Письмовий стіл

Для писання у мене два столи.

Один – великий, називаю його прозовим. Він тримає на своїх раменах друкарку та папери. На горішній перемичці вмостилися десятки сувенірів, привезених з заморських країв: дерев’яні статуетки, підсвічник з курячою ногою, ангели, птахи, керамічні дзвоники тощо. Біля нього шкіряне крісло та стіна, видрукувані на папері й пришпилені шпичками знимки. Другий – назвімо його поетичним, хоча переважно на нього складаю різноманітні видання та видруки для читання. Тут неодмінно визирають з пластикового горнятка, як з лисячої нори, три гостро підстругані олівці. Пишу ними нечасто. Вони потрібні для того, щоби повторити, приміром, якусь строфу чи записати кільканадцять рим у стовпчик. Тобто переписати те, що вже чорніє на білому полотні вордівської сторінки. Чомусь переконаний, що ручно написані строфи та варіативність рим оживають – ну, мають свою форму й обличчя, свій характер. У такий каліграфічний спосіб намагаюся ними увиразнити фігуративність поетичної строфи. А тоді, звичайно, усі правки – в комп’ютер.

Цей столик, на якому олівці, застелений стамбульським домотканим узорчастим полотном, використовую також для читання. Столи, як і олівці, сповнені самоповаги, бо знають, що я без них нікуди. Звісно, що від мене вони відчувають пошану, бо власне втаємничені у процес мого писання. Вони ніякий не фетиш. Стоять собі та й стоять. Звикли до моєї присутності, звикли до мого мовчання, змирилися зі своєю долею утримувати увесь письменницький мотлох: десятки видань, чи стоси рукописів, чи просто чекати, коли моя рука спроможеться прибрати цей гармидер.

Тепер, коли можна записувати тексти навіть у телефон під час поїздки чи ходьби, моя сентиментальність щодо письмових столів може видатися надмірною. Хоча ніяка це не сентиментальність. Мабуть, звичка у парі з умінням перетворити навколишній простір в зручний для себе хаос. І ця прив’язаність до дрібних фігурок, підсвічників, вискладаних машинописів тримає для тебе густину повітря. А ще, звісно, книжки, якими набиті полиці та шафи.

Мій перший письмовий стіл у дідовій хаті був присунутий ближче до вікна. Я сидів на бамбетлі й виконував домашнє завдання, переписуючи літери та цифри. Перший клас був з чорнильницями та перами, а другий – вже з кульковими ручками. На цераті залишалися чорнильні плями. Річ у тім, що в селянському всесвіті жодних письмових столів не існувало. За яким їли – за тим, якщо була така потреба, й писали. Мені пощастило, бо на тому, за яким я писав, ми не їли, а тримали вазони або бутлі, в яких бродило вино з яблук. Бутлі з вазонами посували на край, щоби зробити мені місце. Найбільше я полюбляв не марудне писання, а розмальовувати. В хід йшло усе, навіть обкладинки і форзаци книжок, за що мене сварили, але для годиться.

Якщо вірші можна писати пальцем в повітрі, олівцем на серветці чи просто запам'ятовувати укладені в голові строфи, то з прозою цей номер не вдасться. Надто інакше письмо, його ритм та структура. Проза потребує розлогості, опори і триваліших роздумів. Розлогого стола – для складання машинописних аркушів, опори – для ліктів, роздумів – для глибини письма. Ось чому мої два столи, поетичний і прозовий, дозволяють мені переходити від одного до іншого, щоби відчувати зручність. Я кажу не про зручність для тіла, хоча й це візьмемо до уваги, а про зручність для розмислів.

Не можу знати, а здогадуюся, що коли мене немає, то столи можуть вести свій своєрідний діалог. Ну, по-перше – з'ясовувати, хто з них важливіший, по-друге – нарікати на мене за гармидер, по-третє – ділитися своїми таємницями: у кого розсохлися перемички, у кого міцніше дерево, хто з них старший і що у цьому світі – поезія чи проза?

Інколи моє неписання і ходіння від одного стола до іншого засмучує їх обох. Бо за що не візьмуся – усе не те. Вони гадають, що у моїй нервозності є й крапля їхньої вини. Як вони помиляються! Письмо хоч залежить від їхньої присутності, але не залежить від них. У такі хвилини я вмощуюся за поетичний стіл – тобто той менший, круглий, з грубого дерева – і бавлюся олівцями. Навіть щось малюю. Тобто замальовую свою безпомічність писання. Вичікую. Беру з полиць книги, щоби погортати, і, відклавши, складаю їх біля однієї з фігурних ніжок цього поетичного стола.

Прозовий тим часом чекає, коли я насичуся перебуванням біля поетичного і підійду, щоби засісти за його широке роздолля. Він, підставляючи свої рамена, також не певен, що писання піде. Однак терпляче зносить моє поклацування комп’ютерними клавішами чи постукування пальцем по його дерев’яному передпліччі. Він вслухається в моє мовчання і рипіння шкіряного крісла. Я погойдуюся, наче хасид під час молитви. Таке погойдування схоже на ловлення відповідного ритму хвиль писання.

Іншого життя мої столи не знають. Воно протікає поміж їхньою самотністю за моєї відсутності, моїм мовчанням та шаленством писання, коли воно іде, тобто коли підкоряються слова, як коханки.

Кілька років тому я опинився в селищі посеред Касткіллських гір. Випадково втрапив в один будинок, господар якого займався купівлею та перепродажем старих меблів. Одразу, коли я увійшов до найбільшої кімнати, забитої старожитністю, мою увагу привернув великий і розкішний письмовий стіл з багатьма шухлядками та різними виточеними прибамбасами. Господар був неговіркий. Він дозволив мені походити меблевими лабіринтами. Тут справді була розкіш для меблефіла: креденси, шафи, столики, підставки під вазони, а до того ж скляні вироби та посуд. Але царем того меблевого лісу був величезний з доброго дерева стіл. Господар навченим оком збагнув моє зацікавлення. «Подобається?» – запитав. «Угу», – відповів я, провівши долонею по гладкій поверхні.

Селище від Нью-Йорка було далеко. Автом – три з половиною години. Готівки, щоби розрахуватися з власником, у мене достатньо не було, картка виявилася безпорадною. Можна було повернутися до Нью-Йорка, взяти готівку і приїхати відповідним вантажним автом, щоби стіл помістився для перевезення. Поки у моїй голові крутилися різні варіанти, господар вийшов. Можливо, приспічило, а може вирішив не заважати. Письмовий стіл справді виглядав по-царськи, хоча з певними подряпинами від уживання попередніми власниками. Я подумав, що якщо придбаю, то однаково ніколи не знатиму його попереднього життя. Доведеться до нього звикати – точно так, як йому до мене. Потім уявив, що мій – прозовий – чекатиме доля вигнанця. Просто потрібно буде виставити на вулицю, аж поки сміттярі заберуть його, вкинувши до пащі кузова. А тоді, натиснувши відповідний важіль, сплющать його рамена – і разом з цим хрускотом я розпрощаюся з тим, хто ділив зі мною роки писання. Переживав зі мною написаний добрий десяток моїх книг.

Господар того дому повернувся. Я почув, як рипнули двері та як заскрипіли сходи.

Потрібно було щось вирішити. Ціна мені пасувала та все решту також, тобто самовивіз і таке інше.

«Ну що, берете?»

«Я ще подумаю».

Господар зміряв мене оком досвідченого торговця й іронічно посміхнувся:

«Як знаєте».

Я розпрощався і вже сидячи в авті зрозумів, що не повернуся сюди хоча б тому, що звик до своїх столів та їхньої присутності в моєму житті.

Хіба речі, до яких звикаєш, не стають частиною твого письма?