Свіжим був тільки запах плакатів. Ними були всуціль завішені, заліплені і заставлені зсередини невидні від того стіни крихітного кіоску Союздруку. Він був дерев’яний і затиснутий у вузькій ущелині між двома старими і ставними кам’яницями при головній вулиці. Освітлений яскравим, але мертвотним срібним світлом довгастих ртутних ламп під стелею. Чомусь вони називалися лампами денного світла, хоч давно вже був темний листопадовий вечір. Коли дивитися зовні, з вулиці, кіоск виглядав тривожним світляним гніздом, звитим у темній розколині густої осінньої синяви.
Двері були легенькі і пронизливо вищали при кожному порусі, дерев’яна долівка якось заокруглено випиналася відразу за порогом, а потім знов спадала ближче до середини малесенького приміщення. Все опорядження складалося з плакатів на стінах, і плакатів в рулонах на прилавку, і плакатів стосами на підлозі і благеньких вузьких стелажах, скидалося на провізоричні, але вічні лаштунки, а тому навіювало нез’ясовний жах.
Там орудувала продавчиня з лицем суворим, прямолінійним і невблаганним, сповненим виразу витривалої вищості, ніби сучасниця і ледь не призвідниця тієї революції, про яку промовляли більшість плакатів. Підтримувала світло і поділяла переконання тієї революції, яка тривала і не переставала тільки завдяки їй.
Скрізь, у лікарнях і школах, універмагах і відділках, хімчистках і музеях, їдальнях та інститутах, а також в усіх гуртожитках світло блимало і тріпотіло, миготіло, лампи моторошно деренчали або тривожно й високо дзижчали, але тільки не тут. В цьому крихітному кіоску срібне світло революції сяяло незмигно і безпощадно. Підсвічувало, перебивало і перекреслювало сукупну прилеглу забудову, світилося серед ночі навіть тоді, колі всі інші крамниці і канцелярії, каварні і книгарні, пекарні і перукарні, навіть готелі давно вже були зачинені і німі. Вздовж вулиці і на площі темніли великі ґалереї сивих старців, чиї імена ми вивчали у школах напам’ять. Надходила листопадова ніч. В такі вечори ми особливо щільно затягали фіранки на великих фронтальних вікнах, що виходили на головну вулицю.
Вдень там відбувалася демонстрація, що тільки так називалася, а була парадом, величезним, вимушеним і млявим, малорухливим, як самі тодішні часи. Листя липло до мокрої долівки і лишало на камені довічні чорні відбитки.
Багато було перебиранців, в чорних матроських вбраннях, але без кораблів, у синіх квадратних комірцях і чорних безкозирках з двома недоладними стрічками на потилицях, ще більше у грубих сукняних шинелях і шпичастих військових шапках з нашитими червоними зірками, всі з полакованими труменним чорним лаком дерев’яними рушницями з бринчливими баґнетами. Були і вбрані в чорні шкірянки з перехрещеними на грудях лентами патронів і великими шкіряними кобурами. Взагалі майже всі були вбрані в чорне, з пришпиленими на грудях червоними кокардами, всі мерзли, намагалися розрухатися, силувано сміялися. Коливалося темне море капелюхів. Сороки раптом поступилися місцем воронам, і тепер вони кружляли величезними неспокійними зграями в непроникних небесах.
Стояли вантажівки, перероблені на броньовики, а також вантажівки з відкритими кузовами, на яких мерзли цілі мідні оркестри з червоними долонями. Відважніші відверто глузували, всі балагурили, аби зігрітися від застою. Ряди ріділи, брами і закапелки повнилися гуртками людей з велетенськими червоними гвоздиками на довгих дротяних дрючках, що крадькома прикладалися до пляшки. Лунко лускали надувні кульки.
Потім зненацька зчинявся якийсь рух, заводилися двигуни, хиталися великі обтягнуті червоною тканиною цифри, всі кидалися до своїх недавніх місць, наздоганяли колони, заповнювали зяяння прогалин у прогнутих дугою, провислих і розладнаних, нерівних рядах. Всім було сильно смішно і страшенно встидно з цього сороміцького спектаклю. Велетенські і потужні голосники просто перед нашими вікнами невпинно проповідували якісь заклики, вони старанно зневажали дійсність, промовляли речі і речення, які не мали найменшого стосунку до довколишнього, і до яких нікому так само не було діла, вели велемовні, відчайдушно відірвані від очевидності монологи.
Пополудні все стихало, стрімко насувався вогкий морок, простір швидко порожнів. Тоді власне й виявлялося, що вечірня імла є, серед іншого, середовищем, де виникають додаткові тіні, тіні в тумані. Що холодна вечірня волога є прекрасним провідником і підсилювачем звуків, вже рідкісних на ту пору. Імла вкладалася величезним амфітеатром від наших вікон і вниз. Сильне срібне світло вуличних ліхтарів рожевіло в тумані.
Коли згасити світло в мешканні, срібне освітлення вулиці проникало навіть крізь фіранки, освітлювало покої ззовні, не було від нього сховку. В екранах видних в будинку навпроти телевізорів теж миготіли чорно-білі баґнети, метушилися крихітні люди з рушницями. Загальні плани змінялися великими, ті поступалися середнім, здалека в темряві це виглядало як довільна і непослідовна зміна освітлення.
Старі меблі приречено нишкли. Під великим сикоморовим дзеркалом темніла недоречна червона пушка пахучої пудри Аврора. У проміжку між старою шафою і стіною спальні громадилися сірі й важкі плахти газет з брутальними гарнітурами і зернистими зображеннями. Вони пахли спершу гостро, волого первинно, потім вже лагідніше і старше. На давніх полицях лежали нерозгорнуті часописи з простими і промовистими рисунками, постійно повторювалися могутні м’язисті руки з закасаними рукавами, що зминали й душили якихось жалюгідних почвар, проштрикували товстунів у лискучих циліндрах гострими червоними баґнетами, а також невпинно розривали грубі ланцюги.
Радянські речі поступово напливали, проникали всередину, підмивали перевагу старих речей, зазіхали навіть порушити рівновагу.
Ранок був сірий, і темний, і приглушений. Головна вулиця була прокладеним в пітьмі каналом під непорушною запоною непроникності. Притлумленість і лункість примарно спліталися. Були тьмяні і святкові вихідні.
На іншому краю довгої лінії, в кінці прямого проміжку головної вулиці, за поштовою площею лежав у каламутному кришталі колишнього пасажу з хворобливим денним світлом і моторошними ґіпсовими манекенами прибраних хлопчиків і дівчаток великий дитячий світ. Я не міг відірвати погляду від їх завмерлих в безтямному захваті очей, зухвалих червоних губ. Багато манекенів були надщерблені, виднілися білі покришені нутрощі. Мені відкривався внутрішній склад ровесників і сучасників.
Вже давно я запримітив там пахучу танкетку, маленьке іграшкове відображення грізної наступальної зброї звичного захисного кольору. Призначення мене не чарувало, ані обриси, винятково задля цього запаморочливо затишного запаху захотілося мені її. Він нагадував пахощі знайомих шкіряних пасків, ременів, торбинок і поляресів з різних місць в нашому домі, запахи знерухомленого і відкладеного на стрих взуття відсутніх уже серед нас носіїв.
Того ранку мені таки купили ту танкетку. Дорогою додому я затискав її маленьке, але важке металеве тільце у скоцюрбленій долоні, не міг відірвати від неї носа.
08.11.2024