Під таким гучним заголовком помістив відомий зі своїх виступів а lа Щоголєв професор Поґодін великий фейлєтон в 123 числї московського Утра Россіи. Починає він з заяви pro оmо sua, з "сконстатованя", що майже нема "нї одного числа" українських ґазет, це не було би нападів на його особу. Сї напади, на його думку, викликані тим, що він "мав сьміливість висловити просто й отверто, що той напрям, у якім іде сучасний український рух, є рухом небезпечним для росийської державности і некультурним". Далї професор Поґодін "констатує", що з ним не полємізують, але нападають на нього "уличними лайками", і висловлює своє здивованє, чого се українська преса так богато займаєть ся його поглядами, коли уважає його самого за "полїтичний маятник"...
Нам невідомо, де і коли лаяли "вуличними" лайками професора Поґодіна в українській пресї і думаємо, що і сам він таких фактів не може навести. Так само не можемо признати йому рациї, коли він каже, що українська преса постійно займаєть ся його особою. Можемо запевнити зарозумілого пана Поґодіна, що настільки українська преса нотує його ельокубрациї про українські справи, то робить се дуже рідко, коли і не тому, що надає його особі і його українофобським виступам якесь незвичайне значінє, а тому, що уважає його особу за явище пересічне й типове, а виступи його за симптоматичні для способу думаня певних кругів росийських "лїбералів". Виступи пана Поґодіна проти українства цікаві для нас тому, що він є одним з тих, що заблукали ся між двома соснами — росийського зоольоґічного націоналїзму й безпардонного імпериялїзму державного. Професор Поґодін належить до тих Росиян, яких по балканських подїях охопила манїя великости и вони почали фантазувати на теми заграничної полїтики. Їх задушевна мрія: пів сьвіта (як не цілий!) піддати під самовладу великоросийської ступайки — з тим, що ідеалом усїх поневолених народів повинно бути як найшвидше й найповнїйше "обруссєнїє". Отсе "історична місия" Росиї, місия якій теоретичні підстави дають ріжні росийські шовінїсти в родї Меншікових і Поґодінів — кождий на свій спосіб: одні з реакцийного, другі з т. зв. "лїберального" чи "культурного" вихідного пункту.
Прикладом сьому може бути хоч би й недавна статя проф. Поґодіна в 119 числї Утра Росіи під заголовком "Безъ иллюзій", де він з міною великого державного мужа впевняє Росию й Румунїю про "близкій (!) развалъ" Австро-Угорщини, про неподїльність росийської териториї і про те, що Румунїя може мати надїю на здобутє румунської териториї Австро-Угорщини.
Коли з приводу останніх виступів Поґодіна в українській справі українська преса перетріпала трохи його моральну особистість, показуючи його "характерність" і полїтичний "розум", Поґодін рішив ся тепер зложити цікаве признанє.
"До 1912 року, пише він — ще можна було сумнївати ся в тому, що український рух має ціли, ворожі для держави, але поведенє галицьких Українців підчас подій 1912—13 р. не лишало місця для сумнїву: се були отверті й непримиримі вороги Росиї, що мріяли про війну Австриї з нею, ворожо відносили ся до полудневих Славян. Але се Галичина. — Хиба росийські Українці були солїдарні з нею? На жаль, так. Пилатівськими софізмами росийська українська преса відповідала на закиди, що вона спочуває протиросийським галицьким виступам, і нї разу, на скільки менї відомо, вона не осудила їх так просто й отверто, як повинна була зробити росийська преса, хочби й на малоруській мові. А Поляки в Галичинї, які страшенно бояли ся росийсько-австрийської війни, мусїли переконувати австрийське правительство, щоби воно не вірило, нїби то народні малоруські мріють про зєднанє з Австриєю. Візьміть Ukraińіsche Rundschau і ви побачите, який кавалок Росиї береть ся під будучі австрийські володїня в полудневій Росиї і саме ся мапа, що фіґурує на кождій книжцї Rundschau, була уміщена в недавно виданій книжці Октавіуса про "Велику Габсбурґію". Чому росийсько-українська преса так двозначно мовчить, коли галицько-українська твердить про австрийський патріотизм усього українського руху? Кілька разів по ріжних містах, де менї доводило ся читати публичні виклади про балканські подїї 1912 — 13 р., Українці особисто мені потверджували свою солїдарність з галицькими Українцями. Природно, що се могло викликати у мене досить недовіри до державного патріотизму Українців, а сей державний патріотизм потрібний для істнованя Росиї і проти його ворогів ми повинні бороти ся".
Може професор Поґодін знову скаже, що ми "по вуличному" лаємо його, але ми мусимо сказати, що в наведенім цитаті є ціла купа неправди. Насамперед неправда, що українська преса в Галичинї говорила коли небудь про австрийський патріотизм цілого українського руху — цілого, себто в границях Австриї, так в границях Росиї. Се твердженє є такою самою вигадкою професора Поґодіна, як вигадкою є й те, що етноґрафічна мапа України, що друкуєть ся на окладинці Uktainische Rundschau, видрукована в утопійній брошурі Октавіуса. Але страх має великі очи, й етноґрафічна мапа України в очах професора Поґодіна стає мірилом завойовницьких тенденций Австриї. Неправда також, що Українці в Галичинї ворожо ставили ся до полудневих Славян.
Українська преса в Австриї все стояла на тім становищи, що заспокоєнє національних потреб полуднево-славянського населеня Австро-Угорщини є конче потрібне в інтересї Австриї і всїх народів сеї держави. Про претенсиї пана Поґодіна, щоби галицькі Українці в часі австро-росийського напруженя були зрадниками держави, в якій вони живуть, на користь Росиї, що працює над знищенєм українського народа, нема що й говорити — вони рівно сьмішні як безличні. А обвинувачене росийських Українців за поведенє Українців австрийських, крик про зраду Росиї і т. и., — сих способів боротьби від ряду лїт уживає Меншіков, а за ним Савенко, Щоглєв і компанія. Сї обвинуваченя такі немудрі, що дементувати їх по київських демонстрациях мусїла навіть київська адмінїстрация, яка мабуть ще не думає про зраду на користь Австриї й не є заражена "мазепинством".
Професор Поґодін каже, що він тепер прозрів у своїх поглядах на українську справу. Ми побажаємо йому прозріти ще більше і чим скорше перейти з табору лїбералів у товариство Мєншікова й Савенка.
[Дїло]