Камілла

Є різні види темряви і різні відміни тривоги. І навіть коли темнота зливається з тривогою так, що їх уже ледве вдається відрізнити, все одно не зникає остаточно відчуття, що витоки в них відмінні. Не сплутати їхнє походження стає тоді справою виживання. Не варто спрощувати собі цієї справи і вважати, ніби кожен дитячий страх породжений темрявою. Бо тоді їх ще важче стає розділити.

Однією з найтемніших темряв є пітьма груднева, прошита стужею, підбита холоднечею. Коли напотемки холод тільки тужавіє і слово студінь втрачає свою крижану, як у студні, прозорість, а сама стужа з’єднується з темінню в єдину безперервну тяглість, в нескінченну тривалість, первісну підставову протяглість. Тоді тривога, темрява і стужа сплітаються у тремке триєдине тривання, перериване тільки нетривким теплом, витвореним уві сні власним маленьким наляканим тілом і почасти ще безрозмірними і сплутаними сновидіннями.

Тоді тривога майже відбирає спроможність говорити, здатність виразно думати, позбавляє більшості звичних здібностей, обмежує навіть рухливість. Сам стаєш суцільним і невимовно проникливим осереддям сприймання середовища, тремтливим настороженим очікуванням відчуваної невідворотності.

Я пробував навіть говорити з речами. Звертався до найстарших, наймудріших меблів, до найприкметніших предметів, принишклих портретів, прагнув запевнення, заспокоєння, бодай знаку. Але й вони нічого не могли сказати, не хотіли нічого обіцяти, тим паче обнадіювати, відсторонювалися в холоді, німіли в потемках, зніяковіло чи затято мовчали, замикалися в собі. Не було від них запевнень, навіть натяку не було. Ніхто не хотів бути впійманим на слові чи навіть жесті. Їм самим було страшно, і це було так безпосередньо відчутно.

Тієї зими Мама надовго покинула нас, поїхала на складну й небезпечну операцію на серці, яку тоді вміли робити тільки в одному закладі, в дуже далекому в уяві й дуже чужому в проявах Києві. Не було найменшої певності, що вона звідти повернеться. Ми залишилися з Мімі у занімілому зимовому заціпенінні. Страх сплутував зсередини, сковував сонячне сплетіння, тривога була підступна і невідступна. Тотальним тотемом став телефон.

Певним порятунком лишалася необхідність ходити рано до школи. Світанки були позбавлені світла, лякали своєю невідрізняльністю від ночі, невилучністю від темряви, вранці за вікнами стояли не сутінки, а тяжка морозяна темінь, підсвічена безжальним холодним блиском снігів. Ймовірність, що вже ніколи не розвидниться, не здавалася аж такою неправдоподібною.

Пахло морозом в темних кімнатах, таким свіжим, що никла віра в існування проміжку між тим, що знадвору, і тим, що всередині. Вночі завивання не тільки вчувалося, воно відбувалося навіть всередині. Внутрішній простір мешкання був беззахисний і досяжний для завірюх.

Замерзлі звуки надходили знадвору, стрілючими від стужі ставали паркети. Вдосвіта печі гугніли і відкидали високі стрімкі багряні спалахи на досвітні стіни, але тепла ще не віддавали. Коли піднестися непритомно з ліжка і йти в уже давно несвіжій жовтавій піжамі до накуреної, тьмяно освітленої лазнички, треба було пройти крізь темний холод повної половини помешкання.

Зимними були злиплі клюски в холодних хвилястих тарелях порцелянової мануфактури Gerlach, залиті гарячим молоком, на цинамоновій висувній поверхні креденсу, на стоячи, бо стіл був надто холодний, аби до нього сідати. За кухонними вікнами досі було чорно, жовта жарівка блимала в темних, блискучих від холоду шибах.

Між непорушними ліхтарнями і лискучим снігом витворювалися злиті стоги разючого замерзлого світла. Вони стояли вздовж недовгого, темного шляху до індиґової шкільної будівлі з рівномірними срібними прорізами.

Білим снігом через чорну темряву пересувалися великі й малі постаті, всі в одному напрямі. Пару з уст наскрізь просвітлювало проміння ліхтарень, але поза його досяжністю вона тут же гинула в темряві. В потемках маленькі однокласники були так закутані, що їх неможливо було розпізнати. І допіру на горішньому поверсі молодших класів, в непривітному ртутному світлі, тільки по усуненні кількох верств опон вони помалу прибирали попередньої подоби. Та й то не відразу, бо закляклі від морозу личка ще довго зберігали знеособлений, безособовий і дуже загальний вираз змерзлих істот.

Щойно тоді я знов пригадував собі, що зараз будуть перевіряти календар природи. Його постійно треба було вести, але я його ніколи не мав. Зате в Орести, з якою я тоді сидів за одною партою, малюнки календаря природи містили більше сутності зими, ніж вдавалося розгледіти дорогою до школи. Бездоганно вишукані були її тонесенькі сині сніжинки, намальовані в зошиті в дрібну клітинку, крихкі і безпомильні градусники в синьому відрізку. Вони з’єдналися в мені з тим срібним і зимним блиском колючих сніжинок під синіми досвітніми ліхтарями дорогою до школи, з безжальною чужістю штучного світла ранкових зимових класів.

Якою ворожою і теплою ворожбою пахнули натомість перші чужі, чужоземні фіолетові, голубі й різні рожеві фломастери зі своєї прозорої пластикової пачки.

З ґардеробу линув запах морозяного дитячого одягу. В коридорах на перервах стояв запах мокрих хутряних шапок на розпашілих дитячих головах.

Вдома знову швидко сутеніло. Печі палилися довго, поблизу них поволі творилося тепло, але засяг його був недалекий. Ніколи не сягало віддалених закутків кімнат, туди воно взагалі ніколи не проникало, там наростала настояна на морозі пітьма. Темрява швидко гусла в порожніх і лунких холодних покоях. Мімі робила маленькі теплі світла, неможливо зрозуміти, як їй, такій все життя неспокійній, давалося тепер вдавати спокій так, аби він поширювався і на нас. Видавали її власну невпинну тривогу тільки постійні полум’яні рум’янці на вилицях, але і їх можна було списати на мороз.

Тоді вона співала в темряві, видобувала зі ще темніших і ще незмірно холодніших надр своїх затемнених назавжди покоїв жовті бляшанки густого й запашного манґового нектару з невеличким неповторним клекотом всередині або відділяла з важкої і злиплої маси два великі масні дактилі.

Тієї зими в телевізії вечорами показували по одному відтинку італійської серії «Камілла» про життя жінки у війні. В заголовних кадрах щупленька Джульєтта Мазіна відбивалася маленькою дамською торбинкою від розгнузданих напасників, а я думав про Мімине життя, яке так сильно її понівечило і так дивовижно вберегло.

Ночами до нас довго добивався темний адвокат. Все дзвонив і дзвонив, невідступно і вперто, а тоді гримав кулаком у наші тонкі і тендітні двері. Ми не впускали його, підкрадалися до дверей і дивилися крізь шпарку, як він сидить у важкому пальті на холодних сходах навпроти, обхопивши руками голову в хутряній шапці, і зараз знову візьметься дзвонити.

Нарешті надходив колись тато, впускав його до помешкання, ще довго сидів з ним при столі, про щось говорив, а сам непомітно ховав від його очей давнє видання Історії України-Руси Олександра Барвінського, з гарним мідьоритним портретом автора, що лежала відкрита якраз на тій тахті, на яку зазіхав адвокат.

Того року не стояв в третій кімнаті звичний запах кавово-горіхового торта на фортеп’яні. Тривала тільки тривога.