120 років тому, 28 лютого 1895 року народився відомий галицький політичний діяч, публіцист, видавець, січовий стрілець Михайло Матчак. Був співзасновником Української Військової Організації, послом до Сейму ІІ Речі Посполитої, урядовцем агентства ООН у Відні, а завершив життя у радянському концтаборі.
Народився Михайло в с. Воля Якубова біля Дрогобича в селянській родині Федора та Єви Матчаків. Був земляком Андрія Мельника, з яким не раз ще зводила його доля. Навчався у рідному селі, а потім вступив до Дрогобицької гімназії, яку закінчив з відзнакою у 1914 році.
Андрій Мельник
У серпні 1914-го вступив до Легіону УСС. Хорунжий Матчак брав участь в боях, став членом Пресового фонду УСС, збирав кошти на видання стрілецького часопису "Шляхи".
У вересні 1916 року під час боїв на горі Лисоні та під Потуторами усусуси зазнали великих втрат: 81 вбитими, 293 пораненими і 285 полоненими. З 44 офіцерів залишилися в бойових підрозділах лише 16. Саме тоді М.Матчак потрапив до російського полону. Разом з Євгеном Коновальцем, Андрієм Мельником та іншими стрільцями він перебував у таборах полонених біля Царіцина (тепер Волгоград). У таборі "Дубровка" Матчак керував бібліотекою, заснованою галицькими старшинами.
Пресовий фонд УСС.
У 1917 році він разом з Є.Коновальцем, А.Мельником та іншими стрільцями самовільно залишив табір полонених і приїхав до Києва, де вони стали організаторами куреня, а потім корпусу Січових Стрільців.
Сотник Михайло Матчак був ад’ютантом командира київської формації Січових Стрільців Є.Коновальця та членом Стрілецької Ради, яка в листопаді 1918 року підтримала повстання проти гетьмана Павла Скоропадського, бо "Київ важнійший за Львів".
У 1919 році Матчак воював у складі Корпусу СС проти більшовиків, був поранений у березні під Бердичевом. Але Директорія не змогла організувати оборону України. Не допомогла й Галицька армія, яка у липні 1919 року перейшла через Збруч.
Шепетівка, жовтень 1919 р. Євген Коновалець (ліворуч скраю), Михайло Матчак (за шофером).
2 грудня 1919 року у Варшаві підписано договір між делегаціями Польщі та Директорії УНР, згідно з яким було встановлено кордон “між Польщею й Україною по ріці Збруч”. Таким чином Головний отаман Директорії УНР Симон Петлюра відмовився від Галичини, Західної Волині, Холмщини, Підляшшя та Берестейщини на користь Польщі.
У цей час найбоєздатніші частини Дієвої армії УНР під командою генерала Омеляновича-Павленка збиралися вирушити в Зимовий похід на Наддніпрянщину, а верхівка УНР проводила наради в районі містечок Любар та Чортория (тепер Житомирська обл.): "4, 5 і 6-го грудня пройшли на постійних нарадах Головного Отамана, Уряду й вищих представників війська УНР. Ці наради до ніяких вислідів не доводили. На нараді начальників Січових Стрільців виявилось, що частина Групи С.С. готова пробиватися на тили ворога й там, в залежності від обставин, продовжувати партизанську боротьбу. Якщо це не пощастить, то добиратися додому й демобілізуватися. Друга частина вважала, що обставини не сприяють продовженню боротьби, уважала себе непідготованою до партизанської війни й схилялася до думки інтернування в Польщі.
До першої групи належали переважно наддніпрянці з малим відсотком галичан, до другої групи належали переважно галичани й незначний відсоток наддніпрянців. Це й було зрозуміло. Галичани, що були в Групі, хоч і перебували довший час на Великій Україні, все ж почували себе там, до певної міри, чужими. Велика перетомленість людей, занепад енергії та зневіра в успіх теж відіграли в цьому рішенні не останню ролю.
Уночі з 5-го на 6-те грудня Головний Отаман виїхав на ст. Шепетівку, а звідтіль до Польщі. 6-го грудня відбулася остання нарада вищих начальників Армії УНР, на якій вирішено пробиватися на тили ворога, давши окремим частинам і воякам свобідний вибір щодо дальшої їхньої долі.
Того ж дня на останньому зібранні командирів частин Групи Січових Стрільців вирішено Групу розв'язати... Наказ до Групи у цій справі виконано до вечора 6-го грудня... Поляки відправили інтернованих через Шепетівку–Рівне–Луцьк до різних таборів, де вони й перебували як полонені аж до весни 1920 року. Так була розв'язана і перестала фактично існувати Група Січових Стрільців" (Безручко М. Від Проскурова до Чорториї // Корпус Січових Стрільців. – Чікаґо, 1969. – С. 390, 391).
Але колишні стрільці не збиралися складати зброю. Є. оновалець, І.Андрух, В.Кучабський, М.Матчак, Я.Чиж провели у липні 1920 року в Празі Стрілецьку Раду, на якій для продовження боротьби за незалежність України вирішили створити нелегальну Українську Військову Організацію (УВО).
Прага, липень 1920 р. Михайло Матчак стоїть у центрі; ліворуч стоїть полковник Іван Чмола, праворуч – сотник Ярослав Чиж. Сидять: Євген Коновалець (в центрі), сотник Іван Андрух (ліворуч), сотник Василь Кучабський (праворуч).
Матчак перебував в УВО до 1925 року, займався підготовкою акцій, збиранням грошових пожертв на цілі УВО не лише в Галичині, а й за кордоном.
Як писав у "Поступі" Іван Троян, "ім’я Михайла Матчака пов’язане із замахом на голову Посполитої – Юзефа Пілсудського, який 25 вересня 1921 р. був у Львові. Звісно, хто добре знає історію, зазначить, що не Матчак, а Степан Федак скоїв згаданий замах. Так і є. Але Матчак належав до тієї п’ятірки, що зголошувалася на цей учинок, і якби жереб випав на нього, то замість Федака саме йому належало б авторство замаху на Пілсудського. Проте тоді двома роками ув’язнення, до яких він був засуджений 1922 року через причетність до замаху, не обійшлося б.
Вийшовши з в’язниці, Матчак залишився вірним собі, і продовжував далі політичну й підпільну роботи з Осипом Навроцьким, Остапом Коберським, Остапом Павловим-Білозерським, Ярославом Чижом та іншими членами УВО. Робота, зокрема, стосувалася ЗМІ. Так, 1924 року він, за дорученням Проводу УВО, став редактором газети “Новий час”, фінансованої тією ж УВО. У редакторському кріслі він просидів два роки і, як зазначають його біографи, виявився справжнім профі в журналістиці: вмів написати так, що польська цензура не скоро зорієнтувалася, про що йдеться в конкретній статті".
Члени проводу УВО, зокрема М.Матчак і Я.Чиж створили Український Студентський Союз, з ініціативи якого та за підтримки визначних вчених, членів НТШ був організований у 1921 року Український таємний університет у Львові.
Потім Михайло Матчак став членом Української Соціально-Радикальної Партії, а 1928 року був обраний послом до польського сейму.
У 1931 році одружується з громадською діячкою Стефанією Савицькою (1891–1977). У ті часи подружжя мешкало у Львові на вул. Коперника, 35. Михайло Матчак був членом управи видавничої кооперативи “Червона калина”, засновником і власником видавництва та випозичальні книжок (бібліотеки) “Ізмарагд” у Львові (1923–1939). Брав активну участь у спортивному житті, належав до проводу клубу «Україна».
Львів, вул. Коперника, 35.
У 1941 році М.Матчак очолив львівську філію “Українського видавництва”, заснованого у Кракові В.Кубійовичем. Перед приходом більшовиків він виїхав з родиною до Австрії. Після війни М.Матчак жив в англійській окупаційній зоні Відня. Австрійська столиця, як і Берлін, була тоді розділена на британську, американську, французьку та радянську зони.
Працював Матчак в поважній міжнародній установі – Адміністрації Об’єднаних Націй для допомоги і відбудови (UNRRA), яка допомагала також емігрантам і "переміщеним особам" з Центральної та Східної Європи.
Але міжнародний статус не перешкодив більшовицьким спецслужбам. Ввечері 27 лютого 1947 року Матчака викрали на вулиці у Відні двоє невідомих, запхали його до автомобіля й відвезли до радянської зони. Потім його таємно відправили літаком до Києва, де тримали 15 місяців у Лук’янівській тюрмі та возили на допити до Москви.
Його звинуватили у "зраді батьківщини" й антирадянській пропаганді на 25 років таборів. Дружина нічого не знала про долю Матчка до серпня 1948 року, коли він уже опинився у концтаборі біля Караганди (Казахстан) і отримав можливість вислати листа.
У 1954 році Верховний Суд СРСР звільнив М.Матчака від покарання. Але йому не дозволили повернутися до дружини в Австрії і відправили на "лікування" до репатріаційного табору в м. Потьма у Мордовській АРСР. Потім його перевели до будинку інвалідів.
Усі клопотання Михайла Матчака щодо повернення до Австрії, де він отримав громадянство були марними. Не допомогли листи уряду Австрії, звернення Міжнародного Червоного Хреста, лист вдови президента США Франкліна Рузвельта – Елеонори.
Смертельно хворий Михайло Матчак помер у Потьмі 19 листопада 1958 року. Його брат Петро, що приїхав на побачення, вже не застав Михайла живим. Родичам навіть не хотіли віддавати тіло покійного, яке доводилося викупляти з великими труднощами. Останки Михайла Матчака перевезли до Львова і 28 листопада 1958 року поховали при головній алеї Личаківського цвинтаря на полі 51.
Поруч поховані в спільній могилі сестри дружини Михайла – Стефанії Савицької – Марія та Ольга. Саме Ольга Савицька (1885–1971) спричинилася до поховання Михайла Матчака на Личаківському цвинтарі. Вона була відомим галицьким педагогом, у 1900–1910 роках працювала вчителькою в школі ім. М.Шашкевича та наступні три роки викладала малювання та каліграфію в Українському інституті для дівчат в місті Перемишлі. Приятелювала з сестрами Ольгою та Оленою Кульчицькими. До Львова переїхала після війни і відтоді працювала науковим працівником Музею етнографії та народного промислу АН УРСР.
28.02.2015