У залі аншлаг. Кому не вистачило місця, змушений сидіти на балконі. В усіх книгарнях міста збірку ще кілька днів тому розкупили. До початку презентації швидко розпродують останні 200 примірників. У Театрі Лесі (Львів) презентували прозову книжку Артура Дроня «Гемінґвей нічого не знає» та зібрали кошти на підтримку підрозділу, в якому служив побратим Артура, Герой України Віталій Карвацький («Турист»).
Автор книжки ділиться своїм свідченням про досвід війни тих, хто нас захищає ціною свого комфорту, життя, кар’єри і робить так тому, що по-іншому просто не може, хто в таких непростих умовах пізнає віру, зневіру, надіється, любить.
Ця книжка короткої прози – про живих тут і вже народжених для неба, про силу волі й падіння, про поранених у шпиталі, загалом про всіх тих, хто пізнав чи пізнає боротьбу за життя на межі зі смертю там, де літають кулі і запах крові змішаний зі запахом землі.
Частину цих текстів автор написав під час перебування на бойових позиціях, а частину вже тут, коли почав розуміти, що створює збірку, а не просто окремі тексти.
Кожна розповідь – до кісток прониклива, кожне слово промовляє багато. А читачі вже свідчать про те, що часом у чотирьох словах оповідання впізнають рідну людину. І мимоволі думаєш: достатньо чотирьох слів, аби через них отримати найрідніший образ. «Як много важить слово…»
Книга пронизана наскрізними сентенціями віри, любові, свідчення, пам’яті, вдячності.
Вірити
А де ж Бог? Це запитання ми, люди, часто ставимо як на фронті, так і в тилу. Якщо Бог є, то чому допустив цю війну? Чому не зупинить це жахіття? Звісно, «звинуватити у війнах Бога – зручно і просто…» Автор слушно зауважує, що не Бог починає війни, не Бог заїжджає танками на чужі землі, не Бог спрямовує у груди кулі, не Бог руйнує міста й села. Це роблять люди, росіяни…
Відповіді, а радше вказівники до пошуків віри знаходимо в образі «Туриста» – атеїста, який несе в собі так багато віри. Найвищий і найкращий прояв Бога в людині можна зустріти саме на війні, в окопі.
«Так, ми віримо, що Господь все може і всіх любить. Але Він досі не зупинив умить все це жахіття. Чому? Я теж хочу почути відповідь. Колись я точно Його запитаю. Чому сам не зупинив війну, якщо такий всемогутній. Я матиму багато незручних питань.
Але точно не спитаю, де Він був, де був Бог під час війни.Cам це я знаю. Бачив і відчував. Він був із нами в кожній ямці та під кожним обстрілом.
Наш Окопний Господь, до якого ми маємо стільки претензій та запитань. Із нами обстріляний, з нами втомлений».
– Для мене ключове цієї історії в тому, що «Турист», не вірячи в Бога, став найкращим доказом Бога, Його руками, найкращим доказом існування світла і чогось хорошого. Так, нам би хотілося, щоб фіналом книжки було те, що всі живуть і в них усе добре, але життя деколи закінчується не так, як би нам хотілося. І з цими доказами Бога було би простіше, якби всі, хто в Нього вірить, не отримували поранень і не вмирали. Люди могли би казати: о, він так про того Бога говорить, і з ним нічого не сталося – значить Бог точно існує. Або якби на війні все руйнували б, а церков би це не зачіпало. Але такого немає. Так не працює. Не в тому доказ Бога. Його доказ у тому, що ми живі, бо нас би не мало вже бути. Бо коли русскі вирішили почати цю повномасштабну війну, то в них така потуга, такі засоби були, що нас справді мало би вже не бути.
Пам’ятати
У книжці дуже багато сказано про пам’ять. З одного боку, мусимо пам’ятати тих, кого вже немає з нами, а також не можемо не пам’ятати про тих, хто з нами, з ким перетинаємося в різні моменти.
Модераторка Оксана Зьобро згадує, як одного разу ввечері, вже у сутінках, проходячи повз Марсове поле, побачила перед собою військового з величезним наплічником за спиною. В якийсь момент він зупинився, розвернувся всім тілом до Марсового поля і вклонився.
– Його образ для мене перегукується з твоєю книжкою. Бо для мене вона і про жест до тих, кого вже немає, до умовного Марсового поля (бо не всі на ньому), й до живих також, – міркує Оксана.
Сам автор вважає, що найголовніше в темі пам’яті – це те, що її треба практикувати:
– Замало просто знати якийсь факт і відкласти його у своїй голові. Замало просто знати, що є люди, які віддали за нас усе, що мали, які за нас перетерпіли і за нас загинули, щоб ми сьогодні могли зібратися тут у театрі. Добре, що ми це знаємо. Але просто відкласти це в голові – не про пам’ятання. Пам’ять треба практикувати. Добрий приклад цього – збір, який ми сьогодні підтримуємо. Це не просто розуміння, що «Турист» загинув за нас. Це продовження спогадів про нього, продовження співжиття з ним навіть після того, як його вже немає. Коли ми навколо його імені збираємо допомогу його побратимам – це теж форма пам’яті. Щось подібне є з книжками. Коли про людей, яких уже немає, пишемо в книжках, то якимось чином подовжуємо співжиття з ними. Так практикуємо пам’ять.
Література може сформувати пам’ять про війну. Люди дізнаватимуться ту чи іншу історію, робитимуть із неї висновки, братимуть із неї щось для себе. Практикування пам’яті – це не просто її фіксування, а й передавання. Як каже сам автор, бажання записувати з’явилося в нього через великий страх забути.
– У мене завжди був такий рефлекс: раз ми вже проходимо якісь важкі речі, раз ми вже в таких складних обставинах і даємо собі з тим раду, то заслужили це завжди пам’ятати. І коли ми після перших контузій чи іншої травми з часом почали помічати, що буквально втрачаємо пам’ять, вона в нас погіршується, ми забуваємо певні речі, то з’являється потреба записувати.
Закономірне запитання про те, чи не було спокуси або бажання зробити навпаки – забути все, що було на війні. Особливо в моменти, коли так боляче, страшно…
– Забути – не було, – зізнається Артур, – тому що це для мене була би вже якась більша втрата сенсу. Раз ти вже пережив щось болюче і навіть не пам’ятаєш цього, то що тобі залишається? А хочеться, щоб залишалося. Тобто є такі речі, про які, наприклад, мені не хочеться писати чи не хочеться говорити, чи, скажімо, конкретно в цей момент не хочеться згадувати. Знову ж таки – це не книжка про все. Про те, про що я не хотів писати, я просто не писав. Але сам для себе щось забути, напевно, не хотів ніколи.
Ветеран зауважує, що намагання все забути не минає просто так, а призводить до глибоких внутрішніх проблем. Отож процес згадування – це намагання повернути собі пам’ять.
Свідчити
Завдяки цій книжці ми, читачі, стаємо свідками надлюдських учинків. Артур називає свого «Гемінґвея» не просто збіркою, а книгою свідчень.
– Чому конкретно такі ці свідчення? Життя дуже складне, різноманітне, обширне. Хтось один не може написати всього і про все. Може спробувати, але тоді його книжка вийде ні про що. І тому, мабуть, правильний спосіб – це коли кожен говорить, пише або свідчить про те, що найважливіше саме для нього. Для мене найважливіші були речі, які говорили про те, що навіть коли дуже важко, навіть у найтемніших, найгірших обставинах, завжди можна знайти хоч іскорку світла, вхопитися за неї і на ній усе вивезти. Кожен мій текст про це, просто іншими словами. Хтось напише про інші речі, які є в житті військових або в нашому житті загалом. Мені ж хочеться говорити саме про це світло.
Зауважую, що підписуючи книжку, Артур бажає своїм читачам світла. Навіщо у книжках давати свідчення такого світла? Аби додати сенсу спогадам, досвіду – зрештою, своєму стражданню.
– Ми пройшли щось страшне, складне. Але якщо потім про це написати і ці свідчення прочитає хтось інший – можливо, вони йому допоможуть, можливо, щось скажуть, можливо, до чогось підготують. І в якийсь такий спосіб це додає більше сенсу тому, що ми пройшли. Десь недавно я прочитав в одній книжці фразу: «Якщо ти не зазнаєш страждань сам, то не зможеш відчувати болю інших». І, напевно, воно працює також у зворотний бік – якщо ти вже зазнав страждань і болю, то можеш зрозуміти біль інших. Наприклад, через літературу. Чи через ці свідчення.
Усі свідчення письменник називає своєрідною терапією від самообману, адже якщо просто переступати через стільки випробувань, болю і травм, намагатися їх забувати, то це і буде самообман, який з часом трансформується в дратівливість, алкоголь, агресію, проблеми стосунків у сім’ї, погані сни. Це нікуди не втече і проявиться навіть через багато років. Бо не можна якісь серйозні травми просто забути, просто піти від них. На сьогодні є спосіб це побороти й опрацювати, навчитися жити зі своїми болями. Терапія – це непростий спосіб, адже передбачає зустріч зі своїм болем, із проговорюванням травми.
– Яким чином ця книжка стала для мене терапевтичною? Була потреба запам’ятати, щоб не забути, врятуватися від забуття, певні речі проговорити через ці тексти і з ними співжити. Тобто це така, в прямому сенсі, терапія – проговорювання свого досвіду і його засвоювання. Мені було важливо зрозуміти, чи може моя книжка бути терапевтичною для когось ще. За це найбільше переживав. Боявся, щоб вона на когось не подіяла навпаки, не стала сіллю на рану.
Артур розповідає, що перед тим як публікувати деякі свідчення, радився про це з рідними Героїв, запитував, чи можна таку історію публікувати, скажімо історію про загибель Олександра Коберника на позивний «Док».
– З пані Оленою, дружиною «Дока», ми зідзвонилися після того, як вона прочитала розповідь. Я знову боявся, чи не ятрю її болю. Вона зізналася, що, звісно, читала зі сльозами, але, крім всіх інших емоцій, відчує вдячність за те, що ця історія є, що вона зафіксована, що буде завжди, що її чоловік там буде, що хтось зможе з цієї розповіді зрозуміти, яким він був, як зустрів свій останній земний день. Це дуже набожне, віруюче подружжя разом прожило 30 років. Вони завжди були разом. А ось про останній день свого чоловіка пані Олена не знала б нічого, якби не це свідчення. Ніяке письмо, ніяка книжка, ніякий геніальний письменник не може повернути когось із мертвих. Але певні тексти можуть якусь історію зафіксувати, зберегти, взяти з неї щось таке, чим людина світилась, що вона випромінювала. І якось умістити це в слова так, щоб це вже було завжди.
Дружина ще одного загиблого написала Артурові, що прочитала книжку того дня, коли минало три роки з останнього від’їзду її чоловіка на фронт.
Свідчення також стають посланнями до наступних поколінь, які, дасть Бог, про цю війну дізнаватимуться лише з літератури, фільмів, архівних документів.
Любити
Артур Дронь переконаний, що ми живемо в час, коли любов – це дієслово, а не іменник. Любов повинна діяти. У наш час любов – це не рожеві окуляри, а жорстка відповідальність, адже живемо в часи такої жорсткої, твердої любові. Кажучи «я тебе люблю», несемо за це відповідальність.
– Ти можеш сказати: я тебе люблю, перепливемо Тису і будемо там щасливі. А можеш сказати: я тебе люблю і можу тебе захистити. А щоб це зробити, мушу якийсь час бути далеко від тебе. Мені треба щось робити, аби допомогти тим, хто нас захищає.
Це свобода й рішення. Очевидно, що ніхто не хотів би загинути, але коли є любов, то перемагає не страх, а рішення піти захищати, кого любиш, ризикувати задля цього собою, пройти це все. «Інколи щоб когось захистити, його треба втратити». І той, кого люблять, з любові повинен поважати це рішення.
– Любов’ю керує рішення: я піду туди, де небезпечно, страшно, де мені точно буде важко, де отримаю поранення, де, можливо, я загину. Я туди сам свідомо піду, щоб хтось інший того не зазнав – моя дружина, моя дитина, мій колега, мій тато. Саме любов покерувала такою кількістю людей наразити себе на величезний ризик, щоб хтось інший був у безпеці. Любов переходить живим. Це те, що можна назвати світлом, добром, можна назвати Богом, а можна й придумати якесь інше слово.
Надіятися
Що би не було, ми завжди залишаємося з надією. Це одне з найболючіших і найбільш людських понять. У цьому жахітті ми втрачаємо людей, втрачаємо час, якого не повернути.
«Ми втратимо багато часу через війну, але колись буде ще ціле життя, аби набутися разом».
Розуміємо, що буквальна ціна цього вечора – те, що хтось інший загинув. Але ми, попри все, збираємося. Пишемо книжки. Говоримо про це все. Маємо сподівання. Якимось чином не опускаємо рук.
І той збір, що цього вечора був на підтримку бригади «Туриста» – свідчення надії.
– Ми втратили найліпше з-поміж нас. Але не замикаємося, а намагаємося щось робити, бо ж маємо надію, що це недарма, що смерті на війні мають сенс. Ми ж натомість маємо обов’язок – проявити колосальну вдячність і якимось чином продовжувати це існування.
Саме з надією того вечора вдалося у супроводі співу Віктора Морозова розіграти цінні лоти на аукціоні, реалізувати благодійний продаж і ще й зібрати кошти в реальну та віртуальну банку.
Завдяки надії понад 128 тисяч гривень цього вечора вдалося докласти до збору «Вічний революціонер» пам’яті Віталія Карвацького. Загалом вже вдалося зібрати понад мільйон гривень. Усі кошти підуть на комплектуючі для дронів, яких потребують побратими «Туриста».
31.10.2025