Саме були зимові вакації, студені, снігові, сяйливі. Деревця в домах сягнули того стану, коли, підсохлі ледь уже, сизо відсвічували проти сліпучих вікон. З темної й теплої, як в’язаний вовняний светр, зелені гілля проступала вже сумовита сивизна. Глиця ялиць достеменно окреслювалася у січневому ореолі.
В суцільному зливку доладно, мов ориґамі, заламаних на згинах і зворотах сіро-чорних сходів було зимно, прозоро й завмерло. Сходова клітка стояла просвітленою наскрізь, до самих срібних глибин, йорданською ополонкою. Перехід був короткий, треба було тільки зринути догори, випірнути одним маршем у дев’ять сходинок до сусідніх дверей навпроти. Роксана тоді ще мешкала в тетки Галинки, хоча самої тетки Галинки вже не було. Свого часу в дитинстві потривало досить довго, аби зрозуміти нарешті, що тетка Галинка не та сама особа, що тетка Галя. Тетка Галя насправді називалася Олена і померла задовго до мого народження, а тетка Галинка, вдова брата тетки Галі, відійшла відносно недавно, я добре пам’ятав її за життя і її кончину.
Помешкання тети Галинки було з тих самих часів, що й наше, бо в тому самому будинку, і, подібно до нашого, нерушене й непорушне, бо не змінило в собі нічого від самого сотворіння цього дому. То було мешкання, обладнане в двадцятому столітті, з обставою, перенесеною переважно з дев’ятнадцятого. Крислаті кухонні крісла, з широкими, як вуха сетера, затишно засмальцьованими бильцями. Благо виходило від спіжарки, бентега від її дверей. На білих дверях висів досконалий портрет смаглявої красуні з вуглистим витким волоссям, він був виден навіть нам у вікно. Вміщений там так доладно, ніби просто поверх нанесений стрімким і нестримним вугіллям.
В тому помешканні стало пахло пампухами, завжди, ніби там безперервно пекли, але якраз в ту пору цей запах був єдино доречний. Тетка Галинка теж належала до тих старших пань з мого дитинства, пухких і переповнених прихильності, які постійно пахли пампухами.
Зате цей запах входив дещо в суперечність з аванґардовим строєм архітектури, виклично зухвалим був план помешкання, що узгоджував гострий клин з плавним й ледь заокругленим звуженням уздовж перебігу закрученої вулиці. В загостреному й темному кінці вигнутого коридору відразу від входу виднілися випуклі морди левів у базі тяжкої фаянсової колони, звірів зі злющими пулькатими очицями, з цятками дірочок для ворсин вусів, а також апетитні круглясті плоди на холодному стовбурі, замість капітелі зверху стояв телефон.
У першій кімнаті праворуч висіла вирізьблена з масивного рожевого кристалу умбра з білястими соляними вкрапленнями. Я пам’ятав, як туди приїздила остання перед смертю швидка, то була її спальня.
Мабуть, задум дорослих полягав у тому, аби звести ближче бодай на вакаціях поверхово знайомих між собою дітей різної статі, які хоч і тягнулися одне до одного через близькість віку і віддалену спорідненість своїх старших, але й дуже нітилися в присутності себе, тож дорослі постановили, що я щодня перед полуднем буду приходити до Роксани. Ми йшли відразу до вітальні. В ті вакації якраз показували австралійський мультфільм «Навколо світу за 80 днів», 16 рухливих барвистих відрізків. Найімовірніше, показували по два відтинки на день, бо зимові вакації тоді так довго не тривали. Але телевізор був також єдиною новою річчю в тій вітальні.
Сама ця кімната була найнезвичнішим на той час пережитим внутрішнім простором: легко можна було уявити себе на загостреній до носа судна середній палубі корабля, в кают-компанії з круглими ілюмінаторами, що досконало вмістила в себе надійну захищеність і відкритість до пригод великих подорожей, тяглість і відвагу мрійливих мандрів.
Ми сиділи на м’якій, як мох, і глибокій канапі, на підлозі лежала затвердла шкура дикого дика з цупким плямистим хутром, явно знак по її м’якому закарпатському батьку з вусиками і гуцульським іменем, який на той час уже звідти зник. Іноді ми опускалися на те хутро, і було дивно, як воно може поєднувати таку теплу щільність з такою ворсистою жорсткістю.
У відкритих вітринах виднілася крихка японська порцеляна з летючими драконами, стояли стилізовані ікласті сині слони, тонко різьблені лаковані начервоно складні скриньки. По обидва боки, ніби на чатах, виструнчилися у зашкленій частині вітрини дві філіґранні срібні вежечки з крихітними стягами на струнких навершях. Допіру кілька десятиліть потому я зрозумів, що то були бсаміми. Невідомо, звідки вони в них взялися. Там-таки, застромлений між двох висувних шиб, був виставлений підроблений під якусь пишну грамоту дивний вірш про якусь царицю, за яку змагаються якісь лицарі. Все це було не дуже зрозуміло, але якось доволі занепокійливо. Цей неспокій ще підсилював гіркий Роксанин сарказм. Її рання посвяченість у невідворотність дорослих пристрастей, у приреченість на незбагненні рішення дорослих, їхні пориви і примхи приголомшила мене тоді. Поволі приходило усвідомлення, що вони незабаром розлучаться, якщо вже не розлучилися.
Я натомість волів би мріяти, аби і в мене виникло колись видатне видовжене підборіддя. Цей фільм ще посилив мою і так виразну пристрасть до переліків і каталогів: я записував послідовності предметів Філеаса Фоґґа, які він велів брати в кожну наступну подорож, узгоджував їх з відповідними афоризмами, а потім намагався їх відтворити.
В ті дні Рокся подарувала мені легенький, але давній перстенець зі смараґдовим камінчиком, що кольором нагадував тужурку Паспарту. Відтоді він на багато років став одним із найголовніших тодішніх скарбів. Але от як далі поводитися з Роксею, я не дуже розумів. Це відчуття потім часто повторювалося в житті: не знати, як далі поводитися, що робити зі знайомством, як вчинити з розпочатим зв’язком. Треба було вертатися додому на обід.
Зате за ті вісім днів, з величезним спротивом, зрозумів, що незабаром слід чекати незворотних змін. Невдовзі те помешкання справді розміняли, туди вселилися дуже чужі люди, і то був лише початок невпинних подальших його перемін. Жодна не була на краще. Потім воно постійно мені снилося у первозданному стані.
17.01.2025