Полїтичні питання світової війни.

І.

 

Серед великої скількости воєнної лїтератури з останнїх двох лїт рідко можна знайти бодай декілька рядків, які улекшували-б людинї розуміннє страшного світового конфлїкту. Щоденна преса, поминаючи тисячі фалшивих звісток, подає тільки поодинокі стадії тої світової хороби, яку називаємо европейською війною, — вона занадто ефемеридна, а замало поважна, щоб подати своїм читачам бодай почасти зближену до правди аналїзу теперішнїх подїй. А дальше недостає їй якоїсь хочби найменшої обєктивности (хиба ще з виїмкою соціяльно-демократичної преси, котра, не зважаючи на своє воєнне "знаціоналїзуваннє", все-таки бодай почасти заховала інтернаціональну марку), бо від воюючих сторін годї вимагати сеї обєктивности, а нейтральна преса, як загально відомо, стає то по одній, то по другій сторонї, а майже нїколи не йде золотою, невтральною серединою. Не дивно, що наслїдком такого інформування бідна пересїчна публика блукає серед тих полїтичних сплетень і дипльоматичної плутанини та не може вийти з того воєнного лябіринту.

 

Сїй бідній, туманеній публицї прийшов у поміч професор ґотенбурзького унїверситету Рудольф Челєн (Kjеllеn), котрий ще перед війною видав свою знамениту книжку під заголовком: "Великі держави теперішности", в якій предсказав теперішній світовий конфлїкт, а тепер у часї війни дав публицї нову книжку під заголовком: "Полїтичні питання світової війни"*, яка справдї у великій мірі може розяснити заплутані дороги світового конфлїкту.

 

Метод розвязання сього важкого питання в Челєна наскрізь науковий, вищий над усяку денникарську злобу, односторонність. Автор дивиться на цїлий конфлїкт — так, як людина на муравлище, в якім кусають ся муравлї. Дивить ся на нього як природник на явища природи — й для того не питає навіть, чи мусїв вибухнути европейський конфлїкт, значить: хто поносить вину в европейськім конфлїктї? Бо колиб він давав відповідь на се питаннє, мусїв би знайти якогось персонального виновника — чи Ґрея, чи Сазонова, чи Пуанкаре, чи Саляндру, чи кого иншого. Тимчасом він не бачить поодиноких акторів, вони його не обходять, а бачить тільки червоних і чорних муравлїв, бачить тільки муравлище — цїлі держави й цїлі нації. Поодинокі людські особистости гублять ся зовсїм при такім способі обсервації, зате держави й нації зливають ся в означені, характеристичні індивідуальности. "Для таких великих подїй не вистарчає більше тільки "антропічна" перспектива; історик мусить піднести ся до "планетарної'' перспективи так, як ґеоґраф до "телюричної". Сей факт вимагає від історика спроможности розуміти державу як самостійну, надособисту індивідуальність...  Лиш той, хто зможе сим способом увільнити ся від пересуду та вузькосердности індивідуалїзму, є в силї виробити собі про війну наукове розуміннє, розуміннє "інструменту розвитку" (Еntwicklunaswerkzeug).

 

Війна — се інструмент розвитку для людини, котра стоїть на надособистій, планетарній точцї погляду. Війна навіть конечна й потрібна, — знову тільки з сеї точки погляду, — як конечними є заворушення в муравлищу, викликані інстинктовним змаганнєм мешканцїв муравлища. Поодинокі люде се тільки маріонетки, якими кидає на всі боки сильна рука історії. І на такі факти треба дивити ся як на природні факти, котрі мусять бути, — не питати, хто винен, хто нї, бо тут нема нїяких особистих акторів, а тільки шукати часто природничим методом за причинами сього природного явища, так само, як напр. шукаємо за причинами явища бурі.

 

Аналїза воєннополїтичних питань у Челєна саме тому така легка та прозора, що він ставить себе на таке високе "надлюдське" становище й наслїдком того не потрібує підчиняти ся нїяким людським індивідуальним сентиментам. З сього його становища випливає, як уже сказано, його ориґінальний погляд на розуміннє держави: "Сим способом являють ся держави не змінними схематами правління або правними підметами, а тільки великими животинами, надіндивідуальними особистостями, котрі, як у добрім, так і злім повні життєвих інстинктів, — горді, честолюбиві й еґоїстичні є вони всї, але при тім кожда иншим способом; кожда з них привязана до умов істнування в тій мірі, як вони випливають з її розвитку та зверхнього окруження". Орґанїзація власного правительства та власного права є тільки одною стороною, одною рисою характеру кождої держави. Крім того має кожда держава ще й ґеоґрафічну, економічну, етнічну та соціяльну сторону свого характеру, значить, представляє заокруглену індивідуальність у сих чотирьох напрямах. В усїх отсих чотирьох напрямах можуть поодинокі держави в своїм змаганню до самозаховання або до розвитку сили попадати в конфлїкти між собою, в конфлїкти, які в своїх екстремах доводять до війни.

 

Безперечно найважнїйшими проблємами світової війни є ґеоґрафічні проблєми, котрі торкають ся ґеоґрафічної індивідуальности великих держав. Три великі одиницї стирали ся головно в сїм напрямі вже перед війною: Нїмеччина, Анґлїя й Росія. Росія й Анґлїя вспіли погодити ся, — між Нїмеччиною з одної сторони й Анґлїєю та Росією з другої сторони ґеополїтичний конфлїкт мусить рішити ся оружно.

 

При розглядї сих питань слїд памятати, що під поодинокими державами розумієть ся не тільки матірний край, значить, европейську Нїмеччину, Анґлїю, Росію, але також і їх кольонїї. Які-ж домагання ставить загально ґеополїтика до поодиноких держав? Коли їх будемо знати, зможемо також зрозуміти, де лежить корінь ґеополїтичного конфлїкту. На думку Челєна є се такі три домагання: такий розмір держави, що вистарчав би, свобода руху й можливість сильної лучности між поодинокими частями держави.

 

Перейдїм тепер за автором на конкретних прикладах, оскільки кожда з трьох великих патронок війни заспокоїла отсї свої конечности.

 

Росія представляє під першим і третїм оглядом прямо ідеальний образ. З европейською частиною, яка становить більше нїж половину Европи, лучить вона в безпосереднїм звязку азійську часть, яка обіймає майже два рази так завеликий простір, як Европа. Зате в одній важній точцї страшним способом кульгає ґеоґрафічна індивідуальність Росії: Росія не має свободи руху, вона не має нїякого доступу до відкритого теплого моря. Тому не дивно, що найважнїйшим фактором російської полїтики є невпинне змаганнє до світової пристанї. "Коли Росія хоче сповнити свої історичні завдання, вона потрібує доступу до світового моря, який відповідав би її величі, народови зі 130 мілїонами не слїд вкорочувати кабат і зашивати рукави" (Новое Время, 1905). Останнїми часами старала ся Росія добути собі доступ до Тихого океану, та тут заступила їй дорогу Японія (1905). Опісля звернула ся Росія до Індійського океану та хотїла дістати Бендер Аббас над Перським заливом, одначе до сеї пристані не допустила її Анґлїя (1907). Але сього самого року прийшло до порозуміння між обома державами. Подїл сфер впливу в Персії був тільки зверхнїм і неістотним висловом сеї умови, властивим її змістом було се, що Росія міняє Дарданелї за Перський залив. І з сим доходимо до головної директиви російської ґеополїтики: змаганнє до Дарданелїв!

 

Якже-ж виглядає Анґлїя під ґеополїтичним поглядом? Під оглядом свободи руху є Анґлїя діяметральною противністю Росії: вона має найсвобіднїйший доступ до кождого океану й моря, також і розміри її держави зовсїм вдоволяють: весь простір її країв є 3¼ разів більший від Европи. Та один великий блуд має се анґлїйське кольонїяльне царство: поодинокі краї лежать розсїяні на цїлій земській кулї, значить, недостає їм лучности. Анґлїйська полїтика змагає до можливо найтїснїйшого злучення тих підлеглих країв, а головно: Австралїї, Індії, Єгипту й полудневої Африки. Великою провідною ідеєю анґлїйської полїтики останніх років є злученнє полудневої Африки й Єгіпту з одного боку, а Індії та Єгипту з другого. Без порівняння важнїйшою є друга задача; тут розходить ся про звязь з Індією, конечним ядром анґлїйської світової держави. Отсю звязь становить міст між Середземним морем і Перським заливом, значить, у головній мірі Месопотамія. Длятого зовсїм не дивно, що Анґлїя зачала зараз з самих початків війни в листопадї 1914 р. свій наступ на Месопотамію. Найважнїйшою точкою в злученню сього комплексу полуднева Африка, Єгипет —  Індія, Австралїя — становить безперечно Єгипет. "Єгипет — є як нерв у шиї, що лучить хребетний стовп з мозком (Бісмарк, 1882). Єгипет—Месопотамія—Індія — отсе напрям, в якім простує анґлїйська полїтика.

 

Найгірше становище під ґеополїтичним оглядом має Нїмеччина. Їй недостає всїх трьох даних до повного розвитку ґеоґрафічної індивідуальности. Так її розміри без порівнання менші нїж Анґлїї й Росії. Европейська Нїмеччина має заледви одну десяту частину розмірів европейської Росії, її кольонїї займають тільки 1/3—1/4 розмірів Европи. Дальше недостає Нїмеччинї доброго доступу до моря. Під сим оглядом стоїть вона трохи краще нїж Росія, бо має Північне море. Одначе і з того невелика потіха, бо в дїйсности Анґлїя є в силї загородити Нїмеччинї доступ з Північного моря до Атлянтійського океану. Також положеннє европейської Нїмеччини, як і її кольонїй, дуже невигідне. Европейська Нїмеччина окружена з усїх сторін чужими державами й має ворогів на двох фронтах. Її кольонїї лежать далеко в Африцї, а їх звязь з матірним краєм здана зовсїм на ласку або неласку Анґлїї. Світова війна потвердила найкраще сей рахунок: заки минув рік, Нїмеччина потратила всї свої кольонїї з виїмкою східної Африки (Deutsсh-Ostafrika), яка держить ся власними силами. Крім недостачі получення між матірним краєм і кольонїями — не має також Нїмеччина получення між кольонїями, які лежать розкинені по цїлій Африцї. В яких напрямах, яким способом проявляєть ся змаганнє Нїмеччини освободити ся з того критичного положення? Велика недостача положення европейської Нїмеччини лежить, як сказано, в замкненню з усїх сторін. Треба було шукати якоїсь хвіртки, яка лучила-б Нїмеччину з широким світом. Славянські та романські мури замкнули Нїмеччинї дорогу зі сходу й заходу, зоставала ся отже тільки одна дорога: на полудне. Союз із Австрією в 1879 р. зачав відкривати отсю дорогу. Та її треба було продовжати дальше: через Туреччину, Мезопотамію до Перського заливу, де відкриваєть ся перед Нїмеччиною широке, свобідне море. Отся ідея такого комплєксу країв, відома під назвою Берлін—Баґдад, а також: Лаба—Евфрат, зачала зближати ся до дїйсности щойно останнїми часами. Туреччина зорієнтувала ся, що се лежить в її життєвім інтересї стояти по боцї Нїмеччини й сим робом се друге важне кільце на дорозї Берлїн—Баґдад було готове. Щоб одначе дістати ся до Перського заливу конче потрібно було получення з Перським заливом: се полученнє мала становити баґдадська залїзниця, будована нїмецьким капіталом. Отся залїзниця мала лучити Баґдад з Перським заливом. Та нїмецький плян перехрещував пляни Анґлїї, яка змагала до получення Єгипту з Індією також через Мезопотамію й отсе перехрещеннє спричинило також у великій мірі европейський конфлїкт. Програма Берлїн— Баґдад освободжує Нїмеччину почасти від концентричного тиснення ворожих держав і дає доступ до моря. Одначе програма не вказує дороги до зєдинення матїрного краю з кольонїями. Програму Лаба—Евфрат треба поширити на програму Лаба—рівник (екватор). Чого-ж вимагає сей проєкт? Наперід получення всїх нїмецьких кольонїй в Африцї в одну цїлість. Се може стати ся тільки сим способом, що Нїмеччина дістане бельґійське та французьке Конґо й портуґальську Анґолю. А дальше: отсей кольонїяльний комплєкс має бути получений Єгиптом з лїнїєю: Лаба—Евфрат. Сею дорогою дістаємо нову величезну лїнїю: Лаба—рівник.

 

Як бачимо, отся лїнїя перетинає Дарданелї, перетинає також і Єгипет, значить, суезький канал, і отсе перехрещеннє є ґеополїтичним мотивом конфлїкту між трьома державами; справа Дарданелїв викликала конфлїкт між Росією й Нїмеччиною, а суезький канал — викликав конфлїкт між останньою й Анґлїєю.

 

* Prof. Dr. E. Kjellen: "Die grossmächte der Gegenwart", наклад Tenbner-a в Липську, цїна: 2.40 М. "Die politischen Probleme des Weltkrieges", той самий наклад, цїна: 2.40 М.

 

[Вістник Союза визволення України, 02.07.1916]

 

ІІ.

 

Зовсїм подібно, як ґеополїтика, ставить також і етнополїтика важні домагання від модерної держави. Найважнїйшим домаганнєм з сеї области є національний принцип. Ідеальна держава мусить бути національною, а саме назверх та в серединї, значить, що нація не виходить поза границї своєї держави назверх і не входить у склад инших держав та що в її серединї нема жадних инших націй.

 

Се становищн займає Челєн, він являєть ся отже приклонником національного принципу. З боку почвірного порозуміння офіціяльно ставить ся теж сей принцип (Dovеr, Wilson, Seton, Waxson, Сеньобо), значить, почвірне порозуміннє стоїть у теорії за береженнєм "права народностей". Одначе теорія й практика звичайно далеко стоять від себе, а спеціяльно в сїм випадку.

 

З другого боку істнують погляди, по яким державу треба вище ставити нїж націю. "Державна звязь мусять займати перше місце перед національною". Як доказ тривкости такої понаднаціональної держави подаєть ся звичайно Австро-Угорщину, яка виказала в часї війни подиву гідну силу, не зважаючи на те, що в її серединї є стільки нерішених національних проблєм. Челєн, що боронить у сїм разї свого становища, висловлюєть ся сим робом про се питаннє: "Коли габсбурзька монархія перейде з сеї крізи в нове життє з більшою життєвою силою, се не буде спричинене неувагою її державного принципу над національним принципом, котрий розєднює, — колиб вона мусїла опирати ся тільки на сїм принципі, то вона була-б уже безнадїйно пропала, — я буде се спричинене в першій мірі тим, що вона в часї крізи піднесла ся на сильних плечах Нїмеччини до вищого ступня внутрішнього звязку..." Челєн добачує силу австро-угорської монархії не в її "понаднаціональнім" становищі, а в союзї з Нїмеччиною, який є більше нїж "алїянсом", вiн є "асекурацією". Ся "асекурація" зміцняє державний принцип в Австро-Угорщинї проти національного.

 

Зрештою й надмірне перецїнюваннє національного принципу не на місцї. "Національність не є нїяким талїсманом, що відчиняє всї ворота". Не треба забувати, що нepaз ґеополїтичні необхідности переважають етнополїтичні, коли напр. потреба доступу до моря змушує часами націю переступити границю її національної території. Дальше дуже часто буває й так, що держава перша, а щойно під її впливом виходить якась нація, значить, держава просто витворює якусь націю. Так напр. можна сказати про Торлаків, які заселюють Македонію, що з них вийшли-б так само добрі Серби, як і Болгари, залежно від того, котра держава зачне "творити" свою народність. Нації се в деякій мірі пружинуваті тїла; що нинї не було щe національною границею, се може бути завтра.

 

Не зважаючи на те, що цїлі періоди, а спеціяльно наш період, працюють над утвореннєм національних держав, усе-таки карта Европи виказує величезну скількість промахів проти національного принципу. Чого вимагає сей припини? У першій мірі національної злуки, національного зєдинення, а в другій мірі свободи й суверенности нації. Коли перше домаганнє основне й зовсїм безумовне, — потрібна тільки одна самозрозуміла умова, щоб нація істнувала, — при другім домаганню мусить нація покликати ся на щось більше крім свого істнування. Вона мусить сповнити деякі неґативні й позитивні умови: а саме вона не сміє представляти нїякої небезпеки для свободи й порядку инших націй і вона не сміє управляти нїякого розбишацтва нї бути палїєм в імя національности. З тих причин, з недостачі сеї неґативної умови, мусїла Польща закінчити своє істнуваннє; під теперішній час переживає щось подібне Сербія. А позитивна умова: кожда нація, яка бажає свободи й суверенности, мусить дати якийсь знадібок до загальної культурної роботи. Длятого такі держави, як нaпp. Альбанїя, є мертво-родженими дітьми.

 

А дальше не треба забувати, що кожда нація мусить мати в першій мірі свою субєктивну сторону, свою душу. Вона є огнищем, яке може піднести ся до гарячкової температури, або може опасти низше нулї. Коли отся температура спаде низше нулї, нація забуває себе, загублює себе... "Нації, які себе ще не знайшли, або які себе наново згубили, мусять стояти осторонь від шляху, по якім ступає розвиток світа".

 

Як сказано, карта Европи виказує багато промахів проти національного принципу. Відріжнити можна три основні типи:

 

Нація зєдинена, але не суверенна, напр. Чехи в Австро-Угорщинї, Ірляндцї в Анґлїї, Литовцї в Росії. Сей тип не ображує прав иншої держави, не дає причини до міжнароднього непорозуміння.

 

Нація має (почасти) свободу, одначе не зєдинена, значить, поза національною державою істнують відламки нації під чужою властю. Сей тип називаємо іредентою: не освободжений відламок нації, який випав при зєдиненню, нaпp. Італїя й полудневий Тироль.

 

Нація не зєдинена й не має свободи, вона стоїть зовсїм під властю инших держав. З національного становища є отсей третій тип найбільшим прогріхом проти прав націй. З міжнародньої точки погляду сей випадок менше небезпечний нїж попереднїй, бо нема власної держави, яка заступила ся-б за покривдженою нацією.

 

Коли перейдемо за Челєном до конкретних фактів, побачимо, що нї менше нї більше — тільки вісїм етно-полїтичних анормальностей причинило ся до теперішньої світової війни. Пять з них належить до типу іреденти, се питання: ельзаське, італїйське, сербське, арабське й румунське, — три до типу незєдиненої й несвобідної нації, се питання: українське, польське й вірменське. Найважнїйші з тих питань се питаннє сербське й українське. "Більшости випадків недуги можна-б було зарадити мирним лїченнєм, або бодай можна-б їх було пересунути в будуччину, одначе що найменше два конфлїкти мусимо означити як першої ваги, а то сербське й українське питаннє".

 

Для нас, Українцїв, безперечно незвичайно цїкаво, як обговорює наше питаннє вчений соціольоґ, — питаннє, яке він підносить до першорядної ваги. "Переходимо дальше на північ і стаємо тут перед проблємою одного нового пограничного народу, який уже назверх виказує більші розміри нїж котрийсь з попереднїх... Румунське племя (передше говорив Челєн про румунське питаннє) сусїдує з одною нацією, яка числить 4 (!) мілїони в Буковинї, полудневій (!) Галичинї та в Карпатах на Угорщинї, та яка переходить через границю до Росії й сягає від Припєтї аж до Дону — на области 850.000 km2 з майже 29-мілїоновим (!) населенням, так, що цїлий народ числить коло 33 мілїонів, значить, більше нїж населеннє якоїсь малої европейської держави. Отсе є історична Україна, а народ, що її заселює, може назвати її зовсїм своєю, бо на захід від Днїпра є тільки 13%, на схід тільки 4% Москалїв. Треба тільки подивити ся на карту, щоб побачити, як Україна замикає дорогу Росії до Чорного моря, щоб ясно зрозуміти, що Україна є для теперішньої Росії необхідною складовою частю держави, є її "життєвим нервом", а хто зможе його вирвати, той прикладає топір менше більше до коріня европейської Росії.

 

Після періоду самостійної історії, яка стояла з історією Польщі в більше або менше тісних зносинах, злучив ся отсей народ перед 250 роками з Росією, щоб в отсїй унїї постепенно стратити всякий слїд самостійного й одноцїльного істнування. Назвою "Малороси" означив його пануючий народ як відміну свого пня: й офіціяльна полїтика все заступає сей погляд. Се значить, що з російської точки погляду австрійська галуза се "Russia irredenta", яка повинна повернути до пня. "Ми не сміємо забувати", — пише "Новое Время" в осени 1912, — "що чотири мілїони Москалїв пропадає в тяжкім чужинецькім невільництві". Так виглядає ся історія, коли глядїти на неї через російські окуляри. Тут нема нїякого замирення: одна велика держава виступає в ролї обвинувачувательки проти другої в імя нарушеного національного принципу.

 

Инша річ, що внутрішня полїтика Росії свідчить против її заграничної; бо бачимо, що тут, у серединї, Українцї — так вони люблять себе тепер називати — є предметом "помосковлення" зовсїм так само, як чисті чужі народи на пограничу; їх національного поета Шевченка засилають в 1847 р., їх мову забороняють у 1876 р. Коли остання заборона під натиском революції з 1905 р. троха полекшала, тодї зложила Академія Наук у Петербурзї офіціяльну заяву, "що історичне життє не витворило нїякої спільної мови для Москалїв і для Українцїв". Над ступнем сеї ріжницї можна дискутувати, одначе з уваги на таке свідоцтво годї заперечити, що тут істнують дані для самостійної нації побіч московської. Рішає в сїм питанню сей субєктивний погляд, чи національна свідомість істнує, чи нї, а на отсе питаннє дістали вже відповідь з другого боку границї.

 

Тут, у Галичинї, де офіціяльно народ називаєть ся Русинами, знайшов український народ зовсїм свідомий "піємонт", огнище для змагань до свободи та зєдинення. Отсей рух зєдинення, прикритий довший час антаґонїзмом з Поляками, які в сїм самім короннім краю грали ролю упривилейованої горішньої верстви, що гнобила Українцїв, отсей рух дістав троха більше свободи після виборчої реформи з 1907 р. А більша свобода по сїм боцї границї викликала зовсїм мимохіть притягаючу силу на земляків у Росії, котрі від часу революції з 1905 р. виступили з домаганнєм автономії (мазепинська пропаґанда). По вибуху війни проявило ся українське національне почуттє у заснуванню Союза визволення України, а від вересня 1914 р. пропаґує сей Союз свої ідеї в часописи "Ukrainischе Nachrichten", котра раз чи тиждень розходить ся з Відня в світ.

 

Не передїлюючи сього виразного визвольного руху в глибоких масах, годї не добачувати в нїм дефінїтивного доказу української окремішности. Тим самим являєть ся цїле питаннє в зовсїм новім світлї. Ми не маємо тут дїла з звичайною іредентою, тільки з типом другої катеґорії: цїла нація, без нїякої точки опору у власній державі, подїлена між ріжні держави. Рівночасно треба зауважити, що причина спору тут ще грізнїйша нїж у разї якоїсь іреденти. Бачимо, як дві великі нації грозять собі взаїмно розбором. Для Австрії відносить ся отся грозьба тільки до зовнїшнього рубця, але Росії торкаєть ся вона, як ми бачили, в її життєвих частях. Австрійська полїтика не залишила зовсїм нагоди витягнути з сього козиря якоїсь користи, так напр. позволила в мартї 1914 р. своїм Українцям святочно обійти столїтню річницю уродин Шевченка, а се заборонено по російськім боцї. Бачимо тут спекуляцію на слабу етнополїтичну сторону противника. Сей факт торкаєть ся одначе Росії найповажнїйшим способом. Українське питаннє, яке Росію змобілїзувало против Австрії, являєть ся двосїчним мечем, гострійше вістрє якого вимірене в серце самої Росії. Вoнo нї менше нї більше тільки найповажнїйше загроженнє теперішнього великодержавного становища Росії. Найаґресивнїйша з усїх великих держав почуває, що її самозахованнє загрожене в однім одинокім, але рішаючім пунктї — не менше нїж Анґлїя в Єгиптї.

 

Отсї факти мусимо мати перед очима, щоб зрозуміти, що українське питаннє може стати ядром австрійсько-російського противенства, що воно могло також стати грізнїйше нїж конфлїкт на балканськім півострові. Навіть колиб Австро-Угорщина зрекла ся всякої активної полїтики на балканськім півострові, все-таки противенство в українськім питанню затроювалоб відносини між обома великими державами. Отсю справу представляє в яснім світлї Отто Бавер у соціяльно-демократичнім журналї "Dеr Kampf" (Боротьба) зa сїчень 1914 р.:

 

"Розбудженнє української національної свідомости в Галичинї є одним з провідних фактів в европейській полїтицї. Чим сильнїйший буде український народ в Австрії, тим важче буде для Росії поборювати український рух у Росії. Російсько-австрійський антаґонїзм, який зродив ся на балканськім півострові, — стає гострійший і сильнїйший через боротьбу за національність України. Тут виростають нові небезпеки, як для мира, так і для істнування Австрії яко держави".

 

Нема найменшого сумнїву, що Росія вхопила інїціятиву в отсїй боротьбі; її шпіонажа перед війною доказує се наглядно. Teпеp можемо сей факт уважати превентивною полїтикою, яка хоче перебігти в тій цїли, щоб її нїхто не перебіг. А що російські полїтики дїйсно побоювали ся сеї справи, виходить з промов Сазонова в Думі й перед війною (лютий, 1914), коли він жалував ся, що толєруваннє Австрією деяких русофобних настроїв у Галичинї стає перешкодою добрих відносин з сею державою, і в часї війни (9 лютого, 1915), коли він відкрито висловив ся, що се попираний Нїмеччиною український рух у Галичинї змусив Росію витягнути меч проти "ґерманїзму". Вага питання проявляєть ся виразно в сїм фактї, що великонїмецькі полїтики, як Рорбах, домагають ся тепер з усею енерґією відлучення України, уважають се властивою воєнною цїлю на східнім фронтї й одним одиноким успішним способом, щоб спаралїжувати на будуче Росію та відвернути отсю небезпеку від Европи. Длятого маємо всї дані на те, щоб уважати українське питаннє одним з основних мотивів світової війни — тому, бо воно викликало непримирений конфлїкт між двома великими державами".

 

Отсе слова Челєна про українське питаннє. Українське питаннє стоїть в осередку етнополїтичних проблєм, які спричинили теперішию світову війну. І коли його не рішать у часї сеї війни, можемо сміло сказати: надаремне край твій весь политий кровю, Европо...

 

Друге важне національне питаннє, яке належить до причин світової війни, — се сербське питаннє. Маємо тут до дїла з типовою іредентою. Перед балканською війною була вона двобічна: проти Туреччини й Австрії, по сїй війнї звернула вона своє вістрє тільки против Австрії. Сербську націю репрезентували перед війною дві суверенні держави: Сербія й Чорногора, які мали разом 5 мілїонів населення. Крім того знаходило ся в границях Австро-Угорщини 5,6 мілїонів "невизволених'' Сербів, територія котрих стоїть у тіснім звязку з територією суверенних національних держав, а до того має одну важну прикмету, яка по законам ґеополїтики потрібна для кождої держави, а саме: побереже.

 

Зовсїм очевидно, що при такім стані справ мусїло прийти до конфлїкту між Австрією та Сербією. Великодержавне становище Австрії вимагало конче рішення балканської, а спеціяльно сербської проблєми в її користь: національні аспірації Сербії стояли зовсїм на противнім бігунї. Головно по анексії Боснї та Герцеґовини зарисували ся виразно великосербські змагання. "Від Тімоку аж до Адрії та від Вардару до Країни на підніжу Альп." Сї слова президента мінїстрів Новаковіча стали національним сербським гаслом. Мрією сербських націоналїстів стала "Юґославія", держава з 12 мілїоновим населеннєм, яка обіймала-б територію, означену в словах Новаковіча. Крім Сербів замешкували-б отсей край ще й Словінцї зі своїм 1¼ мілїоновим населеннєм. 7 мілїонів того населення мала "Югославія" відрізати під Австрії.

 

Ельзасько-льотаринське питаннє причинило ся теж немало до вибуху війни. Коли його одначе докладнїйше заналїзувати, показуєть ся, що в дїйсности нема найменшої основи до якоїсь іреденти в Ельзасї та Льотаринґії. Населеннє в переважній скількости нїмецьке й тільки одна сьома часть французька. Причини сього конфлїкту треба шукати деинде, а саме в настрою французького населення, в змаганню до реванжу за 1870/71 р.

 

Аби зєдинити всю національну територію, має Італїя претенсії не тільки до Австрії (полудневий Тироль, почасти Істрія й Ґориція), але також до Франції (Савоя, Нїцца, Корсика) та до Анґлїї (Мальта). Щодо претенсії Італїї на австрійські території — вони мають деякі дані тільки в полудневім Tipoлю (97½% Італїйцїв), у Ґориції й Істрії доходить словінське населеннє до 50%.

 

Під ґеополїтичним оглядом має велике значіннє арабське національне питаннє. Анґлїйцї використовують його, щоб ослабити Туреччину й не допустити Нїмеччини до Індійського океану. В Туреччинї живе 3 мілїони Арабів, крім сього є 5 мілїонів свобідних Арабів, підчинених під ріжні султанати. Територія, заселена Арабами, має велике значіннє для Анґлїї як міст між Єгиптом і Індією. Крім того ще й релїгійні справи причинюють ся до анґлїйського заінтересування арабським питаннєм: Анґлїя має у своїй державі 80 мілїонів ісповідників ісляму — й зовсїм не бажає собі, щоб отся маса тяжіла до магомеданської державної церкви в Царгородї. Длятого підпирає вона всїми силами арабську самостійну церкву в Геджі й хоче сотворити з неї тяготну точку для своїх іслямітів.

 

Румунія з своїм 7-мілїоновим населеннєм має етнополїтичні домагання до Австро-Угорщини (3½ мілїонів Румунів) та до Росїї, де в Бесарабії живе 1 мілїон Румунів. Відповідно до тої двобічної іреденти істнують також дві орґанїзації: "Національна Лїґа", яка хоче вдарити на захід, і "Бесарабська Лїґа", яка хоче проломити східну границю. Останнїми часами зачинаєть ся звертати вістрє щораз більше на захід, а то по причинї мадярської полїтики в Семигородї та становища Австрії в балканській війнї 1913 р.

 

До побічних етнополїтичних питань теперішньої війни належать ще питання: польське, болгарське (македонське) й вірменське. Проти загально поширеного погляду про вагу польського питання висловлюєть ся Челєн так: "Але у властивім ланцюгу причин світової війни польське питаннє безпосередньо не причасне. Противно, воно витворило між учасниками наслїдком побоюваного визвольного руху деякого роду спільність інтересу; польські претенсії на Україну заплутують ще більше цїле питаннє або й невтралїзують його до деякої міри."

 

Коли приглянемо ся близше, як поодинокі етнополїтичні питання роздїлені на держави, побачимо, що найбільше обтяженою державою є Австро-Угорщина. На її рахунку стоїть не менше нї більше — тільки пять критичних питань, з того два першорядної ваги. Як турецька Азія є геополїтичною вісю світової війни, так Австро-Угорщина є її етнополїтичною точкою тяжіння: "Годї навіть було сподївати ся чогось иншого", — каже Челєн, — бо отся цїла держава являєть ся повною образою модерної національної думки... Як останок з днїв середньовічної територіяльної держави перейшла вона в період національної держави. Модерні держави, кожда зокрема, є христіянським подружжєм між державою й одною головною нацією, найправовірнїйша апостольська габсбурзька монархія являєть ся мормонським подружжєм між одною державою й девятьма націями, як лиш числити ті, що зовсїм самостійні!

 

На основі подібних міркувань повстав заговір проти життя Австро-Угорщини, заговір, на чолї якого стояла Росія. Одначе Росія мусїла шукати в сїм разї якоїсь ширшої програми — як національного принципу. Инакше вона могла-6 виступити тільки що найвище з домаганнями в справі Поляків і Українцїв. Щоб усправедливити свою компетенцію при розборі Австрії, вона мусїла заслонити ся ширшим принципом, а саме расовим. Коли Росія стала на отсїм становищі, тодї вона загрожувала Австрії не тільки з галицького боку: вона узурпувала собі тим самим право мішати ся в справи чеські, хорватські, словінські, словом, вона стала загрожувати цїлій Австрії.

 

Теоретичний і ідейний підклад для своєї расової полїтики знайшла Росія в панславізмі. Панславізм, початок якого припадає на перші роки XIX ст., переходив ріжні фази розвитку.

 

В початках являєть ся він чисто культурним рухом (Шафаржік, Коляр), та починаючи від виступу панславістичного теоретика Данилевського, дістає зовсїм полїтичну марку, переливаєть ся щораз більше в свого роду панрусизм, набирає щораз більше аґресивности, яка доходить до кульмінаційної точки в часї вибуху російського націоналізму після придушення революції в 1905 р. Конґрес у Празї 1908 р. був зовнїшнїм висловом сього "панславізму". Як перший обяв аґресивности, переведеної в дїло, став балканський союз. Спершу мало звернути ся його вістрє против Австрії. Коли одначе Туреччина не приступила до спілки, тодї балканський союз звернув ся проти сього неохочого союзника.

 

По балканській війнї позиція Австрії стала ще гірша; Австро-Угорщину окружили з усїх сторін вороги. В такім положенню застала її світова війна: Росія виступила в імя расового принципу Европи та забажала дістати ся по Чеський Лїс—Альпи й Адрію на заходї. Так далеко позволяли їй сягнути чеські та словінські території.

 

Отсей російський вилив на Ґданськ, Прагу та Трієст загрожував би не тільки центральним державам, але загрожував би культурі цїлої Европи. Як Росія в імя високолетного припципу, принципу раси, стала проти центральних держав і хотїла пересунути свою лїнїю впливу на захід, — так центральні держави стають в оборонї вищого принципу оборони европейської культури й хочуть пересунути лїнїю свого впливу на схід. Отся лїнїя переходить через сї три точки: Пейпус-Рокітно-Дон. Вона йде повздовж східної границї фінських і балтійських націй, Литви, Білої Руси й України. Вона становить границю культур: Европа против Азії!

 

[Вістник Союза визволення України, 09.07.1916]

 

ІІІ.

 

(Докінченнє).

 

Крім ґеополїтичних і етнополїтичних питань істнує ще один дуже важний чинник, який відіграв велику ролю у викликанню світової війни: се соціяльна будова поодиноких держав, розгляд якої належить до т. зв. соціольоґічних проблєм.

 

Здоровий державний орґанїзм мусить виказувати гармонїю поміж поодинокими суспільними верстами; отсю гармонїю можна назвати соціяльністю анальоґічно до висловів: національність і льояльність, під якими розуміємо гармонію в рамах нації й держави. Крім того повинен кождий сильний державний орґанїзм проявляти деяку ріжносторонність у продукції та промислї, щоб на випадок відрізання від світа держава могла стояти на власних ногах. Отсю ріжносторонність називаємо автаркією, себто економічним самозаспокоєнням. — Клясичним прикладом того, яке значіннє має автаркія, може послужити Нїмеччина в часї світової війни.

 

Коли в державі розлам соціяльности посуваєть ся до таких меж, що грозить внутрішня війна, тодї правительства дуже часто старають ся зовнїшньою війною придушити внутрішні сварки. В сїм разї "корисність" війни безпосередня; війна служить просто лїком на внутрішню недугу. В ґеополїтицї та етнополїтицї вона є тільки способом до цїли. Що війна має справдї таку лїчничу силу на внутрішні недуги, — показав дуже наглядно теперішній світовий конфлїкт: не тільки поодинокі партії у воюючих державах під спільним нещастєм зачали спільну акцію, але також і нації, які в часах мира поборювали себе в рамах одної держави, пішли спільно на ворога. Розумієть ся, що розлам у соціяльности держави є замалим чинником, щоб на власну руку викликати війну, одначе коли назбирають ся ще инші причини, тоді кепський стап соціяльности в державі може заважити в користь війни.

 

Коли розглянути дїланнє сього побічного мотиву війни, побачимо, що він тільки в кількох державах відгравав більшу ролю, а саме в Австро-Угорщинї, Анґлїї й Росії. В Австро-Угорщинї істнувала перед війною завзята боротьба поодиноких націй; нації грали в сїм випадку ролю кляс та партій і держава відчувала сю боротьбу з етнїчним підкладом як соціяльну недугу. Кепські психольоґи почвірного порозуміння думали, що отсї передвоєнні внутрішні невзгодини відібють ся і на ходї війни: тимчасом стало ся "австрійське чудо" й усї нації пішли згідно на спільного ворога.

 

Звичайно вважаєть ся Анґлїю найтривкійшою державою світа. Тимчасом останніми часами стали проявляти ся такі познаки внутрішньої нездоровости сеї держави, що з уваги на недостачу соціяльности треба її поставити на другім місцї. Робітничі страйки на велику скалю, походи суфражеток, а що найважнїйше, ірляндське питаннє — отсе поодинокі симптоми недостачі соціяльности. Ірляндське питаннє грізне було для Анґлїї: як не з боку ірляндських націоналїстів, так радше з боку Ульстерцїв, котрі противили ся гомрулеви. Війна вбила зовсїм отсе питаннє, — справу гомрулю відложено до актів.

 

Правда, вибухла в часї війни ірляндська революція, але як легко справило ся з нею анґлїйське правительство!

 

Представмо собі таку революцію в часї мира (революція була навіть при признанню гомрулю можлива, — значить, в часї мира, бо "Sіnn Fein-u" домагали ся повної самостійности); тодї анґлїйське правительство мусїло-б було згодити ся зовсїм певно на численні уступки.

 

Росія, яка давнїми часами, в роках революції, терпіла на поважний розлам соціяльности, зміцнила почасти останніми роками свій державний орґанїзм. Одначе марево другої революції переслїдувало реакційних провідників і не дивно, що вони радо скористали з нагоди, щоб пустити ся на воєнну авантуру.

 

Розлам у соціяльности держави, як видно, може причинити ся в деякій мірі до виповідження війни. Коли приглянемо ся дальше другій частині соціополїтичних питань, значить, коли звернемо ся до домагань автаркії, побачимо, що тут лежать основні мотиви війни.

 

Автаркія або здатність покривати конечні потреби народу з природних джерел краю — має за основу полїтику т. зв. "замкненої сфери інтересів." У протиставленню до неї домагаєть ся "манчестерська доктріна" свободи торговлї й необмеженої сфери інтересів. Автаркія є отже в своїй сутї націоналїстичною реакцією проти космополїтичного ідеалу свободи торговлї.

 

Цїкаво, що майже всї імперії хитають ся між сими двома програмами будуччини, які мають за основу або змаганнє до автаркії або змаганнє до космополїтичної свободи торговлї.

 

Коли по сих теоретичних міркуваннях прийдеть ся розглядати поодиноких учасників великої війни, входять тут у рахубу тільки три великі партнерки: Нїмеччина, Росія й Анґлїя. В Нїмеччинї істнують дві програми, які відповідають двом вище зазначеним напрямкам економічного розвитку: морська програма та левантійська програма. Морська програма домагаєть ся свободи океанів, над якими володїє тепер Анґлїя; Нїмеччина стає на основі сеї програми конкуренткою світової сили — Анґлїї. Нїмеччина домагаєть ся в нїй рівнорядного становища з Анґлїєю. Отся програма, приклонником якої є також нїмецький цїсар, дуже неприємна для Анґлїї й становить корінь анґлїйсько-нїмецького конфлїкту. Друга програма, левантійська, стоїть під знаком автаркії. Сe проєкт Берлїн-Баґдад, який обговорено вже при ґеополїтичних питаннях. Сама Нїмеччина — зі своїм теперішнїм простором — не вистарчає на здїйсненнє сеї програми. Недостає їй сирових продуктів (бавовна, мідь, збіже), а дальше її територія замала, щоб змістити річний приріст людности, який виносить 800.000. Отже щоб сей нїмецький проєкт автаркії здїйснив ся, територія її впливу мусить поширити ся, Колиб програма Берлїн-Баґдад дожила реалїзації, тодї відкрила ся-б для Нїмеччини повна можливість автаркії. Між нїмецьким патроном і турецьким клієнтом заходила-б тодї подібна звязь, як між матїрним краєм і кольонїєю. Отже автаркія вимагає в Нїмеччинї експанзії, власна територія не вистарчає до самозаспокоєння.

 

Зовсїм инакше Росія: в неї є просто необмежена можливість самозаспокоєння, бо сирові продукти є в подостатку й велика скількість незаселеної території. Та все-таки Росія через недостаточну індустріялїзацію є економічним васалом Нїмеччини. Одна третина всього нїмецького експорту опинюєть ся в Росії, — половина нїмецького імпорту сирових продуктів походить з Росії. Отже Росія грає супроти Нїмеччина ролю кольонїї. Не дивно, що в Росії просто гарячково працюють над увільненнєм з економічної залежности від Нїмеччини та над зіндустріялїзуваннєм краю. Так російська автаркія змагає головно до концентрації. Одначе під деяким оглядом потрібна російському господарству й експанзія; воно потрібує доріг вивозу. "Тут знаходимо дїйсну розвязку загадки, чому Росія хоче дістати ся до Дарданелїв; повної ваги сього домагання годї зрозуміти, коли не злучимо його з фактом, що дві третини цїлого експорту мусять перейти згадану дорогу, бо головні околицї продукції лежать на Українї. З сього пізнаємо також нечуване значіння України в російськім господарстві; вона дає одну третину всеї продукції збіжа та стільки-ж худоби, дві третини всього залїза, чотири пяті вугля й пять шостих цукру. Так питаннє України, як питаннє Дарданелїв, виступає щойно через економічну полїтику в справжнїм світлї" (Челєн, стор. 116).

 

Отже російська автаркія змагає в першій мірі до концентрації, на дальшім плянї стоїть експанзія. — Сміло можна сказати, що в осередку питання російської автаркії стоїть справа України. Отсе другий раз виступає вона на сценї світової війни й так само, як і перший раз, належить до її найосновнїйших мотивів.

 

Лишаєть ся ще третя велика партнерка: Анґлїя. Вона була та є найбільше непримирна саме з соціополїтичних мотивів — і з сих мотивів зачала вона війну з Нїмеччиною. Як стоїть справа з її автаркією? Розумієть ся, як найкраще. Всї потрібні сирові продукти, промисл. територія, — всього Анґлїя має подостатком. Значить, тут нема нїякої потреби експанзії. Потрібна є тільки хиба концентрація поодиноких кольонїй, сконструуваннє "British Emріrе" — великої комерціяльної унїї. Та отсей малий блуд анґлїйської автаркії можна-б дуже легким і мирним способом усунути: до сього не була зовсїм потрібна світова війна. Але Анґлїя не вдоволила ся автаркією, вона змагала до пантаркії, до контролї над усїм світом. "The soa саn ondure but one mаster!" "Океан може стерпіти тільки одного пана!" Отсей вислів повторяв ся в ріжних нюансах у всіх анґлїйських полїтичних теоретиків. Проти нього кинула Нїмеччина своє гасло: "Проч з анґлїйським світовим ярмом! Свобода океанів!" Тут не було виходу: Нїмеччина, сповняючи свою морську програму, мусїла спробувати сил з анґлїйським кольосом. Та хочби Нїмеччина була обмежила ся тільки на свою левантійську, континентальну програму, Анґлїя була-б також поставила ся проти того. Її задача була в сїм разї неґативна: не про Арабію й Месопотамію розходило ся їй, але про замкненнє джерела сили для Нїмеччини, яка була-б зросла на поважного конкурента.

 

Коли зсумуємо всї проблєми з соціополїтичної области, побачимо, що недостача соціяльности в Австро-Угорщинї, Анґлїї й Росії причинили ся в деякій мірі до виповідження війни. Безперечно важнїйшим мотивом світової війни є змаганнє поодиноких держав до автаркії й отсї змагання перехрещують ся між Нїмеччиною з одного боку, а між Росією та Анґлїєю з другого. Против Анґлїї піднесла ся Нїмеччина в оборонї своєї автаркії та свободи океанів, яку бажала знищити анґлїйська пантаркія.

 

Уступом про державно-устроєві та культурно-полїтичні проблєми закінчує ґотенбурзький учений свою знамениту книжку. Війна провадить ся не тільки за власть і інтереси, вона є також боротьбою за принципи, конфлїктом між двома непримирними поглядами на правительство, державу й поступ. Вона є боротьбою двох ріжних психік, боротьбою ріжних цивілїзацій. І як де стрінуть ся дві ріжні національні цивілїзації, там неминуче мусить повстати конфлїкт. — Коли придивити ся трьом головним державам світової війни: Нїмеччині, Анґлїї й Росії, відразу впадають в очі кольосальні ріжницї цивілїзацій і державного устрою. Особливо інтересні сї ріжницї між Анґлїйцями й Нїмцями, двома високо-цивілїзованими націями Заходу. Сї ріжницї між анґлїйською "culturе" й нїмецькою "Kultur" такі на позір непримирні, що обидві нації обкидали себе дуже часто епітетами "варвари".

 

В історії можна подибати два типи унїверсальної держави; се централїстична та патріярхальна держава (А. Gottlieb). Першою був давнїй Рим, який вбив усе самостійне життє під своєю культурою; до сього типу належить тепер Росія, яка вбиває так само культури инших націй. Патріархальною державою була знову в старинї держава Олександра, а в теперішній час Анґлїя, яка своїх кольонїяльних горожан шанує й дає їм деяку звязь, але не має найменшого розуміння для чужої ориґінальности. Обидва типи сих держав підпадають власти одної нації; — нїмецький публїцист Ґотлїб ставить третій, новий тип: провід без володїння!

 

Нація, яка веде провід, мусить мати також і розуміннє чужої ориґінальности, бо вона не має власти, яка могла-б евентуально заступити се розуміннє. До сього третього типу має належати будуча осередня Европа в полученню з Туреччиною, значить, комплєкс країв, якого вимагає програма Берлїн—Баґдад.

 

[Вістник Союза визволення України, 16.07.1916]

16.07.1916