Незламність

У синьої квітки

золоте серце...

Ігор Калинець

«...калина / моя батьківщина / а я її калинець»... Певно, й у цій фразі Ігоря Калинця – таїна нашої, української, душі, яка відчуває спорідненість з усім, що довкола – з Божою красою; хоче бути при ній, у гармонії з нею, звертається до неї, кличе її: «Червона калино...»

Білий цвіт, сяйливо біле – символ незаплямованих чеснот. У любові, найвищим виявом якої є настояна на прадавніх народних цінностях любов до Батьківщини, – палахка барва калинових ягід. Гіркота тих ягід – нагадування про високу ціну, яку ми платили й платимо, щоб розвеселити Вітчизну – підняти червону калину, що нагнулася під навалою бід, здригається від рукотворного «грому з блакиті».

У ягодах – гіркота, а в ній – цілюща енергія: «...у капсулах ягід / заморожена енергія / моєї гіркоти» («Верлібровий вирок»). «Заморожена» – бо й «на колимськім морозі калина» (голос Ігоревого побратима Василя Стуса) додаватиме життєвої і творчої снаги – незламним... «Енергія гіркоти», без якої й не було б тієї незрівнянної солодкості, що у слові Свобода...

Засвітилася ця рання Калинцева поезія білим цвітом калини й червоністю її ягід на темному тлі початку сімдесятих, на порозі арешту й заслання. Засвітившись, освітлила весь нелегкий, крем’янистий, а водночас і творчий шлях Ігоря Калинця. «Та хіба легка, втоптана стежка привела когось до мужності?» – запитували стоїки. Провадила ця страдницька, вкрита терням стежка в холодну чужину. Але й там Невольничій Музі калина світила своєю червоною барвою любові, як це в народній пісні: «Ой вийду я на гору, / На високу кам’яну, / подивлюся, подивлюся в долину / На червону, на червону калину...»

Там, певно, спливала на думку й Франкова пісенна калина, що «гнеться у лузі», й могутній дуб, її охоронець, і Шевченків козак в образі того дуба: «І дуб зелений, мов козак / Із гаю вийшов та й гуляє...»

Бо й справді, всі думки, всі помисли й сподівання Ірини й Ігоря Калинців та їхніх побратимів, як і великих вигнанців – римлянина Овідія й нашого Кобзаря, поривалися до далекої Вітчизни. «Що це за така сила, – не міг надивуватись автор "Скорбот", – яка так тягне людину до рідної землі?» Відповідь – у питанні: ця сила – рід, рідна земля, її природа, бо там, як про це Сидір Воробкевич, – «серце моє»... В чому незламність? Знову ж у питанні знаходимо відповідь: у тому нематеріальному, що не ламається, – у великій любові, у єдності чутливого серця й стійкого духу...

А як же страх «перед грізним лицем тирана»? (Горацій). Відповідь – у попередньому запитанні: перед великою, глибинною любов’ю до свого, рідного, пісенного – відступає і вкорінений в людську природу, здавалося б, невідступний страх.

Уся поезія Ігоря Калинця в її філософських метафорах, символічних образах-архетипах, у соковитій, натхненній «Зеленим Євангелієм» розкішній мові, вся вона – про любов до України, про людину, велике покликання якої – бути людиною («Мучився, але не каявся – і радий з того, що лишився людиною», – з «Автобіографії»). Людиною, яка, живучи вірою і надією, зуміла побороти страх, усупереч давньому твердженню, що «страх і надія в людині – це наче в’язні, сковані одним ланцюгом»...

Було це десь на початку вісімдесятих у районі Личаківської. Пізній, з початком травня, сонячний Великдень. Святково вдягнені львів’яни... Вишиванки... вишиваними рушниками прикриті кошички зі свяченим... Втім, таких, хто йшов із кошичками, були одиниці: щойно ж починалися вісімдесяті... Ось тоді я побачив, та мовби й нині їх бачу, бо вирізнялися здалеку, у вишиванках, із кошичком свяченого, просвітлені й радісні, – Ірину й Ігоря Калинців. Так запам’яталися, можливо, тому, що тоді спали мені на думку Шевченкові слова: «Ми просто йшли; у нас нема / Зерна неправди за собою»...

З останніх, ще не таких сумних зустрічей з Ігорем Калинцем у його помешканні, залишилась у пам’яті передостання. Була ще поміж бесідами й пісня. Михайло Зарічний прийшов зі своєю гітарою... Оксана Галаник, Вікторія Левицька, Тетяна Крушельницька, Віра Білевич і я. Звучала й «Червона калина». Калинець – долучався до співу...

Бачу (згадую) Ігоря з гуцульським топірцем на вулицях Львова. Але – дивна річ! – видається, що з тим топірцем він більше випрямлений, аніж похилий... Колишня іскорка в очах, неслухняний чуб, гідність у поставі й рухах...

Калинець, тепер уже Калинці – йдуть. Не від нас – до нас. Щоб ми вистояли. Щоб над нами було синє, як та квіточка, не задимлене війною небо, наше небо. Щоб у тій пречистій блакиті всміхалося нам золоте серце, велике серце України...

– Веселко, Веселко,

чи маєш свою вкраїну?

– А моя вкраїна –

то небо синє

після чорного.*

Йдуть Калинці з вірою в те, що настане час – і небо над Україною після чорного стане синє-синє. Над Україною, над Дніпром, бо з нього ж, із Дніпра-Славутича, Веселка «воду позичає»...