Цікаво, чи влітку 2022 року в Україні була хоч одна людина, спроможна адекватно оцінити нашу ситуацію і наші ж у цій ситуації перспективи? Я щось таких не зустрічав. І сам, без сумніву, до таких не належав. Шок від побаченого в Бучі і далі за списком трансформувався в ненависть. Радість від звільнення Київщини і передчуття звільнення Харківщини трансформувалися в оптимізм. Оптимізм і ненависть – найкращий коктейль для віри в перемогу. І найгірший для тверезого сприйняття дійсності.
На початку того літа я долучився онлайн до публічної розмови з польською репортеркою Кристиною Курчаб-Редліх, авторкою кількох книжок про Росію, зокрема й біографічного дослідження «Вова, Володя, Владімір». У дискусію розмова не переросла, бо наші погляди і на Росію, і на заголовкового Вову загалом збігалися. Не погодилася пані Кристина зі мною один-єдиний раз, коли я в пориві натхнення назвав Путіна психопатом. Ні, заперечила вона, він не психо-, він – соціопат. На це я відповів, що не бачу принципової різниці, головне – не дати йому уникнути Міжнародного кримінального суду за всі його геноцидні та інші принагідні злочини. А для цього треба лише розгромити Росію, розділити її на окупаційні зони і захопити Путіна в полон. Сподівань, що фюрер російського народу візьме приклад зі свого німецького попередника і накладе на себе руки, ніхто не висловив.
Сьогодні не те що розгром Росії, а бодай наша часткова «перемога з виходом на кордони 1991 року» видається десь такою ж імовірною, як їхній «Кієв за трі дня», тож фантазії про суд над Путіним та рештою рашистських злочинців ліпше відкласти на невизначене потім, паралельно відновивши у пам’яті повоєнні суди над нацистами. І ось тут виникає спокуса пошукати відповіді на «непринципове» (тобто принципове для спеціалістів, але не для жертв) питання: що вони таке – істоти, які віддають і виконують накази про масові вбивства? Що вони таке з погляду психології і психіатрії?
Талановитим поштовхом до роздумів на цю тему може послужити фільм Джонатана Ґлейзера «Зона інтересу». Фільм ігровий, але – за винятком кількох несуттєвих у даному контексті деталей – він із документальною точністю змальовує родинне життя коменданта концтабору Аушвіц Рудольфа Гьосса. З документальною, бо від і про Гьосса збереглися сотні сторінок документів: протоколи його допитів після арешту, історія концтабору і ретельна автобіографія, написані ним у краківському слідчому ізоляторі, спогади в’язнів і найманих працівників.
З’ясувалося, що цей улюбленець Гітлера і Гіммлера, який зумів перетворити довірений йому концтабірний комплекс на досконалий комбінат смерті і водночас максимально прибуткове підприємство, у вільні від основної роботи години був зразковим батьком і чоловіком. Безжальна есесівська доля закинула його на посаду коменданта, тоді як сам він завжди мріяв про «одноосібне селянське господарство і велику здорову сім’ю». І що характерно: мрії своєї не зрадив. Дослівно по цей бік табірного муру він облаштував для себе і багатодітної сім’ї затишний будинок і сад з виразним натяком на райський. Щоранку Гьосс вирушав через хвіртку на роботу в пекло і щовечора повертався звідти в домашній рай. А вдома, згадувала служниця Данута Жемпєль, «він був ідеалом. Обожнював дітей. Любив полежати в їхній кімнаті на канапі. Цілував їх, гладив і гарно з ними розмовляв». Усе – як у фільмі Ґлейзера.
Мало того, в автобіографії Гьосс пише: «Я хочу наголосити, що не відчував особистої ненависті до євреїв, хоч вони й були ворогами нашого народу… Почуття ненависті взагалі мені не властиве». А вже від безпосередності й довірливості малих «циганчат» він був просто в захваті. Втім, робота є робота і порядок мусить бути, тому Гьосс, звичайно, висилав їх до газових камер чи до медичного блоку на смертельні експерименти, але робив це без жодного задоволення. Чи можна вважати психічно здоровою людину, яка роками живе у двох настільки різних світах і сама складається з двох нібито несумісних половин, а при цьому навіть від найлегших невротичних розладів не страждає? Чи можна, перефразовуючи Прімо Леві, вважати її все ще людиною?
Перед суддями Міжнародного воєнного трибуналу в Нюрнберзі Гьосс постав лише як свідок у справі Кальтенбруннера, бо британці арештували його, коли процес уже тривав, та й до найвищих чинів Райху він не належав. Вислухавши потрібні свідчення, суд передав його полякам. Поляки продемонстрували специфічне почуття гумору і повісили Гьосса в Аушвіці на шибениці, збудованій колись за його наказом.
До слова, тодішній Нюрнберґ також перетворився на «зону інтересу». Точніше, на зону багатьох – не завжди узгоджуваних – інтересів. Прокурори з країн-переможниць мусили довести вину підсудних – і їм це переважно вдалося. Львівський за місцем освіти правник Рафал Лемкін намагався впровадити в юридичний обіг сформульоване ним поняття геноциду – і йому це вдалося в значно меншому обсязі, ніж хотілося. Тим часом американський військовий психіатр Дуґлас Келлі, крім офіційного завдання визначити ступінь осудності обвинувачених, сам поставив перед собою додаткову – і набагато амбітнішу – мету: зрозуміти й науково описати «психотип нациста». Джек ель Хай, автор нещодавно виданої в українському перекладі гостросюжетної книжки «Нацист і психіатр», пише: «Чому нацисти та їхні послідовники на це пішли? Вони божевільні? Чи є в них психічний розлад, який підштовхнув їх до цього?»
Келлі вірив, що відповіді на ці питання не лише відкриють йому шлях до блискучої кар’єри, а й дозволять людству в майбутньому вчасно розпізнавати схильних до масових злочинів потвор, а відтак – ефективно їх нейтралізовувати. За відсутності на лаві підсудних Гітлера, Гіммлера, Ґеббельса і Бормана головні свої надії він покладав на Германа Ґерінґа – віцефюрера і віцеканцлера, райхміністра авіації і лісового господарства, егоцентрика і наркомана, організатора перших у Німеччині концтаборів і «ночі довгих ножів».
Здається, у розмовах із Ґерінґом (а розмови ці ставали дедалі щирішими) Келлі найбільше вразили два моменти: ліквідація Ернста Рема і ставлення до «єврейського питання». Ґерінґ і Рем були друзями, вони разом формували штурмові загони партії (СА), але згодом між ними виникла конкуренція за право вважатися фаворитом Гітлера. «Як ви віддали наказ убити свого давнього приятеля?» – запитав Келлі. Ґерінґ подивився на нього, як на кретина, знизав плечима і, рубаючи слова, відповів: «Він мені заважав». А що думав один із найвпливовіших і найзапекліших нацистів про расову неповноцінність євреїв? «У цю маячню ніхто не вірить», – заявив Ґерінґ. Але ця маячня, нагадав йому психіатр, обернулася смертю шести мільйонів людей. І почув у відповідь: «Ну, це була ефективна політична пропаганда».
У підсумку Келлі визнав усіх оскаржених повністю осудними, але так само повністю не досяг своєї заповітної мети. Після численних бесід і серії тестів він охарактеризував Ґерінґа як «людину інтелектуально обдаровану, з багатою уявою і розвиненою фантазією, амбітну, готову піти на все, щоб світ відповідав її уявленням, навіть якщо ті далекі від загальноприйнятих». Інші оскаржені – згідно з тестами – взагалі виявилися людьми «врівноваженими» або «дуже врівноваженими» і на статус психічнохворих могли претендувати ще менше за Ґерінґа. Звісно, майже всі вони задля своїх цілей легко переступали умовні закони моралі, але мораль до компетенції психіатрів не належить.
Отже, констатував Дуґлас Келлі, не існує «психотипу нациста». Існують натомість такі не тваринні, не демонічні, а саме людські, надто людські речі, як воля до влади і груповий конформізм, які за «сприятливих» обставин і за умови «ефективної політичної пропаганди» призводять до появи режимів на кшталт гітлерівського. А це означає, що жодна країна (США, на переконання Келлі, теж) від такого режиму не застрахована, доказом чого регулярно в історії й слугує Росія, причому в нинішньому світі вона зовсім не самотня.
Залишається ще одне питання: чому мільйони «простих людей» погоджуються жити під владою таких режимів? Але про це, може, наступного разу.
31.10.2025