В один бік, до пошти, головна вулиця вкладалася в докладний лад середмістя, пролягала лагідним лезом всередині розкресленого розподілу, в межах усталеного міського розпорядку, замикалася у віддаленому кінці вертикаллю телеграфної установи. То була сторона ретельно відміряної, поміркованої сірої зернистості.
На протилежну сторону натомість вулиця була вільна, не стримувана вже вістрям знесеної кілька років тому кірхи, туди вона розпливалася безмірним більмом, розчинялася в сліпій плямі великої снігової білості. В ній, за нею могло бути все що завгодно: біле море, запасті чи заплави, плинні плавні, поля полярної криги, заграви полярного сяйва, снігові замети Поділля, степи суцільного снігу, все, ніщо. Безмежний метраж просвіченої плівки.
Щойно в місті випав перший сталий сніг, пішов уночі і далі лапато падав, і паморочилося в голові, коли звести погляд до сірих снігових небес, задовго вдивлятися в цю безмірну білу круговерть. Наче випадково впіймане на великозернисту плівку величезне відображення відчайдушного вічного відтворення.
У той бік небагато можна було видивитися з вікна у нескінченному непроникному просторі. Виднівся крижаний куб нового театру, задіяного тепер у передбачуваний, але промовистий спектакль снігу, злитого з ним у спільній білості.
На розі блідого будинку навпроти на висоті кількох сходинок темніли двері перукарні, куди нас водили зрідка, завжди разом, чомусь тільки тьмяними недільними передполуднями, і там садовили, огорнутих довгими білими опонами, на дерев’яні дитячі дощинки, підмощені на бильцях великих синіх шкіряних фотелів. Але тепер вона ще була зачинена. Ледь проступав крайчик прогнутого дашка над відкритим верхом Спілки художників. Туди вели поодинокі вервечки зникомих слідів славетних стіп. Окремі особи приходили попрацювати в недільні майстерні, перебрідали крізь білі сніги.
Аби розгледіти, що там по цій вулиці далі, треба було вийти з дому і піти нею уздовж тією стороною, назустріч тій великій білій непроникності. Бо інакше вона падала жертвою власної неозначеності, губилася в невидній нескінченності.
Покинути покій з білим зимним ґіпсовим бюстом невідомої жінки з рідними рисами, прегарною гнучкою шиєю і склепленими очима в напівобернутій і ледь піднесеній голові, чомусь під великим чорним фортеп’яном. Темне й тяжке бюрко з заокругленими краями, що старанно оминали гострі кути, де в правому відділі Тато тримав своє фотографічне приладдя, і від того там свіжо пахло великоформатним фотопапером, желатином непроявлених плівок, густо пахли чорні ебонітові бачки, тонко пахли зі своєї пачечки свічки на торт, гостро відсвічував пристрій для обрізання зображень. В іншій шуфляді лежала частка лискучої жовтаво-сірої щелепної кістки, в окремих місцях, ніби пориста порода, подібної на скам’янілу халву. Під білою стелею на високому книжковому стелажі чорнів важкий фотозбільшувач.
Помешкання поринуло в тьмяне кволе світло, що на очах розпадалося на сірі зернини, вони повільно плавали в повітрі внутрішнього простору.
Фотографи люблять сіре розсіяне світло ранньої зими, яке пробують пролити на плекані пелени плівок, перекласти його в ці хрусткі опони, впіймати в пружні кружала, що із зусиллям розстеляються, аби потім, за першої нагоди, вирватися з-під пальців і зі стрімким шелестом знову збігтися у змоток.
Натомість всередині, в помешканні, того раннього грудневого світла було не те щоб замало, але воно було як під час сонного підводного плавання. Аби дати діяти білому сніговому світлу під сірими зернистими небесами, треба було вийти з дому.
Дорогою в той білий і безмежний бік нам трапився на вузенькій витоптаній стежці високий чоловік з чорною рукою. Він і давніше нам зустрічався, завжди зупинявся поговорити з Татом, але допіру тепер та його чорна рука аж так кинулася у вічі. То був фотограф з непорушною чорною шкіряною рукавичкою замість правої кисті. Тато якось казав, що йому колись давно відірвало руку, але не сказав, коли і як. Тому я виснував для себе, що руку йому могла відірвати тільки та велика й рипуча дерев’яна фотокамера на трьох високих ногах, якою він, пірнувши під її непроникну чорну рясу, знимкував нас у своєму ательє. Коли він запустив під неї руку, якась таємна темна сила відірвала її там.
Він і цього разу був поперезаний поверх широкого засніженого зимового плаща прерізними шкіряними ремінцями, довкола чорної рукавички теж був кілька разів обмотаний пасок від апарата.
Він просто розвернувся серед снігу, і всі ми пішли до нього в ательє. Воно було на партері новітнього будинку зовсім близько, кільканадцять кроків у бік безвісті. Попід його великими завішеними зсередини шибами простягався сірий бетонний квітник, засипаний тепер мокрим снігом. За вікнами були виставлені великі чорно-білі портрети знаних зі свого становища чоловіків з високими чолами, сивими бородами і масивними чорними оправами окулярів, і впізнаваних зі своєї вроди жінок, делікатні гірські краєвиди з лініями чорного вориння, що перспективно пропадали в доладно покраяних білих латках левад. Поряд, у вітринах величезної квітникарні, палахкотіли червоні гірлянди азалій.
Вперше я опинився в порожньому ательє поза годинами роботи. Якщо надворі все було втіленням холодної білості, то тут визначальною чеснотою стала беззастережна чорнота. Високі, запнуті кількома верствами чорної тканини стіни велетенської студії губилися в теплій темряві. Під невидною стелею вгадувалося нависле на металевих рейках чорне громаддя рухомого обладнання. Чорним повстяним покриттям була встелена безгучна підлога.
Фотограф лунко клацнув кількома вимикачами, свіжий струм прошив усе складне устаткування, і чорний простір складно поділився, розділився на великі площини тіні з рівними краями і гострими кутами і виразно вирізаних у них амбразур плаского світла, все й далі оповите навколо залишковою пітьмою. Внаслідок майстерно наведеного у визначеному місці обмеженого освітлення окреслився медовий острівець над чорною шкіряною канапою. Зовсім не пам’ятаю, про що вони з Татом так довго там говорили. Дим папірос, залишених у синій скляній попільничці, сизо снувався догори і зникав у чорних високостях лаштунків. Коли ми вийшли звідти, було вже зовсім темно.
Це ательє стало мені прообразом, первинним і вічним неґативом, крізь який я перепускав то сильне полуденне, то притемнене вечірнє світло усіх пізніших зимових майстерень, робітень атлетичних скульпторів, ґалерей з чорно-білими ґрафіками, барвистими малярами і колоритними моделями, зібрань астенічних мистецтвознавців і тонких критиків у в’язаних светрах під цупкими борідками, у великих чорних окулярах, усіх приміщень темних термінологічних дискусій в усіх студіях, робітнях і ательє, і тих залитих яскравим сніговим світлом, завалених важелезними мистецькими альбомами на металевих стелажах і підсвічених конусами золотого світла з-під аванґардових абажурів підставових мінеральних барв, з лискучим ляскотом великих мистецтвознавчих часописів чужинецькими мовами, каталогів з липкими, ніби лакрицевими сторінками. Всіх зимових зібрань довговолосих темних теоретиків у чорних ґольфах під шию і ясно-синіх джинсах, з академічними арґументами серед кольорового і абстрактного гутного скла, викличних червоних попільничок, прозорих посудин, повних молочнистих кульок і місячного каміння, серед чаш з виновими корками, свічок в заплилих зелених пляшках, усіх бюр аскетичних архітекторів з довершеними розсохлими макетами незвершених будівель і вирізаними із затверділої губки моделями деревець. Ґалерей з теплими срібними трубами центрального опалення, гарячими, наче з чорних ебонітових дисків укладеними металевими калориферами, керамічними мальованими посудинами з простою водою для зволоження музейного повітря, з блискітками структуралізму, запізнілими спалахами семіотики, пізніми наверненнями до іконічного перевороту, разючими ремісіями довгого століття Теорії, французької і критичної, що дісталися до нас через всі замети і надми, понад колючими кордонами й сяйливими нічними кучугурами.
13.12.2024