Після довготривалої лютої з глибокими снігами зими надходить весна.
Не завжди календар збігається з природним циклом весняного оновлення, але день народження і смерті національного Поета навічно позначені дев’ятим і десятим березня. На межі 2025/2026 років, у лютому, проминула четверта річниця війни – війни довготривалої, смертоносної і цинічної. Ніщо не припиняється: ні загибель на фронтах вояків та зумисне убивство цивільних, ні рух ухилянтів до західних кордонів та «полювання» ТЦК на військовозобов’язаних чи солодкі теревені західних, як і домашніх, політиків про мирний процес перемовин. І якщо зима показала, що українці, заціпивши від люті та несправедливості зуби, при торохтінні аґрегатів сяк-так її пережили, то весна розкріпачує це заціпеніння. Природа живе за своїми вимірами, й усе її розмаїття, птахи та рослини чекають не дочекаються свого «часу ікс».
Мабуть, у тому, що Шевченко народився в березні, є свій глибокий національний код і його зміст. Це означає, що для нас, українців, весна, поезія, нуртування природних та суспільних сил переплетені та зв’язані у своєрідний вузол. Шевченківські дні навертають сущих в Україні та поза її межами до приміряння поетових віршів із сьогоденням. Слова там пекучі, різкі, правдиві, ніжні й глибокі. Парадокс, що власне поезія Шевченка більш прочитується широкими верствами, аніж, приміром, його чудовий «Щоденник». Як правило, усе навпаки: прозу читають більше. Ну, а тут без перебільшення поезія Шевченка торкається наших віковічних бід і програшів, тому така актуальна й така пере- і прочитувана. З Шевченком навесні відкривається особлива надія та сподівання. Тих двісті років, відколи він прийшов на цей світ, сплили як вода, а от мережані рядки перетривали і повені, і пожежі.
Та світ не був би світом, якби нам залишилися виключно Шевченкові вірші чи проза. Національне надбання стиртує чимало текстів, але Шевченко – той центровий, яким позначено до і після. Кажу в першу чергу про літературу, якій належу вже чимало років – і, гадаю, маю право про неї поміркувати.
Нині наша література, одягнувшись в однострій, спостерігає і фіксує чотирирічну битву. Одні – з переможним пафосом, інші – з усвідомленням втрат, ще інші – з певним розчаруванням від тривалості перебігу подій. До нашої битви добра і зла долучаються військові конфлікти по цілому світові, наче провісники четвертої печаті. Ця суцільна тривога і нескінченні жертви стають для літератури матеріалом і викликом. Війна – це теж буття суспільства, нації чи письменника, тільки в екстремальних умовах на помежів’ї життя і смерті. Усе, що було до війни, нівелюється, а все, що ми надбали з війною, загострюється. У війні, як і в цілому нашому бутті, чорна і біла барви розмиті.
Але коли ми говоримо про літературу, то війна сприймається в порівнянні. Це порівняння напрошується, бо що Перша, що Друга світові війни в українській літературі майже без канонічних творів. Почасти: про італійський фронт – ув О. Турянського, про локальні події – у творах В. Стефаника чи Марка Черемшини. Щодо громадянської, то принаймні у Хвильового чи Підмогильного знайдемо вивершену естетику і глибокий психологізм. Друга світова породила чималу кількість радянської прози різного ґатунку.
А хто міркував про війну в 21-му столітті? Хіба спадало на думку, що російська аґресія неминуча? Коли ж реальність 24 лютого настала, то миттєво зреагувала поезія. Мені чомусь видається, що та навала віршів, під якою перебуває читач український (і не тільки завдяки перекладам), поступово мілітиме. Реакція на війну потребує не тільки фіксації, а й вписування людського життя у воєнне буття. А це і фронт, і поза фронтом. Тоді хто ж матиме право писати? Якщо Перша і Друга світові війни були переважно війнами молодих, тобто більшість із рекрутованих, то тепер наші обставини такі, що війна не перебирає. Чимало поетів уже стали землею. А ті, хто повернуться, зобов’язані описати цю велику національну й оcобисту травму з позицій пережитого і переосмисленого. Письменник завжди пише про особистий досвід, який і стає національним. Просто без особистого загального не існує, але письменникові потрібен час і потрібні слова.
Хто має право писати? На перший погляд, відповідь на поверхні – ну зрозуміло, що ті, хто на своїй шкірі відчув військові будні. Таких текстів з часом ставатиме все більше і більше. По-перше, напливатимуть спомини і бажання зафіксувати пережите, по-друге – увіковічнити імена уже загиблих, жорстокі бої, військові сутички, різноманітні історії з військового життя, по-третє – для багатьох письмо ставатиме своєрідною терапією. Чи можливі, під цим кутом зору, важливі твори літератури? І так, і ні. Усе залежатиме від різних чинників. Передусім від володіння словом того, хто взявся за перо. Чи може писати той, хто перебував поза фронтом, не нюхав пороху, не мерзнув у шанцях, не витягував з поля бою побратимів, не прислухався до звуків дронів над головою? Також і так, і ні. Тема війни свіжа, вона поки що ятрить. До неї повертатимуться. Це вже те, чого не витерти ні зі сторінок історії, ні з людської пам’яті. Словесна історія війни наповнюватиметься. Мова, якою оперує нині війна – документальна і мас-медійна; мова ж, якою оперує література – за своєю природою інакша. Поки що література пасе задніх. Чи будуть потрібні нам великі епічні твори, чи вдовольнимося виключно віршами та документалістикою – то час покаже. У будь-якому разі така довготривала бійня швидко не зарубцюється.
Відповідальністю, даруйте за високий тон, перед читачем мусить бути сповнений кожен рядок, написаний про війну. Відповідальністю якого ж роду? Та ж того, в якому велика драма нашої новітньої історії постане в різних вимірах: на фронті, в містах і селах, з ухилянтами і волонтерами, з базіками і мовчунами, повіями у прифронтових точках і невтішними вдовами по цілій Україні та показуватиме національний спротив, героїзм і зрадництво, наступи і відступи. Для таких великих полотен потрібні і письменницька мужність, і широта погляду. Тому мене не полишає відчуття, що літературі відміряно довший шлях для ословлення цих трагедійних років. Чи вдасться написати про війну так, як це зробили Гемінґвей чи Ремарк? Або Генріх Бьолль чи Васіль Биков? Вірно, що війни різні – а наша, теперішня, й поготів. Мова війни змінилася. То якою повинна бути та висока нота? А може, високої не буде, бо якщо війна – це буття, то все впереміш: поліфонія з какофонією?
Чого власне у ці березневі Шевченкові дні мене не відпускає тема війни?
Здавалося б, прочитай будь-яку поетову поему чи вірш – та й уже виконав свій обов’язок. А виставивши на фейсбук, то й публічно засвідчиш пошану... І все як належиться, й усе як повинно бути. Але ж ні, не йде з думки Шевченко з його віршами і не зникає нікуди ця триклята війна.
І Шевченків березень різкий, як обридливе ниття пролітаючого дрона.
І Шевченків вірш гучний, як калатало серця.
