Російська небезпека.

З виданої у Віднї в перекладї з шведської мови книжки письменника Каpлa Гільденбранда "Die Donaumonarchie im Kriegt" (Наддунайська монархія у війнї) познайомлюємо наших читачів з одним роздїлом, а цїкавих довідати ся дещо про книжку відсилаємо до бібліографії в найблизшім числї. Книжка вийшла накладом "Ц. к. Унїверситетської видавничої Книгарнї".

Дня 9 марта 1914 р. розпочав ся у Львові замітний процес о державну зpaду, який скінчив ся 6 червня, тільки кілька тижнїв перед вибухом війни. Журналїста Бендасюка, одного студента та двох православних священиків, уроджених у Галичинї, але вихованих у Росії, обвинувачено в пропаґандї для ворожої держави, себто москвофільській, а навіть приведено правдоподібно дуже добрі докази на те, що їх дїяльність очевидно була шкідливою для австрійської монархії. Процес викликав велике зацїкавленнє в Росії, а се виявило ся між иншим у тім, що провідник кадетів Маклаков пробував доказати в одній часописній статї, що цїлий процес се тільки дїло пімсти австрійського правительства на нелюбих елєментах. В російській пресї грожено тим, що засуд мав би неприємні наслїдки для російських Поляків, а багато Москалїв на визначних становищах перебувало в часї частини процесу у Львові. Російські гостї виступали майже так, начеб вони були вдома. Читаю в однім звідомленню, що вони в судовій залї мали нагоду цїлувати обвинувачених; сильнїйше ледви могли вони виявити свої симпатїї.

Процес закінчив ся дивно: присяглі суддї увільнили одноголосно всїх обвинувачених.

В три місяцї пізнїйше увійшли російські війська до Львова, котрий опісля, майже рік по скінченню процесу, знов увільнено. Тимчасом перейшло населеннє тверду, але корисну школу, в котрій навчило ся більше цїнити австрійські конституційні форми й австрійську культурність. Подїї в звязи з процесом кидають різке світло на те, як конечною була дїйсно така наука.

Чим більше старав ся я увійти в лябіринти російської аґітації, тим яснїйшим ставало для мене те, що вже перед війною розвинула ся поважна небезпека для цїлости австро-угорської монархії. Загальна увага відвернула ся у великій мірі від сильного російсько-австрійського противенства до балканського півострова. Зацїкавленнє тим, що дїяло ся на північній границї, було досить другорядне, а дослїд того показує, що Австрійцї виявляли дивненьку терпеливість, часом навіть слїпоту супроти небезпеки, котрої зовсїм не можна-б пояснити, коли не взяти під увагу трудностей австрійської державної полїтики з огляду на всї національні противенства. Галичина видаєть ся менї знаменитим доказовим матеріялом на те, що Австро-Угорщина не бажала війни, — та велика терпеливість указує на инший напрям, — але що війна стала-б кінець кінцїв у кождім разї неминучою задля сильного аґресивного поступування Росії в межах австро-угорської монархії.

Російська аґітація вела ся цїлі десятилїття, а дуже пособляло їй національне противенство між Поляками й Українцями в Галичинї. Управа краю віддавна польська, польська культура панувала й таки ще тепер панує. Національні ріжницї зазначують ся навіть у соціяльній і економічній области. Освічені круги, великі земельні власники й урядники по більшій части Поляки, навпаки дрібні селяне в східній Галичинї Українцї. Головна маса Поляків противила ся основним змінам дотеперішнього етапу, а тимчасом між Українцями щораз сильнїйшим і сильнїйшим ставав радикальний напрям. Українцї заявляють самі, що вони справжні приятелї монархії в противенстві до Поляків, котрі є москвофілами. Зате з польського боку говорить ся, що Українцї не тільки революційно настроєні, але й наслїдком своїх взаємин з російським населеннєм небезпечні для цїлости держави. Сї незгідні зізнання мають своє просте поясненнє в тім, що обидві національности розпадають ся на такі табори, що в лонї кождої з них обох є москвофільський напрям: Старо-русини (в противенстві до вірної державі, але радикальної молодої України) й національно-демократичні Поляки. При таких замотаних відносинах легко прийшло ся російським аґітаторам ловити рибу в каламутній водї.

Російська аґітація в Галичинї почала ся в 1840 рр. за панування царя Миколи І. Розпочав її московський професор Михайло Поґодін, котрий обїхав Австрію та в однім звідомленню заявив, що монархія валить ся та призначена на упадок через славянські народности. Він поручав давати підмоги ученим, вести релїґійну пропаґанду й ширити московську лїтературу. Вже в 1841 р. висловив ся один чеський учений, що Чехія стане вільною, незалежною та повною панею в своїм домі щойно того дня, котрого Росія наново загорне Галичину*. Всeславянські сподївання зросли, коли бурі 1848 р. захитали австрійською державною будовою в її основах і коли вислано одну російську армію на Угорщину, щоб помогти здушити революцію, яка в противнім разї могла поширити ся також на російську Польщу. Ся участь у внутрішнім розвитку наддунайської монархії знаменито надавала ся очевидно до того, щоб піднести значіннє Росії в південних і західних Славян. Тодї зєднано для російської справи одного з найенерґїчнїйших передових борцїв за неї — радника двору Адольфа Добрянського.

Кримська війна відперла Росію, а вислїд польського повстання в 1863 р. охолодив над міру гарячі славянські мозки. Одначе "Славянське добродїйне Товариство", засноване 1858 р., поширило свою дїяльність також на славянські народи Австро-Угорщини, а в галицькім народнїм письменникови, послови до Державної Ради та краєвого Сойму, Іванови Наумовичеви, знайшов ся аґітатор, що понїс всеславянську думку до сїльських хат. По поражцї Австрійцїв під Кенїґґретцом 1866 р. заявив він відкрито, що Українцї той самий народ, що московський, і пророкував, що незабаром злучать ся вони з ним полїтично.

З часу коло 1870 р. походять два російські програмові писання, книжка Миколи Данилевського "Росія й Европа", що мала багато видань і великий вплив, і брошура ґенерала Ростислава Фадєєва. Перший хоче подїлити Австрію й Туреччину та злучити всї славянські нації під проводом Росії; Галичину пляновано прилучити до російської держави. Фадєєв вірить у поміч австрійських Славян, як тільки Росія здобуде собі їх довірє, а се може стати ся найлїпше через визволеннє нещасливих "галицкихъ русскихъ" (— Українцїв).

Запопадлива пропаґанда поширила сї думки в Галичинї та на Буковинї з такою загарливістю, що в 1882 р. мусїв відбути ся процес о державну зраду проти радника двору Добрянського, його доньки, Наумовича та ще деяких инших причетних до тої справи осіб. Енерґічнїйший дух вступив опісля наново в російську аґітацію щойно тодї, коли відбито російський кольос у східній Азії й він почав наново займати ся національними питаннями Австрії та балканського півострова, інтриґантська гра ставала в Галичинї щораз інтенсивнїйшою, народнї пристрасти доводили до ворохобень, а проти кількох намісників австрійського цїсаря, здаєть ся, не є несправедливим закид, що вони більше думали над здержаннєм розвитку Українцїв нїж над відпертєм російських вмішувань. Один з них упав у 1908 р. жертвою кулї українського студента.

Полїтика ґрафа Еренталя, котра довела до прилучення Босни й Герцеґовини в 1908 р., розярила Росію до краю й велика війна була-б певно вже тодї вибухла, колиб у Росії були уважали армію уоруженою. Одначе так не було й воєнні хмари розійшли ся. Тим замітнїйше те, що три посли до австрійської Державної Ради, Чех, Словінець і Старорусин, удали ся потім в маю до Петербурга, щоб узяти участь у всеславянській конференції, на якій голова Польського Кола в третій Думі, Роман Дмовский, назвав нїмецтво дїйсним ворогом усїх Славян і Поляків. Побіч "Славянського добродїйного Товариства" прийшло в Росії до заложення "Галицко-русскаго Общества", що поставило собі за цїль вести пропаґанду в Галичинї. Московське "Товариство славянської культури" пробувало поправити положеннє російських Поляків, аби через те зєднати також австрійських братів. У липні відбув ся великий славянський зїзд у Празї; неославянський — се була нова назва для нього, яка заступила назву "всеславянський". Галицькі Поляки були добре заступлені; говорило ся довго та широко про російсько-польське збратаннє. Ще незвичайнїйший нїж сам зїзд був його найблизший вислїд. Багатьох визначних учасників зїзду, як графа Володимира Бобрінского (свояка російського ґубернатора Галичини 1914—15), ґенерала Володімірова й наших, запросили приватні приятелї до Галичини й приготували для них урочисте прийняттє в Кракові, Перемишлї, а передовсїм у Львові, де відбув ся великий бенкет. Святочні промови доходили очевидно близько до межі державної зради; в честь милих гостей уладжено богослуження, а коли вони зайшли до одної церкви на селї, поздоровив їх священик у повних ризах і депутація селян. На Буковинї мав граф Бобрінский сильнїйше висловити ся, нїж могли допустити се миролюбні польсько-австрійські власти, й він мусїв швидко вертати до свого власного краю. Характеру сеї поїздки можна менше більше додумати ся з привітної промови на перемиськім залїзничім двірцї, де висловлено заступникам "пануючої російської держави" подяку за те, що вони згадали за "братів поневоленої Росії". Се мало означати австрійських Славян. Підчеркую ще раз, що сї подїї зайшли в тім роцї, коли напруженнє між Росією й Австро-Угорщиною трохи що не довело до війни. Значущою для тодїшнього положення була подорож царя до Італїї в 1909 р., в часї якої вибрана путь очевидно не дала нагоди російському володареви вступити на австрійську область.

"Неославянська" пропаґанда зростала відтодї щораз більше й на празькім конґресї в 1912 р. брав участь навіть вищий урядник російського мінїстерства. В нових мілїтарних і полїтичних московських книжках писало ся тепер, що наддунайська монархія стоїть перед розпадом і що вона не може більше рахувати на Славян у війську.

У Галичинї ведено аґітацію на ріжних лїнїях, які збігали ся в кількох товариствах народньої освіти з іменами, котрі їх забезпечували, й позірно невинними програмами. Найважнїйшими товариствами того роду є органїзації "Общества имени Михаила Качковского", заснованого 1875 р., з осїдком у Львові й дуже поширеного незабаром писаннями популярного священика Наумовича. Вже перед кількома лїтами раховано 34 філїй з майже 20000 членів і 1169 читалень. Провід був наскрізь москвофільський і діставав що року з Росії 12000 рублїв, а до того принагідні додатки. Члени не потребували бути відразу свідомими москвофілами, але їх сильно оброблювано. Особливим знарядом російської аґітації стало "староруське" пожарне товариство "русскихъ дружинъ". Правильник (збір правил) для пожарних вправ уложено в московській мові й він містить такі самі слова команди, як правильник для російської піхоти з 1911 р. Вкінцї треба згадати, що "Народный Домъ" у Львові дістав ся в руки москвофілів, фондація з якими 2,500.000 К[орон - Z] маєтку, котра роздїлює стипендії, має бурси для учеників і студентів, велику біблїотеку, музей, як і льокалї для зібрань, з яких користали ріжні инші товариства. Яко куріоз треба зазначити, що будівельну площу під "Народнїй Дім" дарував цїсар у 1852 р. "Українцям Львова". Москвофіли мали під своїм проводом ріжні кредитові товариства й користали з них, а Ставропигійський Інститут у Львові, злучений з археольоґічним музеєм, часто відгравав ролю посередника при грошевих посилках з Росії. В російських часописях можна було часто читати поклики до грошевих збірок для "подъяремныхъ австрійскыхъ русскихъ", у першій лїнїї на заведеннє шкіл.

Недавно було 4 московських шкіл з бурсами у Львові, а вісїм в инших місцях з 2000 учениками разом. При візитації сконстатовано в 1910 р., що науку подавано в московській мові та що ученики навіть у зносинах між собою мусїли уживати сеї самої мови; по біблїотеках не знайдено жадних українських книжок, а тільки московську лїтературу; виключно московські карти були в ужитку, а на стїнах бачило ся портрети Москалїв і москвофілів (Наумовича й инших). Ледви чи можна лїпше подбати про вихованнє аґітаторів — і се допустили власти! Треба зазначити, що Галичина має далекосяглу самоуправу й що адмінїстраційні власти надто довго були ослїплені. Російська православна церква не належить до державою признаних в Австрії церков, а все-таки ведено інтенсивну пропаґанду за сею вірою в Галичинї та на Буковинї. Здібних хлопцїв зваблювано до російських монастирів і там діставали вони своє вихованнє. Селянських дїтей віддавано до шкіл у Росії. Уладжувано прощі до святих російських місць. Галичину подїлено, можна сказати, на три округи. Висилано місіонарів, а коли в однім місцї оброблено протягом якогось часу ґрунт, тодї намовлювано населеннє масово переходити до російсько-православної церкви.

Зовсїм природно, ся пропаґанда вимагала великих грошевих засобів. Велика збірка на сї цїли в Росії мала дати перед кількома роками 3 мілїони рублїв, а в мартї 1913 р. депутація з Галичини мала відвідати ґрафа Бобрінского в Петербурзї та при тім одержати "позичку" в сумі 2 мілїонів рублїв.

Хочу покласти натиск, що все те, що я тут представив, узяте з урядових доходжень і актів, яким зовсїм можна вірити, та що я проминув горстку подробиць, котрі доступні для зацїкавленого в книжках, наведених при кінцї отсеї глави. Одначе все-таки для доповнення мушу торкнути ся дальшого складника російської підмінової роботи: мілїтарної шпіонажі.

Се зовсїм зрозуміла річ, що великі европейські держави мають докладні вістки про взаїмні мілїтарні приготування. Одначе коли розвідуваннє вироджуєть ся в торг о совість і честь людей і коли зводить ся голодних на гроші мущин і жінок допускати ся зради проти свого власного краю, тодї гидко стає людинї за таке осоружне поступуваннє. В такім разї видаєть ся менї мілїтарна шпіонажа липкою каракатицею, що сама добре схована, простягає свої хапальця на загибіль тим, що дістануть ся в них. Ми маємо в Швеції несмачний досвід з російською шпіонажею й багато Шведів має всяку причину проклясти хвилю, в якій дали себе здурити золотом Сходу, а все-ж воно досить ясне, що тільки частинка зрадницьких інтриґ вийшла на денно світло. Коли бачить ся підмінову роботу таких розмірів в меншій країні Швеції, легко можна зрозуміти, що велика австро-угорська держава мусить спонукувати до крайньо інтенсивних зусиль. У часї боїв у Галичинї вірили Австрійцї, що вони ствердили, що часто Москалї наперед докладно знали про найлїпші артилєрійні становища та що на важнїйших пунктах були вимірені віддалення для улекшення дїляння. Між иншим чув я, як оповідали, що кілька австрійських ранених, котрі лишили ся близько села по відходї своїх військ, побачили мущину високо на вершку дерева, який давав Москалям виразні знаки; мущину зловлено й він оказав ся російським офіцером, котрий уже перед вибухом війни жив у сім селї. Дуже часто доносять, що означення віддалень намальовані на дахах селянських загород і що деякі части краю обмотала сїтка шпіонів, котрих забезпечила собі російська армія вже в мирі.

Правительство й військові власти, здаєть ся, довго пробували замовчати відкриття, пороблені від часу до часу, та сеї тактики не можна було задержати на далї, бо підмінову роботу роблено щораз енерґічнїйше й вона приймала форми, що викликували щораз більший неспокій. Лише з останнього часу треба згадати, що один полковник ґенерального штабу застрілив ся, коли на денне світло витягнено деякі пожалування гідні трансакції, що "рентовика й журналїста" та його співробітника в Будапештї засуджено на довголїтню вязницю, що стара панї-шляхтянка та її син старали ся звербувати шпіонів і мусїли відпокутувати свою вину тяжкою вязницею, що два брати Ґеровські в Чернівцях утїкли перед справедливістю до Росії, звідки вернули разом з російською військовою силою, щоб у своїм ріднім краю в часї московської інвазії управляти дїйсно насильно, та що двох братів Яндрічів, одного бувшого поручника, другого надпоручника й відкомандированого до воєнної куховарської школи, приловлено на широко розгалуженій шпіонській дїяльности. Ся остання справа видаєть ся поважнїйшою, бо Росії продано пляни воєнного виступу і твердинь, розпорядки, що торкали ся оборони Галичини, як і тайни воздушної фльоти й артилєрії. Російський військовий атташе та проповідник російською посольства у Віднї були головними особами в сїй драмі й се викликало здивуваннє, коли розійшла ся вістка, що молодий бувший поручник міг заробити своєю шпіонською дїяльністю протягом кількох місяцїв коло 20.000 К. При багатьох процесах показало ся, що справжня шпіонська централя істнувала в Копенгазї — ясно, що без відомости Данцїв, — куди посилали листи також австрійські шпіони. Дїяльність сеї централї пізнали ми також у Швеції, а коли судити по австрійським вісткам, здаєть ся, мала вона широке міжнароднє значіннє.

Шеф ґєн. штабу барон Конрад мав бути тим, що при підмозї пізнїйше забитого архикнязя Франца Фердинанда уладив відкритий похід проти сеї шпіонажі. В півурядовім комунїкатї для преси повідомлено в лютім 1914 р. — саме з приводу процесу Яндрічів, що австро-угорську монархію залила в останнім часї цїла армія шпіонів за російські гроші й що багато осіб увязнено.

Що значила праця шпіонів для першого походу Москалїв до Галичини, може вияснити ся по скінченню війни — всїм тим народам на користь, що бажають витягнути науку з великих подїй історії, зокрема в сїм разї з фатального дїлання мандрівного рубля.

* Се слова Ганки з 1841 р. Їх поставив автор на мотто отсього роздїлу книжк. Ред.

[Вістник Союза визволення України]