 р., коли брав шлюб з Ольгою (4/16 травня)⁴³. 8 грудня 2022 р. Київрада перейменувала вулицю російського актора Василя Качалова на честь Володимира Качали⁴⁴.

 

Повернімось до колективного протестного листа. На противагу консервативній позиції Качали підписанти підкреслено декларували ліберальну:

 

«<…> ми бачимо підставу щастя славян узагалі і малоруского народу почасти тільки у основах прогрессивних, которі не мають нічого спільного з конкордатом і ультрамонтанством».

 

Підписанти висловлювалися за «права усіх і кожного славянского народу», «свободу совісти й освіти» всупереч «ультрамонтанству», за «основи свободи і народоправства» у «питаннях політичних і соціяльних», а в «питаннях культурних» – за «свободу розуму»⁴⁵. Таким чином, це була ідеологічна полеміка наддніпрянського (драгоманівського, «старогромадівського») лібералізму з галицьким (качалинським) консерватизмом.

 

Драгоманов та інші підписанти не брали до уваги конкретних суспільно-політичних умов у Галичині, за яких з’явилися Качалині брошури. А саме цими обставинами, як показав М. Кордуба, були зумовлені міркування і постулати народовського провідника:

 

«Ст. Качала в обох брошурах виступає як рішучий сторонник федералізму та солідарности з иншими слов’янськими народами Австрії: чехами, словінцями, хорватами та з польським федералістичним гуртком кн. Чарторийського, а поборює централістичну політику т. зв. вільноконституційних німців і святоюрсько-русофільської партії. Тому що святоюрська партія складалася головно з вищої церковної ієрархії та спиралася на духівництво, Качала (сам священник), щоби її поцілити в болюче місце, зазначує між иншим, що централісти підпирають політику того уряду, котрий зірвав конкордат з Римом, заводить безконфесійні школи, впроваджує цивільні шлюби, чатує на забір церковних земель; навпаки – каже автор – федералістична партія домагається свобідного розвою католицької церкви, не виключаючи при тім свободи і инших вір, жадає конфесійних шкіл, рівноправности всіх народів, самостійности країв, наскільки це не перечить цільності держави»⁴⁶.

 

Мало того, «Качала, пишучи агітаційні брошури для парламентарних виборів у Австрії, зовсім і не думав накидувати своєї програми російським українцям», проти чого так обурювався Драгоманов, а з його подання – й інші підписанти⁴⁷.

 

Отож кабінетний доктринер Драгоманов жадав од народовців якоїсь абстрактної політичної програми, укладеної не відповідно до реальних галицьких умов, а згідно з теоретично опрацьованою ідеологічною доктриною.

 

Редакція «Правди» відповіла на «Одкритий лист з України» тактовно і з гідністю, висловлюючи, як запевняла, «гадки загалу руских народовців у Галичині»:

 

«Нашому народови не досить, щоби схоронював свою окремішню индивидуальність, треба єще, щоб він і розвивався. Розвивати ж ся може тільки в згоді з духом часу, з ідеями віку, приноровленими до єго національних властивостей. Ми, отже, не реакціонери, ані навіть консерватисти, але люде поступу, проґреccисти».

 

Вважаючи «ультрамонтанство невідповідаючим духови часу», народовська редакція так підсумувала свою позицію у цьому та «инших питаннях, социяльних, політичних і т. п.»:

 

«Ми передвсім русини, члени 15-міліонного народа, але враз ми і поступовці, ліберали, демократи, не меньше, як наші брати закордонскі»⁴⁸.

 

Через більш ніж чверть століття такий пріоритет своєї національної свідомости над партійною належністю заявить Іван Франко в полемічному листі до Михайла Павлика наприкінці січня 1900 р.: «Я чую себе насамперед русином, а потім радикалом» [т. 50, с. 148]. А ще через кілька років в «Огляді української літератури за 1906 рік» (Рада. 1907. № 12. 16 січня) Франко піддав критиці «централіста» Карла Каутського за настанову неросійським соціал-демократам у Російській імперії надавати пріоритетного значення «спільним пролетарським вимогам» і відсувати на другий план «окремі національні вимоги» [т. 54, с. 703]. На думку Франка, «глибшою хибою» «укр[аїнських] соціял-демократів», згуртованих навколо петербурзького україномовного журналу «Вільна Україна» (1906), було те, що «вони <...> не відчули того, що вони ж наперед українці, а потім соціял-демократи, трактували се українство як формальну концесію [поступку. – Є. Н.], а не як натуральний вислів своєї душі <...>».

 

Звідси Франко виводив

«науку, що і в таких інтернаціональних справах, як соціялізм, здорові, органічні парості можуть у кождім краю виростати тільки з виразного національного ґрунту і тільки тоді вони перестануть бути сірою теорією і зробляться цвітучою дійсністю» [т. 54, с. 704].

 

Утім, «оздоровлення» соціалізму національним чинником є малоефективним і нетривким, оскільки соціалізм сам по собі не є достатньо твердою основою для повнокровного національного розвитку (про це далі).

 

Насамкінець редакція «Правди» стала на захист автора брошури «Політика русинів», обумовивши, що вона «не єсть політичним маніфестом партиї», і визнавши, що автор «де в чім і ріжниться» від «гадок», викладених вище, але «значною» «ся ріжниця» не є (наприклад, «він зовсім далекий <…> від ультрамонтанства»), а головне – «яко одномишленник наш щодо головного питаня народного» (збереження «своєї національности і розвій свого народа»⁴⁹), він є «чоловіком нашої партиї» і «найчеснійшим і найревнійшим нашим патріотом»⁵⁰.

 

Дотримуючись поверховного уявлення, наче «національність» – «тілько форма», Драгоманов не погоджувався із твердженням редакції, що «головна ціль наша – національність», але його полемічної репліки (від імені «правобережців») на її пояснення редакція «Правди» не оприлюднила, на що згодом він нарікав у спогадах⁵¹. Зате надрукувала новий колективний «Одкритий лист з України до редакциї “Правди”», цього разу з Лівобережної України, за 24 підписами (без конкретних прізвищ), і також із власним післясловом (Правда. 1874. Ч. 3. 1/13 Марця). Підписанти цього листа приєдналися до заяви редакції в замітці до попереднього відкритого листа, що головною метою українців є збереження «своєї національности і розвій свого народа» і що цій меті мають бути підпорядковані «усі инші питання нашого розвою і поступу»; висловили віру в те, що «галицька народна партия» не зверне «з поступового шляху», застерігали від накидання їй «кабинетних теорий» (натяк на драгоманівське теоретизування), засвідчили свою симпатію до «галицьких народовців»; запевняли, що не бачать «у брошюрі п. Загірного досить важного поводу до коллективного протесту», бо вона є «виразом гадок самого автора», як і не бачать у його словах «заміру приписувати свої гадки українскій освіченій громаді у Россиї»⁵². Як задоволено зазначила редакція «Правди» у післяслові,

«сей лист є нам повним доказом, що значна часть інтелігенциї українскої [мається на увазі: наддніпрянської. – Є. Н.] не тільки симпатизує безусловно з руско-народною партиєю у Галичині, але й розуміє наше положіннє, наші прямовання <…>»⁵³.

 

Драгоманов вважав, що підписанти другого листа були незадоволені тим, що «ми в свому листу стали на всероссійський і всеслав’янський ґрунт, а не на виключно український або навіть українофільський»⁵⁴, однак його полемічної «відповіді на лівобережний лист» редакція «Правди» також не надрукувала⁵⁵. Лист лівобережців і реакція «Правди» на обидва колективні листи засвідчили, що хоча Драгоманов уже тоді відчайдушно намагався стати ідеологічним провідником і наддніпрянських, і галицьких українців, насправді він не мав не те що одностайної, а навіть визначальної підтримки ні серед тих, ні серед тих.

 

Отож, 1873 року Драгоманов вступив в ідеологічну полеміку з Качалою. При цьому редакція народовського журналу «Правда» стала на бік Качали, а наддніпрянці роз’єдналися: частина з них підтримали Драгоманова, інша частина – Качалу й народовську «Правду». Поза сумнівом, Качала знав суть цієї полеміки з публікацій у «Правді», а також, імовірно, з усних та листовних розповідей йому народовців.

 

 

Віденська «Січ», львівські народовці

та київські «старогромадівці»

між Драгомановим і Качалою

(1874–1875)

 

У 1874–1875 рр. Драгоманов і Качала заочно зіткнулися у змаганні за вплив на віденське студентське товариство «Січ». Із Драгомановим тоді листувався голова «Січі» (від 30 жовтня до 19 грудня 1874 р.⁵⁶) Остап Терлецький, амануезис (помічник бібліотекаря) університетської бібліотеки. Вони познайомилися і відразу зійшлися поглядами під час перебування Драгоманова у Відні в серпні 1873 р. За спогадами останнього, цей «січовик» йому «несказанно подобавсь»: «О. Т. – то був цілком европеєць по своїй науці і ідеям». Утім, для звуженого тенденційного розуміння Драгоманова бути «европейцем» означало неодмінно дотримуватись лівих (соціалістичних) і позитивістсько-матеріалістичних поглядів. Під час розмов «про наші справи» обидва були одностайні в тому, що «колодою на них лежать львівські народовці»⁵⁷. Попри те зійшлися й на тому, щоб бодай частково приміститися у пресовій трибуні народовців: Драгоманов схвально сприйняв висловлене Терлецьким

«в імени січовиків бажаннє, що нехай би вже “Правда”, коли вона не хоче бути отверто поступовим органом, то хоч би перестала бути органом виключної консерватівної фракції народовців, а допускала до публіки й думки других фракцій, хоч би й з полемічними примітками редакції»⁵⁸.

 

Отож «Січ», реформована під орудою Терлецького і впливом Драгоманова та російського нігілізму, тяжіла до соціалізму й радикалізму і була в більшості її членів критично налаштована до народовців. Через те неминучим ставало зіткнення з Качалою, який бував у Відні як посол до Райхсрату і безпосередньо спілкувався із «січовиками».

 

У листі до Драгоманова від 16 листопада 1874 р. Терлецький повідомляв «січові» новини: відбулося двоє «літературних вечерниць», на перших він мав «вступну бесіду», а Іван Горбачевський (студент медичного факультету Віденського університету, голова «Січі» від 7 листопада 1875 р. до 3 листопада 1877 р.⁵⁹)

«читав розправу “Нерви і мозок”, в котрій на підставі найновіщих результатів науки доводив ідентичність мозку і того, що звичайне зветься душа. Говорив дуже добре і дуже ясно».

 

Обидві промови викликали негативну реакцію о. Качали:

 

«Але найважніща річ, що на сих перших вечерницях був Качала і що <…> відчит Горбачевського зробився причиною того, що Качала майже зовсім зірвав із нами в “Січі”. Уже моя вступна бесіда єму не подобалася, закидав міні козмополітизм (!) і радикалізм і таке инше. А вже відчит Горбачевського зовсім єго осердив. “Коли Ви хочете сею дорогою іти, то йдіть, я нею не підy”, – сказав при кінці <…>».

 

Цей інцидент, на думку Терлецького, хоча й «троха неприємна річ», усе ж матиме

«свої несказанні користи. Насамперед та користь, що “Січ” з самого початку, не оглядаючися на ніякі впливові особистости – се оден із найбільших блудів народньої партиї, що она все оглядається на впливові особистости, – що “Січ” уже з самого початку ступила отверто на дорогу поступу; потому Качала знатиме, що Відень – то не Львів і що тут зовсім инакше дивляться на справи народні, як у Львові. І для того я дуже рад, що то все сталося відразу, – може, на “Січи” повіє свіжий вітер на галицькі справи»⁶⁰.

 

Наслідки цього ідеологічного інциденту Терлецький підсумовував у листі до Драгоманова від 25 листопада 1874 р.:

 

«Качала, мабуть, зовсім виступив із “Січи”. Казав, що він не може належати до товариства, у котрого керунок такий “космополітично-нігілістичний” і “антінародний”, як в “Січі”. Нехай собі іде здоров, – а доки я буду головою “Січи”, доти “Січ” не буде оглядалася на єго гримаси. Се у нас в Галичині такий звичай завівся, що який-небудь “корифей” за пару ґульденів бере собі усе товариство на услуги і що поза єго волею зовсім зникає воля громади. Ну, нехай воно собі у Галичині так і буде, а в “Січі” сего не буде. Будемо у “Січі” ішли своєю дорогою, не оглядаючися на ніякі особистости, і намість волі корифеїв поставимо волю громади»⁶¹.

 

Водночас Терлецький визнавав:

 

«Качала великі положив заслуги коло “Просвіти” і Шевченкового товариства, і тих заслуг єму, певне, ніхто не відбирає; тільки нехай він не забуває, що народня партія не для него, а для народа»⁶².

 

Своє бачення скандалові з атеїстичною доповіддю Івана Горбачевського (нотабене: як і О. Терлецький, той був сином греко-католицького священника) виклав у листі до М. Бучинського від 15 листопада 1874 р. з Відня «січовик» Михайло Подолинський:

 

«Колись тут читав один медик розправу про мозок. З цілої розправи занимала полемика проти попів, що они, бач, дурять світ, нібито в чоловіка є душа; дурять, бо їм треба. На сей відчит запросили Качалу, і старий мусів слухати те все і на кінци перечитися з ними. <…> Я обстав за старим, сказав, що ціла екскурзия проти попів не належна до предмету – а принаймій в тій формі – і що она на вечорницях, на котру прошений піп, неприлична. Знай, не було одної душі, котра признала би мені сеї ясної правди. Я розлютився, бо назвали мене боязливим, приличним реакционером etc., і сказав, що мав на серци: що мені вітчина дорожша, як атеїзм, так само, як мене обходить соціялізм остілько, оскілько го можу ужити за материял до піднесеня вітчини, що “Січ”, скоро буде іти такими дорогами, більше пошкодить вітчині, ніж поможе <…>»⁶³.

 

На жаль, М. Подолинський з такими акцентами на нетактовності «розправи» Горбачевського, неправомірності його відхилення від наукового обговорення предмета для публіцистичних випадів, а головне – на приматі національного патріотизму над соціальними доктринами не лише не знайшов підтримки серед «січовиків», а взагалі виявився одиноким.

 

У серпні 1874 р. Терлецький за сприяння Драгоманова взяв участь в археологічному з’їзді у Києві, а після повернення опублікував статтю «Галицько-руский нарід і галицько-рускі народовці. (Замість справоздання з київської археологічної подорожі» (Правда. 1874. Ч. 17. 18/30 Жовтня; Ч. 18. 3/15 Падолиста). Качала також брав участь у з’їзді, а потім ще раз їздив до Києва. З листа Терлецького до Драгоманова від 21 березня 1875 р. видно, що «старогромадівці», зокрема один з їхніх провідників В. Антонович, зближалися з галицькими народовцями:

 

«Відколи Качала вернувся з Київа, я уже почав був привикати поволи до того, що у вас у Київі тепер инчий вітер повіяв і що і у вас політикованнє галицьке починає йти горою. Казав Качала, що в Київі моя стаття у “Правді” дуже не сподобалася, раз – що вона зовсім не на часі, а друге – що я у ній сліпо без усякої розваги передав те, що чув у Київі. Троха воно мене сердило, а троха зрадувало. Розсердило мене, що Антонович казав, що я насліпо тільки переписав те, що я чув у Київі, коли уся моя стаття зложена із двох бесід, що я мав у “Січи” тогідь у літі, – а здивувало мене, що так швидко у вас переходять симпатиї із одних на других.

 

Ми тут у “Січі” іменно із Качалою мали немалу сварку, і сварка тота посередно перенеслася була у “Правду”, та нас те не дивувало, – від “Правди” чого не мож ся сподівати! Троха прикро було почути від Качали, що й Київ став проти “Січі”, не розпитавши гаразд, як і що»⁶⁴.

 

У тому-таки листі Терлецький нарікав і на те, що у Львові серед народовців праве крило бере гору над лівим:

 

«Воно річ дуже прикра, що ми з першого-таки початку не встигли собі добути симпатій у Галичині, – Качала опісля доложив своє, щоби Львів як мож найостріще обернути проти нас. <…> Незамітно, дуже і дуже поволеньки у нас у Галичині починає вироблюватися нова партія, – галицькоруські ультрамонтани, і вона так само поволеньки починає загортати під себе народню партію. Чи се тільки початки, котрі і пропадуть марне, чи, може, із них виробиться щось більшого, я не знаю, але у нас у Відни тоті початки починають даватися взнаки! Відчит Горбачевського “Про мозок і нерви”, зроблений зовсім невинно після Майнерта⁶⁵, зараз напотикнувся на гнів Качали, котрий і не нагадуючися довго, виступив із “Січи” і потягнув за собою 2 січовиків та окрім того розквасив не одного».

 

Та врешті соціаліст і нігіліст Терлецький тішився, що ліворадикальним «січовикам», завдяки зокрема, його зусиллям, удалося відбити натиск о. Качали, який завзято боронив традиційні народно-християнські вартощі:

 

«Тепер, правда, і кваси минулися, і “Січ” стоїть здорова, як стояла, – та все богато часу пішло марне на те, щоб утриматися на новій дорозі і не покинути свого становиска.

 

Велика і то користь, що молода громада вистояти встигла проти усього напору такого авторитета, як Качала. А він пер здорово, як міг і куда міг. Недоста, що усю “Січ” (а мене специяльно) охрестив нігілістичною, космополітичньою, антiнародньою, він єще у Львові і навіть на селі між попами розповідав, що ось-то ваші сини у нігілістичній “Січи”; і найшовся оден добрий тато, що написав до свого сина-січовика: виступай із “Січи” – вона ж безбожна…»⁶⁶.

 

А проте саме ці національно-релігійні вартощі з їхньою християнською мораллю, східним церковним обрядом і віковими народними традиціями стали запорукою збереження, відродження і розвитку української нації у ХІХ–ХХІ століттях.

 

 

Відгомони полеміки 1873 року

в писаннях Драгоманова 1878–1885 рр.

 

Через кілька років у літературознавчій і водночас політико-публіцистичній праці «Шевченко, українофіли й соціалізм», написаній 28 грудня 1878 р. (першодрук у вид.: Громада: Українська збірка, впорядкована Михайлом Драгомановим. Женева, 1879. № 4; Франкове перевидання, з власним «Переднім словом», у серії «Літературно-наукова Бібліотека» Українсько-руської Видавничої Спілки, 1906), Драгоманов кілька разів злопам’ятно відгукнувся про Качалу. Вже на самому початку зауважив про нього та інших «галицьких народовців»:

 

«З 1866 р. “молода” галицькоукраїнська партія постаршала й приняла до себе декого з старших, <…> а за приводом совітника й віцемаршалка Лавровського, пароха Качали, директора Ільницького [Василя Ільницького (*1823–†1895), греко-католицького священника, історика, письменника, директора української Академічної гімназії у Львові. – Є. Н.] й ин. почала було не тільки миритись із австро-польською урядовою системою, а й сама ставати урядовою»⁶⁷.

 

Насправді ні народовці, ні, зосібна, Качала ніколи не мирились «із австро-польською урядовою системою», а були переважно в опозиції до неї або принаймні домагалися її реформування, задоволення національних потреб українців (освітніх, культурних, правових, економічних тощо). Прибираючи поставу не так вдумливого історика чи розважливого інтерпретатора, як радше пристрасного соціаліста-пропагандиста, Драгоманов накидався на буцімто «маґнатську державноправность “à la о. Качала”»⁶⁸, хоча зводити погляди цього діяча до такого знаменника було аж надто тенденційним звуженням і перекрученням.

 

У цій самій праці Драгоманов злобно згадав, мавши на увазі «Правду», що 1873 року «українофільська ґазета розпускала передвиборні маніфести свого депутата (о. Качали), в яких іменем 16-міліонового русино-українського народу проклинавсь “лібералізм”, “цивільні слюби” і т. и.»,

і що незважаючи на такі погляди «д. Качалу вибрали галицькі українофіли-народовці першим головою Товариства імени Шевченка»⁶⁹.

 

В автобіографії, написаній 22 березня 1883 р., Драгоманов згадував, що у Львові 1873 р. «не сошёлся» з «тамошними украинофилами»,

 

«так как они тогда находились под влиянием свящ[енника] Качалы, который, по реакции против старых рутенцев, так долго служивших партии австро-немецких централистов, пристал к партии магнатско-клерикальных федералистов вроде кн[язя] Юр. Чарторийского. Я находил этот союз совсем странным для поклонников Шевченка, и первым моим делом по приезде из Львова в Киев была редакция декларации (которую подписало 45 киевских украинцев) против брошюры Качалы “Политика русинов” и против обеих галицких партий»⁷⁰ (тобто народовців і москвофілів).

 

Франко в полеміці 1873 року участи не брав (він тоді був 17-річним учнем Дрогобицької гімназії), але під пізнішим впливом Драгоманова post factum солідаризувався з ним і наддніпрянськими «поступовцями».

 

Варто зазначити, що Драгоманов, критично налаштований до Качали, листовно впливав на Франкове ставлення до останнього. У листі від 26 вересня 1884 р. випустив у Качалу відразу чотири стріли: то вкотре нарікав, що «Тов[ариство] Ш[евчен]ка <…> почало з того, що вибрало своїм головою Качалу, чоловіка, противного росс[ійським] укр[аїнцям] за його брошуру “Політ[ика] русинів”»⁷¹; то визнав, що, бувши у Відні, тамтешню «Січ» «зоставив в 1873 р. ще доволі “качалодушною”»⁷². А стосовно того, що на студентському вічі ухвалено залучити до задуманого журналу Товариство ім. Шевченка та «Галицько-руську Матицю», наголосив на неможливості співпраці радикалів Франка й Павлика не лише з москвофілами, а й з народовцями, зокрема Качалою:

 

«При такому способі діло або не вигорить [не буде успішним. – Є. Н.] (що скорше всього буде), або родиться мертвяком, – бо яке не мертве діло і не порожня фраза про  р у щ и н у  [українську справу, загалом усе українське. – Є. Н.] може погодити і Вас, і Павлика, і К. Сушкевича, й Качалу, й Малиновського, й навіть Площанського й К-о?»⁷³.

 

У цьому ряді галичан Сушкевич і Качала – народовці, а публіцисти, історики та громадські діячі Михаїл Малиновський (*1812–†1894) і Венедикт Площанський (*1834–†1902) – москвофіли.

 

Мавши на увазі Пантелеймона Куліша, Драгоманов у тому-таки листі зауважив: «Ще Куліша вважав галицький “батько” Качала за шкодливого чоловіка ради його “евангелізма”, а не уніатства <…>»⁷⁴. Бувши атеїстом, Драгоманов, однак, прихильно ставився до протестантських течій у християнстві, що ґрунтувалися на Євангеліях, власне – на євангельській проповіді гуманізму. А до унії української православної церкви з католицькою був налаштований негативно як до чинника «антимосковського». У праці «Шевченко, українофіли й соціалізм» із докором згадував, що йому самому «траплялось чути навіть од світських галицьких народовців, що унія – саме українська віра, бо вкупі і православна, і не московська!»⁷⁵.

 

Перед Франковою подорожжю до Києва Драгоманов інструктував його, як очорнювати народовців, передусім нелюбого Качалу (лист від 22 січня 1885 р.):

 

«розказати киянам про нетерпимість народовців <…> і про партійність Тов. Шевченка, котрому гроші дані були з України на те, щоб воно служило всім народнім напрямкам, а не одній парафії Качали. Напирайте на те, що тепер стан річей подібний до того, котрий був в 1873 р., коли кияне послали свій “отвертий лист” в Львів, щоб вкоротити Staatsrechtlichkeit [державне регулювання, нім. – Є. Н.] і клерикализм Качали й Сушкевича <…>»⁷⁶.

 

У листі до Франка від 20 березня 1885 р. Драгоманов, орієнтуючи свого товариша на

«радікальну прогрессивну партію, таку, які єсть в усій Европі і які в Західній Европі (Англії, Фр[анції], Італії) не сьогодня-завтра возьмуть в руки й державну силу, щоб передати її через кілька десятків років соціальній демократії, як та підросте й мозком, і організацією»,

покликався на свого відкритого листа до редакції «Правди»:

 

«Россійська українська громада ще в протесті проти Качали й “Слова” (див. “Правду” кінця 1873 р.) заявила, що пристає до того пр[огрессивного] радікалізму, коли поставила прінціпи:  ф е д е р а л і з м  (найконсеквентніща форма лібералізму) в справах державних,  д е м о к р а т и з м  – в соціальних,  р а ц і о н а л і з м  – в культурних»⁷⁷.

 

Ці засади було покладено в основу програми Русько-української радикальної партії (РУРП), ухваленої за Франкової участи 6 жовтня 1890 р.⁷⁸

 

 

 

Відгомін розбіжностей 1873–1874 рр.

у полеміці 1890 року

 

В опублікованій 1889 року другій частині «Австро-руських споминів», що їх видавав Франко, Драгоманов назвав «дві брошюри о. Качали» «каменем», що його «галицькі народовці вже явно кинули <…> на дорогу поступовому українству», і з обуренням, викривально пояснював:

 

«В тих брошюрах о. Качала, котрого мені рекомендував мій кореспондент-січовик [згаданий М. Бучинський, член українського студентського товариства “Січ” у Відні. – Є. Н.] яко “батька Руси” й з котрим мені радив “порозумітись”, приставав в  і м е н и  16  м і л і о н і в  р у с и н і в,  тобто й нас, россійських українців, до австрійської, польської федерально-клерикальної партії з єї освітньою і соціальною програмою, включно до реставрації конкордату з Римом і оппозиції цівільним слюбам!»⁷⁹

 

Полемічну бурю в Галичині викликав вихід у світ третьої та четвертої частини «Австро-руських споминів» (1890). У листі від 30 травня 1890 р. Франко повідомляв Драгоманова, що його «Австро-руські спомини»

«наробили великої бучі. Народовці бий-забий на Вас за те, що Ви виступили з смертельними закидами проти Качали й Сушкевича аж по їх смерті. Я дещо передаю зі споминів у “Kurj. Lw.” <…>» [т. 49, с. 254].

 

Ішлося про непідписаний полемічний відгук під назвою «Брошура М. Драгоманова», надрукований у народовській газеті «Діло» (1890. Ч. 107. 14/26 мая; Ч. 109. 16/28 мая; Ч. 110. 17/29 мая; Ч. 112. 19/31 мая), на третю й четверту частини «Австро-руських споминів». В останньому поданні статті польською мовою «Wspomnienia M. Dragomanowa» («Спогади М. Драгоманова») (Kurjer Lwowski. 1890. Nr. 148. 30 Maja) Франко переповів згадку в розлогій рецензії «Брошура М. Драгоманова» про те, що той прибув 1873 року до Львова, між іншим,

«з метою вияснити ставлення львівських народовців до програми Качали, викладеної в його брошурі “Безпосередні вибори”, у якій українські поступовці [Франко мав на увазі Драгоманова та його наддніпрянських послідовників. – Є. Н.] побачили солідаризування з засадами “польської магнатсько-клерикальної партії”»,

але переговори з народовцями в цій справі не задовольнили Драгоманова [т. 28, с. 99]. Його мету «Діло» виклало так: «вияснити відносини загалу галицких народовців до проґрами Качали, “магнатско-клерикальної”, як називає єї Драгоманов»⁸⁰. Це майже дослівна цитата з його спогадів: «вияснити відносини загалу галицьких народовців до магнатсько-клерикального програму Качали»⁸¹.

 

Невідомий автор статті «Брошура М. Драгоманова» обурювався згадкою Драгоманова, нібито Сушкевич сказав йому, наче поляки «Качалі обіцяли 6000 реньских, коли він буде підпирати соймову сістему, – він і згодивсь для того, щоб гроші ті віддати на народню просвіту <…>». А ще більше обурювався уїдливим коментарем Драгоманова, буцімто «потім 6000 реньских, подарованих Качалою на просвіту в акціях якоїсь зал[ізної] дороги, <…> звелись на щось недалеке від 300 р[еньских]»⁸². На переконання автора статті,

«Сей уступ очевидячки кривдить честь пок[ійного] Стефана Качали, знаного загально з патріотизму, розваги і честноти характеру. Річ певна, що коли С. Качала за чим стояв, то стояв з пересвідченя, і се пересвідченє своє завсігди мотивував щиро. <…> Річ просто неможлива, щоби Качала “згодився підпирати соймову систему за oбіцяниx єму 6000 з[лотих] р[еньских]”, хоч би і “на народню просвіту”, – і річ неможлива, щоби К. Сушкевич щось подібного міг був сказати Драгоманову»⁸³.

 

Автор статті покликався на опублікований фундаційний акт від 15 «руського» (27 н. ст.) червня 1873 р., у якому підписами Качали та двох свідків засвідчено, що він пожертвував «Просвіті» «десять штук акцій упривілеґіованої ц. к. желізниці Дністряньскої» (кожна номінальної вартости 200 злотих ринських сріблом)⁸⁴. Отож стосовно фінансового «закиду» Драгоманова Качалі рецензент висловив сподівання: «<…> здаєсь нам,  н і х т о  н е  в о з ь м е  з а  ф а к т и <…> того, що С. Качала взяв від поляків 6 000 зр.»⁸⁵.

 

Найбільше обурення викликав у рецензента «Діла» той факт, що Драгоманов виступив із «чорною плямою» на народовців не «тогді, коли автори так ненавистної єму “Качальщини” і “Сушкевичівщини” ще жили і ділали», а тоді, як уже «перенеслись на тамтой світ» і не могли спростувати його «закидів»⁸⁶.

 

Урешті «провідну гадку» (тенденцію) «Австро-руських споминів» автор рецензійної статті небезпідставно визначив так:

 

«Д р а г о м а н о в у  і ш л о  о  з д е с к р и д и т о в а н є  т.  зв.  “с т а р ш и х”  н а р о д о в ц і в  – і в особах поважаних їх представителів (С. Качала, К. Сушкевич), і яко загалу <…>, – очевидно, не в инчій ціли, як лиш в тій, щоби своїм приятелям в Галичині посередно допомогти поставити себе за єдино поступових і єдино честних галичан»⁸⁷.

 

Ці «приятелі», звісно, – радикали, соціалісти.

 

Франко у статті «Wspomnienia M. Dragomanowa» конкретних фінансових звинувачень на адресу Качали й Сушкевича не торкався, а залишав відповідальність за викладені у спогадах факти на Драгоманову: «<…> свої спогади він видає під власним іменем і відповідає за правдивість того, що подає в них як факт». Водночас протестував проти того, що

«“Діло” втягає до цієї полеміки також особу видавця Івана Франка, який <…> мав лише намір дати в руки українсько-галицької громадськости твір, <…> пройнятий поглядами, з якими сам видавець цілком солідаризується і поширення яких серед громадськости – як української, так і польської – вважає справою корисною <…>» [т. 28, с. 98].

 

Народовці не раз закидали Франкові, що з його боку некоректно для поборення їх час від часу виносити на суд читачів польської преси питання, які стосувалися ідейних розбіжностей, конфліктів і чвар між українськими політичними угрупованнями та діячами. Такий докір висловив і автор рецензії «Брошура М. Драгоманова» щодо Франкової статті «Wspomnienia M. Dragomanowa»:

 

«І вже навіть почав “Kurjer Lwowski” (де сам видавець “Споминів”, п. Франко, єсть сотрудником) перепечатувати тую брошуру – класти “виновників” pod pręgierz opinii polskiej... [під приціл польської громадської думки (польс.). – Є. Н.]»⁸⁸.

 

У відповідь на те, «ніби виклад спогадів Драгоманова в “Кур’єрі” означає ставити винуватців до “ганебного стовпа польської громадської думки”», Франко у статті «Wspomnienia M. Dragomanowa» задекларував інакшу позицію:

 

«Взагалі такий аргумент, ніби щось є “на руку полякам”, а тому шкідливе для українців і т. п., здається нам  д о к а з о м  з д и ч а в і н н я  і  ш о в і н і с т и ч н о ї  з а п е к л о с т и  <…>. На нашу думку,  к о р и с н и м  я к  п о л я к а м,  т а к  і  у к р а ї н ц я м  в  Г а л и ч и н і  м о ж е  б у т и  л и ш е  п р а в д и в і с т ь,  щ и р і с т ь  і  в і д в е р т і с т ь  у  в и с л о в л ю в а н н і  с в о ї х  п о г л я д і в  т а  а б с о л ю т н а  ч е с н і с т ь  у  в з а є м н и х  с т о с у н к а х,  а  о т ж е,  і  в  п о л е м і ц і»  [т. 28, с. 98–99].

 

Таким аргументом Франко виправдовував і себе, і свого наставника Драгоманова, проте в третій і четвертій частинах його спогадів були виставлені в навмисно критичному, досить непривабливому, та й навіть сатиричному світлі лише українські громадські діячі, притому насамперед народовці й почасти москвофіли та наддніпрянські українофіли, тоді як епізод із доповіддю польського графа Яна Дзялинського (Działyński), колекціонера, власника багатої бібліотеки, мецената, видавця і редактора з Познані, на археологічному з’їзді в Києві 1874 року висвітлено хоча й у полемічному ключі, але все-таки не у зневажливо-висміювальному тоні. Натомість польські громадські діячі у з’ясуванні стосунків між собою не апелювали до української преси.

 

Тим часом зі спростуванням домислів Драгоманова публічно виступив брат С. Качали – о. Андрей Качала (*1830–†1902), греко-католицький парох у с. Медині (тепер Тернопільського району Тернопільської обл.), меценат і громадсько-освітній діяч також народовського спрямування. У листі до редакції «Діла» він вияснював «пп. авторови Драгоманову і видавцеви Ів. Франкови», що його брат придбав у дирекції Дністрянської залізниці за власні 1 400 зр., набуті почасти від своїх земельних угідь, а переважно від «пасічного господарства», акції номінальною вартістю 2 000 зр. і 1873 року відступив їх «на дешеве видаванє популярних книжок для народу, ще тогди, коли курс акцій був добрий, не догадуючись, що они упадуть». А перед смертю «записав на народні ціли звиш 20 000 зр.». «Проґраму федераційну» князя Юрія Чарторийського С. Качала підтримав 1873 року тому, що вона «опиралась на справедливій підставі, признаючи і русинам народні їх права»⁸⁹.

 

Після цього у пресі було оприлюднено Франкову заяву, у якій він обурювався тим, що «Діло» в «критиці “Споминів”» Драгоманова, а відтак о. Андрей Качала в листі до редакції газети «діткнули» його особисто «яко  н а к л а д ц я  тих “Споминів”  з  п р и ч и н и  ї х  з м і с т у». На своє виправдання Франко заявив:

 

«<…> я солідаризувався тілько з загальними, проґрамовими їх поглядами, але одвічальність за фактичні подробиці мушу лишити М. Драгоманову <…>. Мішанє моєї особи в тій точці з д. Драгомановим і звалюванє на мене прилюдної одвічальности за єго твердженя через ред. “Діла” і о. А. Качалу вважаю  д о к а з о м  б р а к у  е л е м е н т а р н и х  п о н я т ь  п р и л и ч н о с т и  т о в а р и с к о ї  і  л і т е р а т у р н о ї»⁹⁰.

 

Надрукувавши Франкове «Заявленє», редакція «Діла» в доданому коментарі натякнула, що негоже було йому публікувати цю заяву також у газеті «Kurjer Lwowski»⁹¹, бо «ані редакція “Діла”, ані о. А. Качала в тій газеті нічого ані про п. Драгоманова, ані про п. Франка не подавали». «Щодо самого змісту “Заявленя”» редакція наголосила:

 

«<...> ми рішучо не годимося з поглядом п. Ів. Франка, мовбито видавець абсолютно не відповідав за зміст того, що видає. От ми самі відповідаємо і перед законами, і перед опінією публичною за зміст того, що печатають другі люде в нашім дневнику <…>».

 

Редакція звернула увагу на суперечність у Франкових висловлюваннях: у заяві «п. Франко каже, що солідаризувався тілько з загальними, проґрамовими поглядами в брошурі, а одвічальність за факти лишає п. Драгоманову», а

 

«в статі “Wspomnienia M. Dragomanowa” рекомендовано брошуру трохи инакше: говорено, що брошура подає “mnóstwo  f a k t ó w  znanych dotychczas chyba w ciasnych kółkach  ‘w t a j e m n i c z o n y c h’”  (русинів)… а “autor ze zwykłą swą  p r a w d o m o w n o ś c i ą  charakteryzuje ludzi i stosunki...”»⁹².

 

Так скандальний Драгоманов черговий раз спричинився до втягнення Франка в невигідний і непотрібний конфлікт із народовцями.

 

На полемічний відгук у «Ділі» Драгоманов підготував розлогу «Відповідь рецензентови “Дѣла” на ІІІ і ІV випуски моїх “Австроруських споминів”. (Листи в редакцію “Дѣла”)». Вона складалася з чотирьох розділів (листів) і post scriptum. Із них редакція газети (видавець і відповідальний редактор Іван Белей) опублікувала лише перші два розділи (1890. Ч. 144. 27 червня / 9 липня; Ч. 146. 30 червня / 12 липня; Ч. 150. 5/17 липня; Ч. 155. 11/23 липня). Згодом Михайло Возняк виявив «Відповідь…» Драгоманова в архіві Белея й оприлюднив її повністю⁹³. «Відповідь…» спрямована проти народовців, а передусім – проти «галицьких народовських старшин певного часу» Сушкевича й Качали⁹⁴. Про Качалу йдеться головно в опублікованих першому та другому розділах (є ще побіжні згадки в четвертому). У post scriptum до «Відповіді…» Драгоманов засвідчив своє ознайомлення із заміткою про його спогади о. Андрея Качали, проте заявив, що стосовно «головних пунктів спору» не має чого додати⁹⁵.

 

У першому розділі «Відповіді…» Драгоманов на закид рецензента «Діла», чому він не писав спогадів про Качалу й Сушкевича за їх життя, зовсім не зважив на етичну проблему, пов’язану з оприлюдненням відомостей із приватних розмов після того, як співрозмовники померли й не могли підтвердити чи спростувати згадки про сказане ними в «розмові вдвох», і відрубав зухвало:

 

«Що одповісти на такі виклики, окрім: тому не писав, що не писав? Добру б ми мали історію, коли б не вільно було писати про померших!»⁹⁶.

 

Варто зазначити, що Драгоманов зазвичай не зважав на приватність ані особистого листування, ані довірливих розмов, якщо предмет обговорення стосувався громадських справ, і тому анітрохи не кремпувався самовільним оприлюдненням у пресі суспільно значливих відомостей, отриманих неформальним чином од своїх кореспондентів та співрозмовників. Володимир Антонович у листі до Федора Вовка від 7/19 лютого 1891 р. небезпідставно нарікав:

 

«<…> М[ихаил] П[етрович] привык всякое письмо и сказанное слово вносить в протокол и потом им пользоваться в печати <…>»⁹⁷.

 

Тож Драгоманов у «Відповіді…» на своє виправдання запевняв, що «розмову свою з К. Сушкевичем про брошури С. Качали й про обіцяні йому гроші, котрі Качала назначив на народню просвіту», «передав майже стенографично», бо «добре» її пам’ятає, «понеже гаряче споривсь проти показанного при цій нагоді К. Сушкевичем короткоглядного оппортунізму». Підтверджуючи згадку, що «в словах Сушкевича було число 6 000 зр., обіцяних Качалі за його брошури з магнатсько-клерикальною программою для політики русинів», Драгоманов знімав із себе відповідальність за її точність: «Коли тут була яка помилка чи в суті факту, чи в цифрі, – то винен тут К. Сушкевич, а не я»⁹⁸. Стосовно того, наче «рецензент не перечить суті <…> спомину, а тілько опротестовує саму цифру 6 000», згадуючи «акт Качали, котрим він передав “Просвіті” 2 000 зр. в акціях Наддністрянської дороги», і запитуючи і його (Драгоманова), «й навіть д. Франка»: «Де ще 4 000 зр.?», – Драгоманов снував умоглядні припущення, буцімто магнати  «о б і ц я л и  6 000 зр., а не дали», «могли не дати й нічого <…>, могли дати спершу на завдаток 2 000 зр., а потім на тому й стати <…>»⁹⁹. Узагалі суттю і метою драгоманівського спростування було, як він сам визнав, допекти народовцям, і особисто ще раз Качалі й Сушкевичу, дарма, що вже померлим, тим, що Качалині брошури були не принципові, а продиктовані «грубим утілітаризмом»¹⁰⁰ – отримати «підмогу магнатсько-клерикальної партії»¹⁰¹. Назагал Драгоманов нетактовно переповів зі своїх розмов із Сушкевичем дещо такого (треба визнати, скандального), чого, як правило, не виноситься на публіку, надто ж тоді, коли співрозмовник уже відійшов у засвіти. Утім, немає певности, що Драгоманов – свідомо чи несвідомо – передав суть цих розмов правдиво, а не у своєму викривленому сприйнятті, бо до Сушкевича, як і загалом до народовців, ставився упереджено.

 

У другому розділі Драгоманов обурювався тим, начебто Качалу обрали головою Тов. ім. Шевченка всупереч бажанням наддніпрянців: «Між причинами, котрі знеохотили росс[ійських] українців до Тов. им. Ш[евчен]ка, був і вибір С. Качали головою його»¹⁰². Тут знову міркування своїх уявних однодумців Драгоманов подавав за думки всіх наддніпрянців. Насправді далеко не всі наддніпрянці були його однодумцями. Ідейні суперечності між Драгомановим і «Старою Громадою» поступово привели до розриву між ними, про що свідчить його лист до «старогромадівців» від 8 лютого 1886 р., у якому він із докором зауважив їм, що не вірить, щоб його женевські

«брошюри мали безпосередні результати» – «особливо без Вашого натиску, котрий потрібний тепер дальше більше ще, ніж в 1873, коли ми всі написали “Одвертий лист до ред[акції] ‘Правди’”, –  к о т р и й  В и  з о в с і м  з а б у л и,  бо тепер Пелеш повів галичан ще далі назад і од України, ніж тоді Качала»¹⁰³.

 

Щоправда, Драгоманов далі у «Відповіді…» мовив не про всіх наддніпрянців, а про багатьох, хоча тих багатьох насправді було всього кілька десятків (при тому і їхніх опонентів, прихильних до галицьких народовців, певно, налічувалося не менше). На нелюбого Качалу й загалом ненависних йому народовців Драгоманов накидався зі звинуваченнями:

 

«Все діло в тому, що не сам я, а багато нас, росс[ійських] українців, вважали программу Качали шкодливою для нашого народу. Це було звісно в Галичині, а надто “клюбові” К. С[ушкеви]ча, – і після того всього, що розказано й у моїх “Споминах”, того Качалу постановлено головою Товариства, до котрого б то мусили приступити й ми»¹⁰⁴.

 

У четвертій частині «Австро-руських споминів», датованій 30 червня 1889 р., Драгоманов нарікав, що «мов навмисне, поставлено головою організаційного комітету товариства – Качалу»¹⁰⁵, і таке формулювання було точнішим – Качала справді обіймав цю виборну громадську посаду. Серед тих, хто «особливо» взяв участь у чималій складці для заснування у Львові літературного товариства, Володимир Гнатюк назвав наддніпрянських українців Михайла Жученка, Олександра Кониського, Єлисавету Милорадович і Дмитра Пильчикова, «а зі старших галичан – о. Ст. Качалу». Інших галичан не згадано, лише зазначено, що народовська «громада, зложена переважно з молодих і незасібних людий», не мала «власних засобів» на утворення бажаного товариства. Виходить, що з галичан істотний грошовий внесок у його заснування зробив о. Качала. Тож названі «головні жертводавці стали фундаторами товариства»¹⁰⁶. Статут, внесений до цісарсько-королівського Намісництва у Львові для затвердження, підписали галицькі члени-засновники товариства: о. Качала, посол до сейму й парламенту; Михайло Димет і Михайло Коссак, радні міста Львова; д-р Омелян Огоновський, професор Львівського університету, і д-р Олександер Огоновський, доцент університету, редактор «Правди»; д-р К. Сушкевич, секретар прокураторії скарбу; Теофіль Барановський, інженер; Лонгин Лукашевич, асекураційний (страховий) урядник; Юліян Романчук, учитель гімназії. Намісництво затвердило статут 11 грудня 1873 р.¹⁰⁷

 

Згідно з перехідними положеннями статуту, підписані члени-засновники становили уряджувальний («уряджуючий») комітет, який мав підготувати перші загальні збори Товариства ім. Шевченка, а до їх проведення виконувати обов’язки, покладені статутом на виділ (президію)¹⁰⁸. Члени комітету обрали з-поміж себе «тимчасово голову товариства» (о. Качалу) і заступника (д-ра Сушкевича)¹⁰⁹. На перших загальних зборах товариства (23 травня / 4 червня 1874 р.), які відкрив «голова уряджуючого комітету о. Качала короткою промовою», а «справозданє з діяльности уряджуючого комітету» (звіт) виголосив «заступник голови» Сушкевич, обрано перший виділ у складі: д-р К. Сушкевич, голова; члени: Ізидор Громницький, Маркил Желехівський, М. Коссак, д-р Олександер Огоновський; заступники виділових: Ю. Романчук, Дамян Савчак¹¹⁰. Таким чином, Качала офіційно виконував обов’язки тимчасового голови Товариства ім. Шевченка недовго: без одного тижня – півроку (від 11 грудня 1873 р. до 4 червня 1874 р.). На цю посаду його обрано, певно, як найстаршого, найзаслуженішого й найавторитетнішого народовця, зрештою – як українського посла до найвищих законодавчих репрезентативних органів автономної Галичини і Цислейтанії (земель, підконтрольних австрійській імперській короні). У відповідь на закид у четвертій частині «Австро-руських споминів» невідомий автор рецензії резонно запитував:

 

«<…> що головою комітету поставили о. С. Качалу, то як можна за те їм докоряти? Чи Качала не був горячій патріот, чи не стояв за просвітою і економічним піддвигненєм народу? Чи ті дві річи не були провідною гадкою у всіх єго письмах і діланях? Ми не розуміємо, звідки у Драгоманова така якась злість на Качалу?»¹¹¹

 

Одне слово, ситуація з обранням Качали головою уряджувального комітету Товариства ім. Шевченка аж ніяк не вартувала того, щоб робити з неї всеукраїнський скандал і з якоюсь упертою нав’язливістю товкмачити про неї у різних писаннях. А проте у «Відповіді рецензентові “Дѣла”…» Драгоманов правив далі:

 

«Ми не розуміємо вже й того, як не розуміє рецензент, що Качалу через те одно не слід було ставити в голові Товариства, що він був  п і п.  <…> позаяк церковні достойники мають  о б о в’я з к о в і,    с п е ц і я л ь н і    п о г л я д и,    с і м п а т і ї,    а н т и п а т і ї    і    н а в і т ь    і н т е р е с и,  то їх і не слід ставити в голові корпорацій, що мають служити  с п і л ь н и м  громадським інтересам: національним, літературним, науковим і т. д. Для того треба людей  в і л ь н и х,  тобто світських. Так воно робиться по всім цівілізованим країнам <…>.

 

А спеціяльно вибор Качали в голови Тов. им. Шевченка, після того всього, що вийшло з поводу його брошур і що я розказав у “Споминах”, був просто неделікатностю проти значного числа і галичан, і росс[ійських] українців, і я навіть не розумію, як сам Качала мав так мало такту, що прийняв вибір»¹¹².

 

Утім, хоч би кого із членів-засновників Товариства ім. Шевченка обрали його головою, Драгоманов був би сяк чи так незадоволений, бо вони були народовці, а не його однодумці.

 

Далі у «Відповіді…» Драгоманов твердив, наче:

 

«Попівство Качали, та ще вкупі з його відносинами до магнатсько-ультрамонтанської партії, й було причиною, чому “Кобзаря” Шевченка прийшлось печатати не в Товаристві його имені!»¹¹³.

 

Йшлося про найповніше на той час видання Шевченкового «Кобзаря» у Празі 1876 року у двох томах: першому, призначеному для легального поширення в Російській імперії, та другому, позацензурному, призначеному для поширення в Галичині, на Буковині й Підкарпатській Русі. Упорядкували Федір Вовк і Олександер Русов, видав О. Русов за дорученням київської «Старої Громади» її коштом; Софія Русова у Празі допомагала чоловікові вичитувати коректуру.

 

У спростуванні цих закидів на адресу К. редакція «Діла» доводила їх безпідставність:

 

«Пок[ійний] С. Качала був лише головою комітету конституючого Товариства ім. Шевченка, на справи Товариства майже зовсім не впливав, – справдішним головою і душею Товариства був К. Сушкевич»;

 

«Ми не думаємо, щоби в друкарні Товариства ім. Шевченка не міг був печататись “Кобзар” Шевченка, коли б хто був того жадав. Прецінь же сам Сушкевич видав в 1860-их роках твори Шевченка! <…> Що “Кобзар” 1876 р. печатався в Празі, мусіла бути до того якась инша причина, а не “попівство” і політика Качали»¹¹⁴.

 

Перше в Галичині видання Шевченкових творів – «Поезиї» – вийшло у Львові у двох томах чотирма випусками: том І, випуск І – 1866; том ІІ, на обкладинці якого зазначено 1867 рік, побачив світло денне другим і третім випусками в 1867–1868 рр.; 1869 року з’явився випуск IV – додаток до другого тому. Обидва томи впорядкував ініціатор видання, студент Львівської духовної греко-католицької семінарії Гнат Рожанський, перший том – разом зі студентом Львівського університету Олександром Барвінським, другий том – разом із семінаристом Гаврилом Боднарем. Оскільки семінаристам було заборонено провадити видавничу діяльність, формально «Поезиї» вийшли накладом К. Сушкевича, а насправді – коштом упорядників. Що цікаво (з погляду питання, яке обговорюємо): надруковано не в «руській» (українській) Ставропігійській друкарні, бо тодішня святоюрська москвофільська верхівка вороже ставилася до українофільської молоді, а в польській друкарні бібліотеки Оссолінських¹¹⁵.

 

Видання «Кобзаря» 1876 року також надруковано «у приймах». Могло бути справді проблематичним видати в переважно консервативній Галичині, де шанували християнську віру, мораль, свою національну Греко-католицьку церкву й народно-релігійні звичаї та традиції, другий том «Кобзаря», що містив твори вільнодумні, вразливі з церковного погляду («Гімн черничий», «Марія», «Н. Т. – Великомученице-кумо», «Умре муж велій в власяниці» та ін.). Але до цього варто було ставитися із розумінням, а не бездоказово звинувачувати «попівство» й геть чисто надумане «магнатське ультрамонтанство» Качали, який у 1875–1876 рр. уже не очолював Товариство ім. Шевченка, у нібито неможливості надрукувати «Кобзар» у друкарні Товариства, як це робив Драгоманов із софійської далечини.

 

Олександер Русов у спогадах про своє видавання «Кобзаря» і словом не обмовився про те, чи розглядалася можливість друку у львівській друкарні Товариства ім. Шевченка, а вибір празької друкарні пояснював так:

 

«Думати довго – до якої типографії звернутися, не приходилося: Едвард Грегр, редактор прогресівної газети “Národni Listy”, один з видатнійших ораторів на мітінгах молодочеської партії, мав велику типографію, найкращу книготорговлю у Празі; мав він при типографії й словолитню <…>, значить міг сам і літери для українського тексту зробити, що було б далеко труднійше у других типографіях»¹¹⁶.

 

Редакція газети «Діло» заперечила також те, ніби «політика Качали» була «маґнатско-ультрамонтанскою», бо

«Качалі до “маґнатів” не було ніякого діла (він був демократом, хлополюбцем), ані “ультрамонтанином” не був. В 1874 році промовляв в Раді Державній і голосував против т. зв. конфесійних законів, бо тут ішло о забезпеченє  руского духовеньства від впливу польских урядників політичних, – але якби пок[ійний] Качала був ультрамонтанин, не виголосив би був знаної промови в соймі против Змартвихвстанців…»¹¹⁷.

 

У згаданій промові Качала виступив проти грошової запомоги на завершення будівництва інтернату римо-католицького ордену Змартвихвстанців (Воскресенців), де мали б виховувати українську молодь (промову опубліковано в додатку до газ. «Діло» за 17/29 жовтня 1881 р., ч. 81, під назвою «Бесіда посла о. Стефана Качали, виголошена на 26-ім засіданю Сойму, дня 9/21 жовтня с. р. при дебаті над петицією оо. Змартвихвстанців»). Натомість Олександер Барвінський, як сам згадував пізніше, «не побоювався, що чин Змертвихвстанців <…> златинщить і спольщить українських учеників» у своєму інтернаті, «чого побоювався о. С. Качала і виступав в тій справі в Галицькім соймі». Барвінський, за його словами, «небавом впевнився», що

«не помилився в своїм погляді, бо з інтернату Змертвихвстанців вийшли ученики, котрі не відцуралися української народности і заняли своїм поведенєм і образованєм поважні становища в українськім суспільстві і розвинули користну народну роботу»¹¹⁸.

 

А тимчасом смілива запальна промова Качали з екскурсами в українсько-польські історичні відносини викликала широкий розголос серед галицьких та буковинських українців і піднесення національного духу. 25 жовтня 1881 р. у великій залі товариства «Frohsinn» у львівському готелі Жоржа зібралися члені українських народних товариств, викладачі університету, середніх шкіл, судові урядники, відпоручники часописів «Діло», «Батьківщина», «Зоря» (усього близько 50 осіб), щоб висловити «всенародну подяку неустрашимому герою за народну справу». На бенкеті, що тривав від 5-ї до 10-ї год., виступили Володимир Барвінський, Анатоль Вахнянин, Омелян Огоновський, Ісидор Шараневич, а Корнило Устиянович виголосив на честь Качали свого вірша. Вахнянин з хором співав «наші пісні молодецкі» «Ще не вмерла Україна», «Чи така наша доля», «Ой у лузі». Під час вечора на шану й дяку Качалі «наспіли» телеграми від українців зі Стрия, Самбора, Станиславова, Сокаля, Перемишля, Коломиї, Тернополя, Чернівець, Рудок, Куликова, від золочівської філії «Просвіти», перемиських семінаристів¹¹⁹.

 

Звичайно, у громадянському суспільстві бажано, щоб служителі релігійного культу опікувалися духовними та доброчинними справами, а культурою, літературою, мистецтвом, освітою і наукою – репрезентанти світської інтелігенції. Зрештою, головами Товариства ім. Шевченка, а згодом НТШ до Другої світової війни ставали світські діячі, після урядника (д-ра права) Сушкевича – усі педагоги (Сидір Громницький, Дам’ян Гладилович, Юліян Целевич, Олександер Барвінський, Михайло Грушевський, Василь Щурат, Кирило Студинський, Володимир Йосипович Левицький, Іван Раковський). Однак Драгоманов підходив до проблеми, не числячись із реальним станом Галичини 1870-х років, коли нечисленну українську інтелігенцію, зокрема освітянську, журналістську й наукову (історики, етнографи, філологи), становили значною мірою священники, випускники духовних семінарій та й самі семінаристи. Хоч як не переконував, а прямо кажучи, не крутив аргументами Драгоманов, а народовцям було ясно, що він та його прихильники в Наддніпрянській Україні та Галичині силкувалися політизувати, а властиво у своєму дусі радикалізувати галицькоукраїнські культурні, освітні та наукові товариства – надати їм соціалістичного, менш національного, а більш інтернаціонального (космополітичного) спрямування, прищепити їм матеріалістичні, а то й атеїстичні погляди. Цьому й противилися народовці, передусім Качала, Сушкевич, Олександер Огоновський, а згодом В. Барвінський, Д. Танячкевич.

 

Висвітлюючи в «Нарисі історії українсько-руської літератури до 1890 р.» (Львів, 1910) зміст журналу «Правда» за 1873 рік, Франко докладніше, ніж у статті «Wspomnienia M. Dragomanowa», зупинився на тогочасній полеміці Драгоманова з Качалою. Підкреслив, що

«українці [тобто наддніпрянці. – Є. Н.] мали досить нагоди сердитися <…> на політику, яку нібито іменем народовців, а навіть іменем цілого українського народу почав був вести Ст. Качала, що в ім’я клерикально-федералістичної програми в р. 1871 був вибраний послом до Ради Державної в чисто польськім Бохенськім повіті, а в р. 1873 під псевдонімом Николай Загірний видав дві політичні брошури» –

«Безпосередні вибори до Ради Державної і русини» та «Політика русинів», «другу» – «як додаток до 16-го числа “Правди”» [т. 41, с. 362]. Насправді Качала був обраний послом до Райхсрату в окрузі Тарнів – Бохня (Західна Галичина) на виборах, що відбулися 24 жовтня 1873 р. (був послом V каденції, що тривала від 4 листопада 1873 р. до 22 травня 1879 р.).

 

За Франком, ініціатором протесту став Драгоманов, «виступаючи як gente Ukrainus, natione Russus» (родом українець, за національністю росіянин, лат.):

 

«Проти основних думок тих брошур і проти цілого напряму галицько-руської белетристики та журналістики виступив у “Правді” М. Драгоманов під криптонімом “Українець” з просторою працею, написаною у Флоренції п. з. “Література російська, великоруська, українська і галицька” <…>» [т. 41, с. 362–363].

 

Насправді, як показано вище, лише наприкінці тієї праці Драгоманов згадав Качалу, зокрема як Загірного, автора ще тільки першої брошури «Безпосередні вибори до Ради Державної і русини», притому згадав досить примирливо.

 

Далі в «Нарисі…» Франко інформував:

«Проти народовецької політики, а властиво політики самого Качали прислали, за почином М. Драгоманова, 31 українець “Одкритий лист” з України до редакції “Правди”»,

у якому протестували «проти партії галицьких федералістів, якої думки бачуться їм виложені в брошурі М. Загірного <…>» (зацитовано відповідний уривок із протестного листа) [т. 41, с. 363–364]. Проте ні відкритого листа 24 лівобережців на підтримку народовців, ані нотаток редакції «Правди» до публікації обох колективних листів Франко в «Нарисі...» навіть не згадав, хоча знав ці матеріали, як і цитованого ним відкритого листа 31 киянина, принаймні з їх передруку в четвертій частині виданих ним «Австро-руських споминів» (Драгоманов, треба віддати йому належне, задля об’єктивности републікував у спогадах усі матеріали з полеміки 1873 року)¹²⁰. Франкові ж ішлося лише про те, щоб показати погляди Драгоманова та його прибічників. У цьому пізньому тенденційному, однобічному висвітленні давньої полеміки Франко, як видно з його формулювань і замовчування відповідей редакції «Правди» та листа прихильних до народовців лівобережців, залишався на позиції солідарности з драгоманівською критикою консервативної програми Качали й національно-поступової програми народовців.

 

 

Полеміка Качали з Драгомановим 1876 року

 

З листом до Драгоманова від 7 травня 1889 р. Франко надіслав йому Качалиного листа до редакції львівського журналу «Друг», гадаючи, що «придасться» йому «для споминок» («Австро-руських споминів»), і радив: «Добре б було його пришпилити в додатки, коли взнаєте за річ потрібну». Прохав повернути оригінал листа, який є власністю Івана Мандичевського [т. 49, с. 210] (колишнього члена студентського «Академического Кружка», органом якого був журнал «Друг»). 9 червня 1889 р. Драгоманов відписав:

 

«За лист Качали я Вам дуже вдячний. Дуже він мене смішить; я його перечитую часто для розваги. Його треба напечатати при IV чи V голові там, де буде розмова про мої стосунки з “Другомъ”»¹²¹.

 

У «Відповіді рецензентові “Дѣла” на ІІІ–ІV вип. моїх “Австроруских споминів”» щодо дивування опонента: «звідки у Др[агомано]ва така злість на Качалу», мемуарист лукавив, коли виправдовувався:

 

«Я ніякої “злости” на Качалу особисто не мав і не маю і не раз хвалив у його заходах і писаннях те, що мені видавалось слушним, – між тим як не так давно довідавсь, що власне Качала зо скреготом зубів, доходящим до комизму, писав про мене до редакції “Друга”, дивуючись, як можуть там приймати мої статті (лист той буде надрукованний)»¹²².

 

Те, що Драгоманову вчувався «скрегіт зубів» у писаному тексті (?!) і він ужив пейоративний фразеологічний вислів, таки зраджує його неприязнь до Качали, хоча він її й заперечував.

 

Однак до висвітлення стосунків із «Другом» Драгоманов «Австро-руських споминів» не довів, тому листа Качали ні в четвертій, ні в п’ятій частинах мемуарів не вміщено. Уперше його опублікував Павлик, знайшовши, як пояснював у примітці, «між паперами Драгоманова» і здогадуючись, що «післав єго Драгоманову хтось із товаришів – може, В. Л. Левицький»¹²³. Отже, Драгоманов оригіналу Качалиного листа Франкові не повернув. Хибний здогад Павлика, наче листа надіслав Драгоманову Володимир Лукич Левицький, знаний під псевдонімом Василь Лукич, без верифікації переповів Ярослав Грицак¹²⁴. Один із редакторів «Друга» Антін Дольницький не пригадував, щоб бачив цього листа, і також помилково гадав, буцім його «перехопив» Павлик і надіслав Драгоманову¹²⁵.

 

У цьому листі до редакції студентського журналу від 7/19 серпня 1876 р. (із Шельпак) Качала, вражений публікацією у числі 14/15-му «Друга» (за 24 липня / 5 серпня 1876 р.) продовження третього листа Драгоманова до редакції (початок – у числі 13-му), зауважив:

 

«Знані-бо мені добре засади того нигилисти московского і взагалі соціялизма [тобто засади соціалізму як такого. – Є. Н.], которий убираєся в красне піра европейской цивилизації і науки, нехтуючи народность і все, що для чоловіка було святим»¹²⁶.

 

Качала доводив шкідливість поширення драгоманівських антирелігійних та антиклерикальних ідей і його нехтування національно-народними святощами і традиціями:

 

«Хто хоче провадити ґмах [будівлю. – Є. Н.] просвіти народной, мусит докладне познати ґрунт, на котрім он ставитися має. Ґрунтом нашим єсть народ: єго звичаї, успособленя, обичаї і т. д. Але ж наш народ єсть религійний. <…> Для того то всі діятелі дотепер, котрі працювали около просвіти народной, працювали на тім даном ґрунті <…>»¹²⁷.

 

Натомість нігіліст силкується це зруйнувати:

 

«Драгоманов кладе башибашуків [башибузуків, тобто розбійників. – Є. Н.] і жидів [єврейських орендарів, корчмарів. – Є. Н.] наровні з попами, тих остатних особливо зове пявками, котри ссуть кров народа. Бідність народа не кладе на карб лінивства, розрутности і пяньства, ани того, що хлоп, що має, несе до жида [тобто в корчму. – Є. Н.], он причину бідности знаходит в том, що хлоп дає на церков і попови на молебен»¹²⁸.

 

На переконання Качали, опорою народної просвіти на селі на той час були переважно саме священники:

 

«Межи попами знайдутся ріжні люде, могут бути і такі, котрі просвіту народа уважают противну свому интересови, але ж того в загалі сказати не можна, бо хто ж позаводив школи, як не попи?»¹²⁹.

 

Тож Качала закидав редакції, що вона

«узнає́ потребу ширеня нигилизму на Руси і ширит їх [нігілістичні ідеї. – Є. Н.] в “Друзі”, о чом свідчить уміщуванє письма Драгоманова. <…> А понеже “Правда” подобних дописей Терлецкого [Остапа Терлецького. – Є. Н.], Драгоманова і т. д. не печатає, то он знайшов редакцію “Друга”»¹³⁰.

 

У підсумку Качала виступав і проти москвофілів («твердих»), і проти молодих нігілістів та соціалістів:

 

«Лихо у нас, не мож іти з твердими для їх керунку, але гірше іти з молодими, де проявляются так згубні тенденції»¹³¹.

 

І справді: в австрійській Галичині другої половини ХІХ – початку ХХ ст. найбільшу внутрішню небезпеку для українського національно-визвольного руху становили, з одного боку, москвофільські тенденції, а з другого – поширення соціалістичних і соціал-демократичних віянь, атеїстичних переконань, комуністичних ілюзій. Якщо Галичина відіграла у визвольних змаганнях роль українського П’ємонту, то завдяки опертю на національні державницькі, мовно-культурні та релігійні традиції.

 

Щоправда, ідея української політичної самостійности й державности визріла й у середовищі галицьких «молодих» радикалів – соціалістів-марксистів, прихильників «наукового соціалізму» й водночас «українських націоналів», «радикалів-націоналів» (Юліян Бачинський, В’ячеслав Будзиновський, Володимир Охримович, Іван Гриневецький, Евгеній Левицький, Микола Ганкевич, Семен Вітик). Завдяки їм на IV з’їзді РУРП у Львові 29 грудня 1895 р. внесено до партійної програми – вперше в історії українського політичного руху – формулювання Бачинського про політичну самостійність українського народу:

 

«Стоячи на ґрунті наукового соціялізму <...>, заявляє русько-українська партія радикальна, що здійсненє усіх єї ідеалів соціялістичних можливе є лише при повній самостійности політичній русько-українського народа <…>»¹³².

 

На початку 1896 р. вийшов окремою книжкою націософський трактат Бачинського «Україна irredenta (по поводу еміґрації). Суспільно-політичний скіц» (Львів, 1895), у якому обґрунтовано ідею «політичної самостійности України» як неодмінної умови «єї економічного і культурного розвою, <…> – м о ж н о с т и  єї екзистенції...»¹³³.

 

13 липня 1899 р., після першого віча українського студентства Австро-Угорщини, проведеного у Львові, утворено неформальну, а тому нелегальну молодіжну організацію державницького і соціалістичного спрямування «Молода Україна» (діяла до 1903 року). Її провідники – ще молодше покоління українських самостійників: Володимир Старосольський, Евген Косевич, Лонгин Цегельський, Володимир Темницький, Антін Крушельницький, Теофіль Мелень, Михайло Галущинський та ін. – започаткували місячник «Молода Україна. Часопись української молодіжи», редагований у самостійницькому та соціалістичному дусі (виходив у 1900–1903 рр.). У програмовій редакційній статті Косевича і Старосольського, надрукованій у першому числі – за січень 1900 р., прямо заявлено:

 

«Наша национальна ідея – се не само питанє мови, не само питанє етноґрафічної відрубности, се питанє політичної независимости, питанє потреб поневолених верств нашого народу, повної социальної справедливости <…>»¹³⁴.

 

А невдовзі в рефераті, виголошеному на другому вічі студентської молоді, проведеному з ініціативи «Молодої України» у Львові 14 липня 1900 р., Л. Цегельський означив мету віча – «заманіфестуватися ідеєю» «самостійної України»¹³⁵.

 

Проте спроба поєднати національний патріотизм і державницьку ідею із соціалістичними, а то більше комуністичними орієнтирами виявилася неперспективною, хисткою, оманливою, що й показала історія Радянської України та країн так званого соціалістичного табору, а зокрема – трагічна доля соціалістів і комуністів, які емігрували до Радянської України: М. Грушевського, С. Вітика, Петра Дятлова, Мелетія Кічури, Ю. Бачинського, А. Крушельницького та його чотирьох синів і доньки та ін.

 

Повернімось до антидрагоманівського листа Качали. На його думку, прихильність до таких «згубних тенденцій» могла негативно позначитися на суспільній репутації молодих народовців:

 

«Молодой Руси у нас закидано то политичний сепаратизм, то польскій патріотизм і т. д., на що не було доводов. Ще єдного не ставало. Тепер назвут ю соціялистами, комунистами чи нигилистами, і на тоє будут доводи – уміщувані подобні артикули в “Друзі”»¹³⁶.

 

Драгоманов, однак, цим не переймався. Він затято й авторитарно правив своє.

 

Отож 1876 року вже Качала полемізував із Драгомановим. Але редакція журналу «Друг», у якій гору взяли прихильники женевського емігранта (соціалісти-радикали), не дала ходу Качалиному листу.

 

Таким чином, Качала у 1873–1876 рр., Сушкевич, Олександер Огоновський і загалом редакція «Правди» 1873 року були першими ідеологічними опонентами Драгоманова у Галичині.

 

 

 

Розходження Драгоманова з Качалою

щодо церковного календаря

(1891)

 

Згадав Драгоманов Качалу й у праці «Чудацькі думки про українську національну справу», але цього разу його зауваги були слушними й перспективними (хоча, як показав історичний досвід, це виявилася аж надто далека перспектива).

 

Цю працю під назвою «Чудацкі думки (Листи на увагу мудрим людям через редакцію “Народа”)» вперше опубліковано в радикальному двотижневику (органі РУРП) «Народ» (1891. № 7–24. 1 л[атинського] квітня – 7 л[атинського] грудня; під останнім поданням авторське датування: 15 вересня 1891 р.). Видавцем і головним редактором часопису був Павлик, а відповідальним редактором – Франко. Разом із ранішою працею «Шевченко, українофіли й соціалізм» «Чудацькі думки» належать до найскандальніших публікацій Драгоманова. Франко перевидав і цю, як наголосив у коротенькому «Передньому слові» (не ввійшло ні до «Зібрання творів» у 50 томах, ні до 53-го додаткового тому), «многоцінну працю» свого наставника (з урахуванням його «поправок і додатків»): Драгоманов М. Чудацкі думки про украйінску національну справу. Друге виданє. Львів : Накладом Івана Франка, 1892. Це та інші Франкові видання драгоманівських праць засвідчують, що навіть якщо він і не солідаризувався з висловленими в них думками цілковито, то принаймні вважав ці праці актуальними й вартими осмислення.

 

У «Чудацьких думках…» Драгоманов порушив проблему переходу в Україні з традиційного юліянського календаря на західноєвропейський григоріянський, до чого його спонукала ретроградна стаття Миколи Сумцова «Исторический очерк попыток католиков ввести в южную и западную Россию григорианский календарь» (Кіевская Старина. 1888. Т. 21. № 5). У цьому питанні Драгоманов виявив себе європейцем і мислителем, який для з’ясування типологічних суспільних явищ вдало застосував компаративістський (порівняльно-історичний) метод:

 

«Праця д. Сумцова про григоріанський та юліанський календарі на Україні явно показує, чого бракує нашим ученим для того, щоб витолкувати нашу старину, а далі дати нам раду в пекучих справах. Для університетського професора д. Сумцова, як і для сільського попа Ст. Качали, юліанський календар – це наша національна святиня, а григоріанський – це папська удка, щоб піймати нас і сполячити. Д[обродій] Сумцов і не подумав поглянути на те, що говорили в XVI–XVII ст. про той календар протестанти, особливо німецькі, і як вийшло, що нарешті цей календар прийняли й протестанти і ніхто через те не став папівцем, ні не стратив національності»¹³⁷.

 

Цю на той час «чудацьку думку» Драгоманов розвивав далі:

 

«<…> наші національники поклоняються як національній святощі <…> юліянському календарю. <…> навіть професор університету д. Сумцов, слідом за попом-народовцем Качалою, посвятив цілу статтю в “К[иевской] старине” справі календаря, щоб доказати, що заходи перемінити той календар на григоріянський є замах на нашу національність. <…> д. Сумцов не звернув уваги на те, що григоріянського календаря колись також боялись протестанти, а надто німецькі, і що однако ж потім, коли вони прийняли той календар, то ніякого поримлення їх не вийшло»¹³⁸.

 

Принагідно у зв’язку з проблемою переходу з юліянського календаря на григоріянський ліберал Драгоманов висловив свої погляди на ідеологію консерватизму як таку:

 

«Найгірше в боротьбі наших націоналістів проти григоріянського календаря – це аргументація, котру за Качалою повторя і д. Сумцов, в котрій знаходиться і таке, що “наш народ консервативний”, то не треба чіпати й старого календаря, до котрого він привик».

 

Така аргументація викликала в Драгоманова саркастичне обурення:

 

«Не треба, значить, чіпати і старих способів господарства, і самого рабства перед усякого роду деспотами, до котрих народ наш теж привик!.. Добра користь для народу з такої інтелігенції, котра вжива таких аргументів, котра преклоняється перед “консерватизмом народу”!»

 

На переконання Драгоманова,

«чим скорше б змінено було старий календар на новий, тим ліпше, бо нащо ж держатись того, що явно противно природі?».

 

Водночас Драгоманов допускав, що «коли тепер ця зміна могла б образити народ (хоч це ще й не так певне), то до неї треба йти постепенно».

 

Варто згадати, що 25/12 лютого 1918 р. Центральна Рада затвердила «Закон про заведення на Україні числення часу по новому стилю і перевод годинників на середньоєвропейський час», згідно з яким в Українській Народній Республіці було запроваджено григоріянське числення часу від 16 лютого ст. ст. 1918 р., яке ставало 1 березня н. ст. Складнішою виявилася справа з осучасненням церковного календаря. Давно назріла реформа затягнулася уже на понад століття. Щойно недавно з’явилося обнадійливе повідомлення, що під час зустрічі 24 грудня 2022 р. Отець і Глава УГКЦ Блаженніший Святослав і Митрополит Київський і всієї України ПЦУ Блаженніший Епіфаній домовилися створити спільну робочу групу для узгодження позицій щодо реформи церковного календаря¹³⁹. Як розповів Митрополит Епіфаній в ефірі телемарафону «Єдині новини», провід ПЦУ став на шлях реформи церковного календаря: на найближчому засіданні Священний Синод дозволить повністю перейти на новоюліянський календар тим парафіям, які вирішать це зробити¹⁴⁰. За найсвіжішим повідомленням, під час засідання Священного Синоду ПЦУ 2 лютого 2023 р. ухвалено рішення винести обговорення календарної реформи на чергове засідання Архієрейського Собору 24 травня цього року. До того ж Священний Синод затвердив порядок благословення парафіям і монастирям ПЦУ на використання новоюліянського календаря¹⁴¹.

 

Допускаючи поступовість у запровадженні суспільних змін, Драгоманов, однак, був категоричний і непримиренний у ставленні до консерватизму в людському світогляді та світосприйманні:

 

«Але головне діло в умисловім боці справи – в консерватизмі, що зв’язаний зо справою календаря. Консерватизм – це така річ, котру треба підрізувати при всякій пригоді, а справа календаря є одна з таких пригод. Про календар часто приходиться говорити й простому народу. От і треба, щоб люди т. зв. “інтелігентні” при всякій нагоді поясняли простим людям ріжницю між двома календарями і те, відки вона виходить, і привчали простих людей дивитись на цю справу без усякого фетишизму»¹⁴².

 

Так у заочних стосунках Качали й Драгоманова (писемних відгуках один про одного), а також у рецепції їхніх ідей серед інших наддніпрянських і галицьких діячів виявнювалися на українському ґрунті суперечності ідеологій консерватизму, з одного боку, й лібералізму та соціал-демократизму – з другого. Це одні з ранніх епізодів тривалого змагання, взаємодії та протиборства цих ідеологій, що є, зрештою, і досьогодні джерелом збалансованого суспільного поступу як в Україні, так і в світі.

 

__________________________

¹ Барвінський Олександер. Спомини з мого життя. Частини перша та друга / Упоряд. Альбіна Шацька, Олесь Федорук. Нью-Йорк; Київ : Смолоскип, 2004. С. 77, 78, 115, 116. «Молоде поколінє звалося “народовцями”, бо підвалиною своїх змагань воно положило укр[аїнсько]-руську народну ідею, проголошену в Галичині спершу М. Шашкевичем і Головною Руською радою в 1848 р., а відтак шестидесятниками на Україні» (Там само. С. 115).

² Контроверсійні стосунки Драгоманова й Качали спробував розглянути у спеціальній статті Петро Вівчарик, автор низки статей про цього провідного народовця, але обмежився поверховним висвітленням драгоманівської критики Качали 1873 року, Качалиної критики Драгоманова 1876 року та побіжною згадкою про ці епізоди в «Австро-руських споминах» Драгоманова. Оминув згадки про Качалу в інших працях Драгоманова, у Франковому «Нарисі історії українсько-руської літератури до 1890 р.», листуванні Драгоманова з М. Бучинським, О. Терлецьким і Франком, ґрунтовну розвідку М. Кордуби та джерелознавчу публікацію М. Возняка (Вівчарик П. Степан Качала та Михайло Драгоманов: історія взаємин у контексті суспільно-політичної діяльності // Етнічна історія народів Європи: Зб-к наук. праць / Київ. нац. ун-т ім. Т. Шевченка. Київ, 2015. Вип. 47. С. 50–54. URL).

³ Переписка Михайла Драгоманова з Мелїтоном Бучинським. 1871–1877 / Зладив М. Павлик. У Львові : Накладом Наукового Товариства ім. Шевченка, 1910. С. 31.

⁴ Там само. С. 33.

⁵ Студинський К. Галичина й Україна в листуванні 1862‒1884 рр. : Матеріяли до історії української культури в Галичині та її зв’язків з Україною. Харків ; Київ : Пролетар, 1931. С. 427.

⁶ Переписка Михайла Драгоманова з Мелїтоном Бучинським. С. 37.

⁷ Там само. С. 49.

⁸ Студинський К. Галичина й Україна в листуванні 1862‒1884 рр. С. 428.

⁹ Там само. С. 427.

¹⁰ Переписка Михайла Драгоманова з Мелїтоном Бучинським. С. 51.

¹¹ Там само. С. 57.

¹² Там само. С. 61.

¹³ Там само. С. 60–61.

¹⁴ Там само. С. 61.

¹⁵ Там само.

¹⁶ Там само. С. 62.

¹⁷ Там само. С. 93.

¹⁸ Там само.

¹⁹ Там само. С. 95.

²⁰ Там само. С. 98.

²¹ Там само. С. 95–96.

²² Про це свідчить повідомлення на останній сторінці двотижневика: «До сього н-ру “Правди” <...> додаємо брошуру “Безпосередні вибори до Ради Державної і русини”» (Правда. 1873. Ч. 8. 1/13 Червня. С. 316). У наступному числі «Правда» вмістила непідписану полемічну репліку на два оціночні дописи про цю брошуру в москвофільській газеті «Слово»: Брошура Николая Загірного «Безпосередні вибори до Ради державноі и Русини» // Там само. Ч. 9. 16/28 Червня. С. 346.

²³ Про це свідчить повідомлення на останній сторінці двотижневика: «До сего н-ра долучаємо яко надзвичайний додаток брошуру Николая Загірного “Політика русинів”» (Там само. Ч. 16. 1/13 Жовтня. С. 572).

²⁴ Нова фундация народна // Там само. С. 566.

²⁵ Українець. Література российска, великоруска, українска і галицька // Правда. 1874. Ч. 9. 16/28 Червця. С. 386.

²⁶ Там само. С. 380.

²⁷ Там само. С. 382.

²⁸ Річ п. С. Качали сказана при пересправі адресовій // Основа. 1872. Ч. 90. 6. Грудня (24. Листопада). С. 2.

²⁹ Там само. С. 1.

³⁰ Див.: Нахлік Євген, Оксана Нахлік. Іван Франко про свого попередника і сучасника – галицького правника, громадського діяча й літератора Василя Ковальського // Окриленість словом : Зб-к наук. праць на пошану професора Степана Хороба / відп. ред. та упоряд. Роман Піхманець. Івано-Франківськ : Місто НВ, 2019. С. 586–602.

³¹ Річ п. С. Качали сказана при пересправі адресовій // Основа. 1872. Ч. 90. 6 Грудня (24 Листопада). С. 3.

³² Українець. Література российска, великоруска, українска і галицька // Правда. 1874. Ч. 9. 16/28 Червця. С. 382.

³³ Там само. С. 383.

³⁴ Там само. С. 384.

³⁵ Там само. С. 384–385.

³⁶ Драгоманов М. Австро-руські спомини (1867–1877). Частина третя й четверта. Львів : Накл. І. Франка, 1890. С. 169.

³⁷ Там само. С. 167–168.

³⁸ Там само. С. 226.

³⁹ Правда. 1873. Ч. 19. 16/28 Падолиста. С. 660–661.

⁴⁰ Кордуба Мирон. Звязки В. Антоновича з Галичиною // Україна. 1928. Кн. 5. С. 58, 59.

⁴¹ Михайло Драгоманов. Бібліографія (1861–2011) / Упоряд. М. О. Мороз, В. А. Короткий (кер. автор. колективу), І. І. Тіщенко, І. С. Гриценко, С. І. Білокінь. Дрогобич, 2011. С. 18. № 44.

⁴² Киричинський Омелян. Франко в Київі // Україна. 1926. Кн. 6. С. 171.

⁴³ Там само. С. 170–172.

⁴⁴ Віталій Кличко: Київрада дерусифікувала ще 32 вулиці столиці // Офіційний портал Києва. URL. Розміщено: 08 грудня 2022 року.

⁴⁵ Правда. 1873. Ч. 19. 16/28 Падолиста. С. 661.

⁴⁶ Кордуба Мирон. Звязки В. Антоновича з Галичиною. С. 58.

⁴⁷ Там само.

⁴⁸ Правда. 1873. Ч. 19. 16/28 Падолиста. С. 662–663.

⁴⁹ Там само. С. 662.

⁵⁰ Там само. С. 664.

⁵¹ Драгоманов М. Австро-руські спомини. Частина третя й четверта. 1890. С. 240, 255.

⁵² Правда. 1874. Ч. 3. 1/13 Марця. С. 125–126.

⁵³ Там само. С. 128.

⁵⁴ Драгоманов М. Австро-руські спомини. Частина третя й четверта. 1890. С. 251.

⁵⁵ Там само. С. 255.

⁵⁶ Кухар Роман. Віденська «Січ» : Історія Українського Академічного Т-ва «Січ» у Відні (1868–1947). Київ : Кобза, 1994. С. 123.

⁵⁷ Драгоманов М. Австро-руські спомини (1867–1877). Частина друга. Львів : Накл. І. Франка, 1889. С. 115.

⁵⁸ Там само. С. 116.

⁵⁹ Кухар Роман. Віденська «Січ». С. 123.

⁶⁰ Студинський К. Галичина й Україна в листуванні 1862‒1884 рр. С. 222.

⁶¹ Там само. С. 225–226.

⁶² Там само. С. 226.

⁶³ Там само. С. 495.

⁶⁴ Там само. С. 230.

⁶⁵ Теодор Герман Майнерт (Meynert, *1833–†1892) – австрійський психіатр, невролог, анатом і нейрофізіолог; один із наставників Зиґмунда Фройда.

⁶⁶ Там само. С. 231.

⁶⁷ Драгоманів М. Шевченко, українофіли й соціялізм. Друге виданнє / з передмовою Івана Франка. Львів, 1906. С. 4.

⁶⁸ Там само. С. 7.

⁶⁹ Там само. С. 111–112.

⁷⁰ Драгоманов М. П. Автобиографическая заметка // Драгоманов М. П. Літературно-публіцистичні праці : у 2 т. Київ : Наукова думка, 1970. Т. 1 : Упорядкув. і прим. І. С. Романченка. С. 57.

⁷¹ Листування Івана Франка та Михайла Драгоманова. Львів : Видавничий центр ЛНУ ім. І. Франка, 2006. С. 95. Звірено: Інститут літератури ім. Т. Г. Шевченка НАН України [далі – ІЛ]. Ф. 3. Од. зб. 1603. С. 253.

⁷² Листування Івана Франка та Михайла Драгоманова. С. 96. Звірено: ІЛ. Ф. 3. Од. зб. 1603. С. 254.

⁷³ Листування Івана Франка та Михайла Драгоманова. С. 97. Звірено: ІЛ. Ф. 3. Од. зб. 1603. С. 258.

⁷⁴ Листування Івана Франка та Михайла Драгоманова. С. 95. Звірено: ІЛ. Ф. 3. Од. зб. 1603. С. 252.

⁷⁵ Драгоманів М. Шевченко, українофіли й соціялізм. 1906. С. 13.

⁷⁶ Листування Івана Франка та Михайла Драгоманова. С. 116. Звірено: ІЛ. Ф. 3. Од. зб. 1603. С. 478.

⁷⁷ Листування Івана Франка та Михайла Драгоманова. С. 122. Звірено й виправлено за автографом: ІЛ. Ф. 3. Од. зб. 1619. С. 51–52.

⁷⁸ Див.: Нахлік Є. Віражі Франкового духу : Світогляд. Ідеологія. Література. Київ : Наукова думка, 2019. С. 201–205.

⁷⁹ Драгоманов М. Австро-руські спомини (1867–1877). Частина друга. Львів : Накл. І. Франка, 1889. С. 109.

⁸⁰ Брошура М. Драгоманова // Дѣло. 1890. Ч. 107. 14/26 мая. С. 2.

⁸¹ Драгоманов М. Австро-руські спомини. Частина третя й четверта. 1890. С. 162.

⁸² Там само. С. 170.

⁸³ Брошура М. Драгоманова // Дѣло. 1890. Ч. 107. 14/26 мая. С. 2.

⁸⁴ Нова фундация народна // Правда. 1873. Ч. 16. 1/13 Жовтня. С. 566–568.

⁸⁵ Брошура М. Драгоманова // Дѣло. 1890. Ч. 112. 19/31 мая. С. 2.

⁸⁶ Там само. Ч. 107. 14/26 мая. С. 2.

⁸⁷ Там само. Ч. 112. 19/31 мая. С. 2.

⁸⁸ Там само. Ч. 107. 14/26 мая. С. 1.

⁸⁹ Качала Андрей, братъ бл. п. Стефана Качалы. Письмо о. Андрея Качалы до ред. “Дѣла” // Дѣло. 1890. Ч. 115. 24 мая / 5 червня. С. 1–2.

⁹⁰ Франко Иван. Заявленье // Там само. Ч. 117. 26 мая / 7 червня. С. 3. До «Зібрання творів» і 53-го додаткового тому текст не ввійшов.

⁹¹ Franko Iwan. W niezrozumiałem dla mnie celu... // Kurjer Lwowski. 1890. Nr. 157. 8 Czerwca. S. 5. Рубрика: Nadesłane. У покажчику помилково зареєстровано, наче публікація з’явилася в № 156 за 7 червня (Іван Франко: Бібліографія творів : 1874–1964 / Склав М. О. Мороз. Київ : Наукова думка, 1966. С. 225–226. № 2539). До «Зібрання творів» і 53-го додаткового тому польський текст також не ввійшов.

⁹² Дѣло. 1890. Ч. 117. 26 мая / 7 червня. С. 3. Пор.: [Franko I]. Wspomnienia M. Dragomanowa // Kurjer Lwowski. 1890. Nr. 143. 24 Maja. S. 1. У Франка (за сучасним перекладом): «багато фактів, відомих досі хіба що в вузьких “посвячених” колах»; «Автор з властивою йому правдивістю характеризує людей і галицькі та українські [тобто в Галицькій і Наддніпрянській Україні. – Є. Н.] відносини, б’ючи при цьому особливо по інертності, безпрограмності, легкості в зміні прапорів і крутійстві <…>, розкриває <…> цілий ряд помилок, породжених безпрограмністю і непослідовністю українських [в оригіналі: ruskich. – Є. Н.] політиків, викриває джерело слабкості українських течій в Галичині та в Росії <…>» [т. 28, с. 94].

⁹³ Возняк М. Доповнення М. П. Драгоманова до його «Австро-руських споминів» у відповідь рецензентові «Діла» // Україна. 1926. Кн. 2/3. С. 76–78; Драгоманов М. Відповідь рецензентові «Дѣла» на ІІІ–ІV вип. моjіх «Австроруских споминів» (Листи в редакціjу «Дѣла») // Там само. С. 78–89. Датовано: 26 травня 1890 р., Софія (Там само. С. 86).

⁹⁴ Там само. С. 88.

⁹⁵ Там само. С. 86.

⁹⁶ Там само. С. 79.

⁹⁷ Недруковані листи В. Б. Антоновича до Ф. К. Вовка (З архіву УВАН) / «Вступ», [публ. і прим.] М. Антоновича // Український історик. 1989. № 1–3 (101–103). С. 98.

⁹⁸ Драгоманов М. Відповідь рецензентові «Дѣла»… С. 79.

⁹⁹ Там само. С. 80.

¹⁰⁰ Там само. С. 79.

¹⁰¹ Там само. С. 80.

¹⁰² Там само. С. 82.

¹⁰³ Перший лист до киян // Драгоманов M. Листи до Ів. Франка і инших. 1881–1886 / Видав Іван Франко. Львів : Накл. УРВС, 1906. С. 160). Юліян Пелеш (*1843–†1896) – український педагог, теолог та історик Греко-католицької церкви; єпископ Станиславівський (1885–1891), Перемиський, Самбірський і Сяноцький (1891–1896), посол до Галицького крайового сейму (1884–1896).

¹⁰⁴ Драгоманов М. Відповідь рецензентові «Дѣла»… С. 82.

¹⁰⁵ Драгоманов М. Австро-руські спомини (1867–1877). Частина третя й четверта. С. 225.

¹⁰⁶ Гнатюк В. Наукове Товариство імени Шевченка у Львові : З нагоди 50-літної річниці його засновання (1873–1923) // Літературно-науковий Вістник. 1925. Т. LXXXVI. Книжка І : За Січень. С. 80.

¹⁰⁷ Там само. С. 76, 80–81; Нове руско-народне товариство // Правда. 1873. Ч. 21. 16/28 Студня. С. 718–720; Статут товариства имени Шевченка // Там само. С. 720–726.

¹⁰⁸ Там само. С. 726.

¹⁰⁹ Гнатюк В. Наукове Товариство імени Шевченка у Львові // Літературно-науковий Вістник. 1925. Т. LXXXVI. Кн. І. С. 81.

¹¹⁰ Там само. С. 82; Перші загальні збори товариства имени Шевченка // Правда. 1874. Ч. 8. 1/13 Червця. С. 345–357.

¹¹¹ Брошура М. Драгоманова // Дѣло. 1890. Ч. 109. 16/28 мая. С. 2.

¹¹² Драгоманов М. Відповідь рецензентові «Дѣла»… С. 82.

¹¹³ Там само.

¹¹⁴ Примѣтки до ІІ-го листу М. Драгоманова // Дѣло. 1890. Ч. 155. 11/23 липня. С. 2.

¹¹⁵ Див.: Нахлік Є. Гнат Рожанський – упорядник першого в Галичині видання Шевченкових творів // Нахлік Є. «І мертвим, і живим, і ненарожденним», і самому собі: Шевченкове ословлення минулого, сучасного й майбутнього та власної екзистенції. Львів, 2014. С. 408–411.

¹¹⁶ Русов О. Спомини про пражське видання «Кобзаря» // Україна. 1907. Т. 1 : Февраль. С. 128. Датовано: 1 квітня (ст. ст.) 1907 р. (Там само. С. 136).

¹¹⁷ Примѣтки до ІІ-го листу М. Драгоманова // Дѣло. 1890. Ч. 155. 11/23 липня. С. 2.

¹¹⁸ Барвінський Ол. Спомини з мого життя. Том другий. Частини третя та четверта / Упоряд. Альбіна Шацька ; коментар Богдана Янишина. Нью-Йорк; Київ : Видавничий дім «Стилос», 2009. С. 409.

¹¹⁹ Г. Ц. Пиръ, даный львôвскими Русинами въ честь Вп. посла о. Стефана Качалы дня 13 (25) жовтня 1881 // Дѣло. 1881. Ч. 81. 17/29 жовтня. С. 1–2 (автор – Григорій Цеглинський).

¹²⁰ Див.: Драгоманов М. Австро-руські спомини. Частина третя й четверта. 1890. С. 226–251.

¹²¹ Листування Івана Франка та Михайла Драгоманова. С. 323. Звірено: ІЛ. Ф. 3. Од. зб. 1605. С. 263.

¹²² Драгоманов М. Відповідь рецензентові «Дѣла»… С. 82.

¹²³ Переписка Михайла Драгоманова з Михайлом Павликом (1876–1895) / Зладив М. Павлик. Чернівці, 1910. Т. 2 : (1876–1878). С. 78.

¹²⁴ Грицак Я. Пророк у своїй вітчизні: Франко та його спільнота (1856–1886). Київ : Критика, 2006. С. 486.

¹²⁵ Дольницький А. Мої спомини // Спогади про Івана Франка / Упорядкув., вст. ст., прим. М. І. Гнатюка. Вид. 2-ге, доп., переробл. Львів : Каменяр, 2011. С. 119.

¹²⁶ О. Стефан Качала до редакції «Друга» // Переписка Михайла Драгоманова з Михайлом Павликом. Т. 2. С. 79.

¹²⁷ Там само.

¹²⁸ Там само. С. 80.

¹²⁹ Там само. С. 81.

¹³⁰ Там само. С. 80.

¹³¹ Там само. С. 81.

¹³² Програма руско-україньскої радикальної партиї, принята на IV зйізді у Львові дня 29 грудня 1895 р. // Радикал. 1896. № 7. 5.І. С. 70.

¹³³ Бачиньский Юліян. Україна irrеdenta (по поводу еміґрації) : Суспільно-політичний скіц. Львів : Накладом «Універзальної Бібліотеки», 1895. С. 72–73. Докладніше див.: Нахлік Є. Бачинський Юліян Олександрович // Франківська енциклопедія : у 7 т. Львів : Світ, 2016. Т. 1 : А–Ж. Серія : Іван Франко і нова українська література. Попередники та сучасники / Наук. ред. і упоряд. Є. Нахлік. С. 121–132.

¹³⁴ Редакция. Товариші і Товаришки! // Молода Україна. 1900. Ч. 1. С. 1. У «Змісті І річника» назва і підпис: Від Редакциї: (В. Старосольський і Е. Косевич).

¹³⁵ Цегельський Л., Косевич Е. Друге віче української академічної молодіжи // Там само. Ч. 8. С. 295. Авторів зазначено у «Змісті І річника».

¹³⁶ О. Стефан Качала до редакції «Друга». С. 80.

¹³⁷ Драгоманов М. П. Чудацькі думки про українську національну справу // Драгоманов М. П. Вибране : («…мій задум зложити очерк цивілізації на Україні») / Упоряд. та авт. історико-біогр. нарису Р. С. Міщук ; Прим. Р. С. Міщука, В. С. Шандри. Київ : Либідь, 1991. С. 486–487.

¹³⁸ Там само. С. 553–554.

¹³⁹ Департамент інформації УГКЦ. Під час зустрічі Блаженнішого Святослава з Блаженнішим Епіфанієм говорили про реформу церковного календаря // Українська Греко-Католицька Церква. URL. Розміщено: 24 грудня 2022.

¹⁴⁰ ПЦУ може перейти на новоюліанський календар швидше, ніж планувалося, – Епіфаній // Новинарня URL. Розміщено: 07/01/2023.

¹⁴¹ Офіційне повідомлення про засідання Священного Синоду 2 лютого 2023 р. // Православна Церква України. URL:. Розміщено: 2 лютого 2023.

¹⁴² Драгоманов М. П. Чудацькі думки про українську національну справу. С. 554.

02.02.2023