Осінній краєвид, притишений, але примітний, в приглушених від проминання охрових, жовто-брунатних барвах пори, яка щороку, раз на рік, якраз збігалася з тією, що саме тепер стояла надворі, назавжди став мені її уособленням та образом. Він висів у припорошеній на нижньому відрізку ніжним пухом порохів рамі потьмянілого і матового золота, з різьбленими опуклими овалами, в далекому і темному кінці довгого коридору, де рідко засвічувалася тьмяна жовта жарівка. Бічне його відгалуження, що мало провадити до іншого покою, і так доволі вузьке, було заставлене двома щільними рядами поставлених тут попід стінами старих і різних за походженням і призначенням шаф, набитих стиснутими у високі стоси книжками з теології і різних галузей медицини, пожовклими фаховими часописами і німецькими брошурами з давніх і доволі дивних дисциплін, лікарськими альманахами непомисленних річників, давніших за всі видозміни пізніших диктатур, прихованими і порятованими від спалення невиннішими передвоєнними виданнями красного письменства. Коли було вилізти на них зверху, добре ставали видні колонії лялечок молів у коконах, опутаних кожен осібними павутиновими тенетами і прикріплених до недоступних для звичайного погляду знизу ділянок коридорної стелі. Тоді якраз і з’ясовувалося походження пізніших навал молів. Порохняві, непевні, але невтомні і нетерплячі були ті виправи, наполегливі.
Десь саме там, здається, в тих давніх домашніх покладах і знайшлася видана ще в старій Галичині, з ознаками сецесії у графіці благенької обкладинки тоненька книжечка, «Замок у Карпатах» Жуля Верна. Відтоді наше осіннє мешкання ставало мені в сяйливі жовті пополудні залитим високогірним сонцем крихітним осіннім сільцем в Семигороді, схованим серед мідних букових верховин. Коридор ставав його єдиною і головною вулицею, а кухня сільською корчмою. Потім подібне повторилося при читанні іншого вже «Замку», цим разом вже в зимовому уборі.
В останній третині жовтня, коли він справді стає собою, відповідає своїй назві, а горіхові меблі в помешканні під впливом пори починають виточувати тонкий, але терпкий горіховий запах, я натрапив у нашому лексиконі Маєра, в одному з тих важких і ніби викутих томів з обрізами золотими і зимними, як гладенько відполірована металева поверхня, зображення замку Пелеш в Сінаї. Воно мене здобуло зразу. Це було втілення досконалості замку. Відтоді й воно нерозривно пов’язалося мені з осінню. Все виснувалося в єдину мережу: вигляд і пахощі тому, хрускіт присохлої тисненої золотом шкіри, зливи жовтневого листя, його сухий і щедрий шурхіт.
По школі рештки днів були тоді такі яскраві, так багато обіцяли і так стрімко згасали, змагалися з пообідньою приглушеністю, часом навіть програвали демону домашньої дрімоти. У синіх сутінках із запашних касет звучала нова осіння музика, з підвиванням від зажовування жовтневої плівки.
В такі дні я намагався осягнути саму істоту осені. При вході до парку стоять три вілли, дві схожі сінайський замок, з різними вежечками, а третя інша, що належала колись трьом старшим сестрам, давно покійним.
Приходили старі сестри Гриневичівни, Дарця й Ірця, приносили у складках сукняних плащів подовгасті пасма прохолоди, вносили знадвору запах свіжих і ще вологих волоських горіхів. Всі три «р» з їхніх імен ставали в ряд зі словами горіх і гріх.
Восени урухомлювалися також приїзди і від’їзди, осінь схиляє до родинних відвідин. Посилювався рух сутінкових потягів і пробирання крізь досвітню імлу. Попри порожні дороги сонячними пополуднями стоять непорушно великі лани кукурудзи, з листям сухим і блискучим, як вуджена скумбрія.
Ліда Л. жила в Болехові. Тета Галинка Ч. в Дрогобичі. Маруся В. в Моршині. Косівська Марта в Косові. Влодка К. в Тисьмениці, а Оля М. в Калуші. Марійка Ґ. вже невідомо де. Пані Марія Ґ. самотньо мешкала в Стрию зі своєю, як вона гордо казала, з розкотистим «р», хоробою Бірґера. Коломия і так була самодостатня. Брошнів-Осада лежав при головній дорозі, Рожнятів десь трохи обіч, ніколи не бачений, так що я довго не вірив до кінця в його існування. В Рогатині не було нікого знайомого, але там була запашна церква серед осіннього цвинтаря, що пахла древнім деревом і Св. Духом. Давні родинні парохії в трикутнику між Ходоровом, Бурштином і Рогатином давно відчужилися, лишилися лише безшелесні і по-осінньому сонячні цвинтарі.
В останній третині жовтня, коли ліси стають мідяні, а води важкі і неквапні, коли сповільняються і темніють навіть бистрі ще зовсім недавно сріблясті гірські ріки в своїх кам’янистих ложах, несуть у заплавах табунці дрібного й довгастого вербового листя, розкривається довколишній край. Жовтень наносить нарешті належні барви на його контурні карти.
Краєзнавчий гурток під керівництвом незарадного і вайлуватого історика з великою важкою головою і лицем, ніби згливілий сир, він завжди приводив зі собою таку саму велику й недоладну доньку. Обидвоє були незмінно сумовиті.
День був короткий, сонячний і жовтий зі синім. На узгір’ях старостинського замку стирчали жмути пожухлої трави. Перед розбитим костелом лежали потрощені і полущені дерев’яні фігури. Того жовтня визрів великий замір порятунку провінційних дерев’яних святих.
Весь край був великим культурним атласом, всуціль у багряних лісах і золотих узліссях. Весь у місцях народження велетів. Виправа до Нагуєвичів, разом з піднесеними і непогамовними вчительками, пролягала через величаві, викуті з міді й мосяжу діброви, що аж вгиналися під власною вагомістю. Теж зворотною дорогою до міста, але вже в призахідному світлі. Край тоді починає розкриватися нарешті як цілість, а місто являється якоюсь суцільною і прегарною аномалією.
По поверненні воно вже цілком сутінкове. Сонце у вікнах стрімкої вежі дитячої бібліотеки, там, де книгосховище, з’єднане з читальною залою з білими смерековими столами, змінялося срібним світлом, що лилося в синю і гірку від диму спаленого листя годину з вікон юнацької бібліотеки при головній вулиці, зі щемом, розлитим в юних і тонких тілах, у попелястому осінньому волоссі. Повсюдність прагнення була помітна. Вечірній гомін ґастрономів. Жвавий рух в осінніх сутінках і пахощах схололих рослинних соків.
Яскраві підвісні ліхтарні підсвічують жовте листя, освітлюють темну всередині телефонну кабіну на розі, висвітлюють з вологої темряви доладний старий фасад зачиненого факультету мистецтв.
25.10.2024