Емма: «У Києві ми жили на Западинці»

Олександр Голобородько

Яким було дитинство Емми Андієвської, які обставини на початках формували її як особистість? У розмовах з пані Еммою потроху реконструювались деякі моменти з далекого минулого. Було цікаво, як в тих, ледь-контурно вловлюваних часах, закладалися риси її упевнено-переможного характеру — творчобійцівського, свободожадібного, безкомпромісного.

Емма Андієвська. Спогади про далеке дитинство.

Унаслідок хвороб маленької Емми, коли їй було трохи менше шести років, родина переїхала з Донецька на Київщину (1937). Спочатку, поки не мали власного будинку, мешкали у Вишгороді. Тут, за спогадами пані Емми, батько, за фахом хімік-винахідник, працював на реконструкції водної станції. Завдяки організаційним зусиллям мами (“мама моя була за чоловіка й за жінку”), на околиці Києва, у місцевості, що називалась Западинкою (історична місцевість, одна з шістьох київських “Лисих гір”; тривалий час забудовувалась приватними оселями), було споруджено їхній власний будинок, до якого родина 1939 року й перебралася з Вишгорода.

Як згадує Емма Іванівна, з якоїсь неосягненної причини, українська мова у Вишгороді та приміській частині Києва одразу ж зачарувала її, українські слова, фрази, вислови, що вона почала “заносити” з вулиці додому, стали для матері справжнім шоком, адже родина була тотально російськомовною, українська мова вважалась чимось другосортним, мужицьким, хоча, як зазначає пані Емма, мама її й була козацького роду, але невиправно зросійщилась. Дівчинка уперто розмовляла українською: можливо, на першій порі, це було певною формою її дитячого протесту на материн російськомовний тиск.

Своєрідною протидією різноманітним хворобам, що з дитинства переслідували Емму (головна — це тяжке захворювання хребта) стало для неї читання, адже часто перебувала в постільному режимі, більшість шкільних предметів здавала екстерном. Її зацікавлення українською мовою посилилось, коли почала активно занурюватися у бібліотечний світ: жадібно “ковтала” все україномовне, що їй приносили. А заодно, вже у 9-10 років, перечитувола головні твори світової літератури. З дитинства мала дивовижну пам'ять. Першою та найпритягальнішою своєю книжкою вважає енциклопедію, що постійно була під рукою (у зрілі роки цю роль виконуватимуть словники, якими, як нині каже пані Емма, вона зачитувалась, мов романами).

Батьки Емми Андієвської. Світлина з домашнього архіву мисткині.

О. Г.: — Еммо Іванівно, якими згадуються Вам ті “западинські” часи? Я звернув увагу, що багато Ваших полотен мають виразно агрономічний характер: на картинах багато природних елементів: плодів фруктових дерев, різних овочів, птахів, комах, тощо...

Е. А.: — Ми жили в самому кінці приміського поселення. Біля хати мали невеличкий город. Матуся, за фахом, була агрономом, дуже вправною городницею: могла все-все вирощувати! Дуже запам'яталось, що на одній частині городу панувала полуниця різних сортів та строків дозрівання: від найбільш ранніх — до найпізніших. На решті ділянки росли різні городні культури, плодові дерева, ягідники. У мене ще змалку добре око: те, що побачила, вже навічно в мені. Напевно, ті далекі “западинські” враження, з часом, підсвідомо почали зринати на моїх картинах, стали елементами сюжетів.

О. Г.: — А що то була за місцевість?

Е. А.: — Наша городня ділянка закінчувалася глибочезним яром, на дні якого протікала річечка зі швидкою течією, взимку річечка не замерзала. Вода була дуже холодною, можливо, джерельною, адже, коли ми, діти, по ній бродили, ноги завжди були червоними. Незважаючи на свої хвороби, в спеку я брьохалась у цій воді, а ввечері вже була з температурою 41, без кінця мала запалення легенів, часто втрачала свідомість й мамі доводилось мене рятувати.

Довколишні яри знала досконально, бо всі їх облазила.

О. Г.: — А якими були Ваші стосунки з однолітками?

Е. А.: — Із дівчатками не дружила зовсім, адже всі вони здавались мені плаксивими. А з хлопцями я лише воювала, бо вони завжди хотіли верх брати. Не мала страху ні перед ким, хай навіть кривдник був старшим та сильнішим за мене. Як кажуть, могла йти крізь вогонь. Була дуже затятою: якщо хтось мене ображав, то могла добряче дати здачі. Бувало, що сусідські хлопці навіть у себе вдома скаржились за мою “здачу”. Тоді їх матері приходили до моєї мами.

У таких випадках матуся вислуховувала сусідку та казала: “Обіцяю вам, що подібне більш не трапиться...”. Потім кликала мене, сідала й проводила профілактичну бесіду: дивися, оце приходила мама того то й того, бо ти його побила... Відповідала: “Він — гадюка, мене дражнив, я тричі йому сказала, щоб припинив, на четвертий — відлупасила...”. Про свої сутички на вулиці ніколи не розповідала матусі, вона про це здогадувалась лише тоді, коли купала мене: із жахом виявляла на моєму тілі страшні, аж чорні, синяки. Фактично, мене ніхто не відважувався по-справжньому побити, бо я мов чорт була, мене не можна було чіпати. І це всі знали.

Про свою маму, із захопленням, пані Емма розповідає при кожній нашій зустрічі: “Те, що я живу — то заслуга лише моєї мами. Я перехворіла, мабуть, усіма дитячими хворобами, часто лежала без пам'яті, але моя матусенька, золота та свята, мала надзвичайне терпіння, постійно мене рятувала та завжди заспокоювала: не турбуйся, все буде гаразд... У мене були і няньки, і фребелічки (виховательки дітей дошкільного віку за методом німецького педагога Фребеля — О. Г.), і холєра всяка, але мама завжди пильнувала та навчала: “Ти мусиш усе знати сама, все вміти, невідомо, як життя з тобою повернеться...”.

О. Г.: — А коли Ви почали малювали? Чи не вплинув хтось на це Ваше захоплення?

Е. А.: — Малювала змалечку, а це був вплив мами, її малюнки були, як мені здавалось, досконалими, роботи навіть купували. Коли матусі не було дома, я тихенько брала її фарби та пробувала щось “сотворити”. Робіт своїх нікому не показувала, ніхто не знав, що я також малюю.

Батька Емми 1941 року безпідставно знищила радянська влада (з розповіді пані Емми, він мав проблеми зі здоров'ям, був непризовним; щоб його знання та досвід не послужили німецьким окупантам, було вирішено знищити). Пані Емма: “Його вбили, коли він увечері повертався з роботи. Я страшно переживала його смерть”. Виникла загроза стати родиною “ворога народу”, тож це спонукало матір вивезти Емму та її молодшого брата на Захід. Мешкали в англійській окупаційній зоні Берліна.

Е. А.: — Мене, яка не знала жодного слова німецькою, запхали до німецької школи. Хвала Всевишньому — нагородив мене чудовою пам'яттю та здатністю до вивчення мов. Через пару тижнів я вже все розуміла, могла розмовляти, дуже швидко, нарівні з німецькими однолітками, почала вчитися. Але школу відвідувала дуже мало, адже весь час хворіла. Зокрема, через захворювання хребта, після складної операції, три роки, була в гіпсі, прикута до ліжка, пізніше — тривалий час ходила в медичному корсеті. В лежачому стані опрацьовувала купу учбових матеріалів, екзамени завжди здавала екстерном й була першою за успіхами у навчанні.

Наприкінці 1949-го, під час блокади Західного Берліна, родина потрапляє до табору переміщених осіб у Міттенвальді, а потім до Мюнхена. Цей час став початком створення Еммою своїх поезій та друкування їх в українській діаспорній пресі. Вже перша її збірка — “Поезії” (1951 р.) — викликала велику увагу та захоплення літературної критики.

Емма Іванівна сказала мені: “Я — скажена. Я завжди робила не так, як усі. Але не тому, що я так хотіла, а тому, що я була така”.