Пізня осінь – першорядний анатом міст. В той не такий вже тривалий проміжок, коли зникає будь-яка поверхова єднальна тканина, чи то рослинність, чи листя, чи сніг, коли никне і злазить будь-яка шкіра, зелена, жовта, чи біла, листопад розбирає позірну суцільність міського тіла, гадану його цілісність, його уявну, уроєну єдність на окреміші, дрібніші складники, на члени і частки різного походження і призначення. В такий спосіб уявнює те, що досі було приховане уявним, про що переважно не пам’ятаєш, бо волієш забути: власну нецілісність і складеність.
Листопад виявляє неоднорідність, виокремлює не так зв’язки́, як зв’я́зки, не так пов’язаності, як прив’язі, оголює суглоби, відгортає сухожилля. Пізня осінь – холодний морґ мокрих міських тканин, сховище зрізів, вмістилище взірців і відхилень, перелік перетинок і перетинів. Анатомічний театр і заодно анатомічний музей цілого минулого року.
Так мені велося з Княгинином, куди ми з Мамою вирушали щонайвище раз на рік, у цей власне час, на тамтешній цвинтар. Інших причин бувати на Княгинині тоді ще в мене не було.
Княгинин був невидним з Середмістя острівцем на околиці тісного міського скупчення. Не зауважуваний решту року, якби не давав про себе здалека знати високими виробничими коминами і раз-по-раз відчутними випарами браги. Можна було прожити ціле життя в місті і не відкрити, що він десь приховано існує.
Місто, навіть невелике, ніколи не є суцільною цілістю (на єдність його перетворює суто прагнення і пожадання суті), а розсипом згромаджених довкола середмістя окремих осередків, колишніх колоній і комун, воль, вульок і хутірців, палацових маєтків і плантацій, фільварків і факторій, поглинутих сіл, полишених пасовищ і покинутих пасік, забудованих ланів, що досі зберігають свої первинні обриси, витіснених вілл, вирубаних гаїв, викорчуваних лісів і випражених дубрав, відгороджених загород, відвойованих у водойми ріней, захоплених монастирських садів, засипаних і перетворених на площі ставів, приєднаних парохій, присілків, пізніших передмість. Була німецька колонія, а була колонія Княгинин.
Зазвичай від Княгинина було видно тільки випуклий виступ заокругленого конструктивістського будинку, колишнього народного дому цієї комуни, пізніше комуністичного кіна. То був передній край Княгинина з боку великої і давньої вулиці, його перша прикмета, для багатьох основна ознака, сам початок з цього боку. І тільки пізньої осені, коли ми вглиблювалися в дільницю, виявлялося, що він доволі великий.
Вкоренився він у цьому місці дуже давно, але розрісся по-справжньому допіру довкола промислової ґуральні. Ще донедавна вона насичувала мінке міське повітря п’янкими пахощами похмілля, меляси і меду, безсоромного бродіння. Впродовж року вони доволі дошкуляли, але в осінні холоди від них робилося тепліше в грудях, дихання здавалося безкоштовним і безкарним бенкетом.
Колись Княгинин був окремою парохією, досі мав свою церкву і цвинтарик. Там був похований Макогон. Саме до нього ми з Мамою того дня вибралися. Його гріб прикрашав прикметний кам’яний вишиваний рушник, ніби недбало, зате застигло накинутий на сіру стелу і дбайливо викладений кісточками мозаїки. Небо над Княгинином складалося з непорушних чорних коминів з м’якими шапками білої пахучої пари і величезних неспокійних і галасливих воронячих зграй. Їх чорні значки і окреслені траєкторії чинили з небес відкриту, ніколи не довершену, рухливу і тривожну партитуру.
Мені там було, однак, дуже добре. Давність Княгинина, його будинків і садів, церкви і цвинтаря встановлювала спорідненість із внутрішніми просторами нашого помешкання. Давність була спільним знаменником і запорукою зрозумілості. Його відособленість від решти міста нагадувала спосіб нашого життя.
Далеко в передчасних потемках можна було відгадати відлуння діяльної залізниці. Здається, ґуральня мала свій власний тор, своє залізне відгалуження, що вело в глибини підприємства. Оголеність торів, самотність стовпів, приреченість простору, невизначеність напрямів і намірів. За високими парканами ще ледве виднілися брунатні чубки високих гір кубинського тростинного цукру. Міста не було й сліду.
Пізня осінь в нашій родині була часом не так умиральним, як поминальним і пам’ятниковим. Листопадовими місцями були присадкуватий будинок у стилі цісарства на стрільчастому зімкненні двох вулиць, де під гугніння кахляних печей платилося за комунальні послуги через вирізані у склі віконця, так званий круглий магазин, розлогий, пізніше знесений будинок страхового товариства Ганза, і осамотілий серед високих кам’яниць партеровий будиночок з колонкою посеред сусіднього подвір’я.
В листопаді каменярі і теслі переносилися знадвору, з відкритих подвір, до внутрішніх критих робітень. Пізньої осені ми вигадали майстра Пе і його жінку. Вигадали сігомак, на якому вони мали пересуватися, і винайшли крещендо, на якому ганяли помешканням ми.
Пан Цок був невигаданий і вельми вигадливий. Попри неправдоподібну кумедність його прізвища, попри ґротескову збіжність звучання його імені з підставовими звуками його роботи, воно було справжнім. Пан Цок був майстер-каменяр, він витесував важкі надмогильні камені, різьбив скорботні фігури і виковував камінні хрести, карбував непроминальні написи на чорних ґранітних таблицях з ґранатовими прожилками, рив заглибини в білому мармурі. Його кам’яні ангели здавалися летючими, а їхні крила лягали лагідніше за опале листя.
Він був невеличкий і зґрабний, як цизорик, сухенький, як свіжо загострений креслярський олівець, а риси лиця мав тонкі і точні, ніби найдрібніший каменярський молоточок. Мову мав вишукану, але влучну. В ті тижні він якраз виготовляв плиту для наших.
Одного темного, тяжкого і вогкого листопадового надвечір’я ми з Мамою пішли до нього у справі узгодження. Мешкав він з протилежного від Княгинина боку міста у гарній подовгастій партеровій віллі при прямій вулиці з голими липами, що вела до темного парку. В теплі пору року працював на подвір’ї, в холодні робітня була вдома. Здалека, з алеї, вілла здавалася вервечкою тьмяних жовтих світелок у вогкій імлі. Зсередини виявилася освітлена теж ледве. Зате сама майстерня була велика і тепла, нагадувала не так робітню каменяра, як студію ґрафіка чи ательє фотографа. Вирішальні місця були освітлені вузькими, але гострими кеґлями світла. Шкіряний фартух поверх його охайного вбрання був строгий і окреслений.
Мабуть, я був зовсім маленький, бо постійно носився в ту епоху з одним стародавнім срібним ключиком. З якихось дитячих причин він був мені тоді такий важливий, ніби був самим ключем до мого життя. Ніколи з ним не розлучався.
Того вечора я теж узяв ключик зі собою. Коли ми вже вернулися додому, раптом виявилося, що його десь нема. Його не було ніде. Мій розпач мусив бути такий очевидний, що ми з ліхтариком у дощ і темінь вирушили точнісінько тим самим шляхом на пошуки ключика. Ніколи більше не було в мене такого всеохопного переконання, що від того, чи знайдемо ми його, чи ні, залежить все моє подальше життя. І попри те у спогадах ці пошуки вертаються мені, неначе сон. Але й з усією явністю сновидіння. Такий самий сновидний туман, темрява, блиск мокрої трави у млявих, ніби обвислих снопах світла ліхтарика. Шукали найбільше чомусь на травнику за невисоким металевим парканчиком з гострими шпичаками коло великого і темного готелю на розі. Це пам’ятаю найвиразніше. Зате найголовнішого не пам’ятаю: знайшли чи не знайшли.
22.11.2024