(за мемуарами й матеріалами поліції та львівської преси початку ХХ ст.)
1
На початку ХХ століття львівський журналіст і прозаїк Станіслав Брандовський уславився тим, що взявся досліджувати львівський кримінальний світ. До того ж не з відстані, а зсередини, проникаючи у місцини, до яких людина «збоку» ніколи не мала вільного вступу.
Народився він 19 квітня 1864 року в Познані, в родині професора філології Ягеллонського університету. Завершивши студії у цьому ж університеті, а потім – у Віденському, захопився журналістикою. У 1904-1923 роках жив у Львові, публікуючи свої цікаві репортажі, а помер 22 березня 1935 року в Бидгощі.
За порівняно короткий час Брандовський дослідив і вивчив те, що доти не вдавалося жодному іншому львівському репортерові. Цьому, звісно, сприяла його небуденна відвага і вміння знаходити мову з найупослідженішим жебраком чи з найзапеклішим бандитом. Замість того, щоби, як порядний міщух, сидіти собі в театрі чи сінематографі, Брандовський волів убивати час у третьорядних шинках, прозваних у народі «мордовнями» (через те, що там за виграшки могли натовкти морду), в зачучверілих сутеринах (напівпідвалах) чи на піддашшях серед злиднів, у копійчаних нічліжках, серед шумовиння, яке лише вночі і лише на околицях міста вело своє бурхливе життя.
Мав переконання, що навіть три десятка років, проведених на службі в поліції і в кримінальному суді не дало би йому таких знань кримінального світу Львова, які йому дало те кількарічне швендяння по найцікавіших осередках львівського дна, і по тих шинках та норах, де нема інших гостей, окрім злодіїв, вламувачів, грабіжників та інших злочинців. А вони, між іншим, викликали в нього деколи навіть симпатію і співчуття, бо бачив у них щирість і мало фальшу.
У 1905 році він вирішив дослідити львівську проституцію. Знаючи трішки, як вона виглядає у Берліні, Будапешті та Відні, Брандовський думав побачити те саме й у Львові, а тому перспектива видавалася йому не надто цікавою, ба навіть банальною. Почалося з того, що він звернув увагу на нотатку, яка оббігла щоденну львівську пресу. На підставі поліційного рапорту від 3 січня 1905 року, кількість жінок, про яких відомо було, що вони займаються проституцією, становила 20 тисяч!
Ця цифра його потрясла. Це була дуже велика цифра, бо виходило, що у Львові на 12 жінок у віці від 15 до 50 років лише одна могла би заслужити на опінію порядної, а решта – то самі хвойди. Такий висновок здався йому просто таки неможливим. Тоді власне він і вирішив дослідити це питання самотужки. І незабаром, покинувши своїх кримінальників, зайнявся питанням проституції.
Звичайно, цифра озвучена поліцією навіть для сучасного читача виглядає шокуючою, але слід зазначити, що проституцією у Львові займалися не тільки львів’янки, а й мешканки передмість, недалеких сіл і містечок. Львів, як місто, що притягувало до себе чимало гостей, давав також прихисток і повіям з інших міст Австрії, особливо у період зимових карнавалів.
Тому нема нічого дивного, що, коли у вересні 1905 року на конґресі в Бремені, присвяченому торгівлі дівчатами, майор Ваґенер заявив, що найаморальнішим містом імперії, опріч Будапешту, є Львів, то Брандовський уже й не дивувався на відміну від багатьох журналістів, які сприйняли ці слова з гумором, пишучи, що, мабуть, європейська моральність мусить базуватися на суцільній невинності, якщо наш поштивий Львів опустився до ролі Содому.
Нагадаємо, що на тему львівської проституції та торгівлі дівчатами написав на початку 1890-тих років свою повість „Для домашнього вогнища” Іван Франко. Писав він її, щоправда, не за власними спостереженнями, а слідкуючи за перебігом судової справи. Тим більш цінними є для нас дослідження Брандовського, який, аби побачити зблизька, як функціонує таємничий світ проституції, влаштувався в одному з готелів на передмісті помічником кельнера. Готель вважався безпечним для ловеласів, бо розташувався далеко від центру. Брандовський заплатив кельнеру, аби той узяв його собі до помочі, але то вартувало, бо зумів побачити багато такого, чого ніколи не помітив би в якійсь іншій ролі.
Проте проникнення у замкнений світ злочинності не було таким простим. Брандовський довідався від знайомого поліційного агента, що той уже кілька місяців має на оці певну жінку, яку провідує чимало дівчат і яка займається звідництвом, але так спритно, що ніколи йому не вдавалося її зловити на гарячому, а сам він остерігається без достатніх доказів схопити її, аби „голубочків не сполошити”. Отримавши адресу тієї жінки, почав і Брандовський за нею стежити. З’ясувалося, що й справді до неї учащає чимало дівчат, і то переважно панянки з поважних і заможних родин. Подальші дослідження показали, що кожна з клієнток відвідує ту таємничу жінку напередодні шлюбу. Ця обставина заінтриґувала Брандовського ще більше.
Йому вдалося умовити одну юну адептку вільного кохання, яка втекла від переслідування з Варшави до Львова, аби та під будь-яким приводом проникла до будинку тієї жінки і вивідала, чим вона насправді займається. Та не вдалося їй увійти далі, ніж до передпокою. Врешті сам Брандовський зумів увійти з тією жінкою в контакт таким чином, що він попередив її про те, що найближчими днями поліція завітає до неї і влаштує обшук. А він вирішив, мовляв, попередити її не тому, що дуже їй симпатизує, а тому, що начебто одна його родичка належить до клієнтки господині.
Тоді жінка й розповіла, чим вона займається. А заняття її не таке вже й каригідне, бо вона всього лиш повертає дівчатам цноту, яку ті втратили. Точніше це була лише видимість відновлення цноти. На жаль, деталі цієї унікальної операції залишилися для нас таємницею, але дама якось примудрилася вмонтовувати дівочу плівку так, аби ефект був відповідний.
Нагадаю, що і я, коли наприкінці 1970-х років вивчав життя львівського дна, то описав у „Дівах ночі” таку собі пані Аліну, яка займалася приблизно тим самим. Приблизно – бо вона цноти не відновлювала, а лише навчала своїх учениць, як мають вдавати втрату цноти, аби чоловік нічого не запідозрив.
А та таємнича жінка, яку прозвали у Львові „фабриканткою цноти”, справу свою виконувала геніально – не одна львівська панна завдячувала їй своїм щастям. Коли ж Брандовський написав про „фабрикантку цноти”, його засипали листами з проханням подати її адресу, при чому кожен лист був у супроводі непогашених марок, аби журналіст не тратився на відповідь.
Іншого разу Брандовський підслухав розмову двох 12-літніх дівчаток, що йшли попереду нього. Одна казала до другої:
– Але пам’ятай, Стефо, і не кажи нікому, що ми там робимо. Пані сама каже, що коли би поліція про це дізналася, то і вона, і ми всі попали би до криміналу.
Брандовський відразу наставив вуха і йшов за тими дівчатками від Єзуїцького парку аж до Залізної Води. Незабаром вони розділилися. Репортер пішов за тією, котру назвали Стефою, вважаючи, що вона менш досвідчена і йому вдасться витягти з неї якусь інформацію. Дівчинка увійшла до якогось будинку, мабуть, свого, бо назвала жінку, яка стояла на порозі „мамою”. Брандовський наблизився і запитав, чи не живе тут прачка, яку назвав вигаданим ім’ям і яка начебто не принесла йому випраної білизни. Жінка сказала, що не чула про таку. Брандовський сказав, що заплатить за інформацію, тоді жінка обіцяла послати свою доньку по сусідах і розпитати, а вранці, мовляв, Стефа забіжить до пана і повідомить результат.
Зранку справді дівчинка прийшла до Брандовського і повідомила, що прачки з таким ім’ям на їхній вулиці ніколи не було. Брандовський поцікавився, де працює Стефа. Сказала, що в інтроліґатора на Городоцькому передмісті, але не знає назви вулиці, бо працює там недавно.
Коли дівчинка пішла, репортер послав за нею назирці хлопця, і той вислідив, у який будинок дівчина увійшла. Брандовський став стежити за будинком. Виявилося, що не жив там жоден інтролігатор, а вдова, що мала якесь таємниче заняття. Відвідувало її багато неповнолітніх дівчат, висиджуючи там цілий день, а також чимало чоловіків, які приходили туди лише на короткий час.
Брандовський вирішив, що трапив на слід гандлярки неповнолітніми, тим більше, що побачив у вікні малу дівчинку з цигаркою. Він уже навіть подумував, чи не варто повідомити про це поліцію, коли раптом побачив малу Стефку, яка йшла додому. Йому вдалося її розбалакати і витягти з неї інформацію, яка його розчарувала. Вдова насправді займалася виготовленням цигарок, для чого й залучала кільканадцять малих дівчат.
Ці перші невдачі не розчарували репортера, і він уперто продовжував свої дослідження. Поліція пішла йому назустріч, і він довідався про три види проституції: 1) проституція під контролем поліції; 2) проституція, яка ухиляється від такого контролю; 3) проституція в значенні розпусти, себто не для заробітку, а для власного задоволення.
Таємна проституція існувала і боротися з нею було дуже важко. Поліція робила все можливе, аби зареєструвати жриць вільного кохання і змусити їх отримати спеціальний документ, який давав дозвіл для їхньої діяльності. А за тими, що уникали контролю, влаштовувала непомітні стеження, підсилала фальшивих клієнтів, а після того вже змушувала до реєстрації або переконувала кинути це заняття.
Поліцейська „книга підозрілих жінок” мала вигляд грубого фоліанту, який обіймав тисячі й тисячі імен. Коли Брандовському вдалося зазирнути до тієї книги, він неабияк здивувався: які імена, які жінки туди вписані! І жодна не опинилася там безпідставно, бо біля кожної записано обставини при яких її було затримано. Якби такий архів опублікувати, Львів розсипався би на кавалки!
Кожне більше місто в Австро-Угорщині жило згідно з тими приписами, які були усталені у Відні. Окремі з них стосувалися проституції. Отже, у §7 йшлося: „Кожна жінка, яка чи то згідно свого зізнання, чи на підставі здобутих доказів заробляє розпустою, має бути визнана відвертою повією і вписана до книги”.
§8: „З метою такого впису проститутка повинна з’явитися особисто в санітарному бюрі маґістрату і подати дані про свій вік, фах, родинний стан, конфесію, адресу, освіту, членів родини та причини, які її спонукали зайнятися цим фахом”.
§9: „Якщо не буде жодних перешкод, а стан здоров’я проститутки на оглядинах у лікаря буде задовільним, бюро зробить опис проститутки, видасть їй книжечку здоров’я і документ з приписами, згідно з якими вона має надалі жити і займатися своєю діяльністю”.
§10: „До книжечки здоров’я має бути прикріплене фото проститутки за її кошт, а копія знаходитися в бюрі”.
§11: „Дівчата молодші 14 років не можуть бути вписані до книжки проституток, таких слід віддавати під домашній нагляд. Про запис малолітніх дівчат, що мають понад 14 років, а також про заміжніх жінок, слід негайно повідомити родичів, кревних, а також чоловіка”.
Брандовський попри те описав ще один ґатунок проституток, який мав назву „проститутки дискретні”, себто „затаєні”. На його думку, це чисто львівська інновація, якої не посідає жодне інше австрійське місто. У Львові була певна категорія жінок, про яких повсюдно відомо, що вони займаються проституцією, але до яких неможливо застосувати припис такий самий, як до відвертих проституток. Це в першу чергу кельнерки та касирки у каварнях та інших відпочинкових закладах. Кожен відвідувач (а тим більше поліція) знали, що дівчата ці за гроші приступні для кожного і чимало з них готові на контакт. Однак вписати їх до книги неможливо, бо дівчата захищені своєю посадою касирки, яка дає їй цілком достатні умови для життя. Тож і власник закладу мав право запротестувати проти того, аби його працівниця була вписана до книги проституток.
Поліція у таких випадках безпорадна, хоча розпуста серед таких дівчат буяла з розмахом, а це не виключало й венеричних хвороб. Навіть статистика показувала, що найбільше венеричних хвороб походило саме з такого джерела, бо відверта проститутка, відвідуючи що третій день лікаря, була куди безпечнішою. Тому львівська поліція й ввела таку нову категорію „проститутка дискретна”. В одній каварні на Жовківськім передмісті, куди вчащали офіцери з поблизької касарні, кельнерка зуміла заразити сифілісом близько сорока офіцерів з одного лише полку. Всі вони опинились у шпиталі. Так що полк був здекомплектований, і керівництво змушене було призначити офіцерів із інших полків.
Поліція добилася того, що дискретна проститутка не отримує книжечки проститутки, але зобов’язана раз на тиждень пройти поліційно-санітарну ревізію. При чому поліція зобов’язалася усе це робити так, аби жодна інформація не вирвалася назовні.
(далі буде)
09.10.2014