(Недруковані листи Михайла Павлика до Лесі Українки)
Більшість листів Михайла Павлика до Лесі Українки зберігаються у відділі рукописних фондів, текстології і джерелознавства Інституту літератури ім. Т.Г. Шевченка НАН України в архівах М. Павлика (ф. 101, №№137–178) та Олени Пчілки (ф. 28, №№1291, 1292), і вони (41 лист) опубліковані у збірнику «Леся Українка. Публікації. Статті. Дослідження» (К.: Наукова думка, 1984. – С. 66–115). Поза друком залишилися два листи (ф. 101, №№ 167,168) або, за визначенням самого адресанта, «листищі», очевидно, з огляду на їх незвично великий обсяг. Найімовірніше, у збірнику вони не були надруковані передусім із цензурних міркувань. Та, здається, історія з цими листами не склалася від самого початку: написані впродовж 26–30 жовтня 1902 р. і надіслані в Сан-Ремо як рекомендовані, вони не дійшли до адресатки, яка й не сподівалася листів на poste restante, і в кінці січня 1903 р. повернулися до автора. На прохання Лесі Українки М. Павлик не став надсилати їх повторно, мотивуючи це так: «<…> сегодня вирвав на пошті і свої два рекомендовані [листи], що до Вас не дійшли. Про них треба сказати: Habent sua fata litterae [листи мають свою долю], a що з fatum нічого не порадите, то нехай вони вже пропадуть у мене, Ви від того нічого не втратите, а зискаєте на здоровлю, котрого Вам потрібно» (лист від 28. І. 1903). Звісно, то була відмовка, яка свідчила радше про те, що пристрасті з боку М. Павлика навколо порушених ним питань із часом дещо вляглися. Але насправді йшлося про принципово важливі, особливо для М. Павлика як найвідданішого «драгоманівця», питання – колізії з приводу наукової й епістолярної спадщини М. Драгоманова, її збереження, публікування й передачу у власність Науковому товариству ім. Т. Шевченка, позицію щодо цього дружини М. Драгоманова Лідії Михайлівни та її сумніви щодо надійної участі М. Павлика в цих справах та ін. Водночас вони значною мірою проливають світло (звісно, крізь призму М. Павлика) на події і факти, безпосереднім учасником чи свідком яких він був і які стосувалися НТШ, його організаційної, видавничої і фінансової діяльності, міжособистісних взаємин у товаристві, тогочасного громадсько-політичного й культурного руху загалом.
М. Павлик був людиною вразливою, ідейною, із загостреним, як сам казав, «почутєм правди», тому його оцінки й судження іноді видаються занадто різкими, суб’єктивними, іноді самокритичними і навіть сповідальними. Та, зрештою, то була сповідь не так перед Лесею Українкою, хоч вважав її своїм найщирішим другом, і навіть не перед самим собою, а перед її величністю Історією («Звиніть за мої два остатні листи <…> Мусів же я се все комусь розказати – розумієся, вже чисто з історичного Standpunkt’у», – зауважив він насамкінець), перед тими, хто в майбутньому вивчатиме ці листи як правдиві документи епохи – епохи сподвижницької, а в багатьох моментах і трагічної.
Перший із двох листів починається фразою «Пишу Вам наздогін», і вона дає підстави припускати, що йдеться начебто про продовження попередньої листовної розмови. Насправді ж це не так, оскільки останній перед цим лист М. Павлика до Лесі Українки датується 12 квітнем 1902 р. і за змістом безпосередньо не пов’язаний з «листищами». Надалі листування між ними припинилося, а першим після перерви написав М. Павлик аж 10 грудня 1902 р., ще не знаючи, що листи не дійшли до адресатки, і цей лист (Леся Українка отримала його 22 січня 1903 р.) певною мірою пояснює, що спонукало його до писання. У ньому, перепрошуючи адресатку, М. Павлик зазначав: «Я був би, певно, й не зробив сеї дурниці [тобто не писав таких листів. – Л.С.], якби не слова Л[юдмили] М[ихайлів]ни, котрі були для мене острими ножами, що вразили мене просто фізично й, натурально, викликали болі й від инчих подібних фізичних ураз, так що я й став кричати, не вважаючи ні на що. Я чоловік дуже терплячий, але, дарма, нарешті таки чоловік, і неможливого не видержу. А Ви все-таки звиніть і зверніть увагу лише на те в моїх листах, що повинно би далі пхнути справу історії "драгоманівщини"». Отже, причиною такого «крику» стало передусім непорозуміння з Людмилою Михайлівною щодо спадщини М. Драгоманова, зокрема його фольклорних праць, і неузгодженість з приводу їх видання та успадкування права власності на них. Відданий справі «драгоманівщини» М. Павлик більше ніж інші заслуговував на довіру й підтримку в цій ситуації. Тож його листи – це, найімовірніше, реакція «наздогін» розмові з куратором, який напередодні озвучив позицію Людмили Михайлівни з цього приводу, до того ж, як зазначав сам М. Павлик, безапеляційно, без найменшого бажання порозуміння.
Автографи листів – це написані ручкою чорним чорнилом тексти з примітками й дописками, розміщеними зазвичай по вертикалі на полях аркушів, та порівняно незначними правками, що виникали в процесі писання. На аркушах, інколи поверх тексту, зазначена синім олівцем нумерація сторінок пізнішого походження, яка, можливо, належала самому адресанту. Тексти листів подаються зі збереженням основних лексичних, морфологічних, орфографічних і пунктуаційних особливостей автографів, що відображають своєрідність авторського письма. Первісні правки й закреслення слів і словосполучень графічно не зазначені. За сучасним правописом подаються виокремлення вставних слів (певно, може), уживання великої літери, букви щ замість шч (шчо – що, підвишчити – підвищити) (водночас зберігається щ у словах дружніща, найприхильніщих та ін., написання якої автор послідовно дотримується), йотовані я, ю, є, ї замість jа, jу, jе, jі, апостроф (обjективно – об’єктивно), лапки, написання часток б, би, ж, то, не, прийменників, прислівників і префіксів (усе-ж – усе ж, що до – щодо, зза – з-за, раз-у-раз – раз у раз, бес- – без- та ін.), що не порушує змісту тексту та його мовленнєвої своєрідності. Уніфіковані також паралельні форми написання слів материяли/матеріяли, реакційонери/реакціонери відповідно як матеріяли і реакціонери. Прізвище Грушевський подається в авторському написанні, тобто через – і – (Грушівський), скорочення Гр., Гр-ий, Груш-ий – у загальновживаній нині формі (Гр[ушевський], Гр[ушевськ]ий, Груш[евськ]ий).
Листи датуються за вказаними в них реквізитами.
Друкуються вперше.
Подаються за фотокопією автографів.
Михайло Павлик до Лесі Українки
Львів, 26. Х. 1902.
Любл[інської] Унії, 5.
Високоповажний Друже!
Пишу Вам наздогін і згори кажу, що буду сваритися з усіми, не виключаючи й себе.
Почну, розумієся, з найближчого – з Вас. Я, певно, зробив би був се під час Вашого кватированя у мене¹, але Вас майже не було дома… Мене вразило те, що Ви, не вважаючи на мої давні просьби, – збирати в Росії матеріяли до біоґрафії М[ихайла] П[етрови]ча², не привезли мені нічогісінько – навіть і ще гірше, бо торік Ви казали, що не привезли всіх листів дядька до Вашої мами з власної провини (Ви й привезені забули дати зараз, аж прислали з-за границі!), а тепер кажете, що вже мама не хотіла їх дати. Значить, із Вашої торічної провини мені урвався і той невеличкий, та все-таки цінний матеріял. Але се лише дуже невеличка частина того, про що я Вас просив і що Ви любісінько могли зробити – починаючи Гадячем і кінчаючи Київським університетом: Ви могли зібрати всякі письменні сліди по дядькови дома і в школах, – а могли запросити до того й багато инчих людей, починаючи з Оксани³, що так мала би цікаву роботу і забула би свою слабість, як мушу забувати і я свої слабости. Могла зробити багато й Людм[ила] Мих[айлівна]⁴, а почасти й Рада⁵, і всі колишні прихильники дядька, – коли вони є, бо я після смерти дядька щось того не бачу на Україні, ще далеко менче ніж у Галичині.
Всі Ви матимете неспасенний гріх перед дядьком і перед справою, коли я через недостачу матеріялів, – котрих мені самому добувати в Росії несила – не напишу біоґрафії єго так, як би бажав, або й зовсім не напишу, – а так, як я, не зможе написати єї ніхто, вже хоть би через те, що ніхто єго та й усіх єго справ не знає так і не стараєся пізнати. Значить, коли я вмру, не написавши біоґрафії дядька, то се буде виключна заслуга єго прихильників і найближчих єму людей. А до того недалеко. Уже й так минуло мені 7 років з верхом на всяких перекладах, коректах, бібліотечних порохах і боротьбі за власне животінє та надсадна робота в партії – час, за котрий я вже, певно, зібрав би був сам і всякі можливі матеріяли та й написав би біоґрафію на їх основі. Та все ж таки я не дармував, хоть працював над инчим буквально день і ніч – усе ж таки я чимало зібрав листів і переписав їх власноручно, як бачили, цілі купи, та й раз у раз працюю коло того, – тепер навіть більше, ніж 9 місяців тому, коли я ще не мав тих нещасних 100 кор[он] за працю в бібліотеці Тов[ариства] ім. Ш[евченка] – і робив я се все тоді, коли мої найближчі приятелі й радикальні земляки взагалі робили все можливе задля того, аби знищити зав’язки праці Др[агомано]ва, розірвати рад[икальну] партію та й мені особисто досолити так, як не досолили мені всі вороги накупу. Бо коли я так плив по нашім українськім безоднім багні та боровся з єго хвилями, то мої найближчі приятелі не то не помагали мені морально, але ще кидали в мене камінчиками – доволі тяжкенькими, тим тяжчими, чим дружніща рука їх кидала. Було за сих 7 років кілька мінут таких, що я мусів іти, під тими дружними ударами, на дно – треба було напрягти всі свої сили, аби вдержатися на багні та боротися й далі з чимраз грізніщими єго хвилями (бо нібито й поступовими, й науковими!). Тепер уже, бачу, тоті мінути минули, – але боротьба й далі не лехка і праця тим більша. А тут знов – слова Люд[мили] Михайловни про мою буцімто зв’язь із реакціонерами, мою підмогу їм за гроші та моє єзуїтство супроти Грушевського!! Сусе Христе, до чого ми дійшли…
Сумно дуже, що Л[юдмила] М[ихайлівна] могла щось такого й подумати про мене, слухаючи лише мого прокуратора⁶ (бог єго знає, ким і встановленого надо мною!), а не вчувши й слівця від підсудного, ані не знаючи фактичного стану справи, – хоть, бачу, мусіли ж їй дещо толкувати про се Ви та Кривинюк⁷. Вона навіть заявила перед Кривинюком свій жаль про те, що, мовляв: «граються іменем М[ихайла] П[етрови]ча, мов мнячиком».
Почну з сеї фрази. Діло в тім, що люде табору Грушівського та й сам він сіпають ім’я Др[агомано]ва публично, в літературі, а я єго бороню, – по змозі об’єктивно і достойно. Ось і все. Ніхто инчий доси й не взивав імени Др[агомано]ва всує. Коли се, з мого боку, іграшка, то вже не найду слів, як на се відповісти.
Тепер моє буцімто реакціонерство, вислугу за гроші Барвінчукам⁸, та єзуїтство. Все це мало би бути в межах діяльности Тов[ариства] ім. Шевченка (бо про мою зв’язь політичну з реакціонерами нема що й балакати, аби не викликати загального сміху. Специяльно щодо Барвінського, то не він на мене має вплив, а хиба я на него, і то в напрямку радикальнім: він же почасти й під моїм впливом пірвав з новою ерою⁹, пішов в опозицію і зараз же віддав мені листи Др[агомано]ва до него, з котрих я й надрукував важніші місця з брошурі Др[агомано]ва, що компромітують єго, Б[арвінськ]ого, яко давнього новоериста, та й усю «нову еру» і можуть зробити неможливим поворот Б[арвінськ]ого до нової «нової ери». Я не вірю в сталість політичної поправи Б[арвінськ]ого, але думаю, що теперішнє єго пол[ітичне] поступованє не робить нечести єму, а тим менче мені, якби то я був навіть виключною причиною теперішнього єго поступованя!). Але я й тепер не компа[ну]ю з ним політично, а компанують із ним, і резонно, прихильники Гр[ушевськ]ого – нац[іональні] демократи¹⁰, та й таки всі р[уські] посли¹¹ тепер, навіть на Буковині, пішли в радикали і виступають солідарно проти гнобителів р[уського] народу. Чи й се нечесть?..
Тепер про мою ролю в Тов[аристві] ім. Шевченка.
Нема що казати: без Грушівського мене були би не зараз приняли в члени (звичайні) Товариства, дали роботу та й приняли праці Др[агомано]ва, – так само як і Франка. Але Грушівський мовив се – як я зараз же переконався – в надії, що і я, і Др[агоман]ов помістимося в рамках єго, Грушівського, так як помістився в них Франко й инчі. Грушівський виразно сказав зараз же 1898 р., коли я запропонував, аби Тов[ариство] надрукувало фолькльорні твори Др[агомано]ва, – що годиться на се тому, аби «товариство (читайте – Грушівський) поклало свою руку на твори Др[агомано]ва», себто, бачу, зробило єму сю велику честь – так мовби тоті праці не мали своєї ціни й без фірми То[варист]ва! Поки Гр[ушевськ]ий думав, що я піду єму зовсім під лад, – я плавав у грошах, за всякі можливі роботи, і він був страх як приязний до мене. Коли ж я не позволив єму поганити мову в моїм перекладі «Ткачів» Гауптмана¹² і взагалі почав заявляти свою незалежну думку, як робив се завше, – він узяв мене за свого особистого ворога та й став відповідно поступати зо мною, – так як поступав із усіми незалежніщими людьми в Товаристві – з Вороним¹³ і т. и. (зовсім не реакціонерами!), котрих попросту прогнав зі служби в Товаристві. Я побачив, що се у Грушівського система, така самісінька як була перше система народовців на чолі з Барвінськими, хоч помазана зверха наукою. Я поклав собі зломити в товаристві сю систему, хоть був певний, що буду викинений на вулицю (значить, поклав я се робити в певности, що страчу прихильність Гр[ушевсько]го і заробок. Він мені й сам писав тоді, що я стояв би економічно далеко ліпше, якби «не процесувався» з ним! А потім, коли я далі робив своє, то Гр[ушевський] кинув мене, не сказавши мені про се наперед і слова, без додаткової роботи (коректи), кинув у самі вакації, так що я не міг нігде виїхати на свіже повітрє, але пражився у Львові, як риба на сковороді, з 10-ма гульд. в місяць на все житє своє й мамино; се підорвало мені здоров’є до решти, так що я пролежав майже всю зиму і мало не помер (під час сего мого лихолітя мені пропонував політичний прихильник Бар[вінськ]ого др. Студинський¹⁴ коректу відбиток із «Руслана»¹⁵, та я, звісно, не приняв, аби не взяти на свою душу й тіни непорядности політичної (потім і Гр[ушевський], вернувши на голову тов[ариства], хотів мені давати працю, але я не схотів єї взяти від него особисто – und dabei bleibt’s¹⁶). Чи міг же я після сего всего так одушевитися доданими мені, на внесок Б[арвінськ]ого, 7-ма гульд. в місяць (належними мені аж надто за мою тяжку працю)?! Мене ж у житю ще абсолютно ніхто не купив за гроші, навіть «Діло»¹⁷, котре мені й зараз дало би minimum 200 кор. у місяць, якби я лише хотів стати єго співробітником. Не купив мене ніколи ніхто та й не купить і за далеко більші гроші, а не то за нужденних 7 р.!! Сего не поважиться мені закинути і найтяжчий ворог).
Груш[евський] почав з того, що підмовив Франка до зради зі мною, з радикальною партією та Др[агомано]вим, а в товаристві противився всіма силами тому, аби мені підвищили платню (я мав зразу 15 гульд. у місяць і за мене промовили у Виділі деякі радикали – Гр[ушевський], Фр[анко], Гнатюк¹⁸ і народ[овці-]реакц[іонери] були проти того). Коли ж за мною, яко бібліотекарем, переконавшися про мою тяжку працю, почало хилитися чимраз більше членів, радикалів, а далі й народовців, коли нарешті мій крайній політичний ворог, Барвінський, порушив сю справу на заг[альних] зборах (без порозуміня зо мною, виключно через те, що він один інтересувався працею моєю коло бібліотеки, тим часом як инчі й не заглянули і нічогісінько не розуміли о тій роботі, хоть бралися критикувати мене), – то Груш[евський] поклав не то не підвищити мені платні, але й прогнати мене з бібліотеки – і єго клеврети бігали по цілім Львові, аби найти нового бібліотекаря, але ніхто з людей не хотів прикласти руки до такої погани супроти мене, і по товаристві пішло загальне обуреня проти такого поступованя Груш[евськ]ого та єго прихвостнів. (Я вже й не згадую про те, що Груш[евський] постарався випхнути мене з Виділу, яко бібл[іотечного] референта, аби не мати опозиції, встановивши бібл[іотечну] комісію і ухваливши, без мене, регулямін бібл[іотеки], та противився всіма силами тому, аби мене зробити дійсним членом Товариства – як показалося, навіть не читавши нічогісінько мого, – але філологічна секція вибрала мене одноголосно, навкірки Грушівському (тоді за мною був і Фр[анко], і Гнатюк). Тимчасом др. Микола Шухевич¹⁹, радикал, з котрим я абсолютно і не говорив тоді про ніякі справи, вибраний Виділом, значить і Грушівським (до Виділу вибрано Шухевича на пропозицію жінки Грушівського²⁰ – значить, Ш[ухевич] був далеко не ворог Гр[ушевсько]го), на контрольора господарки товариства, побачив цілу сіть господарки недбалої, – заведеної ще перед Грушівським, і протекційної та абсолютистичної, заведеної Грушівським. Коли Шухевич відчитав на засіданю Виділу свій найоб’єктивніщий реферат про дотеперішню господарку в товаристві та про способи як би єї поправити – Грушівський утік із засіданя; коли ж на дальшому засіданю Виділ не згодився дати приятелеви Гру[шевськ]ого Томашівському²¹ ще 3000 чи навіть 4000 корон до тих 4000 кор[он], які ухвалив єму на попер[едньому] засіданю (все те лише на один рік), то Груш[евський] знов утік із засіданя і зрікся не лише головства Товариства, але й провідництва в науковій праці, не сказавши про се і слова науковим тілам Тов[ари]ства, себто секціям, хоть секції не мали нічогісінько спільного з виступами проти Гр[ушевськ]ого. Таким чином, наукова робота в Тов[аристві] мусіла спинитися, бо до заг[альних] зборів Т[оварист]ва було далеко, а секції й доси не мають права вибирати провідника своєї праці. Се повішенє Грушівським Коваля²² замісць Шухевича зачудувало всіх членів Тов[ариств]а, не виключаючи й Франка, Гнатюка і самого Томашівського (порядненького вченого, котрого я дуже ціню), а мене попросту обурило, бо то був терор найгіршого гарту, який зовсім не до лиця мужеви науки.
Я про це й казав отверто в товаристві, коли загал членів почав панькатися з Гр[ушевськ]им та просити єго взяти назад булаву в руки, а він не хотів, – аж нарешті заявив, що вернеся, але не до сего Виділу (про дотеп[ерішню] господарку в тов[аристві] написала тим часом якась скотина в «Dz[iennik`у] Polskim»²³ на підставі, як казав Гр[ушевський], а за ним і Фр[анко], і Гнатюк, реферату Шухевича, і за се стали названі люде винуватити Ш[ухе]вича та ще двох членів Виділу – радикалів Гарматія²⁴ і Макуха²⁵, потім був мировий суд, але показалося, що це бріхня!). Після статі «Dz[iennik’а] Polsk[ого]» став загал членів Тов[арист]ва домагатися, аби на довірочному засіданю проч[ит]ати реферат Ш[ухеви]ча. Се й сталося – я вперший раз почув тут про тоту господарку, і вона зробила на всіх якнайгірше вражінє. Тоді я підніс думку, аби розділити адміністрацію від науки і першу полишити Виділови та єго голові (адміністраційному), а другу – секціям і їх голові (науковому), бо лише так обережеся від сумних конфліктів адміністрації з наукою та скріпиться сталу наукову працю, хоть би в Виділі та на заг[альних] зборах була війна. Відповідно до того я й почав говорити про реформу – на зборах тов[ариства] і в секціях, чому й доси противиться Гр[ушевський] і його малочисленні прихильники. Я явно признавав наукові заслуги Гр[ушевськ]ого, більше ніж хто-небудь инчий, але власне через те вважав, що єго жаль запрягати до невдячної адміністрації, та домагався від него безсторонного та цівілізованого поступованя власне супроти науки на довірочних зборах, але на загальних зборах говорив я загально про реформу в Тов[ариств]і, не чіпаючи Гр[ушевськ]ого, хоть мене й тероризували прихильники Гр[ушевськ]ого, і потім я зовсім не голосував проти Грушівського яко голови, як це набрехав мій прокуратор, але дав при голосованю білу картку, так само як і 9 инчих членів, а всі инчі голосували за Гр[ушевськ]им, котрий і заявив тут же, що єму все ж таки приємно, що ніхто проти него не голосував, а 10 білих карток казали: уважай, чоловіче, поправся. Голосованє, як бачите, було тайне (мій внесок!) – і велике чудо, відки навіть мій прокуратор міг дізнатися, хто як голосував та ще й проти Гр[ушевськ]ого!!! Додам, що були деякі такі члени, котрі хотіли підносити кандидатуру Барвінського на голову, але дали покій, коли почули від мене, що тоді я прилюдно виступлю проти кандидатури Б[арвінськ]ого і зчешу єго за єго попереднє партійне головство в товаристві так, що єму відхочеся кандидувати. Додам і те, що я навіть поміг Гр[ушевськ]ому, бо коли преславна Україна дала всі свої повномочія лише на вибір Гр[ушевськ]ого головою, і предсідатель зборів запитався, чи вважати тоті повномочія важними і на вибір членів Виділу, я сказав: «розумієся!», і тоді Україна вибрала частину прихильників Гр[ушевськ]ого, – инакше був би дістав самих опозиціоністів і був би вибору не приняв.
Про те, що я виступив проти критики Кон[иськ]ого²⁶ в вид[анні] Т[оварист]ва за єго політичну діяльність, – у відплату за виступ Бар[вінськ]ого за підвишенє мені платні за бібліотекарство – не буду більше говорити, хиба тілько що чудуюся, як Людм[ила] Мих[айлів]на не сказала сама моєму прокураторови, що се підла бріхня!
Завважу, що після інтерп[еляції] Б[арвінськ]ого мені підвищили платню о 7 гульд. у місяць, і то після довгої баталії з Гр[ушевськ]им. Аж після нової інтерп[еляції] радикала Заячківського²⁷, 1901 р., та статі Будз[иновського]²⁸ мені нарешті підвищили на 100 кор., чому вже й Гр[ушевський] не противився, м[іж] і[ншим], через те, що прихильники мої, радикали, заявили, що лише в такім разі будуть за підвишенєм платні Гнатюкови (в єго користь я один і промовив на заг[альних] зборах 1901 р., хоть то він найдужче ост[аннім] часом підпирав Гр[ушевськ]ого проти мене).
Я ж виразно сказав на зборах, що я політичний противник Кон[иськ]ого, значить і Бар[вінськ]ого, що маю проти Кон[иськ]ого яко політика більше, може, ніж Гр[ушевськ]ий, і буду про се писати нераз, – але в політичних виданях; мені йде про прінціпіальний бік справи – аби не заводити політиканства в виданя наукового товариства; сего не робить нігде ні одно наукове товариство; се річ дуже небезпечна задля дальшого розвою т[оварист]ва, бо сегодня Гр[ушевський] виступає в вид[анні] Товариства проти К[ониськ]ого, а завтра хто инчий (scil[iset]²⁹ Барвінський, тоді ще офіціально новоерист, з котрим я, розумієся, не говорив наперед і слова про свій виступ, або хто) виступить проти Гр[ушевськ]ого і т. д., і товариство розлетиться. Мій виступ і зробив вражінє, власне, тим, що се говорить противник про свого противника. Всі мені притакнули приватно; а Барвінський і публично (хоть се мусіло єму нагадати єго господарку в Тов[аристві]). І ще ж би. Се ж елєментарна правда, якої держиться увесь науковий світ і якої Др[агоман]ов держався навіть у політиці, признаючи рацію хоть би й такому Кон[иськ]ому, коли лише вона була. Що я мав рацію побоюватися політики в Тов[арист]ві, показуєся тепер, коли той же Гр[ушевськ]ий почав сіпати й Др[агомано]ва в вид[анні] Тов[ариств]а³⁰.
Виходить із сего, бачу, ясно, що я воював і воюю в Т[оварист]ві з Гр[ушевськ]им за інтереси об’єктивности і науки (на остатне можу дати й конкретніши докази – мої реферати, напр., про вільний унів[ерситет] під проводом Т[оварист]ва й т. и.). Се воюванє ані раз не приносить мені нечести (як не приносить нечести Б[арвінськ]ому й комп[анії] те, що й вони обстали за мною!), навпаки: я маю собі за честь і заслугу, котру мені колись признають і прихильники Гр[ушевськ]ого явно, як признають се в душі (бо я і їх увільнив від єго невитерпного нагніту), що, побіч М. Шухевича, і я, незалежно від него, причинився до того, що Тов[ариство] ім. Ш[евченка] із деспотії стало республікою, а Гр[ушевськ]ий із капризного царька – президентом інституції наукової, хоть і кепським, але, може, стане колись взагалі цівілізованим чоловіком. Сего вже ніхто не переинакшить: ніяка деспотія в Товаристві уже не можлива.
Простіть за таку довжінь листа і бувайте здорові.
М. Павлик
P.S. Не потребую Вам і казати, що мені не лехко прийшло написати отсей лист, – а я ще далеко не все й порушив. Про погань поступованя Гр[ушевськ]ого та єго прихвостнів зо мною та й взагалі про їх поступованє спитайте инчих. Я скажу ще лише про одну погань – найпоганіщу для чести самого То[варист]ва. Передторік ухвалила етногр[афічна] комісія Т[оварист]ва післати мене на люстрацію бібліотек по Василіянських манастрирях³¹. Груш[евський], Томаш[івський] і дехто инчий сему спротивилися і порушили справу на засід[анні] археольог[ічної] комісії (при ляхови Яблоновському!³²), кажучи, що ся справа належить її і що я не компетентний, чи що. Я хотів спекатися місії, але на домаганє багатьох инчих членів (зовсім не Барвінчуків!) відкликався до спільного засід[ання] всіх секцій, себто до верховного наук[ового] тіла – і тут, через обуреня на Груш[евського] і комп[анії] (їх не було) рішено одноголосно таки післати мене. І що ж? Я поїхав, звідав 8 манастрирів, здав справу перед етногр[афічною] ком[ісією], написав про се реферат і подав до друку в Хроніці Т[оварист]ва. Але редакція Хроніки (Гр[ушевський], Гн[атюк], Фр[анко]) не надрукувала мого реферату, лише короткий витяг із него, додавши від себе бріхню, що я, мовляв, поробив собі виписки задля діалєктичних студій, котрі, мовляв, опублікую, але котрими я дійсно ані думав займатися! Я представив сумний стан тих бібліотек, єзуїстську цензуру в них і взагалі некультурність василіян, а скінчив внесенєм перенести все в центр[альний] архів у Львові та впорядкувати. Та се ще не все. З рекомендаціями митроп[олита] Шептицького³³ та протоігумена (нереформованих) вас[иліян] Сарніцького³⁴ мене пускали, доки пускали, а в Бучачи³⁵ не пустили, кажучи, що треба дозволу від протоігумена реформованих вас[иліян] – єзуїта, польського гр. Мицельського³⁶. Я телєграфував про дозвіл, але він мені відмовив, і я мусів вертатися з половини дороги до Львова і тут дізнався про причину. Миц[ельський] заявив, що в 1898 р. було ухвалено на зборах То[варист]ва Шевч[енка] взагалі збирати старі річи до архіва Т[оварист]ва, – «wobeс czego ja, мовляв, muszę stać na straźy mienia Bazylijanogо»³⁷ – значиться, що Тов[ариств]о післало мене закрадати тото майно задля себе! Я, розумієся, мусів і се порушити в своїм рефераті і запротестувати проти ляшури за сю інсинуацію на себе й на Т[оварист]во (а я це мав повне право зробити, бо супроти вчених, які звичайно вважають своїм обов’язком красти з бібліотек книжки, так як селяне дрова з ліса – я тут дуже строгий: у мене кождісінький чужий паперець святіщий навіть, ніж у козаків чужа люлька!), – але, розумієся, ред[актори] Хроніки не помістили й сего, а коли я на зас[іданні] етн[ографічної] ком[ісії] заінтерпелював: чому? – мені відповів Фр[анко] іменем Гр[ушевського] і и., що, мовляв, вони вважали се моєю особистою справою!!! Значить, полишили пляму наміреного злодійства на одинокім укр[аїнськім] науковім Товаристві, – аби лише досолити мені особисто за те, що загал Т[оварист]ва вислав мене проти їх волі!! На се ухвалила етн[ографічна] комісія, аби надалі реферати були друковані у Хроніці цілі, а щодо вкорочень, аби ред[актори] порозумівалися з авторами. Але на Мицельського таки ніхто не обурився. Додам, що Шепт[ицький] дуже образився за себе й за мене і зробив так, що Мицельського до року чорти взяли…
Ось які то у нас «мужі науки»!
Сим усім я не хочу сказати, аби й противники Гр[ушевськ]ого в товаристві не поступали з ним часом негарно, хоть лише в правах адм[іністративних], а не наукових (тут абсолютно ніхто не виступав проти него і мені самому на диво, бо ж у науковости Гр[ушевськ]ого чимало хиб!). За те, що діялося поза Тов[а]риством, я тим менче відповідаю, бо не мішався до того, хоть мушу сказати, що й тут войовано з Гр[ушевськ]им по б[ільшій] ч[асті] резонно – за єго пристрастність і т. и.
А вже зовсім я не думаю казати, немовбито й у мене не було хиб. Є їх і немало, хоть і їх люде занадто вбільшують та прибріхують, підсуваючи мені погані мотиви і т. п. – се буде видно, коли я розкажу прилюдно і про мої хиби, дійсні чи мнимі (понабріхував на мене, зі слів моїх приятелів, перед єзуїтом Баденім³⁸ і Будзиновський, так що навіть єзуїт і граф польський мусів завважити у своїй брошурі про радикалів, що тодішні проводирі в партії рад[икалів] знижують супроти мене до простих «osuzenstw». Але Будз[иновський] воював зо мною бодай в гарній ціли – зробити, зсунувши мене, щось ліпше мужикам, і коли вчув, як зо мною обходяться в Тов[аристві] Шевч[енка], то пробрала єго совість і він написав про мене у «Свободі»³⁹ таку сердечну статю, якої не написав би і найближчий товариш. Після тої статі, котра вразила всю Галичину та й [нрзб.] Америку, мусів змнякнути й Груш[евський]. І другий мій колишній супостат, Лукіянович, що написав про мене, за порадою Будз[иновськ]ого, звісну підлу статю, котру я й надрукував у «Народі»⁴⁰, аби дати доказ об’єктивности моєї – хоть я й помилився, бо, власне, через ту статю сварили на мене на Україні: «не спосібний на редактора», – так, кажу, й Лукіянович перепросив мене в 7 років після, кажучи, що, мовляв, давно чув, що мене скривдив – але Лукіяновичеви перепросини лишилися на словах живих і в написі на подарованім мені екземплярі єго повісти «За Кадильну»⁴¹ – а публика про це дізнаєся хиба після моєї смерти.
А Будз[иновський] і Лукіянович були мої головні клеветники перед неб[іжчиком] Ковалевським⁴², хоть я їм навіть економічно помогав. «Таке моє щісті!» – так каже гуцул).
Мої хиби з цілком инчої сфери, котрої не можна мішати з тим, у чім я не лише що не винен, але й міцніший за всяких Грушівських, Франків і т. и. Се дуже добре розумів власне неб[іжчик] дядько і через те й стояв за мною горою супроти всіх ворогів моїх і справи. І тут, у справі принціпіальности, я, – мушу сказати сміливо, – був вартий єго. Через те я й позволяю собі й тепер говорити про него та єго спадщину та й берігти єї доти, доки єї не використаю задля єго біографії; а там нехай дають листи тоті і Грушівському. Тоді вже він не перекрутить справ, бо в мене будуть копії. Ось чому мене так дуже вразив рішинець Люд[мили] Мих[айлів]ни віддати й листи Т[оварист]ву Ш[евченка], і то після моєї просьби, переказаної Лідою⁴³ – не робити того! Якби не Ви, спасибі Вам, що на сю звістку від мене полетіли в Росію та спинили Л[юдмилу] М[ихайлів]ну, – то вже давно стояв би хрестик над пам’ятю дядька – і єго могилу місили би ногами Гр[ушевський] і Фр[анко] ще не так, як місять тепер. Признаюся Вам, що я тремчу і тепер на саму гадку про те, що Л[юдмила] М[ихайлів]на може ще таке зробити (а треба сказати Вам, що Гр[ушевський] і комп[анія] робитимуть і далі все можливе від себе, через найближчих тепер Л[юдмилі] М[ихайлів]ні людей, у найпринадніщій формі і ціли! – завважте собі!). Ось чому треба якось довести, по добру, до того, аби орудуванє паперами дядька залежало не від самої Л[юдмили] М[ихайлів]ни, а від більшої купки найприхильніщих дядькови людей – себто від: крім Людм[или] М[ихайлів]ни, від Ліди, Вас, мами Вашої та мене (про Раду й Зорьку⁴⁴ не кажу, бо вони доси й не знають ціни дядькови, яко діячеви, а не яко близькій особі), та аби ми всі рішали й про дальшу долю тих паперів і навіть про те, кого до них допускати, а кого – ні. Прошу Вас дуже звернути на се велику увагу та й витолкувати се Люд[милі] М[ихайлів]ні поперед усего. Я не беруся про це толкувати з нею, раз – тому, що переписка наша перервана через прірву⁴⁵ (хоть є люде в Р[осії], що переписуються зо мною любісінько), а, друге, й через те, що у неї вже появилася проти мене тінь підозріня – вопіюще неправедна. Я в таких разах утинаю поли та мовчу – мовчу, терплючи страшенно, в переконаню, що таки прийде слушний час і покажеся, що – моя правда. Се так певно, як 2×2 = 4. Амінь.
М. П.
Щодо Груш[евського], то Л[юдмила] М[ихайлівна] нехай буде певна, що я знаю єму ціну і не стану онизатися ані часини – боронити єго, якби з ним хто поступав бодай так запогано, як він поступає з дядьком. І Гр[ушевський] давно почув мою моральну силу, остатнім разом навіть дуже. Жду поправи, хоть і не вірю.
Забув сказати Вам, що за мною є ще грошей на яких 18 арк., із тих 300 р., що я в свій час дістав від Кримського⁴⁶ на переписку. Та се капля в морі того, чого треба на друк переписки самих галичан!
PP.SS. Ще про Гр[ушевськ]ого завважу, що він Тов[ариств]о ім. Ш[евченка] має нізащо, коли воно не в єго руках. Так він не хотів бути виключно провідником наукової праці, але клав яко conditio sine qua non⁴⁷ того провідництва – свою президентуру в Товаристві. Се виходить із цілого єго поступованя під час крізи через критику господарки Т[оварист]ва Шухевичем. На се ось Вам іще два капітальні доводи: попови Войнаровському⁴⁸, котрий порушив справу вільного укр[аїнського] університету, Гр[ушевський] заявив, що пристане до сеї акції, коли суспільність візве єго, аби взяв єї в свої руки – се була би нова деспотія; через те я поклав перенести справу в Тов[ариств]о ім. Ш[евченка], котре зовсім компетентне в сій справі, тим більше що вже має в своїх руках Пелехинський фонд⁴⁹, призначений на укр[аїнський] унів[ерситет]. Груш[евський] почав агітувати проти сего: довів до того, що Фр[анко] і Гнатюк утекли мені з-перед носа з засіданя філол[огічної] секції Тов[ариств]а, де я мав про се реферат, і заявили, що се «gadanie», що Тов[ариств]о не має права займатися такими справами!!!
Далі: Гр[ушевський] числить собі за всяку літ[ературну] працю в Т[оварист]ві, але не бере сих грошей, а складає їх у Т[оварист]ві (говорючи, однако, що працює в Тов[ариств]і даремне; своєю дорогою, Товариство мусить доплачувати за надзвичайні коректи страшенні гроші – яких 1000 кор. у рік). Книги Т[оварист]ва ведено так, немовби Гр[ушевський] справді нічого не брав за свої праці (се вчинок, гідний кари, по нашим законам). Але Гр[ушевський] і не думав зрікатися своєї претенсії, котра тепер чинить щось 12.000 кор. чи й більше. Якби він зажадав сі гроші хоть зараз, Т[оварист]во мусіло би їх єму виплатити і, розумієся, збанкротувало би (се справді дамоклів меч!). Через те теперішний Виділ кладе справу ясно: або справді не бери нічого за свої праці, або бери по всім правилам, себто нехай воно буде записано в видатках Тов[ариств]а, котре відповідно вменчить инчі видатки, аби вийти на своє. Груш[евський] коло вакацій с[ього] р[оку] поклав на Виділі внесок, аби з тих грошей, що єму належиться, Тов[ариств]о видавало під своєю фірмою праці, але по вибору єго одного, Грушівського, а не Виділу, ані секцій наукових. Се противно статутам Тов[ариств]а, вже й не кажучи про те, що Гр[ушевський] так рив би проти Тов[ариств]а під єго власною, товариською, фірмою. Се єму й сказано на Виділі та й попрошено: «бери собі свої гроші й орудуй ними сам або віддай їх до «В[идавничої] Спілки»⁵⁰». На се Гр[ушевський] відповів: «подумаю». Ось що таке Гр[ушевський] у Тов[ариств]і ім. Шевченка! Не потребую Вам і додавати, що взагалі він некультурний деспот, потайний безідейний реакціонер, і чудуюся, як єго Фр[анко] і доси не розкусив. Через те я й кличу до прихильників Др[агомано]ва і взагалі до поступовців укр[аїнських]: «Cavete, consules!»⁵¹ А втім, я розказав Вам факти, а Ви вже самі виводіть із них філософію задля українців.
Після смерти дядька мені прийшлося доси витерпіти більше ніж за 20 років за єго житя. Тоді я боровся за ідею волі і поступу з усіми урядовцями, з усею суспільністю, боровся в тяжких матеріяльних злиднях – але боровся весело, тямлячи, що на те й вороги, аби з ними битися. Почутє правди в моїм серцю та моральна піддержка дядька були мені аж надто великою заплатою. І що ж? Завдяки головно дядьковим змаганям, що не лише дав нам ідеї, але й вказав хід грядущих подій в користь тих ідей, суспільність наша в Галичині, на Бук[овині] та в Амер[иці], завалена тими ідеями та подіями, тепер піднеслася дуже високо, зрадикалізувалася так, що я, можу сказати, не знаю тепер ані одного ворога серед загалу єї; ба й серед урядників і поліції гал[ицької], котра теж дуже уцивілізувалася супроти людей ідеї, бодай у Львові. Але повстали серед найсвіжіщих наших людей реакціонери на полі суспільнім і навіть науковім на чолі з таким Гр[ушевсь]ким, що відняв толк і у Франка та й пішов проти «драгоманівщини» (він застерігся проти неї недавно офіціяльно на засіданю іст[орико]-філос[офської] секції Тов[ариства] ім. Шевченка, в моїй присутности). І я мушу з тими людцями воювати. Боротьба се важка, болюча для мене особисто, тим більше коли чуєш про неї такі сплетні на Україні, котрим вірять найближчі мені і дядькови душі! Дуже невесело! – але дарма: я піду своїм шляхом далі usque ad finem⁵², і певний, що побіджу – се вже видно в Галичині й тепер, але на Україні?.. Мій голос туди не доходить. А я вмів би і до рос[ійських] українців заговорити так, що мусіли би слухати. Особливо мусіла би промовити до них написана мною біографія дядька, де мусіли би бути порушені і всі укр[аїнські] питаня на тлі історії України за остатних 50 років. Робота се страшенна, але я віддав би єї з радної душі все своє житє, всі свої сили й помисли, все своє чутє – лиш аби вона вийшла. Але, на диво, як мало русинів-українців, котрі би порозуміли вагу такої праці не лише для історії, але й для дальшого поступу Р[усі]-України. Найближчий дядькови на Україні товариш – Ковалевський не розумів сеї справи, бо коли спитав мене: «завдайте собі яку працю, за котру би я міг платити Вам» і я сказав: «напишу біографію Др[агомано]ва», він відповів мені буквально: «Ся справа мені не симпатична, на неї я не добуду грошей на Україні. А втім, що Ви можете написати про Др[агомано]ва після книжки про него» (що вийшла в 1895 р)⁵³. Мені, розумієся, опали руки після такого dictum acevbum⁵⁴ найближчого на Україні товариша Др[агомано]ва, і я перестав з ним говорити про такі справи, тим більше коли він обійшовся зо мною суворо – як писав мені сам – за справи грошеві, про котрі зразу не хотів зо мною й балакати, коли я єму предкладав щоти, кажучи, що мені вірить, а потому бухнув про все перед Франком і, бачу, перед Будзиновським, Вітиком⁵⁵, а тоті понесли вчуте далі – і се вбило мій авторітет у Франка, котрий відтоді перестав зо мною церемонитися. Ось де властива причина Фран[ко]вої зради і переходу до Груш[евськ]ого. Я ще колись мушу розказати про сесю найтяжчу хвилю в моїм житю – якнайоб’єктивніще, не пощадивши себе самого (других я все щадив і буду щадити). А Ви, певно, знаєте, що се мало вплив і на відносини рос[ійських] українців до мене. Нічого – я переболів не одно, переболю і се, а все-таки випливу з болота.
Ну, годі, бо договорюся до божевілля…
***
Львів, 29. Х. 1902
Люблі[нської] Унії, 5
Високоповажаний Друже!
Хоть як воно невесело, а доповню мою грошеву історію з неб[іжчиком] Ковалевським. Кажу згори, що я єго дуже цінив і любив і аж надто добре розумів єго немилу, але дуже користну службу – радикального міністра фінансів, без котрого немислимий був би радикальний рух у Галичині в такім великім розмірі; не диво – радикальні виданя стояли головно на єго підмозі. На жаль, я, що мусів один відповідати перед ним фінансово, не був виключно лише редактором «Народа»⁵⁶ та видавцем єго книжок – особою приватною, відвічальною виключно сам за себе, – але ж був я й ще шефом радикальної партії⁵⁷ і яко такий мусів рушатися більше, мусів помогати й инчим рушатися і боронитися (напр., перед судом), мусів загалом більше видавати, і сі всі видатки я мусів робити на власну руку, бо радикальна партія не мала за моїх часів агітаційного фонду. Рахуючи на те лише по 15 гульд. у місяць (а воно коштувало більше), вийде за 5½ років 990 гульд. Ся цифра покажеся потомкам смішно малою супроти того, що я за неї вдіяв, а проте… тут я вже абстрагую від тих 200 гульд., що видав на свою нещасну кандидатуру в Бродах⁵⁸, хоть і тут я зробив ідейно чимало – воно тепер вийшло в страйку: ніщо в світі не пропадає! Я вже й не кажу про те, що мої переїзди зі Львова в Коломию і назад, із цілим магазином книжок, коштували разом коло 200 гульд., і сего всего (з виїмком 200 г. бродських), ані дальшого, я нікому не зачисляв – а нагадаю, що мав я в місяць за редакцію «Народа» усего на него 42 р. – суму замалу на житє одного чоловіка, та й то тяжко хорого, – а не то сім’ї. А я ж, окрім редагованя «Народа», робив утроє більше инчої партійної роботи – редагував «Хлібороба»⁵⁹ і т. и. – все задурно. Про инчий заробок ані думки не мало бути. Жили ми всі нужденно, хоть усі працювали коло наших видань, експедиції їх і т. и. – лише кватира наша блищала порядком, робленим, звісно, руками матери й сестри. Робив я страшенно, видав масу книжок – навіть більше, ніж обов’язаний і міг видати за давані мені на се гроші – взагалі, видав усе, що мав видати, ніякої задержки за сим у мене не було. Розумієся, на названі вище партійні видатки мусів я брати з тих грошей, які були, надіючися, що доходи з видань партійних і агітаційний фонд виростуть і можна буде все покрити (згори кажу: се не добре; але воно було malum necessarium⁶⁰, инакше стала би була робота!). Нераз я мусів зичити у жидів на грубий процент і, розумієся, віддавати в свій час, – і в результаті вийшло, що після смерти дядька, коли я мусів морально перестати видавати «Народ» – я не мав уже відки заплатити львівській друкарни за «Народ», коло 400 гульд., і, окрім того, видав тим часом і 300 р., даних Кримським на переписку дядька, – разом, значить, коло 900 гульд., окрім Лю[д]милиних грошей, що вона була ласкава взяти на себе за мою поїздку в Софію 1895 р.⁶¹ Сю поїздку вважав і неб[іжчик] Ковалевський користною*([Дописка] *Чим – він мені не сказав; я вважав єї найкористніщою задля бібліографії творів дядька, котру я міг порядно почати тілько в Софії. Ковалевський не хотів містити сеє бібліографії в звісній книжці про дядька⁶², кажучи, що це був би баляст – я помістив єї та остатню чеську допись⁶³ проти єго волі і тим розсердив єго (се показалося при додатковій заплаті суворістю єго супроти мене – по словам самого Ков[алевськ]ого), але всі признають, що бібліографія – найцінніща частина книжки…), – і «я певно – писав він мені по-рос[ійськи] – поспішив би Вам за се на виручку, але «хочу быть искреннимъ» і не дам і за се нічого». Я сего й не вимогав, а тим менче виручки за попереднє – я просив лише увійти в мій стан і признати мені морально ті видатки, – вони й доси лежать на моїй душі і не дадуть мені спокійно вмерти, коли їх до того часу не віддам – дещо я вже віддав з моєї гіркої зарібнини. Ковалевський відписав мені: «допускаю, що ½ тої суми Ви видали на ціли партійні, хоть Франко каже, що й половини не могли видати – а ½, значить, видали на себе, якби я був знав, що Вам замало 42 р., я зробив би був як-небудь инакше. Я таки з Вами не солідарний». (Все те наводжу по пам’яти, бо свої листи казав К[овалевськ]ий знищити – що зробив він із моїми до него та якимсь Людмилиним задля мене – не знаю; але тямлю те, що кажу, добре, хоть і не можу всего навести до слова. Ми переписувалися, бо я лежав хорий, а він не був ласкав зайти до мене, хоть бував щодня у Франка – кілька сот кроків від моєї кватири. Обіцяв зайти з якимось Людмилиним листом, але не зайшов – так і поїхав, не попрощався зо мною. Ніяких моїх рахунків не хотів і бачити). Не пишу Вам подробиць, гірких, певно, і задля него, та ще гіркіщих задля мене; додам лиш одно, що відобрав він фонд Др[агоманівськ]ий⁶⁴ від Франка, з депозиту, не вважаючи на те, що я робив єго уважним, що в такім разі мене, яко голову «Поступу», в закладі котрого офіціяльно вважався фонд, мають право судити ц. к. суди за те, де подівся той фонд, записаний перед властями на «Поступ» (я ж не міг би сказати, що взяв єго він, бо се був би донос на него перед рос[ійськими] властями – він мусів би був прийти за свідка). Він на се не відповів мені нічого та й поїхав з фондом, і то не цілим, бо 200 гульд. було за Будзиновським (забезпечених грішми Франка), і ще якусь суму він лишив Будз[иновськ]ому з тим, що поповнить єї в Київі (що, звісно, і зробив). Отсе була, з єго боку, суворість супроти мене – всякий се признає – незвичайна. Після сего мені не лишалося нічого инчого, лише заявити перед властями, що «Поступ» розв’язався (він і так не діяв, бо не було абсолютно нікого з людей, а я сам не мав ані часу, ані сил на пусту формалістику (а не виключно на літ[ературну] працю), – і ждати процесу!*. ([Дописка] *Зробив я се самовільно, проти статута, по котрому лише загальні збори рішають про розв’язанє т[оварист]ва. Але зробити я так мусів, аби втекти від скандалу з фондом. А гроші, які лишилися, я віддав «Народній Волі»⁶⁵ – по статуту). Коли додати до сеї гарної сподіванки тоті мої моральні униженя, які дав мені почути неб[іжчик] Ковалевський в листах до мене, а потім і Франко – то можете повірити мені, що єго підмога мені на житє, на 1 рік по 25 р. у місяць – була мені гіркою іронією – бо що тоді значило задля мене житє без чести та ще з перспективою бути засудженим за пропутанє Др[агоманів]ського фонду?! Після мого поданя до властей про розв’язанє «Поступу», мене, richtig, покликала поліція; тут мусіла бути розмова і про фонд, але комісар поліції – спасибі єму велике! – повірив мені, що фонд той відобрали відповідні руки, хоть я єму, звісно, не назвав Ков[алевського], а тілько покликався на свідків – Франка і Будзиновського (не знаю, чи він їх питав – певно, ні). Заявив він мені тілько, що ще намістництво зажадає від мене докладних рахунків і оповістки про розв’язанє в урядовій газеті, але намістництво мене й доси не кликало і, мабуть, уже не покличе. Таке-то було моє з дядьківським фондом (я вже й не згадую про те, як воно не гарно, що ніхто мені не сказав і словечком, що той фонд має бути в руках дядька, котрому я й був би єго післав зараз і минув історію з Будзиновським, котрому хотів помогти скінчити медицину, аби мати доброго робітника (спосіб, звісно, негарний, але сама річ реальніща від дуже далекого), – а потім Ковалевський сердився на мене, чому я не післав гроші дядькови! Хоть, правду кажучи, коли вже заявлено було публично, по волі Ков[алевськ]ого ж, що той фонд у руках «Поступу», то й мусів він тут бути – се закон!). Такий то був конець просвітного товариства, що мало розвиватися в напрямку Др[агомано]ва! Гарне товариство, котрому ще можна було дати в руки грошей, а потім відняти їх від него, не питаючи за наслідки!..
Damit dare die Sache abgethan⁶⁶. Усе воно в порядку, на перший погляд, але ніхто й думати не в стані, що я через те все мусів витерпіти, маючи на оці наш австр[ійський] закон про товариства. Сам не знаю, як я те все перебув і як додихав до сегодня. Розумієся, партія гал[ицька] рад[икальна], котрій я віддав тілько праці, заходів і терпінь і котра мене знищила економічно – ані подумала про те, що треба би мене поратувати: помогти мені віддати довг у друкарни і 300 р. на переписку дядька. Та й відки? Коли мужики наші такі бідні, та й інтелігентники не дуже богатші, а до того й несовістні. Вони й неб[іжчика] Ков[алевськ]ого підірвали, бо, знаючи, що на «Народ» ідуть гроші з України, вони чимраз менче платили пренумерату, і видатки на «Народ» падали чимраз тяжче на Ков[алевськ]ого. Бачучи се, я писав дядькови і переказував К[овалевськ]ому, що мушу зректися видавати «Народ», але оба відповідали мені: не смійте! «Народ» мусить виходити під Вашою редакцією! Вийшло, розумієся, те, що й мусіло вийти, але тоді К[овалевськ]ий поставився до мене зовсім не ліберально… ([Дописка] Ков[алевський] на мене найбільше сердився за те, що я не хотів, за єго підмогою мені, бути редактором «Хлібороба» (вертатися в Коломию!) – я мусів зректися й «Народа», не маючи моральної підмоги – дядька – а хтось (мабуть, Будз[иновський]) зробив потім, що мене Ковалевський усунув від редакції (се мені казав Грушівський). В усякім разі Будз[иновський] плів щось про мої грошеві справи з Ков[алевським] перед єзуїтом Баденім, але сей не помістив того в своїй брошурі і лише завважив: воюють зо мною «oszczerskami»⁶⁷. Мусів про се Будз[иновський] (як і Франко) говорити і Грушевському, бо потім, воюючи за мене з Гр[ушевськ]им у «Свободі», Будз[иновський] додав, що такому, мовляв, чоловікови, як я, «можна простити всяку помилку». Се мало вспокоїти єго совість за те, що він говорив про мене Баденьому та Грушівському. Я супроти таких поголосок серед галицьких клік – безсильний, бо ніхто мені не каже в очи, ані публично. Пора би їм вилізти, то й я би вийшов з рахунками за «Народ» і т. и., котрі у мене в порядку).
Воно, правду кажучи, я винен тим, що віддав «Народ» на услуги партії, за що дядько на мене дуже сердився – через те я загирив і «Народ» і себе зв’язав по руках і ногах. Без партії «Народ» був би стояв на власних ногах, бо вже 1-ого року видатки майже покрилися з пренумерати, а далі пренумерантів мусіло би бути більше, якби я був вів «Народ» виключно по-своєму, ставлячися критично до всіх партій яко незалежний радикал. А вийшло, що я став найвірніщим членом партії, взяв те все на серійо, – а більшина позраджувала єї без сорому, розскочившися на всі боки і лишивши мене як дурного (я потім, після смерти Ков[алевськ]ого, редагував «Гр[омадський] Голос»⁶⁸, задурно три роки, з того рік щотижня – тоді вже мало коли спав, так що мало не вдурів; але далі не міг, бо й грошей не було…).
Звиніть за мої два остатні листи. Вам і так не лехко, а тут і я зі своїми дріб’язками. Та годі! Мусів же я се все комусь розказати – розумієся, вже чисто з історичного Standpunkt’у.
Ще раз: даруйте.
Напишіть, як гостили у Відні, Празі⁶⁹? Як Ваше здоров’є?
Ваш М. Павлик
Аби вже скінчити про все, то ще попрошу Вас, при нагоді, спонукати Людмилу Мих[айлівну], аби розпитала д-ра Ольгу Гортинську⁷⁰ про ті 400 франків, які я випросив 1882 р. в Женеві від редактора «В[ольного] Слова» Аркадія Мальшинського⁷¹ задля якоїсь бідної студентки – на екзамени – і дав їй, Гортинській, аби віддала тій студентці. Люд[милу] Мих[айлів]ну і М[ихайла] П[етрови]ча дуже вразив сей мій поступок супроти Мальшинського, хоть я абсолютно не розумію, чому? Я й доси переконаний, що зробив добре діло. М[ихайло] П[етрови]ч уважав се, з мого боку, «вымогательствомъ» на «фантастичну студентку». Я навіть маю підставу думати, що Л[юдмила] М[ихайлів]на й М[ихайло] П[етрови]ч гадали, що я ті гроші взяв собі. Можете собі представити, що діялося в моїй душі 20 років! Я терпів, надіючися, що бодай Л[юдмила] М[ихайлів]на розпитає Гортинську, але в Софії 1895 р. почув від неї слова, з котрих виходило, що не питала. Я й се був би витерпів, – бо чого я не терпів у своїм житю, так що навіть М[ихайло] П[етрови]ч признавав мені знатє в сім моїм фаху: «мовляв, нічогісінько не знаєте – лише терпіти!» Але сего року в маю найшов я між паперами дядька в Софії лист єго до мене, не скінчений і не післаний, – писаний в кінці 1882 чи в початку 1883 р. Там є й слово «вимогательство» про гроші від Мальшинського й заява, в самім початку листа, що то буде «хіругічна операція» надо мною. Листа сего не сховаєш перед потомками, і я мушу лищити до него поясненє справи, з додатком свідоцтв від Гортинської та Мальшинського. Так моя просьба до Вас ось яка: дізнайтеся через Люд[милу] Ми[хайлів]ну, а може, лише Ви ж сами – 1) як Мальшинський дивився на моє «вимогательство», бо ж ніхто, лише він може відповідно скваліфікувати мій поступок. Нехай буде ласкав написати про се лист до кого-небудь, аби я єго міг додати до листа М[ихайла] П[етрови]ча, 2) нехай Гортинська напише кому-небудь лист, чи дістала від мене тих 400 фр[анків] і нехай скаже, чи віддала їх і назве ім’я дівчини (я єї й доси не знаю); взагалі нехай розкаже справу. Лист сей я теж додам до листа М[ихайла] П[етрови]ча.
Мені самому не повернувся язик розказати про се Гортинській ще в Женеві, – а писати їй тепер тим більше боюся, бо вона людина палка і могла би кинутися на Мальшинського та Людм[илу] Мих[айлів]ну. Ви ж се можете зробити делікатно. Те, що скаже Гортинська, передайте, б[удьте] л[аскаві], Мальшинському.
Зробіть мені сю приятельську прислугу – Ви чей же бачите, що вона доконечна. Властиво кажучи, чоловікови, що повинен дбати лише про щастє других, не треба би займатися такими особистими дріб’язками. Вони, правда, чинять ціле пекло в моїй душі – але яке кому до сего діло?! Все ж таки, признаєте самі – подібні думки про мене найближчих мені людей мусять мене занадто боліти, аби їх бодай не пояснити, – з огляду на мене та й на самого М[ихайла] П[етрови]ча й Л[юдмилу] М[ихайлів]ну, котрі так тяжко помилилися супроти мене, – хоть я зараз же розказав сю історію Л[юдмилі] М[ихайлів]ні докладно, ще в Женеві, а потім писав і М[ихайлу] П[етрови]чу. Я їм не дав до такої думки про мене в 1882 [р.] і перед тим найменчого поводу – та й в душі моїй в цілім моїм житю не повстала ніколи й гадка про яке-небудь «вимогательство» задля чого-небудь. Се на мене впала тінь із деяких росіян і галичан, що мають дуже лиху славу в грошевих справах, – хоть і пересадно, коли взяти галичан укр[аїно]ф[ільського] напрямку (инче діло москофіли), котрі хоть і обернули инколи який крейцар не туди саме, як був наказ із України, а все ж таки вірно працювали для укр[аїнської] ідеї – працювали по п[ереважній] б[ільшості] задурно, в голоді й холоді, про які рос[ійським] українцям і не снилося ніколи. Нужда в Галичині страшенна, матеріяльна й моральна, а все ж таки багато у нас і працюють люде, і терплять задля кращої долі України, тимчасом як на Україні в Росії українство й доси – по б[ільшій] ч[асті] ділєтанство – спорт. Я знаю хиби галичан більше ніж хто-небудь, бо відбилися вони на моїй шкірі, – але й то мушу судити про них із вищого становища.
Здорові були!
І радикали галицькі, звісно, сякі-такі особисто, але зробили вони для народу дуже багато. Вони самі могли бути ще гірші, ніж були – але се не значить, що радикалізм річ нездала та що єї можна було кидати прихильникам Др[агомано]ва. Се він сам не раз говорив і писав.
Франко в «Ж[иті] і Слові» порушив справу запомоги українців галичанам, що, мовляв, відкупляються тою запомогою по 10, а нехай і по 100 р., від власної праці для України⁷². Статя була трохи безтактна, але вірна. Фр[анко] при тім ані не думав про Ковалевського – він мав на думці виключно вкладчиків, – а Ков[алевський] взяв се до себе, і вийшла Ваша статя «Не так тиї вороги, як добриї люде»⁷³ (заголовок немовби винятий мені з душі!), котра фактично всім тягарем упала на мене і вбила на Україні головну національну ідею дядька – ідею спільности змагань радикальних у Галичині та на Україні, тим що сказала рос[ійським] українцям: від галичан нам нічого вчитися! Взагалі статя була така, що я Вас не пізнав. Простіть за сі слова – Ви, звісно, до такого не йшли, а певно, й не думали, в кого Ваша куля попаде, – але фактично так воно вийшло. Та нічого, се навіть ліпше, я ж сам давно бажав того: нехай українці рос[ійські] справді покажуть, чого вони хочуть і що зробити можуть самі, задля власної частини України. Я кажу від себе лиш одно, спільне: задля нас із Вами не було і нема важнішої справи над докладний показ того, що таке був Др[агоман]ов, і через те я Вас і просив та й прошу: поможіть мені зробити сю дуже не лехку роботу задля пам’яти дядька та єго справи! Я даю працю – Ви мені поможіть та добувайте гроші на виданє переписки, всіх творів і самої біографії – причому беріть на себе чи ліпше зваліть на кого з рідні адміністрацію – всякі грошеві справи, бо всякі адміністрації мене вбивали і відбирали дорогий час на літ[ературну] працю – таких людей, як я, треба би пощадити від усяких адміністрацій. В свій час мені переказував укр[аїнський] дідич⁷⁴, що готов дати гроші на друк усіх творів дядька, – та я до него не обертався, не маючи ще всего зібраного ані повного пляну видавництва. Допильнуйте ж того дідича, бо деякі людці тепер відмовляють єго від мене, – значить, і від справи.
Мені багато здоров’я бере бібліотека; якби не мати, я би спенсіонувався – може, би дали мені яких 25 гульд. у місяць до смерти, я пішов би мешкати в яку пивницю – і віддався виключно праці коло драгоманівщини, то, певно, й скінчив би єї, при Вашій підмозі.
Ну, буде. Беріть усе написане мною по-дружньому. Се вже чисто все. Нехай воно пропаде…
М.
[Дописка]. Гортинська десь докторує коло Чернигова. Як Ви не забаритеся в С[ан-]Ремо, то ліпше полагодити справу особисто. Мальшинський у Петербурзі.
30. Х. 1902.
Вчера я дізнався від директора Ставропигійської книгарні Хойнацького⁷⁵ – котрий се знає від Франка, – що «Вид[авнича] Спілка» абсолютно не друкувала би далі переписки М[ихайла] П[етрови]ча. Се, врешті, казав мені давніше і Франко. Слова Хойнацького впоразили мою свіжу рану – з того, що І т[ом] переписки попав під фірму «В[идавничої] Спілки»⁷⁶ – попав чисто як Пилату «Вірую», виключно завдяки «приятельству» Франка чи властиво єго жінки.
Листи ті, як, певно, знаєте, були друковані в «Житі і Слові», і я казав їх передруковувати на кошт мій, властиво на Кримського гроші 300 р. Се й було зроблено. Але саме тоді помер директор Ставр[опигійської] друкарні, а від нового директора – также «приятеля», але ще гіршого від моїх звичайних приятелів – я не міг добути ані рахунків, ані передруку – справді в друкарні лишився непорядок – я бився з ним за те даремно більше ніж рік; а потім, коли по вмові Франка з Хойнацьким усі довги Франка, але й усі друковані в Ставр[опигії] писаня єго взяв на себе Хойнацький – я з дивом дізнався від остатнього, що межи друками, які перейшли в єго власність, є й передрук переписки дядька. Я, звісно, заявив, що се моя власність, просив Хойнацького заплатити за неї довг друкарні із тих грошей, які мені належалися від єго книгарні за книжки, й продавати переписку на мій рахунок. Хойнацький, розумієся, згодився на се. Але показалося, що й єму нелегко добути переписку з друкарні – і він бився коло того щось коло року; дізналася Франкова і сказала, що переписка – власність Франка, котрий і добув переписку й рішив продати єї «В[идавничій] Спілці» за кошти – по за кілько я знаю – передруку: 55 гульд. Мене се, звісно, дуже вразило, і як у мене не було готових грошей, то я просив Франка листом, аби він позволив мені сплатити єму тих 55 гульд. по 5 гульд. у місяць і аби книжка не йшла під фірму «В[идавничу] Спілку». Але прибігла до мене Франкова і заявила, що їй конче треба грошей зараз, а не сплатою. Се була до Франків моя перша просьба – зробити мені сю економічну «ласку» – я так і казав їм – але вони мені того не хотіли зробити – і не було виходу: треба було згодитися на се «приятельське» насильство, зроблене, мовляв, задля того, «аби Вам улегшити», як заявила Франкова, але зараз додавши: «зрештою, мені (їй би то) треба грошей – ось у чім діло!» Якби не те, що І т[ом] переписки через таке насильство надо мною пішов у чортові руки – я був би міг доси вже за повних 300 р. надрукувати далі переписки під фірмою Хойнацького, котрий був би заплатив за мене друкарні тих 300 р. із грошей на рахунок моїх книжок у него, або й за ренумерацію мені за працю коло переписки, котру він готов був видавати (як виходить зо вчерашньої моєї розмови з ним, причому він уперше дізнався від мене, що Франки вже видрали переписку з друкарні та що вона вийшла під фірмою «В[идавничої] Спілки», і, звісно, зачудувався немало…). Треба сказати, що взагалі книгарні лекше сплачувати гроші за книжки підбічній друкарні, та й властителям книжок лекше так витягнути з книгарні свої гроші – звичайно, тих грошей не бачиться…
Ще скажу, що моїх власних книжок пропало в руках провінціяльних продавців найменче на яких 1000 кор. чистих – належних мені після відшибненя рабату⁷⁷ і дійсно проданих. Але відки потягнеш із бідних, а до того й щирих людей, котрі агітують серед народу, мов ті собаки, бідуючи в дорозі так, як і я ніколи не бідував? Я й мусів махнути рукою, тим більше що книжки пішли в нарід і зробили своє. Ось у якім-то млині чоловік – і чи диво, що й сам попадаєш у невиплатність! У мене довгів купа в друкарнях за видані мною книжки; книжки розходяться, але грошей за те майже не видко, а довги стоять на мені… Коли я одному політикови сказав, що в мене всіх довгів коло 1800 гульд., він усміхнувся і сказав: «а у першого-ліпшого французького політика їх 18.000 франків – та й того мало: політика – річ дуже дорога!» А перший-ліпший французький політик, певно, не робить і частини того добра народови, яке робив Др[агоман]ов або й я, грішний. Історик нашого руху, певно, сплесне в долоні, коли побачить суму всіх наших видатків за ½ столітя та порівняє єї з тим, що за неї зроблено. А нам самим і тоті видатки видаються занадто великі. Справді, ми мусимо переживати геройський вік історії нашої та й лягти кістками так, як не лягали й дикуни греки… Коли ж настане у нас вік людський, або хоть вік англійського робітника, що має за свою працю вповні забезпечене житє?!! Коли відпочинуть наші втомлені руки – наші й нашого народу??...
___________________________
Примітки
¹ Повертаючись із Софії через Львів, Леся Українка зупинилася на кілька днів (15–18 серпня 1895 р.) у помешканні М. Павлика на вул. Сокола, 1.
² Ідеться про М.П. Драгоманова.
³ Оксана Петрівна Косач-Шимановська, молодша сестра Лесі Українки.
⁴ Людмила Михайлівна – дружина М.П. Драгоманова.
⁵ Рада – Аріадна Драгоманова, донька М.П. Драгоманова.
⁶ Прокуратор – тут: уповноважений Л.М. Драгоманової у справах видання й успадкування спадщини М. Драгоманова. Особу не встановлено.
⁷ Кривинюк Михайло Васильович (1871–1944) – ідейний і політичний однодумець Лесі Українки. Згодом (1904) – чоловік її молодшої сестри Ольги. Був у довірливих взаєминах із родиною Косачів-Драгоманових.
⁸ Барвінчуки – тут, очевидно, прихильники «новоерівського» руху, який очолював О. Барвінський.
⁹ «Нова ера» – угода галицьких народовців (за участю В. Антоновича) з польськими політичними колами й австрійським урядом, яка передбачала розширення виборчих прав українців, відкриття українських шкіл, українськомовних видань та ін. За ці поступки народовці, зокрема в особі Ю. Романчука, заявили про підтримку політики уряду та проголосили «нову еру» у польсько-українських взаєминах. Політику «новоерівців» (О. Барвінський, Ю. Романчук, С. Сембратович, А. Вахнянин, Д. Гладилович, К. Левицький) різко засудили представники щойно створеної РУРП (1890). Остаточним завершенням «новоерівського» курсу став відхід від нього 1901 р. О. Барвінського.
¹⁰ Українська національно-демократична партія (УНДП) – заснована в грудні 1899 р. у Львові за ініціативою І. Франка, М. Грушевського, В. Охримовича, В. Будзиновського та ін. Народний комітет – вищий орган партії – очолював Ю. Романчук (1899–1907). Одна з основних вимог УНДП – здобуття культурної, економічної і політичної самостійності українського народу. Друкований орган партії – тижневик «Свобода», а також близькі за політичним спрямуванням часописи «Діло» і «Буковина».
¹¹ Зокрема, у липні 1901 р. на засіданні Галицького крайового сейму руські посли припинили свою участь у його подальших зібраннях на знак протесту проти ігнорування польською більшістю інтересів українського народу.
¹² Переклад драми Г. Гауптмана «Ткачі» був опублікований 1898 р. у Львові: Гауптман Г. Ткачі. Драма з сорокових років / Пер. з нім. Михайло Павлик. – Львів, 1898, 102 с.
¹³ Вороний Микола Кіндратович (1871–1938) – письменник, перекладач, режисер, актор, театрознавець, громадсько-політичний діяч. Навчався у Віденському і Львівському університетах. Працював бібліотекарем і коректором НТШ (1894–1895), співробітником ж. «Житє і Слово», брав участь у виданні часописів «Громадський голос» і «Радикал».
¹⁴ Студинський Кирило Йосипович (1868–1941) – філолог-славіст, літературознавець, фольклорист, письменник, громадський діяч. Доктор філософії (1894), академік ВУАН (1924). Голова НТШ у Львові (1923-1932). Один із очільників Християнсько-суспільної партії і співредактор часопису «Руслан».
¹⁵ «Руслан» – щоденна газета консервативно-клерикального спрямування, що виходила у Львові (1897–1914) під патронатом О. Барвінського. Офіційний орган Католицького Русько-Народного Союзу, перейменованого 1911 р. на Християнсько-суспільну партію.
¹⁶ und dabei bleibt’s (нім.) – і так лишається.
¹⁷ «Діло» – перша українська щоденна газета, заснована 1880 р. у Львові народовцями на чолі з В. Барвінським, з 1899 р. – офіційний орган Української національно-демократичної партії й Українського національно-демократичного об’єднання.
¹⁸ Гнатюк Володимир Михайлович (1871–1926) – етнограф, фольклорист, перекладач, громадський діяч. Автор численних етнографічних і фольклорних видань. Секретар НТШ (з 1899), секретар (1898) і голова (з 1916) Етнографічної комісії НТШ. Дійсний член ВУАН (1924), член Празької і Віденської академії наук.
¹⁹ Шухевич Микола (1862–1942) – адвокат у Львові, громадський діяч.
²⁰ Дружина Грушевського – Марія-Іванна Сильвестрівна (Вояківська) (1868–1948). Учителька, перекладачка. Брала участь у роботі НТШ.
²¹ Томашівський Степан Теодорович (1875–1930) – історик, публіцист, політик. Учень і послідовник М. Грушевського. Автор праць з історії України ХVII–ХVШ ст. Дійсний член НТШ (1899) і його голова (1913–1915), редактор Записок НТШ (тт. 116–124).
²² Коваль – незрозуміло, про кого йдеться; замість Мик. Шухевич 5 лютого 1902 р. контрольором обрано К. Паньківського.
²³ «Dziennik Polski» – львівський політичний часопис 1869–1906 рр. Висвітлював події культурного, політичного і громадського життя, місцеві новини та ін.
²⁴ Гарматій Лука Васильович (1866–1924) – педагог, фольклорист, етнограф, просвітянський діяч, прихильник радикального руху. Приятелював з І. Франком і В. Гнатюком. Член етнографічної комісії НТШ (1905). Експонував мистецькі вироби гуцульських майстрів у Празькому музеї. Зібрана ним колекція металевих виробів була відзначена золотою медаллю на виставці в Коломиї (1912).
²⁵ Макух Іван (1872–1946) – адвокат, громадсько-політичний діяч. Представник РУРП. Член студентського товариства «Академічна громада». Працював в адміністрації НТШ, редагував «Громадський голос».
²⁶ Кониський Олександр Якович (1836–1900) – письменник, перекладач, літературознавець, видавець, громадсько-політичний діяч. Один із фундаторів і активних діячів Літературного товариства ім. Т. Шевченка (1873) та НТШ (1892). Підтримував видання часопису «Правда» (1867–1898). Критично сприймав погляди М. Драгоманова на національне питання. Реакція М. Павлика в цьому випадку зумовлена, очевидно, публікацією в Записках НТШ (1901. – Т. ХХХІХ. – КН. 1. – С. 1–14) некролога «Пам’яті Олександра Кониського», в якому М. Грушевський торкався також деяких політичних розбіжностей, що стосувалися, зокрема, ставлення О. Кониського до т. зв. новоерівської угоди.
²⁷ Заячківський Микола Остафійович (1870–1938) – підприємець, економіст, громадсько- політичний діяч. Меценат і учасник просвітницького руху. Директор українського театру при «Руській Бесіді» (1900). Редагував часопис «Свобода» (1913–1914).
²⁸ Будзиновський В’ячеслав Титович (1868–1935) – український політик, історик, публіцист, автор історичних романів. Один із засновників РУРП (1890) та УНДП (1899). Редагував газети «Громадський голос» та «Радикал». Належав до «молодих» радикалів.
²⁹ sciliset (лат.) – а саме.
³⁰ У некролозі «Др. Остап Терлецький», опублікованому в «Записках НТШ» (1902, т. 48, с. 13–16), М. Грушевський зазначив, що у приватних розмовах О. Терлецький начебто не раз висловлював жаль, що впливи М. Драгоманова «звели його з чисто наукової діяльности» і спрямували в «політику», до якої «не чув себе покликаним» (Записки НТШ, т. 48, с. 13–16). Зі спростуванням щодо цього М. Павлик виступив на засіданні товариства. У т. 50 «Записок НТШ» (с.14–16) М. Грушевський опублікував замітку «До некрольоґу Остапа Терлецького», в якій врахував зауваження М. Павлика.
³¹ Василіанські монастирі – український чин монахів-василіан був утворений внаслідок реорганізації монастирів Київської метрополії, які прийняли єдність з єпископом Риму. Усередині 18 ст. отримав назву «Рутенський чин святого Василія Великого» і налічував 195 монастирів. Після поділів Польщі й російської окупації значна їх частина була ліквідована або переведена у православ’я. На території австрійської монархії залишились чинними 40 василіанських монастирів. Крім релігійно-церковних функцій, відігравали значну культурно-просвітницьку роль як осередки книгодрукування та книгозбірень. Експедиція М. Павлика по бібліотеках василіанських монастирів відбулась 1900 р.
³² Яблоновський – можливо, Яблоновський Олександр-Валер’ян (1829–1913) – польський історик та етнограф. Автор численних праць із польської та української історії періоду козаччини, яку трактував із позицій месіанської ролі Речі Посполитої на східних кресах. Член Історичного товариства Нестора-літописця (1892), Краківської АН (1894).
³³ Митрополит Андрей Шептицький (1865–1944) – предстоятель Української греко-католицької церкви, єпископ Станіславівський (1899–1900), митрополит Галицький, архієпископ Львівський (1901–1944). Доктор права (1888) і богослов’я (1894). Брав активну участь у культурно-освітньому і громадсько-політичному житті Галичини.
³⁴ Сарницький Климент Кароль (1832–1909) – український греко-католицький священник, протоігумен галицьких василіан (1878), декан богословського факультету і ректор (1880–1881, 1889–1890) Львівського університету. Під проводом членів єзуїтського ордену впроваджував реформу Чину (1882–1904). Отримав титул архімандрита (1902).
³⁵ Бучач – місто в Тернопільській обл. Бібліотека Бучацького монастиря отців василіан Воздвиження Чесного Хреста Господнього (заснований 1712 р.) на початок ХІХ ст. налічувала близько 5 тис. томів.
³⁶ Мицельський Міхал (1826–1906) – польський шляхтич, священник-єзуїт, протоігумен василіан провінції Найсвятішого Спасителя в Галичині (1897–1901).
³⁷ "wobeс czego ja, мовляв, muszę stać na straźy mienia Bazylijanogo" (польск.) – «тому я, мовляв, мушу оберігати майно василіан».
³⁸ Бадені Станіслав (1850–1912) – польський громадський діяч, політик, граф. Доктор права і філософії. Маршалок Галицького крайового сейму (1895–1901, 1903–1912). Прихильник народовців і польсько-української співпраці.
³⁹ «Свобода» – політичний, просвітній і господарський часопис для селян, орган Націонал-демократичної партії (1899), з 1925 – Українського національно-демократичного об’єднання (УНДО). Виходив як тижневик у Львові (1897–1918, 1922–1939), Відні (1915), Станіславові (1919).
⁴⁰ Стаття Д. Лукіяновича «В обороні “молодих”» («Народ», 1895, № 9, с. 139–144).
⁴¹ Повість Д. Лукіяновича «За Кадильну» опублікована 1902 р. у Львові накладом Українсько-руської видавничої спілки.
⁴² Ковалевський Микола Васильович (1841–1897) – український громадський діяч, член Старої Громади, близький товариш М. Драгоманова. Друкувався в галицьких часописах «Народ» і «Радикал». Автор книжки «Коротка історія малоруського народу» (1875). Збирав кошти на фінансування видань РУРП.
⁴³ Лідія Михайлівна Драгоманова-Шишманова (1865–1937) – старша донька М. Драгоманова.
⁴⁴ Світозар Михайлович Драгоманов (1884–1958) – син М. Драгоманова, рідний брат Лідії, двоюрідний брат Лесі Українки.
⁴⁵ Прірва – так у листуванні Леся Українка і М. Павлик називали кордон із Росією.
⁴⁶ Кримський Агатангел Юхимович (1871–1942) – вчений-орієнталіст, письменник, перекладач-поліглот, історик літератури, мовознавець. Один із організаторів Академії наук України (1918). Його лист з приводу смерті М. Драгоманова («Народ», 1895, № 12) став поштовхом до листування і довірливих взаємин з Лесею Українкою.
⁴⁷ conditio sine qua non (лат.) – необхідна умова.
⁴⁸ Войнаровський Тит Євген (1856–1938) – священник УГКЦ, громадсько-політичний діяч. Належав до кола довірених осіб митрополита Андрея Шептицького. Посол до віденського парламенту від УНДП (1907–1911). Видавець газети «Нове слово» (Львів, 1912–1914).
⁴⁹ Пелехинський фонд – кошти, передані 1899 р. для НТШ у Львові (90 тис. австр. крон) лікарем-хірургом Пелехіним Павлом Петровичем (1842–1917, народився і працював у С.-Петербурзі) у фонд Українського університету (згодом Український вільний університет у Відні і Празі) за заповітом батька Пелехіна Петра Павловича (1789–1871), також лікаря, родом із Київщини. За рахунок фонду НТШ придбало «каменицю» на вул. Чарнецького (нині – вул. Винниченка). На думку М. Павлика, кошти використовувалися не за призначенням, і це стало однією з причин його непорозумінь із М. Грушевським як головою НТШ.
⁵⁰ Українсько-руська видавнича спілка (1899–1932) – акціонерне товариство, засноване у Львові з ініціативи та під орудою М. Грушевського для видання творів українських письменників, перекладів світової літератури та науково-популярних праць. Головними редакторами були І. Франко і М. Гнатюк. До 1917 р. Спілка здійснила понад 300 видань.
⁵¹ «Cavete, consules!» (лат.) – будьте обережні, порадники!
⁵² usque ad finem (лат.) – до кінця.
⁵³ Насправді 1896 р.: Михайло Петрович Драгоманов, 1841–1895: Єго юбилей, смерть, автобіографія і спис творів : с портретом небіжчика / зладив і видав М. Павлик коштом украінців. – Львів : з друкарні В. Манєцкого, під управою В. Годака, 1896. – 442 с.
⁵⁴ dictum acevbum (лат.) – було сказано.
⁵⁵ Вітик Семен Гнатович (1876–1937) – громадсько-політичний і профспілковий діяч. Редактор часопису РУРП «Селянин» (1895–1901). Один із засновників УСДП. Посол до Австрійського парламенту (1907–1918). Член КП(б)У (1925). 1933 р. арештований за нібито націоналістичні погляди.
⁵⁶ «Народ» – двотижневий громадсько-політичний часопис і науково-популярний часопис, що виходив у Коломиї (1890–1895) за редакцією М. Павлика та активної участі І. Франка і М. Драгоманова. Із заснуванням РУРП (жовтень 1890) став офіційним органом партії.
⁵⁷ М. Павлик був одним із засновників і очільників РУРП упродовж її існування.
⁵⁸ Додаткові вибори до Галицького крайового сейму у Бродах відбулися в лютому 1894 р. Від радикальної партії балотувався М. Павлик, проте вкрай невдало: переконливу перемогу на виборах здобув «новоерівець» О. Барвінський. Спогади про це «кандидування» «Моя бродська Одіссея» М. Павлик опублікував у «Народі» (1894, №№ 3-5) та видав окремою брошурою (Коломия, 1894).
⁵⁹ «Хлібороб» – двотижневий громадсько-політичний часопис (1891–1895), орган РУРП, виходив у Львові й Коломиї за редакцією І. Франка (1891), М. Павлика і С. Даниловича.
⁶⁰ malum necessarium (лат.) – букв. необхідне зло .
⁶¹ Поїздка Павлика в Софію відбулася у травні-червні 1895 р.
⁶² Ідеться про видання: Михайло Петрович Драгоманов, 1841–1895: Єго юбилей, смерть, автобіографія і спис творів : с портретом небіжчика / зладив і видав М. Павлик коштом украінців. – Львів : з друкарні В. Манєцкого, під управою В. Годака, 1896. – 442 с. «Спис творів М.П. Драгоманова», с. І-ХХХІV.
⁶³ У «Додатках» «Із чеських голосів по поводу смерти М.П. Драгоманова» були вміщені відгуки редактора часопису «Nase Doba» Т. Масарика (c. 407–413) та Емануїла Файта у журналі «Lumir» (с. 414–423).
⁶⁴ На відзначення ювілею M. Драгоманова (30-річчя літературно-наукової діяльності) М.В. Ковалевський передав 1000 рублів у фонд щойно заснованого товариства «Поступ» на видання праць ювіляра та літератури радикального напрямку (т. зв. фонд Драгоманова). Проте через мляву діяльність товариство проіснувало недовго, і після смерті Драгоманова М. Ковалевський відібрав ці кошти, мотивуючи тим, що вони використовувались не за призначенням.
⁶⁵ «Народна воля» – політичне товариство, засноване діячами радикальної партії з метою активізації політичної діяльності серед селянських мас на теренах Покуття і, зокрема, Коломийщини. Перші установчі збори відбулися 30 липня 1893 р. в Коломиї. Головою товариства був обраний І. Франко, а офіційним друкованим органом визнано газету «Хлібороб».
⁶⁶ Damit dare die Sache abgethan (нім.) – на цьому справа була вирішена.
⁶⁷ Oszczerskami (польс.) – наклепами.
⁶⁸ «Громадський голос» – газета радикального спрямування, що виходила у Львові (1895–1939) з різною періодичністю. Першими редакторами були В. Будзиновський (1895–1896), І. Франко (1896–1897), М. Павлик (1897–1901, 1908–1909) та ін.
⁶⁹ У травні Леся Українка відвідала М. Кривинюка у Празі, де той навчався інженерної механіки у Празькій політехніці.
⁷⁰ Гортинська Ольга Василівна (1855–1903) – родова дворянка із Чернігівщини. Кузина дружини М. Коцюбинського Віри. Навчалась в університетах Женеви, Берна, Гейдельберга. Як учасниця молодої Київської громади виконувала обов’язки зв’язкової між «Старою Громадою» і закордоном під конспіративними іменами «Панночка» або «Баришня» (див.: Архів Михайла Драгоманова. Т. І. Листування київської старої громади з М. Драгомановим (1870–1895 рр.). – Варшава, 1938. – С. 408). Була під негласним наглядом поліції. 1884 р. отримала диплом лікаря і здобула право на медичну практику. Працювала земським лікарем.
⁷¹ Мальшинський Аркадій Павлович (1841–1899) – видавець газети «Вольне слово» (Женева, 1881–1883), з якою тісно співпрацював М. Драгоманов. За однією із версій, А. Мальшинський насправді був провокатором, а видання виходило за рахунок царського уряду.
⁷² Ідеться про статтю І. Франка «З кінцем року» («Житє і Слово», 1896, т. V, c. 401–407).
⁷³ Стаття Лесі Українки «Не так тії вороги, як добрії люди» була надрукована в ж. «Житє і Слово» (1897, т. VІ, с. 244–250) під криптонімом Н. С. Ж.
⁷⁴ Особу встановити не вдалося.
⁷⁵ Хойнацький Антін (1862–1934) – управитель Ставропигійської друкарні у Львові. Видавець творів І. Франка.
⁷⁶ Михайло П. Драгоманов. Переписка / Зібрав і зладив М. Павлик. – Т. 1. – Львів: Накладом Укр.-рус. вид спілки, 1901. – 184 с.
⁷⁷ Рабат – комерційна знижка з усієї суми грошей, що належить за товар; надається в разі сплачування готівкою, закупівлі товару оптом тощо.
Підготовка тексту, переднє слово і примітки Лукаша Скупейка
23.11.2024