Таємниці львівського дна. IV

(за мемуарами та матеріалами поліції та львівської преси початку ХХ століття)

Продовження, початок – "Таємниці львівського дна", частини I, II та III.

IV

Якщо ми опинимося у Львові початку ХХ сторіччя й забредемо на Левову вулицю, то обов’язково натрапимо на одне з тих леговищ, яке приманює аматорів дешевих любощів.

Левова вулиця у Львові

Прочинивши двері, ми спочатку вдихнемо застояний сопух, присмачений запахами смаженої бульби, випарів з балії, в якій виварюють білизну, перегорілих полін і дешевих одеколонів. А ступивши кілька перших кроків усередину, ми побачимо з десяток дівчат, поведінка яких далі залежатиме від того, наскільки вони ситі. Бо якщо левиці голодні, то відразу оточать нас з усіх боків і почнуть зваблювати, ловити за руки, тягнути кудись, не перестаючи молоти язиком. Але якщо вони почуваються ситими, то залишаються ліниво лежати на канапах, і тоді ми маємо  вільний вибір. Окинувши пильним оком усі ці тіла, можна врешті котрійсь із них кивнути.

Обранка не відразу кидається на шию, бо теж уважно приглядається, вирішуючи, чи зажадати оплату наперед, чи вже після того, як обслужить. Бо кредиту тут не знають.

На початку ХХ століття ціни за послуги повії були доволі низькими – якихось 20 центів. Але якщо клієнт був задоволений, то міг дати й більше.

Порозумівшись з клієнтом, повія заводила його в задню кімнату, яку жартома називали святинею культу Венери.

«Тут клієнт перш за все буває вражений економією простору, – пише С.Брандовський. – Бо в кімнаті, що має 5 метрів уздовж і 5 вшир, розташовано 8, а то й більше гнізд. Складаються вони з тапчанів попід стінами, які в узголів’ї та в підніжжі відділені одні від одних паперовими шторками, а ззовні затулені фіранками на дротах або мотузках, які легко можна розсунути чи засунути.

Нехлюйство, яке тут панує, перевершує людську уяву. Підлога мабуть ніколи не була тут вишурувана, а тапчани й покривала витріпані й вибиті. За покривала правили старі коци і рідко коли простирадла чи плахти.

Ті коци підлягають дезінфекції лише у виняткових випадках, коли п’яний гість їх обригав. Тоді такий коц виполіскують і сушать на сонці або коло печі. Рушники тут рідкість, а якщо і є, то вже задеревілі, а відтак за рушник править штора над ліжком.

Стіни багато років не білені. Весь посуд і мидниця, в якій дівчата миються, теж брудні, а на кухні рояться таргани. Не дивно, що в такому приміщенні відразу у ніс били гострі й неприємні аромати.

Є лише один апартамент менш-більш пристойно впорядкований — то кімната, в якій живе господиня, зазвичай, жидівка. Тут високе ліжко з горою подушок, зашклена комода, стіл застелений обрусом, шафа.

Цей покій служить не тільки для господині, бо сюди може потрапити також якийсь дуже поважний гість, такий що може заплатити грубі гроші».

Газети, спраглі сенсацій, інколи перебільшували події, які відбувалися в таких халупах, називаючи їх оргіями. Але жодних оргій тут не відбувалося, все зводилося до купівлі товару. Дівчата, що стали повіями, походили з бідних верств населення, з глухих сіл і жодних уявлень про якісь збочення чи сексуальні забави не мали. Приймаючи клієнта, вони лягали на ліжко і задирали сорочку до пупа, розставивши ноги. Клієнт падав зверху і робив своє діло без особливих фантазій.

Хоча, правда, інколи розігрувалися тут і криваві сцени та бійки між цивільними і вояками. Траплялося, що відвідувача обкрадали, і він позбувався не лише годинника, але й готівки. А деколи такий юний Адоніс повертався додому у самих шкарпетках (бо йому чоботи вкрали) чи без сурдута, якого конфіскували за недоплату.

Повії тримали штаму зі злодіями і повідомляли їм, коли до їхнього порту причалював грошовитий пияк. Злодій приходив і чистив йому кишені, заки той намагався виконати в ліжку танець у штири коліна. Коли ж пізніше гість починав скандалити, що у нього гроші пропали, повії розводили руками: просимо дуже, можеш усіх нас обшукати.

Усі ті заклади розпусти були часто сценами кривавих авантур, у яких повії також брали участь, нігтями і зубами боронячи якогось свого клієнта чи сутенера, а частіше човплися між собою, не поділивши клієнта.

Та це й не дивно, сидячи цілими днями в хаті і споглядаючи світ лише крізь вікно, легко можна здичавіти й занудитися, а відтак набратися їді і люті, яку рано чи пізно хочеться на комусь виладувати. Такі сцени мали неабияку сенсаційну вагу, бо можна згодом ще довго про них комусь переповідати й ділитися враженнями.

Новини з їхнього життя, власне, й обмежувалися бійками, авантурами, стосунками з клієнтом, і лише інколи прошивала всі лупанари гостра, як стріла, звістка про те, що котрась із них втекла від своєї господині.

І це справдешня сенсація, бо хоч спроб утечі було чимало, але втекти вдавалося мало кому. До втечі повій спонукав визиск, який чинила щодо них власниця лупанару, трактуючи при цьому їх як рабинь і заплутуючи у свою павутину так міцно, що розірвати її неможливо.

Дівчата лише у втечі бачили свій порятунок перед тим, як опинитися у повній руїні. Але покинути заклад звичайним способом на підставі завершення контракту було неможливо, бо кожна повія за певний час перетворювалася на невільницю, яка по вуха в боргах перед господинею. Вона могла заробляти не знати скільки, бути найпопулярнішою у своєму закладі, але однаково залишатися бідною й усі зарібки віддавати господині, яка натомість заробляла маєтки. Таким чином ті борги сплатити було неможливо, залишалося лише від них утекти.

Заощадити щось здатна була лише повія, яка працювала самостійно, яка мала власне помешкання і могла зі своїм зарібком робити, що їй заманеться.

Власниця закладу розпусти мала за свій найважливіший обов’язок тримати своїх пансіонерок у постійній фінансовій залежності. І це найкращий спосіб, щоби така дівчина була слухняною, податливою, віддавалася кожному, з одним менше, а з другим більше пестилася, ба навіть вдавала кохання, дослухаючись до порад господині. Дівчина мусила бути в її руках воском, який вона розминала, як їй забаглося, бо тільки з таких і можна вибити гроші.

Дівчина, вступивши до будинку розпусти, брала зобов'язання платити зі свого заробітку щодня 2-4 корони господині, за що отримувала харчі, ліжко та прання, тобто, так звану «опіку». За місяць набігало від 60 до 120 корон. Себто, сума доволі висока, якщо зважити, що в одній кімнаті спить до 10 дівчат, які отримують кількісно достатнє, але якісно дуже скромне харчування. Про те ж, як виглядала білизна, ми вже знаємо. За винятком чистої сорочки (щоби дівчина виглядала в ній апетитнішою), повія рідко коли отримувала іншу чисту білизну. Отже, утримувати близько 10 дівчат за 600–1200 корон в місяць у таких умовах – дуже вигідна справа.

Але цього все ж недостатньо для того, щоби стати заможною людиною. Для власниці пансіонату головним джерелом прибутку і справжньою «золотою жилою» була торгівля гардеробом для повій, яким заборонялося в когось іншого купувати потрібні їй речі, лиш у своєї господині. А що купівля відбувалася зазвичай у кредит, то хазяйка диктувала своїй клієнтці ціни, про які, напевно, навіть у Клондайку не чули.

До лупанарів вербували зазвичай колишніх служниць, які, втративши службу і не маючи ні цента на їжу, йшли туди з голоду й холоду, бо змушені були спродати майже весь свій одяг. Опинившись у крайньому стані виснаження, коли їм загрожувала голодна смерть, вони врешті відважувалися на «легкий хліб», який однак був найважчим.

Потрапляла дівчина до лупанару обдерта, боса й голодна. Якщо вона раніше не вела дуже розпусного життя, початок для неї був жахливим. Але хазяйка вміла ці враження пом'якшувати добрими (принаймні попервах) харчами та даруванням дівчині білизни й одягу. Зазвичай різного непотребу з власної колекції. І відразу відкривала кредит: «Віддаси мені, коли заробиш».

Про те, скільки саме платила повія своїй господині, можна довідатися з матеріалів процесу Анни Косьмінівни, який 1908 року точився у львівському суді. Косьмінівна перебувала в будинку розпусти на Левовій вулиці, звідки забрав її чоловік, що працював будником на колії, й одружився з нею. Фактично вона звідти втекла, а власниця лупанару, дізнавшись, що чоловік Косьмінівни доволі заможна людина, подала до суду, вимагаючи у колишньої своєї пансіонарки 280 корон, які та винна була їй за одяг на день втечі, а саме:

дві комбінації – 80 корон,

5 пар панчіх – 24 к.,

6 сорочок – 36 к.,

12 хустин до носа – 15 к.,

4 спідниці –  60 к.,

дві блюзки – 40 к.,

одна пара мешів – 25 к.

Разом – 280 корон.

Але чоловік відмовився платити, вважаючи рахунок надто перебільшеним, і на доказ показав суду речі, які його дружина отримала |від власниці лупанару. Заприсяглі експерти підрахували, що всі ці частини гардеробу у будь-якій крамниці мають іншу ціну:

дві комбінації – 16 корон,

6 пар панчіх – 3.60 к.,

6 сорочок – 12 к.,

12 хустин – 2.88 к.,

4 спідниці – 6 к.,

дві блюзки – 12 к.,

одна пара мештів –  6 к.

Разом – 68 корон 98 гелерів.

Врешті решт суд присудив позивачці 72 корони 43 гелери.

Цей факт виразно ілюструє, скільки власниця лупанару на своїх жертвах заробляла. Бажання вдягнутися бодай у полотняну спідницю та ситцеву блюзку, з одного боку, а легкість заробітку – з другого, спричиняли, що дівчина погоджувалася на умови господині та її ціну. Адже ті кілька місяців, коли вона була безробітна, ходила як жебрачка.  А тепер несподівано отримувала без грошей, у кредит, цілу скриню з маєтком: комбінації, панчохи, блюзки, сорочки, спідниці. Можна лише уявити собі почуття, які охоплювали дівчину, коли вона все це одержувала, могла приміряти, вертітися перед дзеркалом і тішитися, що весь цей скарб раптом став її власністю!

А далі вона виплачувала кредит і не тільки дуже сумлінно, а й доволі швидко. Бо звістка про те|, що там і там з’явилася дівчина, яка вперше потрапила у будинок розпусти, швидко розліталася між тонкими поціновувачами жіночого тіла. Кожен прагнув її спробувати. А коли був попит, то про відпочинок не було чого й мріяти, дівчина переходила з рук у руки, заробляла спочатку 5 і більше корон| щодня. Все це,  щоправда,  забирала хазяйка на свій борг, але такі зарібки дівчину приголомшували, наповнювали гордістю, мріями та планами на майбутнє. Вона ще й не здогадувалася, що її «курс» незабаром впаде, що настане переоцінка її привабливості, а вона з блискучої новенької корони перетвориться на потертий мідний шеляг, за яким ніхто з колишнім пожаданням руки не простягне.

Henri de Toulouse-Lautrec

Коли борг вичерпувався, хазяйка намовляла дівчину до нових придбань у кредит. У цій блюзці її вже всі бачили, пару панчіх хтось украв, комбінацію в якійсь бійці порвали, мешти стопталися. А дівчину й не доводилося довго намовляти. Вона знову набувала гардероб за грубі гроші, знову боргувала господині – і так воно тягнулося не раз роками.

Щойно коли господиня хотіла позбутися дівчини, яка втратила свою атракційність для її лупанару, то воліла чесного розрахунку і якнайскорішого покриття боргу. А відтак викидала її на брук, часто забираючи за якусь провину і ті кілька лахів, що та  невільниця мала.

За приблизними обрахунками, повія заробляла близько 30 корон щотижнево – тобто, понад 100 корон на місяць. Віднявши 5 корон на візити до поліційного лікаря, на цигарки й інші дрібниці, решту грошей виманювала від неї хазяйка. Отже, вона мала до 1000 корон місячного прибутку з того, що у двох убогих кімнатах на передмісті тримала десять дівчат, годувала їх, як слуг, і збувала їм якісь лахи. Справжні видатки на все це виносили 300–400 корон. Решта – то її чистий зиск.

Будинок розпусти, навіть найнижчої категорії, давав власниці щонайменше 10.000 корон річного доходу. Тим часом у податкову адміністрацію, де такі заклади називали «пансіонатами», вона подавала звіт, у найкращому разі, на 2 000 корон прибутку і відповідно до цієї суми була оподаткованою.

Доньки власниць отримували виховання поза домом, у першорядних інститутах, а вона сама виїздила щороку до Карлсбаду або на море.

(далі буде)