I. ВСТУП
1
Галичина як окрема дійсність, манливе поняття. Галичина – земля із самобутнім і складним минулим, пограниччя і середовище різних культур та край з досвідом різних історичних регіонів. Галичина: багата й суперечлива історія, позначена особливими, промовистими міфами.
Це край із виразним сприйняттям себе і з характерними поглядами на нього, місце зародження, становлення і заникання численних історичних, культурних і побутових традицій. Це провінція, що породила радикально різні бачення свого минулого і кілька видів культурної пам’яті, місце антагоністичних національних проектів і бачень політичного устрою – і переживання спільності. Це місце історичних драм і колективних травм багатьох етнічних спільнот і культурних утворень. Це об’єкт ідеалізувань і прославлянь. Топос переказів, топос ностальгії, топос літератури.
Топос літератури чи топос літератур? І чи літературний топос – єдиний спосіб літературного існування Галичини?
Хай як уявляють, пригадують чи представляють Галичину, за цим стоять принаймні два спільні контексти: монархія Габсбургів та колишня багатокультурність – витвір багатьох етносів, мов і конфесій.
Особливістю Галичини є характерне співіснування різних історичних культур: хоча вони самовизначались у час “справжньої”, “класичної” Галичини (політико-адміністративного утворення в межах Габсбурзької монархії, 1772-1918), жодну з них не живив пафос того, що вона є власне галицькою, і кожна з них поставала як те, що ми називаємо національною культурою. Справді, переважна більшість тогочасної культурної продукції Галичини з’являлася на тлі більш-менш виразного наміру кожної культури піднестися над суто галицьким культурним обрієм – до якоїсь більшої, показовішої культурної єдності, що її мислили переважно і як властиву, і як власну, а в кожному разі важливішу від галицької. Галицькі німці розуміли себе як частину “культурної німецької нації”, галицькі ортодоксальні євреї – як частину народу у вигнанні, галицькі поляки – як частину зруйнованої Речі Посполитої, яка колись конче мала б відродитися, галицькі ж українці – як «частину великого багатомільйонового народу». Такими були загальні історичні тенденції – і великі історичні стереотипи. Однак у різні часи габсбурзько-галицької дійсності, в різних її виявах, різні за тривалістю і логікою існували “ніші”, де пробували творити саме галицьку культурну ідентичність. І іноді ці спроби були переконливими.
Звісно, таке культуротворення лише в небагатьох випадках замислювалося як суто, або й програмно, галицьке, що і за походженням, і за призначенням мало стати культурою чи то спільної “галицької нації”, чи то окремих спільнот, які, хоч і не тотожні з такою “нацією”, але непомисленні без ознаки чи означення “галицька” в контексті коронного підгабсбурзького краю, водночас існували попри етнічно-національні спільноти. Ось кілька прикладів такої творчості: література “руської галицької нації” під опікою греко-католицької церкви до 1848 року; література т.зв. фракції “старорусинів” після 1848 року (знову-таки найтіснішим чином пов’язана з консервативними середовищами ГКЦ); література фольклористично-краєзнавчого забарвлення німецькою і польською мовами, що поставала в першій половині XIX ст. і була адресована саме до такої “уявленої спільноти”, як “галицька нація”; дещо інше за природою, але схоже за наміром літературне змальовування Галичини як літературної вітчизни “нації галичан” (як-от у німецькій творчості Леопольда фон Захер-Мазоха). Серед трохи пізніших прикладів ретроспективних ідеалізованих описів коронним, поза сумнівом, є уявна Галичина Йозефа Рота як край ненаціоналістичний par exellence.
Правда також, що література такого типу, по-перше, ані якісно (за винятком хіба що творчості Захер-Мазоха; Рот, попри його статус автора “світової літератури”, не вміщається в окреслені часові рамки), ані кількісно не була такою впливовою, щоб істотно позначитися на статусі чи становленні кожної з національних літератур у Галичині. До того ж, ця література міцно вкорінена в певних періодах галицької історії (майже всуціль є феноменом першої половини XIX ст., натомість пізніше з’являється спорадично), так що її можна трактувати радше як прикмету свого часу.
Втім, я й не маю наміру зводити увесь масив тієї літературної “продукції”, що є предметом моїх міркувань про “історію галицької літератури”, лише до вказаних прикладів, залишаючи поза увагою багатовимірність цієї літератури, в тому числі й те, що неявне, позасвідоме чи структурно значуще.*
____________________________________
* А відтак постає виправдане питання: чи й справді було колись щось таке, як окрема, своєрідна, більш-менш виразна “галицька література”, “галицька літературна культура” – не лише як пост-модерний, творений postfactum концепт? Не лише як культурологічна утопія, що покликана вмовляти сучасникам якісь уявлення, якісь сфабриковані речі, але як – бодай наближено адекватна – картина, хай не конче тоді усвідомлюваної, але доволі намацальної і переконливої “реальності”?
Або інакше: в разі, якщо “галицька літературна культура” таки є конструктом, то неодмінно слід збагнути, навіщо робляться спроби такого конструювання? І чому воно відбувається тепер?
2
Мені йдеться про літературну продукцію, що поставала на цій території в 1772-1918 роках п’ятьма мовами: польською, німецькою, (русько-) українською, гебрейською та їдиш, якщо перелічувати за кількісним обсягом.
Отож, заголовне питання тут можна б поставити і так: чи існує цілісна і зв’язна “галицька література”, не обмежена визначеннями національної творчості і не окреслювана просто як “література з Галичини і про Галичину”? Або ж: чи кожний літературний твір “з Галичини і про Галичину” конче і відразу стає фактом “галицької літератури”? І навпаки: чи “галицька література” – це просто сума, тільки множина “літератур з Галичини, про Галичину”, чи існують інші ознаки зв’язності? І чи можливо, за умови переконливих аргументів на користь цілісної “галицької літератури”, організувати матеріал до неї так, щоб він давав змогу укласти її зв’язну “історію”? Іншими словами, чи виявляться віднайдені ознаки спільності “історичними”, тобто історично змінними? У цьому випадку йдеться, звісно, про історію з власною логікою, а не про суму історій окремих літератур (що є абсурдним, адже питома логіка “національної” літератури передбачає окрему, специфічну історичну реальність).
3
Гадаю, мій інтерес до теми постає з давнього відчуття пізнавального дискомфорту. Цей дискомфорт з’являється в дуже чітких, добре впізнаваних ситуаціях, а саме тоді, коли доводиться стикатися з літературним життям давньої, підавстрійської (а ще міжвоєнної) Галичини. Це переживання можна окреслити як своєрідний недосит чи дуже специфічний конфуз, спричинений неостаточною певністю в орієнтації.
Йдеться про відчуття виразної недостатності, недоспроможності історичної уяви, коли пробуєш подумки відтворити цілість того, що діялось. До того ж, ця прогалина чи радше відчуття певного паралічу двоїсте: воно з’являється і тоді, коли заходить мова про котрусь з національних літератур, представлених свого часу в Галичині, і – передусім і ще набагато більше – коли йдеться про літературне життя Галичини загалом. Відчувається, що чогось бракує, чогось істотного, без чого розуміння є неповним, а тому непевним. Є начебто достатньо окремих складових, але немає доброго розуміння того, що з ними – і між ними – відбувається. Ніби бракує єднальної тканини, елемента (“елемента” в первинному значенні, що з грецької означає “стихія”), який би надавав усьому цьому обрамлення, внутрішньої логіки, ознак власне матерії, процесу, а не нагромадження чи навіть послідовного нанизування не до кінця ясно як пов’язаних явищ. Враження таке, ніби споглядаєш оперну виставу крізь грубе скло: і обличчя дійових осіб начебто впізнавані, і історичні костюми допасовані більш-менш вдало, і жести цілком адекватні, і міміка не вибивається понад окрес зрозумілого, і навіть короткий опис дії в програмці поданий, – але співу в його первинному аранжуванні, музики з її контрапунктом геть не чутно. Тому виникає непереборна охота розбити скло і насолоджуватись мистецтвом.
Ця трудність, річ ясна, є не тільки специфічною проблемою історії “галицької літератури”, а сутньою проблемою будь-якої історії. Історія-бо завжди намагається продертися крізь товщу часової віддалі до “живої тканини життя”, навіть якщо це життя літературне і літератури. Талант історика віддавна вимірюється тим, наскільки йому вдасться створити оте “відчуття присутності”, викликати враження добре впорядкованої, зрозумілої і переконливої цілості. При тому що віддавна існує засадничий методологічний сумнів: чи не є уявлення про “живу тканину життя” однією з головних перешкод, а не тільки ідеалом доброї історіографії?
Втім, для історії “галицької літератури” ця трудність притаманна особливо великою мірою – саме через невизначеність її предмета, неокресленість того, чим, властиво, є (чи має бути) ця “галицька література”. Тому виразно подати предмет – зробити пів справи. А перед тим ще й слід запитати себе, чи взагалі є підстава “множити сутності”, виокремлювати нову ділянку досліджень, тим паче коли немає згоди не просто щодо того, чим вона є, а й чи є вона взагалі? Стосовно цього певності не маю, інакше назву розвідки обрав би іншу, не таку запитальну. Але замислитись над можливістю такого предмета, напевно, варто. Поставлене питання може виявитись продуктивним під кожним оглядом. Наприклад, щоб краще уявити собі галицьку культурну реальність як певну систему чи структуру. Навіть якщо ця структура великою мірою сконструйована, то прецікаво поглянути – як саме. Безсумнівним є і збагачення, нюансування схем національних літератур. Багато чого стає зрозумілішим і в схемі української літературної історії. Про те, що часткова, провінційна історія в її реальності може стати доброю протиотрутою проти спокус “великих наративів” (на кшталт національної телеології), і говорити не випадає. Детальне розуміння нуртів історії провінційної літератури не може не збагачувати розуміння і самої провінційної історії, адже література не тільки зазнає впливу “зовнішньої історії”, але й незрідка сама чинить на неї вплив. І нарешті: спроба поміркувати над можливістю такої історії літератури є окремою, самодостатньою і захопливою інтелектуальною пригодою.
Я зупинився на цьому ледь довше і для того, аби наголосити, про що мені не йдеться анітрохи – про профілювання будь-чого і про охоту до інтелектуальної провокації. Цей нарис не є шуканням якогось особливого “галицького духу”, “аури” чи навіть “дистиляту”, не є він апологією “галицької літератури” чи дослідженням літературного регіоналізму. Якщо вдасться знайти трохи інакший підхід до історії галицьких літератур – трохи як до спільної історії, а трохи як до передумови цієї спільності, – вважатиму, що питання в заголовку виправдало себе.
4
Отож, тема "галицької літератури" викликає значні методологічні труднощі. Що мало би лягти в основу такої літератури?
Чи мали би це бути суто літературні, внутрітекстові чинники, як-от існування якоїсь особливої, спільної теми чи кола тем, мотивів, "проблематики", чи інші спеціальні ознаки (скажімо, міметичне відображення "життєвого світу") — одне слово, всього того, що дає підставу називати це "літературою про Галичину"? Чи це мала би бути окрема "літературна спільнота" ? Чи спільна читацька аудиторія (що не є такою вже нісенітницею, — варто згадати опис Франкової лектури з гімназійних часів, що, крім класики, всуціль складався саме з авторів-галичан) ?
А може, основою мали би стати зовнілітературні чинники, наприклад, географічні обставини: походження авторів (саме за цією ознакою кажуть про "літературу з Галичини"); місце публікації творів; залученість авторів до того чи іншого місцевого літературного процесу — така собі "інституційна спільнота" ?
Як спільне підґрунтя можна було б розглядати і т.зв. "зв'язки" між різними "національними" літературами в Галичині (впливи, переклади, літературне посередництво тощо). Таку "спільність" можна зауважувати і в літературних контактах окремих впливових галицьких авторів (метод "контактології").
Серед не таких очевидних речей аналізувати можна й літературну продукцію sub speciae таких складних і суперечливих матерій, як "галицька ідентичність" чи "галицька ментальність". Зрештою, цілком можлива увага і до геть примарних речей, на кшталт "аури", "духу", "атмосфери" тощо. Не беруся відповідати на ці різні можливості; вкажу лише на віддаленість, а незрідка й взаємовиключення методологічних перспектив, які стоять за ними: іманентного і позитивного літературознавства, антропології та історії ідей, компаративістики і контрастивного літературознавства, психології творчості та психоаналітичного літературознавства тощо. Численність і еклектичність не може не бентежити. Тож виправдано постає питання, а чи взагалі можливе за такої множинності підходів продуктивне і — головне — переконливе тлумачення?
Утім наразі буде доречно дещо облишити методологічне питання і, натомість, запитати самого себе — а чим же спричинене моє власне відчуття корисності ракурсу "галицька література"?
5
Не дивина, що головна історична трудність стосується змалювання “цілості” літературного життя в Галичині понад національно 5 чи мовно маркованими сегментами, бо такого зображення – навіть у якомусь загальному зарисі – ніхто досі не зробив. Її не було, правдоподібно, й тому, що в ній не було потреби.
Неважко також помітити, як сильно тяжіє над нами традиція історієписання національних літератур власне як національних.
Не те, щоб “національний” підхід був хибним чи неефективним: просто притаманна йому специфіка заслоняє від погляду ту матерію, про яку мені йдеться, – матерію внутрішньої сукупної доцільності, логіку тих процесів, про які лише можемо фантазувати, чи (і якою мірою) вони були для сучасників чимось самоочевидним, власне “елементом” їхнього культурного переживання і великим контекстом, їхнім життєвим світом, зрозумілим “за замовчуванням”, чи за цим самим замовчуванням ще більше неусвідомлюваним.*
Впадає у вічі, натомість, інша обставина: часткові історії окремих національних літератур у Галичині випрацювані, здавалося би, доволі ретельно. Проте і тут відчувається якась неповнота; ніби ми розглядаємо засушені чи заспиртовані препарати, зібрані і посортовані за чіткою логікою “великої систематики” цих національних культур, але оскільки їх вирвали з їхнього живого оточення і засушили, вони втратили барву і первісний аромат луки, на якій колись квітнули. І тут нічого дивного немає, адже такою є логіка і намір національних літературних історіографій – питання схожого типу розкладати по окремих рубриках: “літературні зв’язки”, “культурні контакти”, “літературний обмін”, “типологічні риси” чи подібне. Окрім того, національні літературні історіографії, здається, не надто зацікавлені в увиразненні якогось спільного контексту і в правдивому оживленні спільності. Понадто це стосується історієписання галицьких літератур, де так відчутний історично успадкований дух національної конкуренції, позначений численними травмами й упередженнями, особливо родом із XIX і XX століть, із доби розквіту новочасних націоналізмів та їх конкуренцій. Втім, не самі лише ідеологічні мотиви впливають на стрункість національних літературних історіографій, а й ті проблеми зв’язної й переконливої оповідності, що змушують вибирати чільні напрями літературного історієписання, полишаючи на узбіччі надмір супутніх, друго- чи третьорядних обставин.
Я маю намір перевернути оптику дотеперішніх національних літературних галичан: саме “супутні обставини”, “контекст за замовчуванням” можуть стати основою для компонування історії “галицької літератури”. Цей погляд має низку евристичних переваг, недоступних для традиційних літературних історіографій, тому такий підхід повинен бути доповняльним до історій національних літератур. Головна його особливість полягає в тому, що він, як на мене, дозволяє поглянути на “галицьку літературу” як на певну реальність не допіру a posteriori, з історичної віддалі, а як на тогочасний синхронний стан і процес.
___________________________________
* Одне з підставових методологічних і “атмосферних” питань у цьому контексті – якою мірою сучасники і самі дійові особи тогочасного літературного життя відчували його як “сцену”, а якою – як окремі “сцени”, не пов’язані із загальнішим задумом, не керовані ширшою “режисурою”, а якою – навіть як антагоністичні (чи, принаймні, конфліктні) дійства
6
Мій концепт спільної “галицької літератури” сформувався під впливом погляду на неї як на функціональну систему, недоступну для розуміння із якихось інших методологічних засад. Тут відкриваються різні дослідницькі перспективи: регіональні – часові і естетичні – модифікації великих періодів історії європейських літератур; формування регіональних “типологічних єдностей” і специфічних видозмін у рамках “великих стилів”; питання спільного “літературного процесу” (що враховує видавців і видавництва, літературну періодику, читацьку аудиторію, користування бібліотеками, влаштовування літературних заходів тощо); літературний обмін і його фермент – перекладачі; “контактологія”; взаємовпливи і взаємні референції в системі “галицької літератури”; звісно, також не останньою чергою питання про вплив “центру” на “літературну периферію” (тим паче, що у випадку Галичини таких “центрів” у різні часи було кілька).
Такий підхід дає можливість здійснити і спробу періодизації “галицької літератури”, що улягає своїй власній логіці, не обов’язково тотожній логікам національних літературних культур.
Найзагальніше, найстисліше визначення могло би звучати так: під “галицькою літературою” у цій розвідці мається на увазі та частина літературної продукції Галичини в часі між 1772 а 1918 роками, яка своїм постанням цілковито зобов’язана зовнішнім, позалітературним обставинам, пов’язаним з існуванням і адміністративно-політичним функціонуванням коронної землі монархії Габсбургів, знаної як Королівство Галичини і Володимири etc., etc.
Є й продовження цього визначення: частина “галицької літератури” постає не внаслідок зовнішніх історичних чинників, а як продукт специфічних міжлітературних зв’язків усередині Галичини, але неодмінно за умови, що до них могло дійти власне лише в умовах історичної Галичини як адміністративного утворення. Іншими словами, логіка динаміки – і ускладнення – цієї літератури в її історії полягає в русі від референційних рамок до системи референцій зі складною структурою.
З цього випливає, що під “Галичиною” я – в цьому випадку – розумію “тверду” адміністративно-організаційну реальність, що збігається з однойменним політичним утвором в окреслених часових і просторових межах.
З територіальним окресленням “Галичини” справа набагато важча, бо воно – особливо на початках – часто мінялося (“Західна Галичина” з’явилася щойно після III поділу Речі Посполитої, а потім увійшла до складу Галичини загалом; ще складніша справа з Краковом, який щойно 1849 року остаточно увійшов до складу Галичини; подібно було і з Буковиною, яка допіру 1849 року виокремилася в окрему коронну землю). До того ж, сама сутність того, що ми сьогодні розуміємо як специфіку галицької літературної ситуації, тобто багатокультурність і багатомовність, була майже всуціль явищем власне Східної Галичини, в той час як у Західній майже неподільно панувала польська одномовність. Втім, і таке суворо позитивістичне визначення “галицької літератури”, яке я обрав, і сама, зрештою, амбіція накреслити її контури поза якимись іншими обставинами, крім структурних, перетворює й саму ознаку багатокультурності на другорядну, але дозволяє зупинитися на питанні, що не було би можливе без таких рамок.
Випереджуючи закид вульгарного соціологізму (мовляв, не вільно таку тонку матерію, як література, аж так суворо і безумовно прив’язувати – а тим паче узалежнювати – від позалітературних явищ), мушу наголосити на такому:
— далеко не всі літературні витвори з Галичини є “галицькою літературою”, адже існувало чимало творів, що не були узалежнені від існування або неіснування Галичини;
— “галицьку літературу” слід розуміти як похідну від “Галичини”, а не від “галицькості”, бо це відчутно різні речі;
— стосовно обтинання історії “галицької літератури” моментом, коли припинила існування адміністративна формація, – так, ця зупинка є досить штучною, але якщо дотримуватись прийнятого методу, то в завершенні габсбурзької Галичини слід визнати і кінець тієї структурної парадигми, про яку цілий час ітиметься. Окрім того, та “Галичина”, яка функціонувала після 1918 року, вже не була тією, що перед тим. Вважаю, що в цей момент “галицька література” набуває цілком іншої якості, а відтак її “історія” вже не є тією самою, бо відтепер вона стосується саме “галицькості” літератури, а не “галицької літератури”, – історія теж, річ ясна, захоплива, але вже інша історія. Безумовно, ця “галицькість” виникла і акумулювалася в часі габсбурзької Галичини, і згодом заіснувала вже як уявний світ окремо від “Галичини” (тим паче, що офіційно це окреслення підпало під репресії), але ця історія вимагає інших методологічних засад та аналітичних інструментів.
7
Слід сказати дещо про теорії, які так чи інакше наближали мене до мого визначення.
Визнаючи їх за важливі, вважаю заразом за потрібне зупинитися як на тому, в чому вони придалися мені, так і на тому, чому не надаються до моєї теорії в їхній зв’язності і логіці.
Галичанство. Вже наприкінці XIX ст. (а подекуди набагато раніше: варто згадати бодай дискусії в польських літературних колах після Листопадового повстання) і в українських, і в польських дискурсах усталився топос зневажливо-іронічної оцінки галичанства. Зрозуміло, що вона була безпосередньо пов’язана з ідеологічними постулатами відповідних новочасних націоналізмів, які, по-перше, висували тезу надрегіональної єдності нації як єдиної мовно-культурної спільноти. Тому будь-який партикуляризм в межах такого світогляду розглядався як незаперечна зрада “національної справи”. По-друге, власне означення галичанства асоціювалося з цілком певним, історично закоріненим в Галичині сервільно-лояльним ставленням до дому Габсбургів, що означало теж відмову від “національних проектів” на користь визнання галицької відрубності. Тим-то галичанство ще задовго до розпаду цісарства наражалося на гострі ідеологічні атаки з боку націоналістичних таборів (згадаймо хоч би Франкові сатири “рутенства” чи позитивістичну сатиру Яна Ляма, чи “молодопольську” іронію Боя-Желенського). Тим-то природно, що таке критично-іронічне ставлення до галичанства як до перешкоди і зради національної телеології перетривало і в міжвоєнній польській Другій Республіці, коли інтенсивно творилися схеми історії польської літератури як національної. Окреслення “Галичина” зникло з офіційного політико-адміністративного ужитку як неприємна колоніальна пам’ять по поділах. Літературну активність польською мовою на території Галичини відтак прилаштовували до логіки єдиного національного наративу. Дуже схожі процеси – попри те, що в Галичині не вдалося утвердити української державності – відбувалися і в українській літературній історіографії (наприклад, у Єфремова чи Зерова).
Літературні провінції. Наприкінці 20-х – у 30-х роках XX ст. у цілій Європі набула поширення теорія літературної провінції. Ця концепція, народжена в міжвоєнній Німеччині, мала неабияку популярність і в тогочасній польській літературній критиці. З огляду на час неважко припустити, що ця теорія була наслідком проблематизації окреслення меж і особливостей національних літератур в Європі внаслідок політичних та ідеологічних змін після Першої світової війни. Не дивно, що парадигма літературних провінцій виявилася такою придатною і в Польщі міжвоєнного двадцятиліття. Аж надто різні культурні спадки по різних займанщинах, численні “національні меншини” з їхніми мовами і літературними традиціями вимагали хоч якоїсь загальнішої теорії. Однією з таких літературних провінцій фігурувала і “Галичина” (хоч назва була офіційно репресована і ніде не вживана, але в такій царині, як історія літератури – хоч і з виразно негативними конотаційній – таки толерована). Варто, проте, наголосити на головній особливості теорії й критики літератури з-під знаку літературних провінцій: цю парадигму застосовували лише до явищ сучасного літературного процесу, але ніколи до історії літератури. Можна було, скажімо, трактувати творчість Бруно Шульца як феномен галицької провінції сучасної Польщі з ментальними і міметичними рештками колишнього життєвого світу, але ніколи не спало би на думку концептуалізувати галицьку частку польської літератури з давньої Галичини як щось окреме від загального русла і великих тенденцій національної польської літератури.
Втім, навіть не ця обставина робить теорію літературних провінцій непридатною для того виокремлення “галицької літератури”, про яке ходить тут. Не вдаючись в історичні екскурси і теоретичні тонкощі, скажу відразу найголовніше для нашого сьогоднішнього контексту: навіть переглянута, модернізована, де- і переконструйована ця теорія не задовольняє вимог історії “галицької літератури”, бо не проблематизує, а абсолютизує і онтологізує засадничу опозицію: “центр – провінція”.
Креси. Через подібні методологічні – не кажучи вже про ідеологічні – міркування немає якоїсь особливої користі (для потреб тієї окреслюваної тут історії літератури) і в інтелектуальних надбаннях польської теорії кресів, що – хоч і визнає багатокультурність чи принаймні зустріч культур як одну з підставових ознак – є передусім усе-таки аксіологічною. Початково парадигма кресів (яка, до речі, є історично вельми мінливою) завсім не включала Галичини, але після Другої світової війни, після драматичних примусових депортацій поляків зі Східної Галичини, відбулася конвергенція.
Теорія кресів у її різних модерних постатях – і ліберальних, і консервативних, і ревізіоністичних – є, крім всього, виразно новішою, ніж літературна продукція і літературне життя, про які мені йдеться, вона є вислідом т.зв. “зверненої до минулого утопії”, конструктом вигаданої дійсності. Мені ж залежить на тому, щоб запропонувати – хоча й теж конструкт – але такий, який би спирався на якомога емпатичніше ставлення до природи самого предмета – “галицької літератури”. Йдеться не лише про якомога “адекватніший”, але й – наскільки це взагалі можливо – ідеологічно незаангажований конструкт.
Так само мало придатною, хоча вже з інших підстав, виявляється і, так би мовити, “позитивне” переосмислення поняття кресів серед повоєнної ліберальної польської інтелігенції – в поняття культурного пограниччя. Головним чином тому, що “пограниччя” підставово не має власної “історії”, а є периферією інших, “головніших” історій.
Малі вітчизни. Аби закінчити з оглядом польських літературно-критичних парадигм, слід згадати і значне й вагоме поняття малих вітчизн (або приватних вітчизн), що опанувало літературну теорію у 90-х роках. Уже з самої назви зрозуміло, чому вона не може бути підложжям “історії галицької літератури”. До розуміння малих вітчизн було два найзначніших підходи: один звертався до втрачених внаслідок історичних катаклізмів приватних вітчизн і безповоротно втрачених “життєвих світів”. Чи не найпоказовішою з такого типу літератури є значна і кількісно, і якісно т.зв. “галицька школа” в польській літературі 1960-1980-х років. Вона спирається винятково на естетичну реконструкцію давно минулого життєвого світу, тобто є естетичним фактом представлення минулого, завершеного, історичного, неповторного і безповоротно втраченого. Основний тон цього напряму – ностальгійний.
Іншою є література малих вітчизн (хоч теж перейнята реконструкцією минулого життєвого світу, але) на просторах географічно не втрачених, а, навпаки, “набутих” – як-от сповнена замилування і визнання відбудова колишніх німецьких культурних ландшафтів з матеріальних решток.
Так чи інакше, література малих вітчизн завжди є зустріччю із втраченим задля теперішнього. Тим-то і методології, породжені її критикою, не придатні до такого суто історико-літературного завдання, як пропонована тут “історія галицької літератури”.
Теорії мультикультуралізму. Про причини, чому мультикультуралізм – велика і інтелектуально надзвичайно впливова парадигма, що почала складатися в 70-х роках і запанувала у 80-90-х, – теж не може вдовольняти як адекватна концепція, я щойно згадував. Не має пожитку в нашому випадку і з широкої критики мультикультуралізму як наївно ліберального поняття, яка супроводжувала його мало не від початку. У випадку з літературною продукцією підавстрійської Галичини мультикультуралізм, щоправда, хоч і став одним із найпоширеніших загальників, але досі не зрозуміло, чи він більше з’ясував, чи затемнив суть справи. Бо апологети мультикультуралізму, постулюючи факт “продуктивного співіснування” різних культур і літератур на території давньої Галичини, не завдавали собі клопоту перейнятися відповіддю на питання, як саме вони співіснували. До того ж, зараз з історичної відстані вже трохи легше оцінити мультикультуралізм як власне не лише ідеологічно, але й історично закорінену парадигму, що саме тепер зазнає чималих випробувань реальністю. Намір мультикультуралізму шляхетний і слушний – протиставити небезпекам конфронтації культурних націоналізмів бачення ширшого, спільного контексту. Однак власне через переважання ідеологічної компоненти над методологічною він так само виявляється геть непридатним для евристичного оформлення “історії галицької літератури”.
Літературний ландшафт. У 80-х роках, передусім у Німеччині й Австрії, набула поширення теорія літературного ландшафту (або спільного літературного ландшафту), свідома вад багатокультурного апологетизму і тому дуже цікава. Цей підхід німецькомовні дослідники – а за ними і польські літературознавці та історики літератури – застосовували, серед іншого, і для того, аби концептуалізувати те, що діялося в різних літературах підавстрійської Галичини, а також обмін поміж цими літературами. Парадигма літературного ландшафту могла би запропонувати непогану оптику літературної історії Галичини, якби передбачала історичний методологічний інструментарій. Натомість сама метафора “ландшафту”, вельми приваблива своєю ідеологічною ненастирливістю і відкритістю, за своєю внутрішньою логікою не дає будувати цілісні історичні конструкції, але при тому пропонує низку цілком вартісних окремих причинків, які неодмінно слід брати до уваги кожному історикові літератури. Ця метафора двоїста: з одного боку, зрозуміло, що “ландшафт” не є простою послідовністю непов’язаних між собою компонентів, а якраз певною характерною цілістю, поєднаною – окрім як візуально – ще й внутрішніми біологічними зв’язками; вони не завжди очевидні, але завжди і безумовно лежать в основі нашого знання про природу ландшафтів. З іншого боку, саме візуальне в сприйнятті ландшафту дозволяє обмежитися його змалюванням без втрати відчуття цілості. Є ще одна двоїстість, пов’язана з літературним ландшафтом: його-бо можна розуміти і як споглядання галицької літературної сцени з точки зору нашого сьогодення, себто як “завершений краєвид”, але і як гадану оптику протагоністів тогочасного літературного процесу. У першому випадку, відтак, матимемо справу з цікавою метафорою, чия перевага полягає головно у відмові від ієрархічних акцентів, але зовсім позбавлена історичності. У другому ж ця метафоричність, як на мене, ще більша, бо постулює, нібито всі учасники тогочасних літературних процесів мали би постійно мати перед очима літературну продукцію колег, а це далеко не завжди так було. Тому-то, як на мене, ця цілком симпатична парадигма не може бути підставою літературної історіографії.
Літературна вітчизна. Приблизно з того самого часу і, до речі, з тих самих дослідницьких середовищ, що й концепція “спільного літературного ландшафту”, походить парадигма літературної вітчизни у стосунку до літературної продукції з Галичини. Передумовою такого окреслення є те, що формування того чи іншого автора відбувалося саме в цьому краї, а відтак позначилося на його світогляді і творчості. Другорядним при цьому залишається, чи жив цей автор в Галичині, чи виїхав з неї; визначальним, натомість, – якою мірою він сам розумів себе як письменника “родом з Галичини” власне не так у біографічному, як радше у творчому сенсі. Однак таке усвідомлення можливо якось довести, лише якщо тематизувати Галичину в літературних творах, бо інакше факт літературної вітчизни залишається доволі, сказати б, “довільним”. Різносторонній опис літературної вітчизни підказує, що ця перспектива, безумовно, є дуже продуктивною для з’ясування ознак належності до “галицької літератури”, зате й з’являється більше обмежень, ніж свободи. Тому застосування цієї парадигми може бути плідним лише для низки чітко визначених авторів. Гадаю, ідею літературної вітчизни можна інтегрувати до схеми “історії галицької літератури” як часткову, але далеко не центральну ознаку.
Життєвий світ. До ідеологічно нейтральних і евристично привабливих концептів належить теж погляд на галицький життєвий світ як на єднальну тканину, спільний знаменник “галицької літератури” (Моріс Чакі). За цим поглядом, “галицькою” література стає тільки тоді, коли відбиває і тематизує відповідний життєвий світ. А позаяк цей життєвий світ і був спільним, це полегшує справу наднаціонального, надмовного уявлення про галицьку літературу. Натомість для “історії” галицької літератури, про яку мені йдеться, такий підхід виявиться вельми обмеженим, бо постулює необхідність відповідного літературного міметизму, залишаючи поза увагою обставини виникнення певних “галицьких” типів літературної продукції. Щоб увиразнити, що я маю на увазі, наведу один приклад: в Русалці Дністровій годі дошукатися зображення тогочасного галицького життєвого світу. Натомість ледве чи хтось поважно візьметься заперечувати, що за обставинами постання ця література украй “галицька”.
Ці підходи є гетерогенні і не тримаються жодного іншого принципу, окрім уже окресленого найзагальнішого: обставини, що їх описують, не могли би статися, якби не зовнішня рамка габсбурзької Галичини. Тут ми знайдемо і накопичення тематичної літератури, і формування дискурсу (Галичини після її “засвоєння” в австрійській літературі), і вплив інституцій (преса, театр, вільномулярські середовища, університет, Оссолінеум), і вплив політичних обставин на формування типологічно подібних груп літературної продукції (лоялістично-просвітницьке письменство), і вплив ширших політичних контекстів на регіональну специфіку перебігу “великих західних стилів” (типово бідермаєрівський, фольклористичний, багатокультурний романтизм у Львові), і специфіку зміщення акцентів унаслідок політичних змін у монархії (“другий” польський романтизм, революційний; українське москвофільство як специфічно галицьке явище), і окремі постаті як типово галицькі продукти (Олександр Фредро), і посередницький елемент, яким були галицькі німецькомовні асимільовані єврейські автори і перекладачі, і опис галицьких реалій, які ставали все більшою мірою літературними топосами (як у великій реалістичній традиції Леопольда фон Захер-Мазоха, Карла-Еміля Францоза чи Івана Франка), запозичення жанрів у системі габсбурзького культурного трансферу (сатира віденської провенієнції, газетний фельєтон), і роль німецькомовної літератури галицьких євреїв, що емігрували в “широкий світ”, і такі синтетично-універсальні “галицькі” постаті, як Тадеуш Ріттнер, і взаємовпливи між краківською “Молодою Польщею” і львівськими “молодомузівцями”, і окремі факти “контактології” – словом, усього потрохи.
Натомість я свідомо волію не зачіпати тонших, важче окреслюваних матерій – скажімо, переклад більше чи менше усвідомлюваних елементів галицької тотожності літературними засобами. І “галицька мова” тут є ще найпростішою складовою. Така тотожність накопичується довго, її вияви (як чогось самоочевидного) важко ословити. Найчастіше така “тотожність” є не колекцією певних ототожнень і поглядів, а інтуїтивним відчуттям, якимсь умовним консенсусом, що, до того ж, має як більш-менш постійне “тверде ядро”, так і знову й знову “переписувані”, “передомовлювані” – під впливом зовнішньої дійсності – поля. Окрім того, ідентичність постійно розвивається, доповнюється новими складовими, вона динамічна. До того ж, істотні її частини мають властивість побутувати як стереотипи і міфи. Всі вони помітніше чи непомітніше вливаються до тканини літератури – але їх аналіз є вже зовсім іншою справою.
“Галицька література” – це та частина письменства галицьких літератур, яка не могла би постати і існування якої немислиме без австрійської Галичини як політико-адміністративного, культурного і в кожному сенсі іншого утвору. Може видатись, що таке визначення і трактування предмета є надто вузьким. Однак може бути й навпаки – зашироким: просто-таки незмірно зашироким. Якщо міркувати від зворотного, без Галичини не було б: демаргіналізації руських священичих греко-католицьких середовищ, германізаційної асиміляції євреїв, москвофільства, революції 1848 року, взагалі новочасного німецького культурного елемента – і це тільки дещиця. Радше слід остерігатися надто широкого окреслення, ніж боятися, що запропоноване виявиться завузьким.
Що виправдовує, натомість, оцю начебто місткість визначення, а заразом розмитість конкретики, так це розуміння того, що таке визначення і покликане, і може за своєю природою бути не більше, ніж рамкою, мінімальним спільним знаменником для цілої низки доволі різнорідних естетичних явищ, у кращому разі передумовою, але аж ніяк не вичерпною відповіддю. Не більше – але й не менше: бо з огляду евристичного, з міркувань структурних така містка, хай навіть надто загальна формула є вкрай необхідною – передусім для певності, що таки є спільна ознака, яку можна назвати підложжям уявлення про “галицьку літературу”.
Амбіція цієї історії “галицької літератури” заходить, утім, іще далі. Бо йдеться не лише про загальний вплив цієї зовнішньої рамки, а й про те, щоб з’ясувати, як на “галицькій літературі” позначилися внутрішні взаємостосунки окремих її складових за умови існування такого “гіперконтексту”. Від історії “звичайних” міжлітературних зв’язків цей підхід відрізняє те, що він зважає передусім на ті літературні реакції, що спричинені саме функціонуванням усередині цього специфічного австрійсько-галицького світу. Випускаючи цей аспект, важко пояснити, чому власне частки літературної продукції мають укладатися в якусь спільну літературу. З іншого боку, це означає, що є частки, компоненти, елементи, може, навіть цілі періоди окремих літератур з Галичини, котрі не вкладаються в “галицьку літературу”, не є явищами її історії. Себто “галицька література” – далеко не механічна сума усіх літературних явищ усіх літературних середовищ на цій території впродовж окресленого часу. За обсягом вона, відтак, стає значно меншою, зате за структурою незмірно складнішою.
Саме складність і різнорідність структури може викликати сумнів, чи не є обрана формула надто механістичною, надто, сказати б, вульгарно-матеріалістичною. Дискусія про істотність зовнішніх чинників для літератури виникла не сьогодні і остаточної відповіді на неї, зрозуміла річ, бути не може. Однак у випадку з Галичиною є вагомі підстави вважати, що саме зовнішні, позалітературні обставини мали для формування і для власне “історії” цієї літератури особливо вагоме значення. Для розуміння інтимних літературних процесів ці обставини є просто-таки конечними.
Ось кілька аргументів на підтвердження цієї тези.
Далеко не щодня постає радикально нова територіальна реальність. А Галичина такою була. Цілком нове, небувале, штучне з будь-якого погляду, окрім політичного, окреслення територіальних меж на тлі одночасно відчутної ізоляції. Власне ця динаміка взаємопідсилення двох чинників: виривання з традиційних контекстів, відрізання від традиційних, усталених зв’язків і небувала раніше ізоляція на тлі виразно окресленої географії – особливо спричинилася до відчуття всуціль нової формації. Ця формація, своєю чергою, вимагала нової ідентичності. А всяка ідентичність, породжена “штучним” утвором, особливо залежна від своєї основи і реагує навіть на найменші зміни в ній. До того ж це відбувається вже в новочасній добі, коли постання нових історично-культурних провінцій не є чимось аж надто самоочевидним і історичні регіони в Європі давно склалися. Нове, беззастережне членування території, коли рвуться давні і налагоджуються нові зв’язки – це далеко не буденне явище і геть сенсаційне.
Тим-то вже саме постання такої територіальної окремішності слід вважати чинником у тому числі історично-літературним. Справді, саме територіальне виникнення “Галичини” спричинило – посеред десятків інших, не менш важливих наслідків – виокремлення і пізніше усталення галицького “життєвого світу” як особливого, що витворює спільний світ реалій, пов’язань і переживань. Цей “життєвий світ”, до слова кажучи, є одним із найвагоміших і найстійкіших елементів “галицької літератури” впродовж цілого її тривання. Попри те, що він цілком реально впливав на творців цієї літератури, їхній світогляд і світовідчуття, цей “життєвий світ” був невичерпною спільною системою референцій і палітрою для літературного мімезису.
Із цим відчуванням “життєвого світу” як свого власного тісно пов’язане відчуття належності до якоїсь “літературної вітчизни”. Очевидно, відчуття належності до території як місця, де розгортається неповторний краєвид як феномен натури, цілком порівняльне з усвідомленням належності до “життєвого світу” як феномена культури. Горизонтальна площина тут є місцем вертикальних стосунків. “Галицька література” – це почасти і наслідок свідомої причетності (чи радше саме належності) до “літературної вітчизни”. Почасти, але далеко не завжди: адже на “вітчизну” ще треба “заробити”. Зовсім не всі автори, чиї твори ми, не вагаючись, зараховуємо до явищ “галицької літератури”, мали в Галичині свою “літературну вітчизну”.
Майже всі найголовніші періоди галицької історії безпосередньо пов’язані з історією монархії Габсбургів (серед показових винятків можна назвати, скажімо, “рабацію” 1846 року, яка, хоч і не була подією загальноавстрійського масштабу, все ж мала величезне, становче значення для самої галицької історії). Майже кожен такий період спричиняли події, що мали вплив далеко не лише в галицьких межах. Характер цих періодів водночас посутньо позначився на перебігу “галицької літератури”. Залежність галицької історії від австрійської безпосередня і майже абсолютна. Іноді її вплив на умови літератури в Галичині був настільки визначальним, що просто-таки маркував початок чи завершення цілих літературних епох: варто бодай згадати наполеонівські виправи, цілу констеляцію бідермаєру, Весну Народів 1848 року, утворення дуалістичної монархії тощо. Тому не буде анітрохи недоречним чи неадекватним послуговуватись – для вироблення початкової періодизації історії “галицької літератури” – явищами саме історичними; в кожному разі, для сукупної “галицької літератури” немає жодного власного, іманентного явища, яке виявилося би настільки вагомим, аби стати епохальним у цьому сенсі: “галицька література” неодмінно є реакцією на галицьку історію. І звісно ж, пишучи історію такої літератури, слід повсякчас мати на увазі регіональну специфіку кожного загальнішого літературного явища: чи то періоду, чи то стилю, чи то жанру.
Кілька слів про тип цієї “історії”. Передусім вона є однією з можливих історій – a history (англ.), eine Geschichte (нім.). Це тим паче слід наголосити, адже українська історіографічна традиція наче умисне складалася так, щоб викликати в читача враження, що йдеться власне про єдину, остаточну, неспростовну історію – the history, die Geschichte.
Запропонована тут історія є (навіть за умови істотних самообмежень) все одно дуже дірчастою, пористою, аж ніяк не суцільною побудовою. Особливістю її викладу є те, що я більше наголошую в ній на аспектах, які, схоже, менше знані сучасному українському читачеві, і радше оминаю говорити про речі добре знані: це передусім стосується історії української літератури. Але навіть поза самообмеженнями я дозволю собі, хоч і неоднорідно за стислістю і обсягом, говорити про різні літературні феномени з різних епох. Мені-бо йдеться не так про систематичний (хай і стислий) виклад “історії”, як радше про нарис різних її “можливостей”. Тим-то звернення до літературної конкретики слугує передусім для ілюстрації тез цієї можливої “історії”. Крім того, я спробую окреслити умовні періоди “галицької літератури”, які вдалося виокремити і які, до речі, далеко не завжди збігаються з традиційними чи й не зовсім традиційними періодизаціями окремих національних літератур-учасниць “літератури галицької”.
Таким чином структурний аналіз можна спробувати поєднати з певними періодизаційними пропозиціями. І в одному, і в другому випадку я, зрозуміло, свідомий неповноти і фрагментарності викладу. Історій галицької літератури може бути багато, так само як і “галицьких літератур”. Мені йдеться про мою “галицьку літературу”, саме в лапках, і саме в тому сенсі, що я тут їй надаю. Тому від самого початку я прагну виразно показати, що моя сьогоднішня “галицька література” не є галицькою літературою загалом або якось інакше.
Що ж тоді є власне “галицьким” у цій історії? Це поєднання загальної історичної рамки і неповторного галицького наповнення, їх унікальної констеляції. І, ясна річ, індивідуальність авторів, про яких ітиметься. Коли взяти все разом – тоді історія “галицької літератури” готова.
[на основі Лекції пам'яті Соломії Павличко (2005), опублікованій в збірнику статей: «Історії літератури» (Центр гуманітарних досліджень Львівського національного університету імені Івана Франка. ― К.: Смолоскип; Л.: Літопис, 2010)]
Закінчення ― ТУТ
20.11.2013