Можлива історія галицької літератури (II)

ЗМІСТ: Творення галицької дійсності ● Давньопольський сарматизм vs йосифінське просвітництво ● Нова німецька літературна сцена і її „галицький дискурс” ● „Галицький лоялізм”. Русини, євреї, німецькі естетичні взірці і австрійська держава ● Підвалини галицької „руської нації”: вирізнення і сприяння русинству ● Євреї: спроба уніфікації через германізацію і її крах ● Галицький романтизм ● Роль Оссолінеуму як спільної інституції ● Дух демократичної романтики 1830-1848 ● Особливий випадок „галицької літератури” – творчість Олександра Фредра ● Від Листопадового повстання до Весни народів ● Руський „передберезень” ● Рабація 1846 року: історична подія як кристалізаційний пункт літературного дискурсу ● Весна народів 1848-го та її наслідки для літературної культури в Галичині ● Москвофільство як специфічно галицький феномен ● Період реакції для польської галицької літератури ● Доба автономії ● Молоді нації і молоді музи

 

Початок див. Можлива історія галицької літератури (I)

 

 

ТВОРЕННЯ ГАЛИЦЬКОЇ ДІЙСНОСТІ

 

Галичина як окреме поняття, як географічна і політична реальність постала вперше щойно власне як нова габсбурзька територія (Galizien). Доти, до 1772 року, про жодну Галичину в такому сенсі не йшлося. Вона дослівно була „зроблена”, до того ж упродовж короткого часу. І якщо на ранніх етапах австрійського врядування кордони цієї провінції ще менше-більше змінювалися, то врешті-решт вони встановилися і їх почали вельми пильно й ревно стерегти: вже незабаром після приєднання цих земель, після вибуху Французької революції, а згодом і Костюшкової інсурекції та наполеонівських воєн, галицькі кордони стали відігравати вкрай усвідомлювану роль фільтрів для революційних та емансипаційних ідей в Європі, а також спроб поновлення польської державності в інших займанщинах. Усе це відбувалося на тлі згортання просвітницького йосифінського проекту після смерті Йосифа II, за Леопольда II і – особливо – за цісаря Франца І. Все це, іншими словами, означало: Галичина – передусім через її кількакратно і в багатьох сенсах прикордонний статус – була територією ізольованою, з пильно стереженими від небажаних зовнішніх впливів кордонами, а відтак краєм, приреченим на культивування власної локальної дійсності.

 

Постання такого типу регіональної свідомості було зовсім нове і доти незнане. Йдеться не лише про відому „штучність”, „зробленість” галицької локальної ідентичності (в певному сенсі її можна порівняти з повоєнною „кримською ідентичністю”). Ходить також про те, що раніше на цих територіях власне жодної локальної – а тим паче пограничної – свідомості і близько не існувало: ці землі були осердям, інтегральним центром давньої Речі Посполитої. Давніша „руська” польська ідентичність на той час уже цілковито заникла. А зрозуміло, що, сповняючи функцію універсального обміну, центр не витворює такої локальної свідомості, як прикордонна провінція.

 

Радикальні зміни відбулися і в географічно-господарському статусі нових габсбурзьких територій: Галичину штучно „вирвано” з давнього органічного басейну Вісли, з основи, на якій століттями будувалося господарське й культурне життя регіону, і залучено до системи дунайських країв, де вона могла посісти лише периферійне місце. Відтак не лише в політичному, але і в господарському сенсі відбулося витіснення Галичини на маргінес.

 

Культурній маргіналізації сприяла, серед іншого, та обставина, що поділи Польщі і утворення з частини її решток Галичини припали якраз на час сильно припізненого, порівняно з „еталонними” історіями ідей, Просвітництва – т. зв. варшавського (станіславського, за іменем останнього польського короля). Весь авангард тодішньої польської літератури і політичної думки зосередився у Варшаві, обслуговуючи „імпульси”, що йшли від королівського двору. Русь, натомість, вже в системі самої польської культури, вважали у Варшаві темним оплотом анахронічного сарматизму. Не останню роль в цьому відіграла й Барська конфедерація, чиїм головним запіллям були власне Поділля й Русь.

 

Австрійська анексія Галичини показала, серед іншого, що новому коронному краєві вже ніколи не судилося скористатись навіть тими скромними плодами станіславського Просвітництва, які з’явились у Варшаві перед третім поділом Польщі. Перший поділ і утворення Галичини припали на момент, коли всередині польської культури відбувалася поляризація на поступове Просвітництво і відсталий, віджилий сарматизм, і Галичина стала символом останнього. Крім того, ще до першого поділу відбулася еміграція найжвавішого культурного елемента до Варшави, а отже відповідна провінціалізація Русі.

 

Погляньмо на культурні процеси „іззовні”. Якщо кажемо, що Галичину зарано відірвали від Польщі, щоб вона могла скористатися з нових просвітницьких ідей, то можна сказати й навпаки: Галичина надто пізно увійшла до габсбурзьких володінь, аби тут – подібно як у центральних австрійських землях чи, скажімо, Богемії – встигли вкоренитися і зміцніти централістичні реформи давніших часів, доби батька Марії Терезії – Карла VI, і самої молодої Марії Терезії, ще до поділів Польщі. Ті ж реформи, що їх здійснював, серед іншого і в Галичині, її син Йосиф II (т. зв. „йосифінські реформи”), попри їх радикальні наміри, не мали того ґрунту й тривкості, що змогли би – подібно як у заможних коронних землях центру – створити надійні підстави для зростання добробуту селян і міщан. Цей шанс Галичина втратила безповоротно, отож і в цьому була приречена на марґінальне провінційне існування, відсталість і периферійність у рамках Дунайської монархії. Так встановилось і закріпилось зачароване коло галицької дійсності і стереотипів; описана стереотипами дійсність, своєю чергою, далі живить стереотипи. Саме цьому негативному стереотипу суджено було стати одним із найтривкіших топосів про Галичину – спершу зовнішнім, а згодом і автостереотипом. (Відтак, було би незайве поміркувати про колоніальну природу багатьох галицьких явищ).

 

Ще одним елементом нової дійсності під назвою „Галичина” був характер її модернізації – „модернізації через бюрократизацію”. Це означало не просто цілковиту зміну урядових еліт, але й фізичний приплив досі незнаного тут німецького елемента: армії бюрократів і урядників, військовиків, академіків і рільників-колоністів. Невід’ємною складовою йосифінських реформ було переконання в тому, що германізація є необхідною передумовою не просто просвітницького цивілізування, але й стрижнем так сутнісно необхідних цісарству уніфікації і модернізації. Тотальний імпорт владних еліт до Галичини був не просто виявом недовіри до можливостей раціонального урядування з боку місцевих сил, але й поставав з переконання, що єдиним переконливим інструментом адміністрування може бути мова високої культури, мова цивілізації, мова Просвітництва – німецька.

 

Наступним кроком у творенні галицької дійсності були самі йосифінські реформи. Вони надто відомі, щоб довше на них зупинятись. Додам лише таке спостереження: їх уніфікаційний пафос просто-таки вимагав одного виду діяльності, досі на цих землях незнаного, – тотальної систематизації. Внаслідок цього вперше постало щось, що метафорично можемо назвати „галицьким каталогом” – рубрикованим, класифікованим і зафіксованим компендієм галицької дійсності. Існування такого „каталогу” не просто сприяло зміцненню локальної ідентичності через опис іззовні, але й створювало легітимізований „резервуар” мотивів для пізніших „галицьких наративів”. Галицький світ було створено, посортовано, описано і канонізовано.

 

Звісно, цей каталог спирався не лише на опис і класифікацію „побаченого”, „застаного” і „запровадженого”, тобто на укладання географічних мап, впорядкування топоніміки, адміністративний поділ, розташування номенклатури, перепис населення, опис майна, кадастрування ґрунтів і лісів, планування і зведення шляхів, створення адміністрації, перекодифікацію шляхетської титулатури в системі лояльності до Габсбургів, ліквідацію одних інституцій і запровадження інших, перейменування євреїв, нову систему ієрархій тощо. Загальником, скажімо, є спостереження, що австрійська влада застала в Галичині ситуацію співіснування культур. Зрозуміло, що цю ситуацію вона „описала” і „класифікувала” (багатокультурність від самого початку є однією із найчастіш згадуваних в літературних і адміністративних документах обставин, топосом галицького „екзотизму” в німецькій літературі). Не таким явним, натомість, є питання – як це було зроблено: кожен-бо опис, кожна класифікація є заодно і певною інтерпретацією, ієрархізацією і категоризуванням. Описуючи, влада завжди співтворить як спільноти, так і відмінності між ними. Ось один і далеко не найразючіший приклад: саме внаслідок такої класифікації з’явилося окреслення „греко-католицизм” і відповідна ідентичність. Що покликаний був артикулювати цей термін (попри те, що як мовний вираз влади просто аподиктично заступив традиційне окреслення)? Чи не містить винесена „у заголовок” друга частина слова наміру виразніше окреслити католицький характер уніатства? наміру, який і справді був здійснений інституційно? Окрім модального, є і прагматичний аспект: для чого імперському центрові потрібно було профілювати греко-католицизм? Про що йшлося на загальному тлі виразно антиклерикальних заходів: про забезпечення рівних прав? Про здобуття вдячності і лояльності русинів-уніатів? Про поглиблення відмінностей, якими у разі потреби можна буде майстерно маніпулювати? Про послаблення польського елемента?

 

Останнє питання провадить до ще одного спостереження. Кодифікуючи відмінності різних груп населення, дискурс влади не лише легітимізує одні і відкидає інші ідентичності, не лише „інституціалізує” спільноти і різниці між ними, не лише „створює ситуацію рівності через визнання”, але й робить ще дві вкрай важливі речі. По-перше, дає відповідним спільнотам вирішальний поштовх для самолеґітимації зсередини, для творення автонаративу, тепер уже в ситуації, узаконеній владою, спонукає їх продукувати дискурси і так укладати свою діяльність, щоби вона відповідала очікуванням цієї відрубності. По-друге (і саме це великий парадокс у габсбурзькій ситуації, яка і є можлива тільки за умов відсутності переможних моделей інтеґрального націоналізму), визнаючи і окреслюючи ці різниці, мимоволі заохочує до все більшого їх поглиблення. Саме так і трапилось з настанням епохи новочасних націоналізмів у Галичині: великою мірою вони організовувалися і розгорталися саме у межах накреслених і леґітимізованих ранніми Габсбургами ліній відмінностей між різними галицькими ідентичностями.

 

Втім, разом із механізмом диференціювання австрійська влада від самого початку заклала і кілька контрмеханізмів – механізмів утримання цілості, – які на початках видавалися непорівнянно потужнішими за способи іншувань: вимогу династійної лояльності, залучення до уніфікованої державності, германізацію як вимогу „великої культури”, що покликана була перекрити всі дрібніші спокуси культурних ідентичностей.

 

 

 

ДАВНЬОПОЛЬСЬКИЙ САРМАТИЗМ VS ЙОСИФІНСЬКЕ ПРОСВІТНИЦТВО

 

Отже, на основі попереднього світу і через зовнішні втручання постала така галицька культурна ситуація. І не буде теж перебільшенням говорити про постання нового культурного ландшафту. Словосполучення „культурний ландшафт” має подвійне метафоричне звучання: з одного боку, мається на увазі ландшафт як вияв „органічної природи” (лат. natura), а з іншого – ландшафт культивований (cultura). Це можна порівняти із закладанням регулярного парку, але на підложжі природного краєвиду, коли в органічне довкілля методично „вбудовують” нові складові та „виправляють” і „випрямляють” вже існуючі. Така метафора нав’язує і до центрального образу Просвітництва – реґулярного саду як символу розумно облаштованого життя.

 

Формування галицького культурного ландшафту внаслідок йосифінських реформ відбувалося драматично – як фронтальне зіткнення двох великих культурних концептів, двох світоглядів, двох – продовжуючи садівничу метафорику – „паркових стилів”: йосифінського Просвітництва і польського пізньобарокового сарматизму. Драматизм зіткнення й конфлікту посилювався і від того, що як один, так і другий функціонували як „високі культури” в середовищах їх носіїв. Отож, відбувалася далеко не лише природна зміна застарілого новочаснішим: в обох випадках ідеться також про затяту, свідому вірність своєму ідеологічному, світоглядному, ба навіть найінтимнішому культурному осердю, довкола якого вибудовується і тримається культурна ідентичність. Просвітницький пафос йосифінських реформ, у комбінації з германізацією як їх найважливішим інструментом, убачав у сарматизмі головного світоглядного, а відтак організаційного ворога. Його слід було усунути. Риторичними засобами викорінення сарматизму в німецькій літературі того типу були: описи нечуваних, диких звичаїв і звірств польської шляхти, обурені заклики до влади і громадян вжити негайних відповідних заходів, викривальний пафос, дискредитація сарматизму перед „культурним світом”, зрештою, зневага, кепкування, висміювання. За показовий взірець може правити твір губернського радника у Львові Ернеста Кортума „Велика хартія вольностей” (Magna Charta Libertatum) 1790 року. Важливий цей приклад і тим, що Кортум (за ім’ям якого була названа ціла львівська дільниця) не був якимось тимчасовим мешканцем Галичини: він свідомо осів і закоренився у Львові, і це не було позицією сторонньої, непричетної особи. Кортум власновільно вирішив творити дійсність, яку вважав вартісною.

 

Носії ж традиційної польської шляхетської культури в Галичині небезпідставно почувалися загроженими і вдавалися, своєю чергою, до властивих у такій ситуації механізмів захисту: нарікань, скарг, відмов, втечі, відчаю, сарказму тощо. Польська література цього типу рясніє описами простацтв, необтесаності, захланності і корумповансті австрійських урядників. Така польська ураза була тим глибшою, що доти саме ця культура була поза конкуренцією як неподільна висока культура велетенського європейського краю. Дуже цікавим аспектом протистояння є й „змагання сарказмів”: і з одного, і з другого боку в літературі лунають арґументи, покликані дискредитувати, знецінити, висміяти противника. А те, що польській культурі в Галичині забракло підстав і ресурсів витворити власне Просвітництво – панівну на той час, а відтак і „поступову” інтелектуальну течію, як і те, що Просвітництво йосифінське стало єдиною його моделлю, означало, що останнє дістало леґітимізовану нагоду трактувати старопольську „сарматську” культуру як нижчу й відсталу. А це вже від самого початку заклало не просто хронічний антагонізм двох провідних культур, а й витворило культурну ієрархію, що протривала – в стереотипах – надзвичайно довго.*

 

Гадаю, доречно вказати на одну важливу функцію культурних стереотипів, надто в ситуації, коли потрібно узаконити колоніальне узалежнення, – на вигоду від стереотипів. Як відомо, правова ситуація поділів Польщі була далека від елементарної справедливості, відтак – саме в добу Просвітництва – гостро постала потреба в їх більш-менш вірогідній ідейній леґітимації. Попри суто декоративні покликання на династійні права корони Св. Стефана (звідси химерний новотвір придворної канцелярії – Galizien und Lodomerien), основним дискурсом леґітимації став власне дискурс Просвітництва. Тому можна сказати, що якби стереотипу сарматської відсталості Польщі не було, його слід було би вигадати. Втім, до нього вдавалися не лише, аби витлумачити виправданість поділів і анексій, але й для обґрунтування внутрішніх реформ уже після присвоєння Галичини, як-от скорочення самоправства шляхти і самоврядування міст тощо.

 

Не треба було бути пророком, аби спрогнозувати швидкий крах сарматизму за таких нерівних умов, тим паче що він справді був морально застарілим концептом, і польські еліти в Галичині чіплялися за нього передусім як за механізм і декорум своєрідної – загроженої – ідентичності. Без перебільшення можна сказати, що сарматизм як літературна система не тільки незабаром був розбитий, але разом з ним на довший час – десь до другої половини 1820-х років – зникли і значніші вияви польського літературного життя в Галичині. Польська культурна свідомість була так тісно переплетена з сарматизмом, що потребувала часу, аби оговтатися і знайти інші форми самовияву. Відбувся відхід сарматизму з публічного простору у приватний: ще десятиліття він жеврів у шляхетських щоденниках, мемуарах, листуванні. І це дуже нагадувало відхід самих його носіїв з царини влади до царини товариського й приватного життя в помістях, двірках і палациках. їхня літературна продукція цих часів аж ніяк не призначалася для великого літературного обігу, але вона є вкрай цікавою сторінкою історії польського письменства.**

 

Було б несправедливо зводити зникання польської літератури лише до занепаду сарматизму. Вже згадувався відплив значної частини здібних літераторів до Варшави Понятовського. Подібний відплив відбувався і потім, вже в підгабсбурзькій Галичині, найяскравішим прикладом цього слугує виїзд зі Львова до Варшави Войцеха Богуславського. Втім, польські літератори тікали з Галичини не лише з міркувань долучитись до просвітницького станіславівського центру, а й просто через згасання польського літературного життя в Галичині як такого. За найпоказовіший приклад може правити Францішек Ігнацій Карпінський, один з найвизначніших поетів польського сентименталізму.

 

Критику нового устрою він поєднує із жалем за проминанням польської культури:

 

Po wesołej w Polsce chwili

Jużeśmy prawie wkroczyli

W kraj, gdzie się śmiać zapomniano

I gdzie płakać zakazano...

W kraj pełen uniwersałów,

Wiecznych prawych foliałów,

I kursoryi, instruktarzów,

Ostrzeżeńia, cyrkularzów,

Któż je wszystkie nawspomina,

Gdy ich sto rodzi godzina?

 

 

 

__________________________________

 

* При нагоді можна зауважити деякі типологічні паралелі: ця взаємна нехіть, що оберталася навколо дзеркально-симетричного стереотипу мало культурності, зацофаності, це зіткнення двох дуже різних культурних типів за жанром і способом наративу вельми нагадують манеру анекдотичних зображень конфлікту між галичанами і совєтами після 1939, зглядно 1944 року: совєти стверджували, що саме вони принесли світоч науки, освіти, медицини і загалом цивілізації; галичани, натомість, розповідають бувальщини про совстських офіцерок, що в нічних сорочках вибиралися до опери.

 

** На полях дозволю собі поспекулювати, чи не сприяв цей поділ на "офіційну" і "приватну" літератури формуванню такого характерного для пізніших часів модусу підпільної, конспіративної літератури. Причини, звісно, зовсім різні, але навички "виживання" в атмосфері загроженості вельми схожі.

 

 

 

 

 

НОВА НІМЕЦЬКА ЛІТЕРАТУРНА СЦЕНА І ЇЇ „ГАЛИЦЬКИЙ ДИСКУРС”

 

Принципово важливим компонентом нового австрійського літературного ландшафту була поява німецькомовної літератури. Її закорінення супроводжувалось помітним відступом польського письменства, що втрачало ґрунт під ногами. Зрештою, у порівнянні з німецькою літературою виглядали немічно і решта галицьких літератур; на довший час вона стала найважливішою – і кількісно, і якісно – складовою „галицької літератури”. Будь-яка література німецькою мовою, ба навіть ціла культура німецькомовного світу називалася „німецькою” не тільки за мовою, але й за усвідомленням належності до великої спільноти – Священної Римської імперії німецького народу, спадковими цісарями якої були Габсбурги. Вирізнення – винятково з політичних причин – австрійської культурної ідентичності відбулося значно пізніше. Отож, задля зручності можна називати всю літературну продукцію німецькою мовою – „німецькою”.

 

Найранішу німецьку літературу в Галичині, літературу кінця XVIII ст. і самого початку XIX ст., можна поділити на три класи.

 

Перший – це безпосередні враження чи то мандрівних австрійців, чи то урядників-прибульців, які довший час жили в Галичині, від нового коронного краю. За своєю скерованістю переважна більшість цієї літератури була писана саме зі світоглядних і естетичних позицій віденського Просвітництва і як така – навіть у деякій критиці адміністрування і урядників у Галичині – ніколи не підважувала самих засад „німецької культурної місії”. Це письменство передусім було покликане задовольнити пізнавальні інтереси: дати опис, порівняти, покласифікувати – одне слово, внести лад у сприйняття цього нового світу, присвоїти його для німецької літератури, – наміри теж цілком просвітницькі. Відтак просвітницькими були і жанри цієї літератури: подорожні нотатки, щоденники, повідомлення, листи. Необхідно було теж задовольнити цікавість читацької публіки в німецьких краях. Не випадково, що значна її частина виходила у великих видавництвах, як-от в Ляйпцігу чи Відні. В інших випадках адресатом цієї літератури були німецькі середовища в Галичині, надто коли йшлося про з’ясування стосунків між окремими їх представниками. Іноді навколо таких явищ виникали цілі дискусії: хтось щось писав про когось (переважно анонімно), інший відповідав, в товариствах і салонах точилися суперечки про авторство, все це діставало відгук у пресі, тощо. Найяскравішим прикладом таких дискусій є історія з „Листами” Франца Краттера.

 

Однак найважливіший ефект цієї літератури поза Галичиною полягав у тому, що вона вирішальним чином спричинилася до цілого ряду стійких кліше та стереотипів про Галичину. Ці стереотипи (а їх відгомін чути навіть і в Музіля, і в Тракля!) надовго пережили сам літературний мотив, що відійшов разом із „засвоєнням” Галичини, але – і насамперед – із Просвітництвом.

 

Другий клас – „інституціалізована” література (університет, театр, часописи), про яку написано чимало; тому я висловлю лише кілька міркувань щодо неї.

 

Нові політичні обставини неминуче спричинились до появи літературної інфраструктури у більших містах Галичини. Тут показовим і цікавим буде приклад Львова – як через кількість літературних закладів у ньому, так і особливо через його етнічний склад. Кристалізаційними пунктами стали університет, театр, часописи і вільномулярство. Ці інституції спершу створювались задля культурного комфорту нових мешканців, що масово перебиралися сюди, і почасти через потребу централізованої державної пропаганди. Переважно мізерна літературна якість творів, що з’являлись у цих закладах, виводить їх поза зацікавлення дослідників. Для нас, натомість, саме ці твори є надзвичайно показовими, бо добре ілюструють певний етап розвитку і деякі особливості „галицької літератури”. Ці твори можна легко було б означити як – хай і зовсім малоцікаву – сторінку „німецької літератури”, якби вони були власне суто „німецькими”. Але, з одного боку, німецька тут не завжди є мовою „німецьких” авторів, а часто-густо лише тогочасною літературною мовою Галичини, якою послуговувались рівно і русини, і поляки, і поступові євреї; з іншого ж боку, дуже скоро ці заклади перестали бути носіями лише німецької мови, відкрившись – на засадах рівності – і для польської. Вона, своєю чергою, стала інструментом висловлення і для русинів, і для частини євреїв.

 

Та найважливіше, здається, полягає в тому, що ці літературні заклади стали не тільки – можливо, передусім за браком інших закладів – форумом частини ранньої „галицької літератури”, але й моделлю для літературних інституцій в майбутньому.

 

Важливим для нового літературного ландшафту в Галичині було те, що, подібно до „літератури реляцій”, інституціалізована література була для цього краю також цілковитою новиною. Попри її дійсно низьку якість (сьогодні ледве чи якийсь її твір заслуговує на читацьку увагу – читацьку, але не дослідницьку!), вона відіграла справді важливу роль для формування „галицької літератури”. Передусім тому, що це була перша місцева „галицька література”, писана авторами, які пов’язали себе – на коротший чи довший час – з новою провінцією; і понад те, що писалася вона власне для місцевих: спочатку тільки для німецьких читачів, а потім – з поширенням німецької мови в Галичині – загалом для освічених людей. Далі тому, що впродовж тривалого часу, принаймні до 1820-х років, вона була не те що єдиною „фаховою” літературою в Галичині (тобто побудованою на фахових засадах), але й чи не єдиною „літературою”, що заслуговувала на таке означення. Понад те, вона була дійсно першою галицькою „системою літератури”, попервах усуціль імпортованою. Все в ній прийшло ззовні і доти в Галичині було небачене: способи поширення, система жанрів, способи вести мову, передплата, зв’язок з друкарнями і книгарнями тощо. Саме тому вона, можливо, в найчистіший і найдосконаліший спосіб втілює собою отой тип „галицької літератури” – не останньою чергою через те, що справді є історичним явищем, яке кануло в небуття разом із „класичною” Галичиною.

 

Втім, кануло в небуття лише її наповнення, начинка, натомість перетривало те, як вона функціонувала, як була організована. Структурно це була первинна „форма”, і форма, важливіша від „змістів”.

 

Є ще кілька дуже важливих прикмет цієї літератури. Всі її інституції були більшою чи меншою мірою між собою пов’язані, і незрідка витворювали справжні мережі: професори університету писали драми для театру, видавали часописи, де друкували своїх колег, дбали про появу важливих творів німецької літератури в Галичині, комплектували бібліотеки, були клієнтами і водночас радниками книгарень тощо. По-друге, способи її функціонування і організації не просто слугували взірцями для носіїв інших літературних традицій, але й були для них принципово відкритими – за умови погодитись на німецьку як на „мову високої культури”. Ця „імпортована” література недовго залишалася „паралельною реальністю” чи „річчю в собі” для закритих середовищ. Окрім того, що вона існувала у формі перенесених з центрів до провінції стандартів літературного обігу (запровадження часописів, їхня тематика, стиль тощо), окрім звертання до власних середовищ, ця література відіграла важливу роль в поширенні новочасних стандартів літературного життя, в утвердженні уявлень, стильових і жанрових горизонтів, започаткувавши таким чином локальну традицію. Ця традиція продовжувала тривати і тоді, коли її безпосередні творці і носії вже не відігравали визначальної ролі в галицькому суспільстві.

 

На час, про який тут ідеться, в Галичині було два міста, де ця література функціонувала в повноті, – столиця коронного краю Львів і (з деякими застереженнями) Краків. Йдеться про міське літературне життя, що було можливе лише у зв’язку (і за підтримки) з інститутами влади (що виявлялося в державних дотаціях, замовленнях для друкарень, наявністю театру та університету тощо). Втім, незабаром ці великоміські взірці перенеслися – у спрощеному вигляді – на провінцію і заіснували там як тріада „гімназія – часопис – (любительський) театр”.

 

Довший час така модель існувала ніби в зародку, поки з силою не вибухнула після запровадження автономії 1867 року.

 

Значення цієї інституціалізованої літератури полягало в тому, що вона спричинилась до появи літературного життя і типу літератора-інтелектуала, перед тим у Галичині незнаних (згодом цей тип встановився і навіть набув у Львові певної специфіки – в особливій модифікації „Молодої Польщі” на зламі XIX і XX ст., яка полягала в напрочуд тісному й продуктивному синтезі академічного інтелектуалізму і літературної творчості).

 

Третій клас: особливою, не дуже тривалою і не надто релевантною для самої німецької літератури в Галичині традицією була специфічна література вільномулярських середовищ у Львові. Своє існування вона припинила разом із переслідуванням вільномулярства за цісаря Франца. Втім, на неї можна дивитися й інакше: за пізньої Марії Терезії і за Йосифа II вільномулярство було одним із найвпливовіших інтелектуальних нуртів у Відні (щось подібне відбувалося більш-менш в той же час у Петербурзі, і з того середовища постало перше ліберальне покоління – декабристи).

 

1774 року, два роки після анексії Галичини, у Львові постає перша вільномулярська ложа, що за походженням належала до галузки т.зв. „Суворого дотримання” (нім. Strickte Observanz). 1780 року засновано другу ложу. Тут передплачували і обговорювали твори віденських колег (про це, серед іншого, згадує Франко).

 

Алоїс Блюмауер, що зажив письменницької слави завдяки травестії Вергілієвої Енеїди, видавав у віденській ложі „Істинна злагода” внутрішній журнал і був кимось на кшталт „ложевого поета”. У Львові його творчість популяризував керівник університетської бібліотеки Бреттшнайдер, теж вільномуляр. Зваживши на те, що цей твір знав і інший вільномуляр – Іван Котляревський (хто зна, як текст Блюмауерової „Енеїди” потрапив до Полтави – найімовірніше через Петербург), можна і по-іншому дивитись на впливовість цієї масонської літератури. Відомими у Львові авторами ще були представники просвітницької еліти Відня – Рачкі, Альксингер, Лєон, а також Мартін Прандштеттер.

 

З огляду на німецький характер цієї літератури, на її прямий зв’язок із державними реформами, кадрами та закладами, а особливо на те, що проіснувала вона (принаймні в такому вигляді) не надто довго, можна дістати враження, що йдеться про провінційний, найсхідніший відлам німецької літератури, ба навіть про окрему німецьку літературну провінцію. Втім я схиляюся до думки, що тут ми маємо справу з прототипом – і першим типом – власне тієї „галицької літератури”, про яку мені йдеться. Тому виправданіше говорити про „галицьку літературну провінцію”.

 

Такий вияв „галицької літератури” – далеко не єдиний, але, мабуть, за повнотою та інтенсивністю перший справжній її тип, і саме так він може фігурувати в її „історії”. Втім це не означає, що цей тип інституціалізованої німецької провінційної літератури в Галичині на цьому обірвався. Його можна трактувати і як формальне джерело, модус, середовище, інфраструктуру, що уможливлює зародження інших типів „галицької літератури”. Чи не найпоказовіший приклад тут – ранній галицький передромантизм, який визрів і проявився передусім в цій інституційній мережі.

 

 

 

„ГАЛИЦЬКИЙ ЛОЯЛІЗМ”. РУСИНИ, ЄВРЕЇ, НІМЕЦЬКІ ЕСТЕТИЧНІ ВЗІРЦІ І АВСТРІЙСЬКА ДЕРЖАВА

 

Політичні зміни не просто призвели до появи в Галичині новітньої німецької культури і її глибинного конфлікту з польською культурою, але й змінили інші місцеві культури. Багатокультурність у Червоній Русі, звісно, не була нічим новим і існувала ще до появи австрійської влади, але тепер до багатокультурної палітри додали новий мазок, і врешті-решт перемінилася ціла картина, образ набув зовсім іншої динаміки.

 

Зміни спричинили до появи і нової парадигми галицької літератури, яку можна окреслити так: німецька естетична модель – нова руська література (високий стиль) – нова єврейська література (галицька Гаскала). Відчуття надійної протегованості – ось рушійний механізм, що викликав до життя два досі небачені на галицькій сцені літературні типи: нову руську літературу освічених греко-католицьких верств і єврейську літературу просвітництва – Таскали. Спільною ознакою для цих типів була не лише та обставина, що вони завдячували своєю появою австрійській адміністрації, втішалися її законодавчим та інституційним протекторатом і захистом від внутрішніх супротивників, за що платили їй несхитною лояльністю, але й глибша культурна спільність – орієнтація на німецьке Просвітництво (щоправда, для цих „лояльних” руської і єврейської літератур їхня орієнтація означала щось інше, ніж для німецької австрійської літератури). Важливою спільною ознакою було й те, що вони орієнтувались не на галицько-німецькі, а на центральні взірці, до того ж більшою мірою власне на німецькі, ніж австрійські.

 

Відмінними були мотивації. Німецька просвітницька література в Австрії і Галичині відбивала ідеали індивідуальної та станової емансипації, рівності, розумного й справедливого життєвого устрою, підносила прогресивні новочасні ідеї і вдавалась до активної суспільної критики, а от руська лояльна література перебрала від просвітницької естетики передусім форму, до того ж сперту не так на новочасні, радше сентиментальні й сатиричні взірці, як на давніші класицистичні: не так на Лессінга, як на Клопштока. В руській літературі не з’явилося емансипаційного і поступового пафосу німецького просвітництва, але вона перебрала вже доволі архаїчні уявлення про жанри і стилі. Це не дивно, якщо зважити, для чого ця література була покликана: уочевиднити і легітимізувати елітарні претензії уніатської клерикальної верстви, претензії вельми нові. Тобто прагматика цієї літератури була, по суті, протилежною до просвітницької і відсилала радше до класицистичного канону; література була покликана створити непроникні естетичні межі і боронити вищість нових руських еліт супроти руського-таки селянства, а заразом слугувати доказом культурної відрубності від польських шляхетських та клерикальних еліт, а також від великоросійського культурного імперіалізму. Йшлося про творення власної „високої культури”:

 

«Австрійська практика урядова після польського режиму викликала ряд австрофільських заяв серед галицько-української інтелігенції. Професори Studium Ruthenum – Лодій та Захаріясевич – узивають Йосифа II «многолітнє достопам’ятним», гідним безсмертної слави. Михайло Гарасевич року 1806 співає на синодальному з’їзді духовенства високу хвалу «розумному, справедливому і лагідному урядові австрійському». В адресі з’їзду до «найліпшого монарха» читаємо про незламну вірність, послух, прив’язання й любов од руського (тобто українського) кліру та руського народу в Галичині. У такому ж дусі висловлювалася і дуже нечисленна тоді світська інтелігенція.» (Микола Зеров, Лекції з історії українського письменства).

 

Зрозуміло, що класицистичний поділ на „високий” і „подлий” стилі якнайкраще відбивали цю культурну запотребованість. Відтак „високими” мовами вважались, ясна річ, німецька як мова влади, кар’єри і загалом культури і польська як давня місцева мова високої культури. Втім, не можна було обійтися і без власної „високої мови”, якою випадало говорити про високі матерії, і таку питому мову високої руської традиції „сконструювали” – згодом вона стала відома під назвою „язичіє”.

 

«Темні, зденаціоналізовані, мертвою церковщиною забиті русини не вміли, та й не хотіли, покористуватись для національної справи з доброї оказії, щоб назавжди вдержати за собою науку в університеті. Хоча мову тієї науки й звали вони не без пихи „народно-рускою”, ба навіть „россійскою”, але вона ні тією не була, ні другою. Це було страшливе „язичіє”, несказанна мішанина мертвої церковщини з польщизною та народною мовою – той „словено-русскій язьїкь”, що перед тим і на Україні панував по вищих школах, як київська академія, та в письменстві серед вихованців тих шкіл. Народну стихію в мові, що на Україні тоді вже подужала макаронічні виплоди академічних письменників, галицькі вчені свідомо обмежують, зводячи до тіпітигпг.; поділ на „високий” та „подлий” стиль панує тут ще неподільно.» (Сергій Єфремов, Історія українського письменства).

 

Якщо Відень протегував галицько-руську націю з метою зміцнити її відрубність і сприяти розбудові окремої ідентичності, то підтримка маскілім (єврейських просвітників) мала, по суті, протилежне призначення. Емансиповані і просвічені, сформовані на німецьких культурних взірцях євреї мали вже незабаром перетворитись на добре інтегрованих у структури абсолютної уніфікованої держави „німців”, а також слугувати прикладом для решти „незручних” євреїв – ортодоксів і хасидів. Саме на це було скеровано чимало зусиль отієї першої, „наївної” йосифінської бюрократичної модернізації Галичини.

 

Великою мірою сподівання „центру” відбивали настрої самих маскілім. На відміну від руської клерикальної еліти, зацікавленої в естетиці класицизму, представники єврейського просвітництва орієнтувались на ідеї та ідеали німецького просвітництва посутньо – як на модель індивідуальної й станової емансипації, духовного й організаційного звільнення від диктату традиції, патріархальних авторитетів і самоізоляції. Відтак ідеалом для них був саме Лессінг, а трохи згодом Шіллер і Гете. Амбіції маскілім полягали в самореалізації в рамках габсбурзького суспільства й держави.

 

 

 

ПІДВАЛИНИ ГАЛИЦЬКОЇ „РУСЬКОЇ НАЦІЇ”: ВИРІЗНЕННЯ І СПРИЯННЯ РУСИНСТВУ

 

Від самого початку віденська влада мала окреслений план ставлення до руської громади, уособлюваної священичою греко-католицькою верствою. Про це свідчать відомі організаційні заходи, покликані сприяти тожсамості греко-католицьких русинів через надання їм гарантій освіти, регулярної державної платні, зрівняння в правах із римо-католицьким кліром. На перший погляд, це суперечить запекло антиклерикальному характерові йосифінських реформ, але слід взяти до уваги, що таке ставлення до уніатської Церкви відбивало і типово просвітницьке наставлення на рівність конфесій і толерантність. Не варто забувати і того, що, сприяючи зміцненню руської ідентичності в Галичині, австрійський уряд плекав собі вдячного і лояльного спільника проти ймовірного спалаху польських патріотичних і російських великодержавних аспірацій. Вже саме прихильне ставлення, ймовірно, дало б сподівані результати, але Відень пішов значно далі, взявшись „розбудовувати” ще й мовно-національну ідентичність галицьких русинів. Прикметно, що для легітимації цього прикликали науку. Найбільшим філологічним авторитетом, непідважальним арбітром у „слов’янських справах” упродовж цілої першої половини XIX ст. був професор славістики Віденського університету Варфоломій Копітар. Саме до нього раз за разом зверталася центральна адміністрація за експертизою. У випадку з руською мовою уряд скерував до Копітара запит, чи є мова галицьких русинів окремою слов’янською мовою (чи лише, як твердили, зокрема, деякі поляки, діалектом польської або великоруської мови). Копітар дав ствердну відповідь, і відтоді вона слугувала безсумнівним дороговказом для мовної і національної політики Відня стосовно галицьких русинів.

 

Часто вказують, що нова злада „застає” і відтак „кодифікує” мовно-культурне і конфесійне різноманіття присвоюваної території, натомість рідше помічають, що влада теж активно співтворить і формує це різноманіття, називаючи і визнаючи відмінності, надаючи їм в такий спосіб „офіційну” легітимацію. Так сталось і з галицькими русинами. Визнавши не лише їхню конфесійну, але й мовну відрубність, Відень не лише констатував чи формалізував, але й доклався до утвердження (а у випадку з галицькими маскілім ще й до примноження) галицького багатоманіття.

 

Є в цього, проте, й зворотній бік: таке визнання рідко буває безкорисливим, і, перефразовуючи один історичний вислів, «хто тут національно-культурні громади, вирішуватиму я», себто той-таки владний центр.

 

Важливо зрозуміти і руську реакцію. Необхідна була якась відповідь, і нею могло стати лише „внутрішнє” формулювання своєї національної своєрідності. Йдеться, зрозуміло, не про те, що без австрійського протекторату такої ідентичності не було б, – а про механізми її здійснення, про певний „початковий заряд”, про спосіб дискурсу. Зрештою, саме така „констеляція ідентичності” матиме далекосяжні наслідки для культурної ситуації галицьких русинів та українців аж до моменту цілковитого утвердження „українського проекту”: вона визначить естетичне, політичне і соціальне забарвлення руського „Передберезня” (епохи до революції 1848 року) і запрограмує крах „Руської трійці”, консервативно-лояльну позицію руських еліт під час самої революції, появу специфічної травми і, як наслідок, виникнення довгої історії галицького русофільства.

 

Слід ще придивитись і до внутрішньої динаміки в намірах розвивати русинство і, як наслідок, до амбівалентної реалізації цих намірів в українських галицьких середовищах. З одного боку, абсолютистська уніфікація (в тому числі культурна) і бажання не допустити локальних, партикулярних новочасних „романтичних” націоналізмів – були основною позицією імперської ідеології. Надзвичай строкаті землі габсбурзької корони, „придбані” в різні часи і за найрізноманітніших обставин, були вкрай архаїчною як на той час формою середньовічної, феодальної майоратної монархії. Ці землі ніщо не тримало вкупі, окрім лояльності до правлячої династії і зважування переваг цього, крім державного примусу і, власне, заходів зі створення й утримання якоїсь наскрізної – неромантичної і ненаціоналістичної – загальноімперської культури. Націоналізми були безпосереднім викликом такій моделі правління. (Цим, зокрема, можна пояснити і брак якихось хоч трохи впливових австрійських видозмін романтизму і націоналізму.) Відтак „галицька руська нація” могла претендувати на рівне серед рівних місце в багатонаціональному, але уніфікованому цісарстві Габсбургів.

 

З іншого боку, йшлося про створення сильного політичного гравця, який зрівноважував би реваншистські амбіції галицьких поляків, але ще набагато важливішою була властива Просвітництву схилку XVIII ст. ідея рівності прав як окремої особи, так і етнічних спільнот, яка спонукала творити окремішню „галицько-русинську” культурну ідентичність, що стрімко обростала національними конотаціями.

 

Важливими були і суто академічні контакти русинів з новим центром, і тут слід знов згадати творця австрійської славістики Варфоломія Копітара – саме від його рекомендацій істотним чином залежав тогочасний австрійський погляд на суть і статус галицького русинства, що вже на рівні губернської управи ставало офіційною політичною лінією Відня. До того ж, Копітар обіймав надзвичайно вагому посаду придворного цензора, і від його рішень безпосередньо залежала доля не лише окремих творів, а й цілих літературних тенденцій (кількома десятиліттями пізніше це промовисто засвідчив випадок із „Руською трійцею”).

 

«Перші проблиски нового руху, перші досвідки того, що в заголовку цього нарису я назвав „зірницею відродження”, вийшли з Перемишля. На єпископському престолі сидів там у ті часи Михайло Левицький, чоловік невеликих здібностей і слабкого характеру, який, проте, перебував під добродійним впливом священика Івана Могильницького, колишнього студента Віденського університету і слухача відомого славіста Копітара. Був це перший муж на Галицькій Русі, котрий намагався розвіяти пануючу тут у погляді на національну справу єгипетську темряву за допомогою світла науки, який, озброєний арсеналом ґрунтовних, як на ті часи, філологічних знань, почав вивчати українську народну мову.» (Іван Франко).

 

Надзвичайно цікавими є реакції галицької еліти, позначені типовою амбівалентністю колоніального статусу. З одного боку, слід було підтвердити широкий жест заохочення – власного декларацією (це не забарилося!). З другого, руське духовенство зігнорувало наполегливі рекомендації своїх віденських опікунів, до того ж у двох важливих пунктах: за оптимальну абетку для руської мови Копітар (як вірнопідданий) пропонував латиницю, а за найсприятливішу основу (як філолог) – усну народну мову. Обидві пропозиції були зігноровані рівно до навпаки. Надзвичайно важливо зрозуміти рушійні сили цього вибору: рішення на користь кирилиці свідчило про небажання відмовлятись від самого осердя руської ідентичності – відчуття культурної тяглості і причетності до освяченого часом спадку Давньої Русі. Натомість вибір на користь штучної, химерно сконструйованої літературної мови свідчив про соціальну рішучість відмежуватися від „нижчих верств” і плекати власну „високу культуру”.

 

Отож, ішлося про формування цілком нової ідентичності руської духовної інтелігенції. Її статус супроти „решти” галицько-руського народу неминуче зумовлював відчуття вибраності і вів до елітарності, що стало однією з підвалин цієї ідентичності. Провідною стилістикою стала класицистична, відтак дотримання поділів на стилі було чимось природним і зовсім не було виявом провінційності, загумінковості, браку патріотизму і національного почування, як на це вказують пізніші критики з народницького табору, а просто-таки конститутивною складовою цієї ідентичності. Тому будь-яка спроба підважити це сприймалась не просто як естетичний несмак чи політична нерозважливість, але і як прямий замах на саму суть.

 

Саме в цій новій ідентичності слід шукати коріння українського культурного – в тім і літературного – галичанства, галичанства у первинному і оригінальному сенсі Галичини як суто габсбурзького, новочасного конструкту з його референційними рамками.

 

До цього слід додати, що ця ідентичність була не просто черговою, а передусім „ініційно” новою – першою сукупною ідентичністю певної групи взагалі. Якщо взяти до уваги, яку величезну силу мають ініційні складові ідентичності (згадаймо „міфи засновництва”), тоді ліпше зрозуміємо її тяглість і „впертість” в історії ідей і культурній історії української Галичини мало не цілого XIX ст.: і „азбучні війни”, і спротив поетиці „Руської трійці”, в якому можна вбачати і конфлікт поколінь, і лоялістичний характер нашої „весни народів” 1848 року, а великою мірою і цілий русофільський рух. Цю ідентичність можна назвати справжньою матрицею руського галичанства.

 

При такому погляді виразніше вимальовується і динамічне становлення галицького „українства” в діалектичній співдії з „галичанством” sensu stricto.

 

Окрім того, тут існує також разюча типологічна схожість з логікою галицької Гаскали, так само посталої з адміністративно-інституційними структурами габсбурзької Галичини. Це стосується і лоялізму як основної позиції, і „ініційної” вірності просвітницькому раціоналізмові та естетиці класицизму, і, не останньою чергою, елітаризму, притаманного маскілім, і найголовнішого – неможливості всього „проекту” без інституційно-політичного опертя і сприяння з боку правлячого режиму. Без Австрії не було би Галичини: без австрійської Галичини не було би ні галицьких русинів, ні галицьких поступових євреїв.

 

Не можна, проте, переочувати істотні відмінності між цими двома культурними групами. Вони стосуються як початкових обставин їхнього формування, так і майбутніх шляхів. У той час як руська греко-католицька еліта продовжувала свою релігійну традицію, маскілім поривали зі своєю. Відмінним був і їхній статус: руська еліта „логічно” посіла вакантне місце, тоді як реформовані євреї були змушені доводити свою легітимність в запеклій конкуренції. Русини з часом еволюціонували-таки до модерного національного проекту, заклавши – щоправда в процесі секуляризації та емансипації – підвалини національної ідеології, натомість галицькі асимільовані євреї – на рівні з усіма іншими політичними й релігійними відмінами єврейства – впали жертвою Голокосту.

 

Але рання галицька Гаскала була такою самою „ініційною матрицею” для низки пізніших галицьких єврейських ідентичностей, як і „русинський лоялізм”, званий згодом „старорусинством”.

 

З точки зору української історичної телеології можна чудово зрозуміти гнів і зневагу таких істориків літератури, як Єфремов чи Зеров, до цієї галицької літератури. Однак тогочасна логіка греко-католицької культурної верхівки була по-своєму бездоганна. Про її свідому, глибоко продуману, програмну позицію свідчить і запеклість усіх подальших конфліктів з питань мови і правопису: від протистояння поколінь (батьків і дітей) у справі „Руської трійці”, почерез численні „азбучні війни” і аж до пізніших сутичок між москвофілами та народовцями.

 

Заразом слід визнати, що кількісно і якісно ця література й справді була незначущою, так що набагато цікавіше пізнавати її історичні обставини, ніж її читати.

 

 

 

ЄВРЕЇ: СПРОБА УНІФІКАЦІЇ ЧЕРЕЗ ГЕРМАНІЗАЦІЮ І ЇЇ КРАХ

 

Подібно до змін в руському галицькому світі, відбувалися зміни і в єврейському: однією їх складовою були адміністративні реформи, що стосувалися єврейства, другою – культурний рух, знаний як Таскала. Прикметно, що довший час ці складові були втілені в ключовій постаті Герца Гомберґа.

 

Цісар Йосиф II, сприяючи чимшвидшій емансипації єврейства, розпорядився заснувати 1783 року першу німецько-єврейську головну школу у Львові (нім. Deutsch-jüdische Hauptschule). Спротив батьків долали, шантажуючи тим, що хлопців, які не матимуть посвідки від німецько-єврейського вчителя, не допускатимуть до навчання в талмудичних школах, ба більше: їм ніколи не дадуть дозволу одружитися. Головним інспектором німецько-єврейських шкіл у Галичині цісар призначив (у 1787 році) Герца Гомберґа з Лібеня під Прагою, котрий свого часу працював у Берліні домашнім вчителем дітей засновника єврейської Гаскали Мозеса Мендельсона. Відтак навіть на приватному рівні зв’язок йосифінсько-просвітницької акультурації галицьких євреїв із берлінською Гаскалою був тісний і безпосередній.

 

1788 року Герц Гомберґ приїхав до Львова, заснував тут „нормальну” і „тривіальну” школи. Загалом лише за один рік йому вдалося заснувати в Галичині 107 одно- або двокласних німецько-єврейських шкіл, де близько 150 вчителів навчали німецькою мовою близько 4000 учнів. У таких великих осередках євреїв, як Львів і Броди, були навіть 3-класні нормальні школи. А центральна львівська школа була водночас місцем, де діставали освіту майбутні вчителі і вчительки шкіл для дівчат. Спротив ортодоксальних євреїв був такий сильний, що одного разу (1797) Гомберґу довелося мало не тікати зі Львова. Врешті-решт, 26 червня 1806 року цісар Франц І своїм декретом скасував таку модель шкільної освіти. Це завершило першу – наївно-радикальну – інтеграцію галицьких євреїв під гаслами германізації і стягом Габсбургів. З одного боку, „спротив матеріалу” виявився сильнішим за реформаторські ілюзії, з іншого – часи були вже зовсім не ті: Просвітництво поволі відступало під тиском антиреволюційної реакції і антинаполеонівської політики. Був ще й суб’єктивний чинник: Франц І залюбки касував багато досягнень Йосифа II, повертаючи справи радше в традиційне, консервативне русло.

 

Втім це реформування єврейського життя аж ніяк не минуло безслідно: Гаскала міцно вкоренилася, стала величиною як єврейського, так і галицького життя і відтоді була завше світоглядною опцією і моделлю для життя і кар’єри.

 

На початку XIX ст. з’являється нова хвиля маскілім, тепер уже орієнтована не на німецьку „високу мову”, а на давньогебрейську. Важливим осередком Гаскали в Галичині стають Броди. Це природно, якщо зважити на надзвичайно високу (навіть на галицькі мірки) концентрацію євреїв у цьому місті, яке від 1773 до 1879 року мало статус вільного торгового міста. Крім того, 1818 року єврейське населення Бродів дістало реальну школу. Чільним серед нових маскілім у Бродах був Мендель Левін (Сатановер). Довкола нього виник просвітницький гурток: С. Берґ, Й. Бик, Б. Ґюн, Н. Крохмаль, І. Левінсон, С. Раппапорт.

 

Іншим помітним центром Гаскали був Тернопіль. 1813 року, за ініціативою тернополянина Йозефа Перля, тут відкрили 4-річну єврейську народну школу з німецькою мовою викладання. Її відвідували близько 120 учнів. 1820 року, коли Тернопіль знову повернувся до складу австрійських володінь, цісар підтвердив шкільний статут і надав школі публічне право.

 

Значним був і львівський гурток маскілім, в якому були Нахман Крохмаль, Йосиф Перль, сатирик Ісак Ертер, Соломон Юда Раппапорт, памфлетист Юда Лейб Мізес.

 

Нарешті, „третя хвиля” Гаскали формується у 1830-40-х роках у Львові, навколо головного міського равина Абрагама Кона.

 

Цей просвітницький рух незабаром заявить про себе у Весні народів (приклад Якова і Маврикія Рапопортів). Відтепер активна політична позиція (головно в демократичному таборі) стає характерною рисою поступових євреїв. Прикметно й те, що їхня демократична скерованість не обмежується лояльністю до Дому, а послідовно йде за логікою демократичних суспільних перетворень. А таке ставлення дає змогу вільно вибирати не лише політичні табори, але й національні угрупування, з якими вигідно було кооперуватися в Галичині. Також серед поступових євреїв виробляються механізми асиміляції, що незабаром стане однією з чільних тенденцій галицького єврейства. Формується і тип літератора-посередника між німецькою і польською літературами – такого притаманного галицькій літературній культурі: перекладача, видавця, редактора.

 

Саме на цю просвітницьку традицію буде спиратись ідея „літературної батьківщини” серед більшості представників обдарованого єврейства Галичини, що виїхали звідси до великих європейських метрополій (передусім до Відня, Берліна, Мюнхена) і вже там німецькою мовою публікували твори, в яких тематизували умови єврейського життя в галицькій провінції (а попри те і сукупний галицький „життєвий світ”). Саме їм – поряд з неєврейськими німецькомовними авторами, як-от Захер-Мазохом, судилося першими познайомити „європейську читацьку публіку” зі світом австрійської Галичини, закласти традицію „галицького топосу” в новочасній європейській літературі. В їхньому випадку можемо говорити про „літературу з Галичини” як про складову історії „галицької літератури”.

 

 

 

ГАЛИЦЬКИЙ РОМАНТИЗМ

 

Народження романтики в Галичині було запізніле і тривало довше, ніж деінде. Окрім того, „галицький романтизм” мав низку унікальних особливостей. Імовірно, якийсь час він був певною цілістю, яку сучасники переживали як спільне поле, а потім поступово розпався на національні різновиди. Тому є сенс говорити радше про спільний „галицький романтизм” і про „національні романтизми в Галичині”.

 

На час 1810-1840-х років і в німецькому літературному світі, і „у внутрішньому вжитку” в самій Галичині (на відміну від XVIII ст.) усталився певний образ Галичини. Почасти його поява була ледь відтягненим у часі наслідком закладених ще наприкінці попереднього століття інституцій, механізмів і підходів до літературного життя. Почасти – побічним виявом суто романтичної налаштованості на увагу і пієтет до „місцевості”, „місця” (окрім відомої пристрасті до „нації”). Ще одну причину – принаймні для галицьких поляків – слід шукати в реакції на провал польських прагнень, пов’язаних з наполеонівськими походами (щось на кшталт: «життя минає, Польщі немає, а батьківщину людина якусь мусить мати»). З іншого боку, феномен „галицького романтизму” годі збагнути, не беручи до уваги те, що навіть після краху наполеонівського війська і тріумфу Священного союзу на Віденському конгресі вже не можна було ігнорувати польські культурні прагнення. Окупаційні сили зобов’язалися на тому-таки Віденському конгресі відповідним інституційним чином ці прагнення визнати і задовольнити. Безпосередніми наслідками цих договорів було постання хоч би Оссолінеуму чи Скарбеківського театру у Львові – двох найважливіших (окрім літературної преси) осередків передромантичного і романтичного рухів у Галичині. Втім ще важливішою обставиною, ніж оті формальні поступки, стала загальна атмосфера „реабілітації польськості”, що мала вирішальне значення для появи (наднаціональної) галицької ранньоромантичної ідеї. Після Віденського конгресу польська культура в Галичині повертається на сцену як рівна німецькій.

 

Причини такої реабілітації можна вбачати передусім в тому, що австрійська влада вже була не здатна контролювати поляків чи просто ігнорувати їхні інтереси, тож усвідомлювала безперспективність попередніх репресивних практик. Це було навіть небезпечно, адже інакше вони могли б знову, як у випадку з Наполеоном, увійти в порозуміння із противниками Габсбургів. „Реабілітація польськості” означала також реабілітацію польської мови і літературної діяльності на теренах Галичини і – непрямо – була визнанням поляків як носіїв „високої культури”. Це знаменувало остаточну зміну парадигм на користь романтизму. І „польськість” була необхідною складовою романтичної програми в двох найважливіших її пунктах: відкриванні минулого і вчуванні в „душу народу” почерез фольклор. Краєм, у який почали „вчувати” романтики різного походження, стала „Галичина”.

 

„Внутрішній” образ (або „ментальна схема”) Галичини був тим часом вже доволі чітко окреслений, закорінений у реальному „життєвому світі” краю і в його „світі переживань” і дедалі більше поставав у системі повторюваних і впізнаваних знаків, до яких можна було апелювати власне як до впізнаваних і відтворюваних. Ставала дедалі складнішою і мережа внутрішніх культурних референцій.

 

Визнання поляків як нації „високої культури”, задоволення їхніх культурних потреб і прагнень (передова роль тут належала Оссолінеуму) торувало шлях до продуктивної конкуренції, попервах між німецькою і польською культурами, яка потім поширилась в літературній атмосфері Галичини загалом.

 

Ми не збагнемо „галицького романтизму”, якщо випустимо з уваги ще дві украй важливі перспективи: характер австрійського романтизму переважно як „бідермаеру” і активні заходи Відня з недопущення навіть натяку на поважні рухи, які могли спричинити зростання національних аспірацій. І одне, і друге закорінене в самій природі габсбурзької монархії: вона не могла дозволити собі власний „австрійський націоналізм” (бо, по-перше, була зверхником Священного Римського Цісарства, а по-друге, надто вже строкатим був її національний склад, щоб такий націоналізм міг успішно вдатися), і вона не могла допустити посилення окремих націоналізмів, бо це означало б для неї смертельну загрозу.

 

Тим-то дух „галицького романтизму” був позначений атмосферою австрійського бідермаєру, що (на відміну від більшості інших європейських романтизмів) сахався навіть натяку на патріотично-національну проблематику.

 

На перший погляд, цей „галицький романтизм” є першим по-справжньому інтернаціональним явищем і аргументом на користь наднаціональної „галицької літератури”, і виглядає цей „романтичний Інтернаціонал” навіть вельми ідилічно. Йдеться про типову для будь-якого романтизму першу стадію зацікавлення місцевим фольклором. Дійсно, фольклор заходилися збирати всі. І австрійці (вчені, а часом урядники, що жили тут: Карл Йозеф фон Гюттнер і Йозеф Маусс, альманах „Львівський прочанин” – Lemberger Pilger, Pielgrzym Lwowski, 1822-1823), і русини (на поч. 20-х років – Григорій Ількевич, Іван Білинський, згодом Іван Вагилевич, Маркіян Шашкевич), і поляки. Романтизм-бо народжується від союзу відкриття народності, ідеалізації „славної давнини” та по-різному забарвленої аверсії до сучасного світоустрою: від меланхолійного ескапізму до демократичної революційності. „Галицький романтизм” відкрив фольклор „місцевого люду”. Але питання в тому, що розуміли збирачі фольклору під „місцевим людом” і під самою фольклористичною діяльністю?

 

Якийсь час і мета, і уявлення цих збирачів здавались однаковими. Якийсь час, може, вони й були однаковими. Та дуже скоро ідилічна єдність розпалася: русини-семінаристи, що доти не відрізняли себе від поляків, відкрили (у постаті „Руської трійці”) свою власну ідентичність. Польські поети „української школи” витворювали свій романтичний міф кресів. Німецькі урядники здійснювали систематизацію і „етнографічний опис” своєї великої політичної вітчизни. Під затишною ковдрою романтизму велася боротьба ідентичностей.

 

Саме цій атмосфері завдячує своєю появою „передповстанський” польський фольклористичний романтизм і його специфічний галицький відлам, званий „українською школою”. Йдеться про перше після довгої перерви значніше польське літературне середовище у Львові і в Галичині: Людвик Набєляк, Северин Ґощинський, Авґуст Бєльовський, Люціян Семенський, Вацлав Залеський визначали польську літературну сцену 1820-1830-х років. Літературна творчість цієї формації після Листопадового повстання була невіддільна від патріотичної конспірації. Ці автори сповідували романтичну слов’янофільську і українофільську програму, збирали місцевий фольклор, видаючи його за відлам польського, перекладали з інших слов’янських літератур, стилізували власні твори під українські пісні і думи.

 

Панславізм був характерним для тодішніх польських романтичних прагнень, як був і ознакою невдоволення, фрустрації бездержавним становищем, що невдовзі привело до відверто революційної романтики. Але панславізм був і прийнятним компромісом, який толерувала австрійська влада попри його майже неприховану антинімецьку програму. Вигідний для польських романтиків, він дозволяв одразу кілька речей: нейтралізувати чи принаймні зв’язувати руські (українські) національні прагнення, „розчиняючи” руський елемент – і то не тільки фольклорний – у польській стихії (Жегота Паулі, „Пісні руського народу”, Pieśni ludu Ruskiego, 1839-1840; група „Зєвоня” з її однойменними альманахами тощо); претендувати через радикальнішу поставу (до того ж „освячену кров’ю”) на роль інтеграційного політичного лідера в краю; здобувати собі симпатиків серед русинів у протистоянні з німцями, яких вважали „третіми зайвими”. За взірець такої панславістської активності правила Чехія.

 

Ідея слов’янського братства в контексті загальних сепараційних тенденцій справді на якийсь час створила польсько-руській симбіоз, особливо після 1830-1831 років. Його символами можуть слугувати хоч би Михайло Попель чи Каспар Ценґлевич. Першими підважили цей симбіоз щойно учасники „Руської трійці”. А про те, якою успішною виявилась ця ідея для поляків, свідчить бодай кар’єра одного з чільних представників „української школи”, поета і фольклориста Вацлава Залеського (1799-1849), першого поляка, що в 1848-1849 роках обіймав посаду губернатора Галичини.

 

Про австрійських романтиків у Галичині слід хіба сказати те, що їхньою особливістю була тісна пов’язаність з університетом: традиції Маусса і Гюттнера згодом (з 1841 року) продовжив Констант фон Вюрцбах, видавши „Народні пісні поляків і русинів” (Volkslieder der Polen und der Ruthenen, 1845) та „Приказки поляків і русинів” (Sprichwörter der Polen und Ruthenen, 1852).

 

Остаточно ідея „галицького фольклористичного романтизму” занепала з 1848 року.

 

 

 

РОЛЬ ОССОЛІНЕУМУ ЯК СПІЛЬНОЇ ІНСТИТУЦІЇ

 

Для історії „галицької літератури” взірцем інституційного осердя і безсумнівного центру культурної діяльності кількох поколінь галичан, що перетривав окремі естетичні течії та історичні періоди, може слугувати Оссолінеум.

 

Оссолінеум постав у Львові завдяки графові Юзефу Максиміліяну Оссолінському і через поступки польським культурним прагненням, визнаним на Віденському конгресі. Проте поява цього закладу мала значення далеко не лише для польської культури. Про роль Оссолінеуму для польського національного й революційного руху і незалежницьких ідей написано чимало, натомість мало про його вирішальну роль у витворенні спільної галицької літературної сцени. Тут слід зважити передусім на те, що фундація Оссолінських була першою значною світською культурною інституцією в Галичині, доступною для всіх освічених мешканців. Те, що всі галичани могли користуватись її бібліотекою, читати ті самі книжки і часописи, сприяло витворенню спільної читацької аудиторії і спільної системи текстових референцій. Мовами, якими була видрукувана переважна більшість книжок у бібліотеці, були німецька і польська – непідважальні „високі” мови „високих культур” для всіх без винятку акторів тогочасного галицького життя. Коли, скажімо, русини бралися до писання наукових праць чи політичних розправ, вони цілком самоочевидно вдавались чи то до німецької, чи то до польської мови. Не інакше було і з поступовими євреями. Бібліотечні й архівні дослідження, видавничі справи були нагодами для зустрічей, обміну ідей і налагодження співпраці. Оссолінеум, по суті, став платформою, на якій скристалізувалось і перше значне угруповання польських авторів (Бєльовський, Семенський, Залеський). Кристалізуванню наднаціональної галицької спільноти інтелектуалів неабияк сприяв і вже згадуваний дух „інтернаціонального раннього романтизму”, що неподільно панував у перші роки після заснування інституції.

 

 

 

ДУХ ДЕМОКРАТИЧНОЇ РОМАНТИКИ 1830-1848

 

У польській історичній літературі охоче підкреслюють відмежованість Галичини і її літературних середовищ від подій Листопадового повстання 1830 року. Також підкреслюють обмежувальний характер місцевої австрійської влади. Специфіку Галичини – особливе тогочасне „галичанство”, вбачають радше в цьому відмежуванні: мовляв, повстанці були просякнуті „польськістю”, тоді як в Галичині панувало власне „галичанство”. (До слова, цей стереотип визначає топіку стосунків між „польськістю” і „галичанством” великою мірою і досі.) Насправді картина набагато складніша і цікавіша.

 

Звісно, за рівнем запалу, протесту і рішучості боротися за польську справу Галичину годі порівняти з Королівством Польським. Але вона не була герметичним простором. Проникання, а радше перетікання людей, зброї та ідей було вислідом не тільки (хоча переважно) конспіративної діяльності, але й офіційних чинників. І саме тут варто передусім шукати „галицької специфіки”. Відсутність однозначних суворих репресій проти польських повстанців у Галичині можна зрозуміти, зваживши на антагонізм, що стиха, але неухильно наростав між Австрійською і Російською імперіями. Віденський центральний уряд зі зловтіхою спостерігав за труднощами царського війська, яке поборювало повстанців. Натомість польські повстанські політики бачили в Австрії союзника, наставленого проти амбіцій царської Росії. Хоч Австрія і звела всередині січня 1831 року військовий кордон між Королівством Польським і Галичиною, все ж на практиці він був доволі прозорий. Такий тимчасовий збіг інтересів мав і суто провінційний, галицький вияв: тодішній намісник, Август Лонгін князь фон Лобковіц, знаний зі своїх неприховуваних симпатій до поляків, був активним посередником і координатором контактів між Віднем, Варшавою і Львовом. (У своїх мемуарах князь Адам Сапіга навіть згадує, що Лобковіц прямо давав польським шляхтичам неофіційні, зрозуміло, вказівки, на якому прикордонному переході можна без труднощів переслати повстанцям зібрану допомогу.)

 

Втім, для галичан повстання мало неабиякі ідеологічні, настроєві і моральні наслідки, які зачепили усі етнічні групи і політичні табори. Без перебільшення можна сказати, що події польського повстання радикально змінили тодішній галицький ментальний ландшафт, що був устійнився після наполеонівських виправ і Віденського конгресу.

 

Найголовніше, мабуть, полягало таки в тому, що Листопадове повстання в конгеніальний спосіб явило всі найважливіші, доти в Галичині лише імлисто присутні, переживання справжнього романтизму з його ідеалами волі, нетерпимості до деспотії, вільного бунту і рівних прав. Ці настрої, доти притлумлювані в бідермаєрівському дусі, були, однак, вже віддавна латентно присутні в галицькому суспільстві. Поділяли їх і поляки, і русини, і німці, і євреї. А головною ознакою була не належність до політичного табору чи етнічної спільноти, а радше вік і загальна романтично-демократична налаштованість. Гадаю, йшлося великою мірою про відчуття модерності: хто хотів бути хоч трохи сучасним (не конче поступовим), той не мав іншого вибору, як бути романтиком. Тому, наприклад, не варто дивуватись, що серед тих, хто приєднався до повстанців, було чимало синів поважних німецьких галицьких урядників – знамените сполонізоване „друге покоління”.

 

Русинів, хоч вони і не брали безпосередньої участі в повстанні, теж підхопив отой нестримний романтичний елан, натиск: вони конспірували разом із поляками, засновували таємні гуртки, надихалися народною поезією і романтичною творчістю. Структурно єдиною групою романтичних русинів могли бути лише студенти греко-католицької духовної семінарії – і вони стали такою групою: за віком (молоді), за ідентичністю (сини уніатського духовенства), за соціальним статусом (не селяни) – іншої руської формації, яка готова була б поділяти ті світоглядні ідеали, не було. „Руська трійця” була лише вершком айсберга, хоча уславилася вона далеко не випадково – передусім завдяки таланту.

 

Надходили ліберально-революційні імпульси і з університету. їх утіленням був уже згадуваний професор історії Йозеф Маусс. Випадок Маусса тим цікавіший для історії „галицької літератури”, що змушує запитувати: наскільки щирим був отой панівний галицький літературний „інтернаціональний бідермаєрівський романтизм”? Адже ми пам’ятаємо Маусса серед видавців „Львівського прочанина”, коли він був просто-таки парадигматичним прикладом ранньоромантичної пристрасті збирати, популяризувати і видавати фольклор, прикладом рівного зацікавлення фольклором усіх галицьких етносів. Чи не ховалося за вимогою „паритету” для національних фольклорів бажання популяризувати національні рухи?

 

Польський романтизм того часу (Лєшек Дунін-Борковський) майже цілковито перейняв романтичні настрої галицько-руської літератури. Руські літератори, що симпатизували йому, були невіддільні від польських середовищ, не трактували себе окремо і сприймали себе як частину великого панславістського й антигерманського духу. їхній національний пафос також розчинявся в українофільській програмі польських галицьких романтиків. Тому в той час і немає спалаху романтичної літератури українською мовою.

 

Тут доречно навіть запитати: а чи сприйняття українськими народовцями 1860-х років українського національного міфологізму Шевченка не було почасти підготовлене „українською школою” польських романтиків? А з іншого боку: чи не була руська оспалість, інертність у висловленні романтичних „українських мотивів” – як то відбулось на Наддніпрянщині – дійсно спричинена тим, що за справу заповзялась оця „українська школа”, отож справу вже було зроблено, тим паче що і географічно, і ментально вона була локалізована саме в Галичині. Якою мірою і які покоління русинів відчували себе у літературних справах справді відмінними від галицьких поляків? Адже польська мова, яка на той час вже не становила інституалізовано-владної загрози для руської ідентичності, і далі залишалась у галицько-руських колах носієм високої культури і інструментом цивілізованого вислову.

 

Феноменом „Руської трійці” завдячуємо прозрінню Шашкевича: чому нам не вільно висувати своїх прав на те, що узурпували польські романтики – називають своїм і видають за своє. Структурно, однак, ані саме прозріння, ні ідея уживати місцеву народну мову в літературі не прийшли б до нього без отого попереднього симбіозу з польським романтичним рухом.

 

Не треба дивуватися й остервенінню, з яким „покоління батьків”, антиромантичне, лояльно-бідермаєрівське покоління вдячних австрійському ладові греко-католицьких кліриків, що потерпало за збереження свого статусу, і нападало на молодих романтиків. Далеко не центральні інстанції переслідували і вилучали Русалку Дністрову, а власне місцевий цензор Йосип Левицький! Батьки сприймали ідеї молодих як „чорну невдячність синів”, які не розуміють укладу, компрометують їх і відрізають собі шлях до забезпеченого, респектабельного майбутнього. (Сини німецьких високих урядників зважали на це менше, бо їхні батьки були носіями влади, а не її вдячними реципієнтами).

 

Зміна курсу (і формування польського топосу про жорстоку розправу) пов’язана щойно зі зміщенням князя Лобковіца і відкликанням його до Відня (що анітрохи не зашкодило його кар’єрі) та призначенням нового губернатора, ерцгерцога Фердінанда д’Есте (обіймав посаду до 1846 року). Цей не вирізнявся особливими розумовими здібностями, а був радше покликаний втілювати найвищий габсбурзький авторитет на місці. Він плекав тісні стосунки з польською галицькою шляхтою і «недооцінював загрози, даючи ввести себе в оману брехливим полякам», однак не так він сам, як приставлений до нього заступник, „крайовий президент” Франц барон Кріг фон Гохфельден, разом із поліційним президентом Леопольдом фон Захер-Мазохом (батьком славетного письменника) були тими, хто реально втілював метерніхівський політичний курс, запроваджуючи жорстку реакцію і тим заживши слави „полоножерів”.

 

 

 

ОСОБЛИВИЙ ВИПАДОК „ГАЛИЦЬКОЇ ЛІТЕРАТУРИ” – ТВОРЧІСТЬ ОЛЕКСАНДРА ФРЕДРА

 

„Випадок” Олександра графа Фредра може бути прикладом, як іще можна поглянути на історію „галицької літератури”. Якщо припустити, що окремі постаті в особливо вичерпний і показовий спосіб її ілюструють, будучи такими-от „конденсатами” галицьких літературних ознак, тоді писання історії можна організовувати і довкола окремих осіб літераторів. Такими можуть слугувати і Франц Краттер, і Леопольд фон Захер-Мазох, і Тадеуш Ріттнер, і, звісно, Іван Франко. Проте всі вони будуть „галицькими” по-різному, по-різному виявлятимуть дослідникові ті ознаки. Про цю різність слід постійно пам’ятати. Бо не так постулювання „галичанства” і його віднаходження сприяють концепції „галицької літератури”, як усвідомлення природи й причин його різноманітності.

 

Спосіб і тип „галичанства” Олександра Фредра закорінені в його добі і невід’ємні від його біографії, особливостей і літературного обдарування. Так чи інак, але він слугував довершеним (до речі, негативним) прикладом галичанства навіть для декотрих своїх сучасників. Отож, таке означення постає не допіру в сучасній інтерпретаційній реконструкції, а належить сучасній йому добі. Однак із сьогоднішньої перспективи це галичанство бачиться набагато нюансованіше.

 

„Галичанство” Фредра має багато вимірів. Передусім це його генеалогічний зв’язок із краєм, спадок традиції, кровна спорідненість із численними місцевими родами, не згадуючи вже про розгалужену мережу знайомств у його зрілому віці. Важливо й те, що його батьки стали лояльними до дому Габсбургів, перейшли через процедуру перепідтвердження титулу і відповідних привілеїв у системі нової габсбурзької номенклатури і стали, таким чином, достеменними „галицькими графами”. Участь юного Фредра в наполеонівських виправах, його розкаяння після їх краху, амністія і присяга непорушної вірності теж є типово галицькими в його біографії. Те саме стосується його активної участі в громадському, політичному і культурному житті Галичини – в інституціях, що постали з рішень Віденського конгресу: Галицькі стани, спілка лобістів галицьких залізниць, театр Скарбека, Оссолінеум тощо.

 

Проте справжнє, істотне для розуміння тодішніх настроїв „галичанство” Фредра розкривається в гострому конфлікті, що спалахнув навколо нього 1835 року. Почалося з того, що Северин Гощинський гостро і брутально атакував Фредра як драматурга в одній зі своїх театральних рецензій. За якийсь час до того самого вдався і Лєшек Дунін-Борковський. Фредро важко пережив це, надовго перестав писати, відійшов від літературної діяльності і запав у глибоку депресію. Щоб збагнути суть і важкість цього конфлікту, слід усвідомити силу та обсяг суперечностей між двома різними формаціями літераторів (в ширшому сенсі це був конфлікт не лише поетик, а світоглядів) у Галичині після Листопадового повстання. У цьому повстанні Фредро, як відомо, участі не брав. Є вагомі підстави припускати, що його неучасть була цілком обдуманою і постала з його уявлень про вартість даного слова, з оцінки політичної ситуації і зі ставлення до Галичини як до вітчизни, з якою довелося змиритись і яку він встиг поцінувати.

 

Головним предметом критики революційних романтиків-патріотів стала, однак, Фредрова творчість: тематика, мотиви, дійові особи, але передусім – поетика і мова. Гощинський і Дунін-Борковський закидали Фредрові загумінковість, архаїзм, байдужість і нечутливість до „національної справи”, згідливість і конформізм, брак чітко проголошеного протесту – а все те разом фігурувало у них під лайливою, образливою рубрикою „галичанства”. Тут уперше з виразністю проявився той топос, що згодом (а в жартівливо-стереотипному вигляді він побутує досі) стане таким визначним у польській інтелектуальній історії: ототожнення галичанства з боягузливим, дріб’язковим чорно-жовтим конформізмом коштом національного почуття, топос понімеченого, забюрократизованого, позбавленого фантазії і здатності до широкого жесту „галілеянина” (згадаймо пізніші сатири Яна Ляма чи самоіронію Боя-Желенського).

 

Якщо взяти до уваги, що і поетика творчості, і „поетика життя” Фредра мали сенс єдино в збереженні вірності давній класицистичній парадигмі, то стануть зрозумілими масштаб і пафос цього конфлікту. Зудар поетик та ідеологій поставив Фредра на межу творчого відчаю. Згодом час навів лад в ієрархії літературних вартостей.

 

 

 

ВІД ЛИСТОПАДОВОГО ПОВСТАННЯ ДО ВЕСНИ НАРОДІВ

 

Можна по-різному розглядати цей украй складний і суперечливий період. З одного боку, особливістю бідермаєрівської, меттерніхівсько-реакційної підавстрійської Галичини було те, що вона трималася осторонь магістральних подій. З іншого боку, цей період був позначений для Галичини більше тяглістю, ніж розривами, і мав багато спільного із загально-європейськими демократичними й романтичними тенденціями. Край розвивався в напрямку до демократизації, що вилилось у революцію 1848 року. У будь-якому разі складна галицька специфіка позначилась як на характері літератури, так і на релевантних для неї структурних зв’язках.

 

Ця специфіка зумовила такі суто галицькі літературні феномени, як появу часопису „Щоденник паризьких мод”, згадану полемічну атаку Олександра Фредра, появу, тло і долю „Руської грійці”, а надто Маркіяна Шашкевича; полонізацію значної частини дітей австрійських урядників першого призову, серед яких було чимало непересічних галицьких літераторів (як-от Вінцентій Поль). Серед літературної продукції можна згадати і прецікаві спогади Леопольда фон Захер-Мазоха-старшого, начальника львівської поліції (1832-1848), тощо.

 

Хоч як на цей час дивитися, все одно існує доволі місця саме для „галицької” літературної історії. А її центральним епізодом буде, поза сумнівом, надзвичайно галицька „рабація” 1846 року.

 

 

 

ВІД ЛИСТОПАДОВОГО ПОВСТАННЯ ДО ВЕСНИ НАРОДІВ

 

Руський „Передберезень” виявився цілковито бідермаєрівським, за одним (зате найзначнішим) винятком – „Руської трійці”.

 

Соціальна особливість руської клерикальної еліти зумовила її консерватизм. Але його джерелами були не лише габсбурзький лоялізм і статусні переваги супроти селянства. На відміну від польського римо-католицького кліру в Галичині, куди потрапляли і міщани, і селяни, руське греко-католицьке духовенство рекрутувалося винятково зі своїх рядів. Священиками ставали сини священиків, які одружувалися винятково з доньками священиків. Руський клір дедалі більше ставав спадкоємною кастою, закритою для „зайд”, а отже, і для зовнішніх впливів. Стосовно праці на просвітницькій та освітній нивах, то переважна частина цієї своєрідної шляхти була зацікавлена в тому, аби селянство не виходило поза межі найнеобхіднішого мінімуму. Такому консервативному лоялізмові з соціального розрахунку цілком відповідав і наївний селянський консервативний лоялізм, що у своїй вірі в „доброго цісаря” живився ще йосифінськими спогадами.

 

У побутовій культурі руське духовенство орієнтувалося на польські шляхетські взірці. Його середовище – єдине, в якому артикулювались тоді культурні ідеї, – жило за дуже Хоч як на цей час дивитися, все одно існує доволі місця саме для „галицької” літературної історії. А її центральним епізодом буде, поза сумнівом, надзвичайно галицька „рабація” 1846 року.

 

 

 

РУСЬКИЙ „ПЕРЕДБЕРЕЗЕНЬ”

 

Руський „Передберезень” виявився цілковито бідермаєрівським, за одним (зате найзначнішим) винятком – „Руської трійці”.

 

Соціальна особливість руської клерикальної еліти зумовила її консерватизм. Але його джерелами були не лише габсбурзький лоялізм і статусні переваги супроти селянства. На відміну від польського римо-католицького кліру в Галичині, куди потрапляли і міщани, і селяни, руське греко-католицьке духовенство рекрутувалося винятково зі своїх рядів. Священиками ставали сини священиків, які одружувалися винятково з доньками священиків. Руський клір дедалі більше ставав спадкоємною кастою, закритою для „зайд”, а отже, і для зовнішніх впливів. Стосовно праці на просвітницькій та освітній нивах, то переважна частина цієї своєрідної шляхти була зацікавлена в тому, аби селянство не виходило поза межі найнеобхіднішого мінімуму. Такому консервативному лоялізмові з соціального розрахунку цілком відповідав і наївний селянський консервативний лоялізм, що у своїй вірі в „доброго цісаря” живився ще йосифінськими спогадами.

 

У побутовій культурі руське духовенство орієнтувалося на польські шляхетські взірці. Його середовище – єдине, в якому артикулювались тоді культурні ідеї, – жило за дуже ця література не могла бути визначною ні кількісно (бо не мала мотивації до літературної творчості взагалі), ні якісно, коли будь-яка – навіть тематична – новизна загрожувала самому існуванню цієї групи, що з покоління в покоління плекала той самий канон поглядів і світоглядні обрії.

 

Тут просто не могли сформуватися достатні передумови для виникнення ліберального або демократичного табору. Приклад із „Руською трійцею”, середовище якої могло би стати зародком такої орієнтації, аби відіграти якусь значнішу роль під час Весни народів 1848 року і надати політичному українству іншого спрямування, показує, як пильно чувала священича каста, аби не породити зі свого лона „відступників”, як безжально цих „відступників” переслідували і з якою самоочевидністю вдавалися для нищення „своїх” відступників до послуг „чужої” каральної машини.

 

Разом з тим, політична програма „Руської трійці” й сама була доволі скромна і радше консервативна. Тим важче сьогодні, з перспективи національних історієписань, збагнути агресію, з якою накинулися на її представників і пропольські, і простарослов’янські кола в середовищі руського духовенства. Важче зрозуміти, звідки взагалі могла взятися „Руська трійця”, ніж розглядати її як „іманентне породження” логіки української культури. І тут не обійтися без галицького контексту: поява „Руської трійці” була немислима без якнайтісніших контактів руських греко-католицьких семінаристів із польськими революційно налаштованими романтиками із, щоправда, квазідемократичною і шовіністичною програмою. Саме Листопадове повстання стало тією подією, яка врешті-решт привела кількох семінаристів (а крім ядра „Трійці” слід згадати і Антона Любича-Могильницького, і Миколу Устияновича, і Леся Трещаківського, і Рудольфа Моха, і Йосафата Кобринського). Попри те, що ці молоді семінаристи поділяли польські демократично-революційні гасла просвітницького „ходіння в народ”, ця подія вперше поставила перед ними питання культурно-політичної орієнтації.

 

 

 

РАБАЦІЯ 1846 РОКУ: ІСТОРИЧНА ПОДІЯ ЯК КРИСТАЛІЗАЦІЙНИЙ ПУНКТ ЛІТЕРАТУРНОГО ДИСКУРСУ

 

Подією, що породила цілу літературу різними мовами, з різними наставленнями і з різних перспектив, стала т.зв. „галицька рабація” 1846 року. За походженням ця подія – питомо галицька, а за природою належить до перипетій польського патріотичного романтизму в Галичині. Дискурс навколо рабації був дуже розмаїтий на ідеологічні оцінки і виливався в такі різні за пафосом тексти, як знаменитий „Хорал” Корнеля Уєйського („3 димом пожеж”, що надовго став одним із національних гімнів поляків, а самому авторові, уже в добу галицької автономії, у Львові за те поставили пам’ятник перед Міським казино на Академічній) і цілком протилежні „Польські революції” (Polnische Revolutionen, Прага, 1863) Леопольда фон Захер-Мазоха.

 

Німецькомовними письменниками, що відгукнулися на рабацію, були, скажімо, Якоб Нічнер („Польський замах 1846 року” – Das Polen-Attentat im Jahre 1846), а також два чи не найвизначніші, що були тісно пов’язані з Галичиною в І половині XIX ст.: Цезар Венцель Мессенгаузер (автор „Польських могил” – Polengräber,

 

1848) та Констант фон Вурцбах. Ці двоє згодом стали надзвичайно відомими, хоч і з різних причин, але події 1846 і 1848 років для них так чи інак біографічно пов’язані з Галичиною та Львовом.

 

Про Константа фон Вурцбаха варто згадати окремо. Він потрапив до Львова з Кракова кадетом так званого „галицького полку” № 30 „Граф Нуґент” навесні 1841 року. Ще в Кракові він опанував польську мову і зблизився з кількома польськими родинами, а також опублікував свою першу ліричну збірку поезій, перекладів і переспівів польських поетів. У Львові він пристав до бідермаєрівської „наднаціональної галицької романтики”, видавши „Пісні поляків” і „Прислів’я поляків”. Але найбільшу славу йому приніс його знаменитий „Біографічний лексикон”. На львівський період Вурцбаха припадають дві визначальні події: так звана „рабація”

 

1846 року і революція 1848 року. Того ж 1848-го у Відні з’являється, анонімно, його „Галичина в цей момент. Нагальне слово в невідкладний час” (Galizien in diesem Augenblicke. Ein dringendes Wort in einer drängender Zeit).

 

Рабація була якнайтіснішим чином пов’язана і з ідейним кліматом польського повстанського романтизму, і водночас своєрідною – галицькою – прелюдією Весни народів, почасти її передчуттям, а почасти подією, в якій розрядилася енергія, що, ймовірно, за інших обставин знайшла би собі вихід двома роками пізніше, 1848 року.

 

 

 

ВЕСНА НАРОДІВ 1848-ГО ТА ЇЇ НАСЛІДКИ ДЛЯ ЛІТЕРАТУРНОЇ КУЛЬТУРИ В ГАЛИЧИНІ

 

Від рабації провінція так вже ніколи й не вгамувалася. Політично заангажовані провідники польського революційного табору скористалися повстаннями в Парижі, Відні і Берліні, аби проголосити свої вимоги. Троє очільників цього табору (з них принаймні двоє цікаві і важливі літератори), Францішек Смолька, Флоріян Земялковський і Томаш Кульчицький у ніч з 18 на 19 березня 1848 року, у Львові, уклали текст петиції до цісаря, де вимагали, серед іншого, «зрівняння всіх народних класів і віровизнань в правовому, громадянському і політичному сенсі», свободи слова, скликання крайового сейму, скасування панщини, права селян на власність на землю, запровадження польської мови в установах і в школах, зрівняння в правах євреїв і скасування особливих податків, амністії для політичних в’язнів і створення Національної гвардії.

 

Прикметно і цілком логічно, що цю петицію підписали кілька представників єврейської громади Львова, серед них і равин Абрагам Кон.

 

І цілком очікувано польський демократичний табір не визнав не те що руських політичних аспірацій, але й самого існування якоїсь осібної руської нації. Себто скликання Головної Руської Ради було вимушеним кроком для збереження власної ідентичності. Проте діяла вона так, аби в її програмі не було найменшого натяку на нелояльність. Це зовсім не дивно з огляду і на склад, і на провід Ради, яка і надалі була представлена консервативним кліром, тим самим, який ще кілька років тому нищив „Руську трійцю”. Руську участь в антиконсервативній революції очолили власне найконсервативніші представники руської еліти – просто тому, що іншої зовсім не було. Тому не дивно, що руська участь у Весні народів – попри її центральну вагу для тривалих історичних процесів – зовсім не стала таким потужним поштовхом ані для національного життя загалом, ані для розвитку літератури, як того можна було б сподіватися. Головна Руська Рада була змушена взяти участь в революції якраз задля збереження і самовідтворення status quo.

 

Український табір вичерпав ресурси натхнення, що живили його доти: співпраця з польськими революційними середовищами була вже неможлива через задекларовану в часі революції позицію невизнання руської культурної та мовної відрубності. Тож така кооперація просто дорівнювала відмові від руської ідентичності і декларації спольщення. Про зміну поколінь в еліті годі було й говорити.

 

Природно, відтак, що мусила виникнути чимала суспільна фрустрація. І ця фрустрація вже незабаром знайшла собі форму і вираз у москвофільстві.

 

Попри обмеження реакційного бахівського уряду, галицький пресовий краєвид доволі адекватно відображав палітру політичних настроїв. Це стосується і заснованого 1848 року краківського „Часу” (Czas) – трибуни консерваторів, і львівського „Літературного щоденника” (Dziennik Literacki, 1852-1854 і 1856-1865), ліберального часопису, що згромадив навколо себе найвидатніших літераторів різних поколінь з Галичини і друкував твори польських письменників з-поза Галичини. В такому сенсі „Літературний щоденник” почав відігравати роль речника „польського П’ємонту” ще задовго до проголошення цього гасла в добу автономії.

 

 

 

МОСКВОФІЛЬСТВО ЯК СПЕЦИФІЧНО ГАЛИЦЬКИЙ ФЕНОМЕН

 

Всі автори єдині в тому, що Весна народів 1848 року була, по суті, першим виразним виявом національної свідомості галицьких русинів. Скликання Головної Руської Ради і її – зрештою, вельми поміркована – декларація були апогеєм такого виразу. Та вже невдовзі хвиля зійшла, залишивши по собі доволі мізерну літературну продукцію. Натомість понад ціле десятиріччя – від кінця 1840-х аж до середини 1860-х років – на русинській галицькій літературній сцені беззастережно запанували представники так званої „Старої Руси”, що тією чи іншою мірою трансформувалися в москвофільство.

 

Щодо генези, суті і головних постатей москвофільства існує чимала спеціальна література. Моє завдання полягає лише в спробі поглянути на цей світоглядний табір як на специфічно галицький естетичний і літературно-історичний феномен саме з перспективи уявлення про Галичину як певну цілісну систему.

 

Що впадає у вічі, коли хочемо стати на цю точку зору? Бачимо, по-перше, складну динамічну взаємодію тяглостей. Серед них мене передусім цікавить менш-більш усвідомлювана передача наставлень, успадкованих від давніших „галицьких” естетичних періодів. Це стосується консервативної світоглядної налаштованості, перебраної від унійного священицтва; недовіри до новітнього, модерного націоналізму – рівною мірою польського і українського; класицистичних уявлень про ієрархію літературних стилів і мов. Останнє вилилося, з одного боку, в поновлення безконечних і безплідних абеткових і мовних дискусій, таких притаманних 1830-м рокам, а з іншого – у вибір на користь того, що москвофіли вважали великоруською мовою, і відвертий спротив мові народній.

 

Себто, не лише в політичному сенсі («ліпше втопитися в російському морі, ніж у польському болоті»), але й у світоглядно-естетичному причини низки засадничих постав того покоління, що його так ненавидів і зневажав Франко (див. його працю „Стара Русь”), можна добачати саме в галицькому контексті.

 

Ще спостереження: москвофільство для галицьких русинів було їхньою формою пореволюційної реакції, яка на ціле десятиріччя огорнула Дунайську монархію. А консервативно-ненаціональна постава москалофілів вельми нагадує наставлення польських лоялістів поколінням раніше. На цьому тлі конфлікт між москвофілами і народовцями у 1860-х роках типологічно нагадує конфлікт між фольклористичними передромантиками чи навіть (як Фредро) класиками і повстанськими романтиками міцкевичівського гарту у польській галицькій літературі поколінням раніше, після Листопадового повстання 1830 року. Спільним для обидвох цих літератур в Галичині є те, що і там, і там національно-визвольні мотиви були імпортовані з „більших”, „справжніших” уявних політичних націй. Ані в тій, ні в іншій літературі в Галичині так і не сформувався романтизм на місцевому ґрунті. Галичина, аж надто сильно позначена духом бідермаєру, була неромантичним, щоб не сказати відверто антиромантичним краєм.

 

Про лагідніший політичний ліберальний клімат, що запанував у Галичині після 1861-го і особливо після проголошення галицької автономії 1867 року і створив інституційно-правничі передумови для аж двох „П’ємонтів”, говорять так часто, що окремо на цьому зупинятися не варто.

 

 

 

ПЕРІОД РЕАКЦІЇ ДЛЯ ПОЛЬСЬКОЇ ГАЛИЦЬКОЇ ЛІТЕРАТУРИ

 

Зрештою, було б хибно аж так радикально протиставляти ситуації в руській і польській культурі в Галичині 1850-х років. Правда, що національний тип романтичної літератури проявився у польській літературній культурі Галичини раніше, ніж в українській (там щойно з появою народовців із їхнім культом Шевченка). Правда й те, що на той час польський романтизм вже остаточно відмовився від панслов’янських ілюзій, ставлячи наголос на відродженні політичної нації.

 

Зате і в польських середовищах Галичини витворилися надзвичайно впливові консервативні партії, які – подібно до руських москвофілів – цілком підпорядкували собі не тільки політичну, але й літературну сцену.

 

Постаттю, що дала вираз цьому десятиліттю, був Агенор граф Голуховський (1812-1875), перший галицький очільник, що носив новий титул „намісника” (1850-1859), непохитний чорно-жовтий лояліст, але водночас переконаний прихильник доброї освіти для синів місцевої шляхти і промотор їх до краєвої адміністрації. Сьогодні ми б сказали: прекурсор позитивізму і галицької автономії.

 

Незайве згадати і про надзвичай впливову консервативну течію „станьчиків”, з осідком у Кракові і їх рупором – щоденником „Час”, який мав величезний інтелектуальний вплив у цілій Галичині.

 

У цьому, але „тільки” в цьому сенсі руське москвофільство і польське подоляцтво і станьчиківство можна трактувати як типологічно спільні явища.

 

 

 

ДОБА АВТОНОМІЇ

 

Так звана „доба позитивізму”, – коли позитивізм як, може, найзначніша після романтизму загальноєвропейська культурна течія, виразно представлена в Центральній Європі і Росії, явно запанувала над дрібнішими паралельними, – мала в австрійській Галичині такі сильні і своєрідні особливості, що дозволяє вирізнити її і в розмові про „галицьку літературу” як окремий розділ її історії.

 

Йдеться, річ ясна, про конгеніальне злучення певної форми політичного життя й адміністративного устрою – „Галицької автономії” – із провідною ідейною настановою доби, настановою і наставленням позитивізму, „органічної праці”, „праці над підставами”. їхня – мало не до року – збіжність в початковій даті (для зручності візьмемо її як 1867 рік) дає підстави вважати, що пафос автономії в Галичині був мало не тотожний пафосові позитивізму. Втім, справа не тільки в пафосі, бо пафос здатен витворювати цілі культури.

 

Особливість літературного позитивізму в Галичині полягала в тому, що тут його провідні настрої і тенденції цілковито злилися з політичною атмосферою краю – життям в умовах автономії.

 

Так само, як позитивізм був чимось набагато більшим, ніж швидкоплинною літературною течією, – він був цілою культурою, – так само витворила й цілу культурну формацію автономна доба. Ці дві культури зблизились в Галичині так тісно, як мармурова фігура з плющем, що щільно її обплів, так що годі сказати, де тут статуя, а де плющ. Радше йдеться про своєрідну амальгаму.

 

Водночас саме такий інтенсивний історико-культурний синтез і ускладнює прикінцеве датування цієї доби. Формально галицька автономія тривала аж до кінця Дунайської монархії, але зрозуміло, що культурні нурти, які заперечували, підважували і врешті усунули монополію позитивізму, існували в Галичині значно раніше. Тим-то маємо справу радше з вельми імлистим орієнтиром і з метафорою, ніж суворо окресленими часовими і формальними рамками.

 

Автономія, – цей витворений консервативними польськими шляхетськими елітами (станьчиками і подоляками) спосіб співіснування з центральним віденським урядом, – дивовижним чином поєднала в собі найсуперечливіші риси. Але можна з певністю сказати одне: „галицька автономія” стала справжнім „сукупним витвором мистецтва” (отим нім. Gesamtkunstwerk), складовими якого були усі аспекти галицького життя.

 

З одного боку, „галицька автономія” була компромісом цих еліт, наслідком декларованої (і здебільшого щирої) відмови від романтичного повстанського етосу і пафосу попередніх десятиліть. З другого, її запровадження, все її суспільне оформлення стало виявом реального і надзвичайно тверезого політичного розрахунку, що полягав у намірі здобути максимум якраз в цю мить. Відтак весь здобуток і пізніший вигляд автономної доби є політичним перекладом позитивістичного світогляду і ставлення до дійсності.

 

На те, що автономний статус коронного краю став можливий саме в Галичині, а не деінде, теж справило вплив унікальне поєднання внутрішніх галицьких і зовнішніх (назовімо їх „загальногабсбурзькими”) чинників. Під цим оглядом літературна культура галицької автономної доби є просто-таки показовим, „парадовим” прикладом того типу „галицької літератури”, про яку мені йдеться.

 

Тут варто вказати на нерівномірність у вживанні певних термінів, що ними я задля зручності послуговуюся, в польській, „німецькій” та українській історіографічній традиціях. В той час як поняття „автономії” і „позитивізму” в польському дискурсі є підставовими і загальноприйнятими, в українському і німецькому – стосовно до цієї історії – вживають радше інших окреслень. Історики німецької літератури воліють говорити про «реалістичну традицію на периферії німецькомовного світу» (представлену в творчості авторів і німецького походження, але переважно асимільованих німецькомовних – в нашому випадку галицьких – євреїв), українські – про поступове наростання тенденцій народовства і українофільства і маргіналізації москвофільства. І українська, і польська риторичні традиції радо вдаються й до окреслення „П’ємонт” на означення ролі Галичини в процесах націєтворення. Але й одночасне існування щонайменше двох „П’ємонтів” вже дозволяє бачити ціле коло пов’язаної з цим часом проблематики. Я схиляюсь, однак, радше до згаданих понять – „автономії” і „позитивізму” – як центральних для пояснення логіки літературних процесів в Галичині того часу.

 

У польській історичній свідомості якраз Галичина залишилася краєм класичної згідливості на компроміси (відомий маніфест „станьчиків” «при Тобі, найясніший пане...» від 1866 року), так що галичанська поступливість надовго стала притчею во язицех, невичерпним джерелом для іронії і кпинів (згадаймо хоч би іронічне ставлення до галичанства в період Другої Польської республіки). І хоча варшавські еліти всього двома роками пізніше надіслали подібні запевнення у вірності до російського царя, лояльність до займанського правлячого дому Габсбургів так і закріпилася в польській колективній пам’яті назавжди такою-от „галицькою прикметою”.

 

Натомість Варшава в колективному культурному переказі (і в більшості історій польської літератури) постає класичним місцем народження альтернативної, новаторської програми польського позитивізму, що дала назву цілій течії – „варшавський позитивізм”.

 

Є, однак, певна рація в стереотипі Галичини як краю компромісів. Бо ніде позитивістська програма не була приготована політично так добре і так послідовно, як в Галичині: саме у вигляді автономії. Особливістю господарсько-публіцистичної програми галицького позитивізму, на відміну від набагато індустріалізованіших пруської і російської програм, було те, що її критична потуга була скерована на край переважно аграрний передусім проти його відсталості. Центральним твором тут стали легендарні „Галицькі злидні в цифрах” (Nędza galicyjska w czyslach, 1888) Станіслава Щепановського, і саме цей текст можна вважати головним текстом галицького позитивізму.

 

Усе це речі радше зовнішні і формальні, давно канонізовані конвенційними історіями польської літератури. Але цікавими є процеси неявні і, можливо, тим впливовіші.

 

Слід пам’ятати, що автономія збіглася з іще однією надзвичай важливою і промовистою тенденцією – з остаточним оформленням 19 тез і стратегій новочасних націоналізмів. Внаслідок цього галицька автономія стала начебто природним ложем, органічним контекстом майже відкрито легалізованого польського націоналізму на цьому новому, набагато зрілішому від романтичного етапі, не втрачаючи при цьому тяглості патріотичних пожадань відновлення державності. В певному сенсі польський позитивізм був модифікованою ідеологією актуального націоналізму, що пропонував останньому перспективніші, новочасніші стратегії.

 

Така „вивільнена”, поставлена на нову основу програма польського національного творення, – ще й за умов, коли центральний уряд і монарша влада визнали за польськими елітами краю статус панівної верстви (тим додатково легітимізуючи їхні національні та культурні прагнення і додаючи їм вартості та привабливості), – не могла не стати для всіх галицьких чинників (байдуже, чи плекали вони, як-от українці чи євреї-сіоністи, генетично споріднені національні ідеї, чи перебували до них в опозиції, чи просто залишалися байдужими) центральною моделлю, референційним полем, до якого так чи інак належало виробити якесь ставлення. Польська культурницька активність стала справжнім магнітом і центром нової краєвої констеляції, моделлю, на яку – чи то за принципом наслідування, чи то за принципом відштовхування й неприйняття – мусили взоруватися всі інші галицькі культурні чинники.

 

Так само як галицька автономія докорінно перемінила матрицю краєвих стосунків і укладів, позначившись на дослівно всіх національних громадах, політичних таборах і культурних формаціях, так і позитивізм у характерній галицькій формі виявився найвідповіднішою великою ідеологічною та естетичною парадигмою, притаманною всім галицьким рухам.

 

Тим-то типово „галицьким” у літературі цієї доби є не просто щільне злучення позитивізму та автономії, але й далекосяжні наслідки, які це мало для внутрішньої – в тому числі літературної – констеляції в Галичині. Ось кілька найвагоміших з них:

 

1. Приспішена „націоналізація”, „ідеологізація” літературної продукції і організації літературного життя.

 

2. „Ефект дзеркальних відображень”: естетичні та організаційні новації в якомусь одному національному середовищі тут-таки копіювали, перебирали і пристосовували до власної національної програми інші. Особливо яскраво це видно в динаміці „близнюкових націоналізмів” поляків і українців.

 

3. Створення передумов для легальної інституціоналізації. Загалом ця доба позначена не тільки парламентаризацією політичного життя краю, але й неймовірною інтенсивністю заснування підставових освітніх, соціальних, політичних і культурних закладів.

 

4. Відкриття шляху для подолання класичної партійної дихотомії „консерватори-ліберали”, запровадження і закорінення новочасних, доти незнаних партій: соціалістів, християнських демократів, націонал-демократів.

 

5. Значні суспільні зміни: інтенсивна деградація традиційного станового суспільства, поява нових соціальних верств – пауперизованого селянства, пролетаріату, маси світської інтелігенції тощо.

 

Для історії галицької літератури важливі теж жанрові й стилістичні наслідки: розквіт двох типово позитивістичних жанрів: критично-соціального роману і – особливо – публіцистики, цього справжнього ферменту позитивізму й ознаки кожного великого історичного зрушення. Це була справді „золота доба”, розквіт публіцистики сягнув небачених висот. Історія заснування польських, українських і єврейських часописів найрізноманітнішого скерування засвідчує, що ніколи доти і ніколи опісля інтенсивність і щільність друкованої преси не була вищою, ніж тоді. Газети і часописи стали найважливішою галицькою стихією, в якій розгорталися не лише політичні й суспільні дискусії, але й красне письменство, тому цю пресу слід вивчати як найповніше літературне джерело і „індекс авторів” того часу. Конгеніальними жанрами стали короткі, влучні, місткі дописи найрізноманітнішого характеру, звані за віденським звичаєм „фельєтонами”, а також друковані з числа в число продовження більших прозових форм. На тлі неабиякого поширення масової преси можна лише уявити собі рівень „суспільної культурної мобілізації” і формування уявлень про „національну літературу”.

 

Іншим вирішальним контекстом є те, що внаслідок небаченого в інших частинах давньої Польщі лібералізму і дозволеної міри націоналізму Галичина перетворюється на організаційний та інфраструктурний плацдарм одночасно двох великих національних аспірацій: великопольської і великоукраїнської. У польському та українському Львові того часу було можливе те, що було непомисленне в Лодзі, Познані, Києві чи Харкові.

 

Невдовзі з’явилися дві майже одночасно задекларовані візії п’ємонтизму – польського та українського. Ці два П’ємонти вступили у невимовно амбівалентний стосунок конкуренції: взаємного поборювання-копіювання-недовіри-надихання.

 

Не дивно, що і в дизайні та логіці інституцій, і в жанрово-стилістичних системах, і в політичній риториці й практиці маємо, по суті, двох близнюків – програми різняться лише словами „польський” та „руський” („український”) в ключових місцях дискурсу.

 

З огляду на культурний трансфер „центр-периферія” дух часу вимагає того віденського жанру, що найбільше відповідає настроям: відбувається масовий імпорт до Галичини широко представленої у фельєтонах віденської сатири (українські і польські сатиричні часописи), її місцева модифікація і витворення свого ідеального типу – польського сатирика Яна Ляма (який вельми прикметним чином ненавидів усе українство).

 

Прикметою галицького літературного середовища автономної доби є і те, що тільки тепер – зате у викристалізуваний, сформульований і недвозначний спосіб – поляки і українці почали сприймати те, що діється в їхніх культурах в різних краях, як єдиний, нерозривний процес. Іншими словами, літературна критика почала добачати його і надавати йому саме такого сенсу.

 

До певної міри щось подібне відбувалося і в літературі німецькомовних авторів, на той час головно єврейського походження: вони теж розуміли себе частиною спільної „німецької літератури”, орієнтуючись не так на внутрішній галицький ужиток, як на велику читацьку аудиторію „німецького світу”.

 

Отож, маємо начебто факти проти тези про якусь особливу „галицьку ідентичність” в літературі. І це правда: цієї галицької ідентичності дедалі меншає. Зв’язок автономії з „історією галицької літератури” є вкрай суперечливим. З одного боку, автономія сталася саме в Галичині (вона взагалі була першим коронним краєм, який ще від 1848 року послідовно домагався такої форми державного існування, і краєм, де її найперше в монархії справді здійснили), і цей вкрай галицький феномен став можливий тільки завдяки унікальній констеляції політичних сил та інтересів, історичних пожадань, візій та культурних прагнень. З іншого боку, автономія – політичний сигнал до початку кінця галичанства як певного замкненого в собі історичного явища і відкриття національних перспектив, „галичанства” давнього, ненаціоналістичного.

 

Хай як, але автономія радикально міняє культурний і політичний краєвид у Галичині. Так само автономія підводить риску під попередніми періодами історії „галицької літератури”, змінюючи сам спосіб її існування. Якщо раніше спільність цієї літератури проявлялася (бодай подекуди) в нівелюванні національних і підкресленні спільних провінційних життєвих елементів, то відтепер спосіб цієї „спільності” доведеться відчитувати передусім у структурних механізмах дії і реагування. Запровадження автономії, по суті, легалізувало націоналістичні смисли польської галицької культури, доти латентні або переслідувані.

 

Ці процеси найкраще можна зрозуміти, послуговуючись оптикою ортодоксального структуралізму: будь-який елемент системи впливає – прямо чи опосередковано – на всі інші елементи, а відтак і на характер цілої системи. (В моєму розумінні Галичина і була такою системою.) Наслідком системних зв’язків став – іще сильніший, ніж в попередні часи, – ефект взаємного віддзеркалювання і копіювання (а отже, дедалі більшого підсилення) етнічних націоналізмів, передусім польського й українського. Втім, така радикалізація виявилася не лише (і не передусім) у фронтальному протистоянні національних таборів, але й у відрізненні й вирізненні окремих течій в межах цих – доволі, зрештою, умовних – „національних таборів”. З українського боку це був поділ на староруську, новоруську, москвофільську та українську (народовську) орієнтацію із дедалі відчутнішою радикалізацією русофілів. З єврейського – диференціація і в таборі спадкоємців Гаскали, прихильників асиміляції, на дедалі менше пронімецьку і дедалі більше пропольську акультурацію, але й поява націоналістичної єврейської програми сіонізму. З польського – поглиблення відмінностей між станьчиками, подоляками, демократами, націоналістами і соціалістами. Усе це за нестримною логікою ліберально-конституційного парламентського устрою неминуче вело до партійно-політичного увиразнення і оформлення. Всі ці процеси відбувалися – звісно, не без інтелектуальних впливів з „Великої Польщі” та „Великої України” – таки в суто галицьких референційних рамках, у межах питомо галицьких констеляцій і логік. Саме в Галичині найперше відбувається формування новочасної системи політичних партій.

 

Для історії „галицької літератури” все це має значення остільки, оскільки і вона дедалі більше стає літературою заангажованою, просто-таки „партійною”. Без розуміння історично-політичного тла годі збагнути призначення і сенс цієї літератури. Ці тенденції непомалу відбилися і на формуванні часописів, їхні дописувачі великою мірою ставлять свої обдарування на службу тієї чи іншої політичної лінії. Аполітичний, „декадентський” пафос „мистецтва задля мистецтва” на зламі сторіч годі збагнути без інтенсивного вчування в цю попередню заполітизовану, програмно-месіанську епоху.

 

Іноді літературно-політичні угруповання формувалися в Галичині не за національно-культурною, а за світоглядно-соціальною ознакою. Класичним прикладом може слугувати спільна „галицька соціалістична література” 1870-1880-х років, з її наднаціональним авторським складом, системою часописів і видань і польською мовою поширення.

 

Рівночасно вкрай важливою тенденцією автономії була соціальна емансипація, інтенсивне демонтування станового суспільства, поява пролетаріату, люмпенізованого селянства – але й доступ до освіти: емансипація через освіту поступово набирає на силі. З такої перспективи стає зрозумілою остаточна перемога українського руху, що (внаслідок діяльності Драгоманова та його адептів) стає невіддільним від руху соціального. Нарешті з’явилася і переконлива й дієва платформа для радикального перекодування всіх значних символів: мови, правопису, тематики літературної творчості, цілої „життєвої естетики”, що ототожнювала успіх українства з емансипацією руського селянства.

 

Тим-то „галицькість” „галицької літератури” слід тепер добачати в принципово інших механізмах спільності. Але залишалися ще й поодинокі літературні явища давнього, „донаціоналістичного”, саме „галицького” культурного статусу. Ці явища прибирали постать або окремої фігури (як-от Тадеуш Ріттнер), або цілої культурної групи (як-от тих, доволі чисельних освічених євреїв, не готових до швидкого націоналістичного вибору, в тому числі на користь „великонімецького”, які сподівались затримання давнього, космополітичного ладу).

 

Саме в їхній літературній творчості найбільш увиразнилось намагання зберегти давню галицьку ідентичність, виступати посередниками між різними політично-культурними партіями, показуючи цим можливість уникати однозначних націоналістичних рішень і тривати надалі в отій космополітичній ідентичності.

 

Автономія незмірно побільшує міру світоглядного компромісу, в тому числі і в літературі, виводячи, наприклад, польську літературу щораз більше на обрії уявлюваної загальнонаціональної літератури. Це відбувається не лише через розширену тематизацію засадничих, символічних польських національних змістів, не лише через зростання дозволеної міри вираження національних пожадань у літературі, не лише через вплив на краєву систему шкільної освіти, яка стає дедалі важливішим механізмом передачі національних ідеалів і вартостей, але й через відкривання польської Галичини до ширшого спілкування з культурою інших польських територій. „Польський П’ємонт” у Галичині власне і полягав не лише у розбудові протонаціональних структур та інституцій, не лише у школенні необхідних для вимріяної майбутньої державності кадрів, але й у створенні широкої платформи прихистку і оприлюднення більш репресованих переказів польської культури з не таких ліберальних пруської та російської територій.

 

Парадокс тут в тому, що ці процеси є безсумнівним рухом геть від галицької в бік до „загальнопольської” ідентичності, але водночас вони не змогли б відбутися без структурної рамки самої Галичини. Політичним еквівалентом цього може слугувати та обставина, що галицька автономія була твором, замисленим і виплеканим власне не просто не-, але й цілком антинаціоналістичною консервативно-шляхетською польською елітою, і саме вона стала чи не найпершою її жертвою, натомість користати з неї почали інші політичні сили, передусім ліберали, соціалісти і націонал-демократи.

 

Втім, можливо, нічого украй особливого в цьому й нема, адже йдеться про відтворення у менших масштабах основних конфліктів і суперечностей цілої Дунайської монархії. Це зайвий раз звертає увагу, наскільки за ці 100 років Галичина „просякла” Австрією, як вона в самій істоті стала австрійською.

 

У літературі той культурний компроміс можна бачити бодай же в розквіті польської історичної прози (Зиґмунт Качковський, Ян Захарясевич, брати Валерій і Владислав Лозинські), а за його прийнятну межу може правити випадок Валерія Лозинського. Заразом цей розквіт годі тлумачити поза загальними тенденціями і в польській (передусім у Сєнкевича і Пруса), і в європейській літературі.

 

Ідеологічним підложжям виникнення автономії є позитивізм, що постав у Галичині з духу нереволюційного, неромантичного консерватизму, але вже дуже швидко від нього емансипувався, обслуговуючи потреби і націонал-демократи, і соціалізму, і лібералізму. Відтак саме Галичина стала краєм, де ці політичні сили найраніше і найповніше сформувались і визріли. Ця емансипація позитивізму від первинного політичного контексту дуже показова і порівняльна з „емансипацією” призначення автономії від її архітекторів. (Літературною постаттю, що досконало втілює суть польського позитивізму з неповторними галицькими конотаціями, був Ян Лям.)

 

Слід взяти до уваги і господарчу кон’юнктуру, що неабияк посприяла успіху автономії. Ця кон’юнктура була і наслідком самого запровадження автономії з огляду на новий розподіл бюджетних коштів (внутрішній чинник), і наслідком загальної позитивної кон’юнктури на теренах цілої Дунайської монархії і економічного зростання передвоєнної Європи загалом (зовнішні чинники). Хоч там як, але без цієї квітучої кон’юнктури годі уявити собі приголомшливий успіх кон’юнктури культурної і літературної. Адже видання часописів, заснування літературних об’єднань і гуртків, видавнича діяльність є плодами не лише політичного лібералізму, що виростають на ферменті внутрішнього новочасного націоналізму, але й неможливі без доброї економічної ситуації.

 

Вибухове зростання кількості і якості літературних часописів не просто віддзеркалює динаміку зовнішньої політичної емансипації та внутрішньої політичної диференціації (консерватори, ліберали, соціалісти, націонал-демократи), але й свідчить про те, що стандарти публіцистики і журналістики, видавничої справи, організації культурного життя і літературного процесу загалом, запозичені передусім із Відня, і надалі залишаються непідважальними. Прикладом є сатиричні часописи польською мовою. Навіть якщо вони часто орієнтовані на утвердження „польськості” (тобто у властивий спосіб критикують державний лад), то жанрові особливості, інтонація, графічне оформлення і місце в суспільному процесі безпомильно вказують на віденське походження. Ці явища простежуємо і в цілій системі літературного життя.

 

Доречно вказати ще на один парадокс, породжений автономією. Стосується він польської галицької ідентичності. Попри те, що автономія дозволяє зменшити міру австрійськості і збільшити міру польськості, такий успіх для „польської справи” змушує польських галичан повірити в те, що саме їхня нереволюційно-позитивістична програма і є найвдалішою моделлю польськості загалом. Це привело до трактування власне „польської ідентичності автономії” як чогось відмінного (ліпшого?) від інших польських ідентичностей. Тим-то поляків з Галичини, свято переконаних у тому, що вони не просто поляки, але найпольськіші поляки, в інших частинах Польщі ще довго після того, як постала польська держава, вважали „галичанами”, „недо-поляками” – своєрідна культурна помста.

 

Відображення цих складних процесів достерігаємо і в літературі відповідних періодів.

 

Що ж до прикладу осібної, не суто польської чи німецької, а синтетичної, власне новочасної „галицької” ідентичності, то тут не обійдемося без надзвичайно показової постаті Тадеуша Ріттнера, „останнього галицького письменника”. Його „галицькість” не полягає, як би це могло бути у першій половині XIX ст., у відмові від якоїсь окресленої національної ідентичності задля ідентичності „галицької нації” й у беззастережній лояльності до правлячої династії. Така ідентичність неможлива вже хоч би тому, що Ріттнер цілком здає собі справу з неможливості такої „нації” на тлі вибуху націоналізмів. Його „галицька ідентичність” ґрунтується на спробі синтезу двох великих культурно-мовних парадигм, представлених у Галичині, німецької і польської, і на вірі в те, що вони й надалі зберігатимуть паритет. Це ідентичність не виключення, а включення, з переконанням у тому, що можна одночасно й повноцінно рухатись у сферах обох культур, виступаючи при потребі посередником і тлумачем між ними, без необхідності робити вибір на користь однієї.

 

Крім того, приклад Ріттнера і показово відбиває ситуацію ще двох важливих культурних спільнот тогочасної Галичини – „культурних німців” та емансипованих євреїв. Суто німецький письменник вже геть неможливий, принаймні поважний письменник. Німецька культурна парадигма улягає нестримному скороченню – аж до цілковитого зникнення. Тепер вона може існувати в шести різних варіантах, жоден з яких не рокує, а тим паче не гарантує особливо втішної перспективи, бо відбувається поза цариною німецької мови як мови „високої культури”. Бажання ж залишатись у високій культурі майже автоматично означає необхідність виїхати з Галичини, яка перестала бути німецьким „літературним світом”, німецькою „літературною провінцією”, в напрямку до великих німецьких літературних центрів.

 

Згадані варіанти: 1) еміграція; 2) двокультурність (як у самого Ріттнера) або полікультурність; 3) вже геть загумінкова (як на погляд „високої літератури”) Heimatliteratur (тобто література, що оспівує малі вітчизни німецькомовних колоністів), що подекуди межує просто з місцевим фольклором, а подекуди з мемуаристикою і хроніками; 4) позиція такого „останнього німецького письменника Львова”, як Альфред Носсіґ; 5) відмова від німецької мови на початку літературної діяльності на користь мови котроїсь із більших національних груп (як Юрій Федькович, Юлія Шнайдер чи Ольга Кобилянська в українському випадку); 6) тривання в німецькій літературній мові у віддалених провінційних закапелках.

 

Для величезної групи емансипованих галицьких євреїв істотними стали перший, другий, п’ятий і шостий варіанти. Парадигматичним прикладом першого став Йозеф Рот, хоча насправді їх значно більше: Ісая Гранах, Манес Шпербер, Натан Самуелі тощо. Переважно вони втікали від обмежень свого традиційного оточення, із ґетто в широкий світ. Сьогодні таку еміграцію читаємо і як передчуття зникнення цілої великої культурної верстви. Хто зашлюбився з німецькою культурою, у Галичині мав не надто добрі перспективи.

 

Важливим для „історії галицької літератури” (може, передусім) є те, що саме ці автори-емігранти стали тими, хто, йдучи слідами Захер-Мазоха, утвердив топос галицької „літературної вітчизни” в Західній Європі, почерез, ясна річ, німецьку літературу. Особливість Рота тут у тому, що він не просто ідеалізував і не просто підніс свою літературну вітчизну до статусу певного топосу, і навіть не в тому, що він (подібно до Захер-Мазоха) міфологізував її, – його особливість у способі і посланні цього міфологізування. Адже стилізувати Галичину як символ цілої приреченої на загибель Австро-Угорської монархії, ба навіть цілої давньої, традиційної, патріархальної довоєнної Європи можна було лише з перспективи його історичного досвіду.

 

Стосовно величезної кількості не так першокласно обдарованих єврейських авторів, що не емігрували, то загальніші для них тенденції можна окреслити кількома тезами. Десь від середини 1860-х років емансиповані євреї, на відміну від покоління їхніх батьків, опинилися перед двома можливостями акультурації – німецькою або польською. Німецька начебто вселяла довіру своєю канонічністю, надійністю культурної традиції. Окрім того, в разі потреби була можливість виїздити на студії або емігрувати до німецьких культурних центрів. Проте німецький варіант мав і великий недолік: ця культурна парадигма невблаганно наближалась до занепаду.

 

Не менше суперечностей та парадоксів і навколо української культури в Галичині в період автономії. Стосується це як її природи, так і стосунків з оточенням. Запровадження автономії спричинило до глибокої кризи, що відбилося в диференціації: москвофіли, народовці, старорусини. Питання із соціалізмом було лише питанням часу. Стосовно українського націоналізму, то він був – серед іншого – просто безпосереднім продуктом автономії і польського в ній взірця. Стосовно літератури, значною є вага загальногалицького позитивізму, що відбився – серед іншого – і в пристрасті творити підставові інституції.

 

Цікаві й стосунки домінантної відтепер польської культури з українською. З одного боку, запровадження автономії відкривало полякам як ніколи доти широкі можливості культурного панування, маніпулювання виборами і сеймовими процедурами, освітніми квотами тощо. З іншого ж боку, ці репресивні заходи підштовхували до формування „дзеркального” українського націоналізму (ця „дзеркальність” виявилася, поміж іншим, і в проголошенні тези про Галичину як „український П’ємонт”).

 

Перебираючи велику частку „відповідальності” за край і стосунки в ньому перед центральним віденським урядом і цісарським престолом, польські краєві еліти були змушені виробити якусь стратегію і тактику щодо русинів, які дедалі більше ставали українцями. Вдавати, як 1848 року, що руської нації просто не існує, поляки вже не могли: надто далеко зайшли націєтворчі процеси. Відень переважно самоусунувся від формування національної політики в Галичині. Відтак що б тепер не чинили краєві еліти стосовно української громади, це миттєво відбивалося на конфігурації не тільки їхніх стосунків, але й сприяло відчуттю української відрубності. Іронія історії в тому, що це було наче повторення тих стосунків, що склалися між німецькими австрійськими елітами і польським населенням у Галичині кількома десятиріччями раніше.

 

Натомість українці і поляки й надалі послуговувалися тими ж державними інституціями, культурними стратегіями і інфраструктурами, спільним був і їхній життєвий світ. Ба навіть те, що найбільше розмежовувало – націоналістичні візії, було парадоксально й тим, що сприяло – ні, не порозумінню, але в кожному разі розумінню. Бо ці два націоналізми розвивалися в тісному симбіозі, і відрухи однієї сторони безпомильно читалися „іншою”.

 

 

 

МОЛОДІ НАЦІЇ І МОЛОДІ МУЗИ

 

З міркуваннями про „галицьку літературу” в добу, що її можна окреслити як „злам століть”, знову-таки постає необхідність змінити парадигму аналізу. По-перше, тенденції в „галицькій літературі” цього часу є частковим виявом загальноєвропейських нуртів; по-друге, вони є частковою репрезентацією „австрійського модерну”; по-третє – украй складним плетивом різних негалицьких, а власне національно-літературних логік; по-четверте – носієм власне галицьких інституційно-структурних особливостей; нарешті, по-п’яте – виразом взаємних впливів і відображень у межах галицького контексту.

 

У різних дослідженнях чимало йдеться про безпосередні впливи на „галицький модерн” з Відня чи інших значних метрополій модерну (Мюнхена, Парижа, Берліна, Праги тощо): через циркулювання відповідних часописів, особисті контакти авторів і редакторів, переклади. Дуже добре досліджена краківська частина „Молодої Польщі”. Незле досліджена й історія „Молодої Музи”. Для мене важливою обставиною є не лише добре відомі зв’язки львівського українського галицького модерну з польським краківським (на становленні й програмі „Молодої Музи” далеко більше відбилися краківські впливи, ніж віденські), але й структурна заданість галицького модерну загалом, зокрема й мережа існуючих в краю інституцій. Окрім того, особливістю перебігу модерну в багатокультурних метрополіях (Празі, Будапешті, Трієсті, Львові тощо) була практична суперечність задекларованим принципам аполітичності, незаангажованості і чистого мистецтва. Насправді за виестетизуваною оболонкою в цих містах і далі точилися процеси, добре знані з попередньої позитивістичної доби, – політичні і національні антагонізми. Це, серед іншого, пояснює, чому у Львові – саме в ділянці модерністичної літератури (на відміну від архітектури чи прикладного мистецтва) – контакти між українськими і польськими авторами були радше спорадичними, а співпраці між їхніми середовищами не було взагалі. Модерн не був менш національним, ніж попередня літературна епоха, він був національним по-іншому.

 

Все це повною мірою стосується і ще одного галицького літературного модерну – єврейської групи неоромантиків навколо Шмуеля Янкева Імбера, що програмно писали мовою їдиш, але з різних причин – головно через еміграцію – не залишили по собі такої значної продукції, як „Молода Польща” чи „Молода Муза”.

 

„Галицькість” модерної літератури виникає не лише зі згадуваної близькості краківських і львівських середовищ. Можна говорити і про типово львівську відміну „Молодої Польщі”. В той час як краківський модерн був щонайтісніше пов’язаний з образотворчими новаціями Художньої академії, сатиричною культурою кабаре (імпортованою з Відня), „відкриттям” польського селянського запілля, присутністю стародавніх символів польської державної величі, то у Львові все сильно різнилося. Передусім, польські літератори „Молодої Польщі” вже (після всього, що відбулося на національному ґрунті) не могли тут апелювати в неоромантичному дусі до безпосереднього народного оточення, позаяк не відчували його достатньо (та й просто) „своїм”. Неможливість такого безпосереднього звернення до народної стихії, як, скажімо, у Виспянського, вже сама собою неминуче провадила до інтелектуалізму в символізмі, а не до ідеалізації сільського. Інтелектуалізм якнайкраще корелював із духом двох панівних львівських академічних закладів: університету і політехніки. В університеті переживали розквіт філософія і психологія, в політехніці – теорія архітектури. Відтак особливістю „Молодої Польщі” у Львові стали тісні зв’язки мистецьких середовищ з інтелектуальними, виразний „академізм”, навіть в експерименті, опертя на класичні естетичні категорії – не випадково, відтак, Львів незабаром став найзначнішим польським осередком неокласики і, принагідно зауважу, логіки, філософії та математики.

 

Іншою виразною особливістю львівської „Молодої Польщі” був її зв’язок з театром: і в постаті чільної авторки Ґабріели Запольської (і її домашнього літературного салону), і в режисерських новаціях Нового Міського театру, і в перекладацьких новаціях львівських університетських філологів, таких як, скажімо, Едвард Порембович, які постачали цій сцені переклади драм світової літератури. Натомість розквіт кабаре і т.зв. „ревій” (музичних вистав) припав у Львові радше на міжвоєнний час, хоча й рекрутував усуціль автуру, що вийшла ще з „Молодої Польщі” (найвизначнішим тут був, мабуть, Генрик Збежховський).

 

Спільним для модерної літературної культури і Кракова, і Львова – рівною мірою української, єврейської чи польської – була квітуча каварняна культура, без сумніву, віденського походження. Особливістю, натомість, українського львівського молодомузівського модерну стала фактична естетична ізоляція його носіїв: і від потенційних реципієнтів, які прагнули зовсім іншої естетики, і від інституційних ресурсів таких впливових інтелектуально (і організаційно) постатей, як Франко чи Грушевський. Тим-то молодомузівці значно комфортніше почувалися у Кракові чи Відні, ніж у Львові.

 

 

* * *

 

 

Ця історія закінчується дуже чіткою датою – датою кінця Дунайського цісарства, а разом з ним „тієї” Галичини. Мабуть, таке закінчення надто категоричне, бо не враховує безлічі інерційних явищ. Але, як на мене, воно виправдане. Передусім через те, що зі зникненням адміністративної Галичини, може, й не зникли усі її попередні структури, на яких трималася моя схема „історії галицької літератури”, але вже напевне зник той основний магнетизм (не магізм!), що надавав їм цілості і сенсу. Сенси, звісно, не зникли, але то були вже зовсім інші сенси. Галицькі структури, галицький життєвий світ подекуди, може, й заціліли, може, навіть і великою мірою, але перестала існувати Галичина як цілісна структура. До того ж, так само як попередньо тривав розпад цісарства під впливом Першої світової війни, так само тривав і розпад „Галичини”. І він не настав зненацька, а тривав роками. Але тут саме час припинити виклад „історії галицької літератури”. Галицькість не перестала існувати, вона просто перейшла в інші способи побутування. І історія „галицької літератури” – це не історія галицькості в літературі, це історія літератури Галичини. Історія „галицькості в літературі” вимагає цілком інших інструментів дослідження. А це вже зовсім інша історія.

 

 

[на основі Лекції пам'яті Соломії Павличко (2005), опублікованій в збірнику статей: «Історії літератури» (Центр гуманітарних досліджень Львівського національного університету імені Івана Франка. ― К.: Смолоскип; Л.: Літопис, 2010)]

22.04.2014