Уривок з роману, який публікує Видавництво Старого Лева
Мататьягу не повернувся ні зранку, ні до обіду. Софонія вкотре переповідав Лії, як так сталося, що вони з Мататьягу згубилися в нестримному потоці натовпу. У крамниці, куди вони увійшли, зачули, що того Єшуа щойно повели до префекта. Мататьягу прицінювався до грубої домотканої накидки для Лії. Місяць Нісан був зрадливий, і він потерпав за дружину та майбутнє дитя. Після того вони мали намір повернутися туди, де зупинилися, але, вийшовши з крамниці, потрапили в нестримну течію юрби, що потягла за собою Мататьягу. Софонія лише завдяки молодій силі зумів притиснутися до стіни і залишитися на місці. Мататьягу опирався як міг, але даремно; незчувся, як разом із натовпом опинився перед Іродовим палацом. Там перебував префект Понтій Пилат, і туди зійшлися первосвященники. Велика площа перед палацом не могла вмістити усіх, хто прийшов побачити, що вчинить із Єшуа римський правитель. Туди набилося чимало народу, бо була це нечувана подія. У Мататьягу майнула думка розвернутися і піти звідти, але його розпирала цікавість. Він стояв не в перших рядах і лише здалеку бачив цятку префекта в багряних одежах і такі самі макові постаті його оточення. Через гамір у натовпі годі було розчути що-небудь із того, що діялося біля палацових сходів. Перші, що стояли ближче до палацу і бачили й чули, що там діється, переказували тим, що стояли за їхніми спинами, і так за якийсь час до Мататьягу дійшло, що судять двох злочинців, один з яких Варавва, а ім’я іншого Мататьягу не розчув. Серед тих, хто очікував на присуд чи помилування від Понтія Пилата, був також Єшуа, якого відправив до нього Ірод Антипа, бо не вирішив, як із ним учинити. Охорона допровадила Єшуа, коли перед Понтієм Пилатом стояли заковані злочинці, очікуючи вироку. Побачивши Єшуа, первосвященники оживилися, а натовп зарухався, як морські хвилі. Понтій Пилат підкликав свого помічника, і той пояснив префекту, що й до чого. Тепер він зрозумів, чому захвилювався натовп. У переддень Каяфа сповістив Пилата про бунтівника, але префект поставився до цього скептично. Тепер, оглядаючи Єшуа, розбійників і збуджений натовп, він зиркнув у вічі Каяфи, і той кивнув, а це означало, що синедріон свій вирок виніс. Залишилася дрібниця – публічно скарати бунтівника. І остаточно все вирішити мусить він, Понтій Пилат, римський префект. Тим часом Софонія йшов спорожнілими вулицями, шукаючи Мататьягу. Куди подівся натовп, він здогадувався, але точно не знав, де саме цієї миті перебуває Понтій Пилат, що покликаний був звершити правосуддя. Принаймні про це торочили у крамниці. На одній із кривих вуличок Софонії здалося, що хтось його окрикнув. Він подумав, що вчулося, але луна, відбившись від стіни, накрила його, і він виразно почув: «Софоніє!» Стишив крок і обернувся. Неподалік стояв незнайомець. «Софоніє! – знову вигукнув той. – Невже це ти?» Софонія, придивившись, упізнав Амоса, свого сусіда з Беф-Гарана. Вони обійнялися, і Амос розповів прикру історію про те, що трапилося із Софонієвими батьком та братами. Одного дня до Беф-Гарана ввійшла піхота легіону X, що охороняв протоку. То була звична інспекція. Перевіряли мешканців та їхні житла. Хтось доніс, що у Беф-Гарані переховуються сикарії. Їхні напади були небезпечні, бо вони, озброївшись ножами, убивали римських вояків під час святкувань та в юрбах людей на ринках. Убивши кількох, розчинялися в натовпі. Якщо римляни запідозрювали когось у приналежності до сикаріїв, то жорстко карали. Ось чому Беф-Гаран, коли ввійшли легіонери, дуже стривожився. «З’явилися вони зі своїми прапорами, на яких зображено кабанів», – сказав Амос. Софонія міг уявити, що відчували його земляки, побачивши штандарт з нечистою твариною. «Ну й тут почалося, – вів далі Амос. – З усіх беф-гаранських дахів полетіли на голови вояків заздалегідь приготовані камені. Тоді до римлян наспіла підмога і кожен юдейський дім було зруйновано, а майже всіх чоловіків – убито або продано в рабство». «А що з моїми?» – стривожено запитав Софонія. Амос зітхнув: «Загинули на моїх очах. На мене, пораненого, подумали, що я вбитий, тому-то й зараз розмовляю з тобою». В одну мить Софонія збагнув, що втратив батька і братів, а також дім. «А мати і сестри?» – «Цього не знаю». Софонія схопився за стіну, бо земля йому попливла з-під ніг. Та Амос не сказав Софонії, навіщо прибув до Єрусалима. Він був одним із тих сикаріїв, через яких знищили Беф-Гаран. А поки Софонія розмовляв із Амосом, Мататьягу спробував просунутися вперед. Його розпирала цікавість, що ж там діється, але він наражався на гострі лікті та стусани. Мататьягу бачив, як багряна постать префекта піднялася з крісла й підійшла ближче до натовпу. Було також видно, що Понтій Пилат звертається до когось зі злочинців. Затим постать зникла поміж колонами, і первосвященники, наче сипи, подалися хто куди. Після судилища Єшуа повели до преторії. Там вояки Його перевдягли, насміхаючись, а тоді завдали на рамена збиту з ліванського кедра хрестовину. З місця судилища натовп почав розходитися. Тієї миті сикарії наблизилися до римських вояків, що охороняли подіум із Понтієм Пилатом та його почтом. Вояки, не отримавши нового наказу, поки що переминалися з ноги на ногу. Сикарії наскочили, як шершні, на безтурботних римлян і почали їх різати й колоти. Юрба знову заметушилася. Мататьягу зібрався йти. Він хотів знайти Софонію, але призупинився. Луцій Алфенус, що був при префектові, швидко зорієнтувавшись, покликав на допомогу кількох сотників зі своїми загонами, і вони перекрили виходи. Римляни рубали всіх, хто потрапляв їм під руку. Мататьягу побачив перед собою вояка з закривавленим мечем – і той замахнувся. Мататьягу відчув, як щось збурилося йому в тельбухах, і кров пішла ротом. Останнє, що він бачив, упавши навзнак, – це міцні ремені сандалів на оброслих волоссям ногах свого вбивці. Вояк, переступивши жертву, побіг далі. А Єшуа вели до місця страти. На одній із вуличок Софонія побачив скривавленого чоловіка, за яким хтось слід у слід тягнув хрестовину. За ним ішли троє римлян і горстка юдеїв. Засуджених до смерті зазвичай вели людними вулицями, щоб юдеї бачили процесію і зарубали собі на носі: за непослух римській владі платитимуть життям. Ридали єрусалимські дочки над скривавленим тілом Засудженого, і розходилася луна від тертя дерев’яної лати об камінні плити. Від шостої до дев’ятої години Єрусалим накрила пітьма, і Софонія, втративши надію зустріти Мататьягу, повернувся до Лії. Уночі в неї почалися перейми, а вже наступного ранку в Кедронській долині почувся пронизливий плач новонародженого, який рознесла луна.
Мардарій, як і обіцяв, повертався тим самим шляхом, що пролягав через селище Мататьягу. Упродовж місяця, долаючи галилейські пагорби, він втратив улюбленого Марцелія, заколотого невідомим нападником, а від червінки помер інженер Тит Цицерон. Його поріділий загін теліпався на південь, щоби згодом повернути на шлях до Кесарії: попереду – вершники, за ними – віслюки, нав’ючені наметами та різним причандаллям, а замикали цю довгу вервечку дві повозки. Мардарій повертався з експедиції, везучи з собою мапи із позначками селищ, про які в Кесарії Приморській, можливо, здогадувалися, але достеменно не знали. Грек Парманіон усе справно вносив на пергаменти, а інженери працювали над розрахунками щодо прокладання нових шляхів. Так що, незважаючи на втрати, Мардарій виконав наказ і його серце було спокійне. Він сподівався, що вкушеному змією вояку вдасться одужати і вони заберуть його з собою. Не заставши господаря того дому, Мардарій дізнався від старшої дружини, що її чоловік подався до Єрусалима разом із другою дружиною та в супроводі Софонії. «А що з моїм вояком?» – запитав Мардарій. Хана опустила голову і сказала, що той помер. Під Мардарієм загарцювала сороката кобила. Симеон, стоячи обіч, спостерігав за розмовою і потерпав, що римському сотникові увірветься терпець і він скарає Хану. Але той стримався і лише попрохав показати могилу. Провідником визвався Симеон, який подався пішки за межі селища, а за ним – Мардарій із картографом. Сотник хотів позначити те місце, щоб згодом встановити там могильний камінь і викарбувати на ньому ім’я, місце походження та приналежність до легіону. Те саме він подумав про Марцелія. Дійшовши до Кесарії, Мардарій зауважив, як змінився знайомий пейзаж. Він, звісно, не знав про останні єрусалимські події, але, вдивляючись в обриси міста, відчував: щось у цьому світі відбулося.
Дванадцятеро верблюжих пар, похитуючись, ішло в напрямку Єрусалима. Погоничі поспішали й покриками та палицями підганяли караван. Квапилися, бо хотіли дістатися до міста перед сутінками. Якщо б уважніше придивитися до єрусалимcьких брам, то не тільки горлиці, що обсіли кам’яні виступи, привернули б нашу увагу, але й віслюк, на якому сиділа закутана у грубу накидку жінка, а біля неї йшов чоловік. Жінка тримала на руках новонароджене немовля, а чоловік вів за вуздечку віслюка. І коли вони вийшли з Дамаської брами, чоловік постояв на роздоріжжі, наче вирішував, у який бік провадити тварину. На віслюкові сиділа Лія, тримаючи Мататьягового сина, а віслюка вів Софонія. Після того як жінка розродилася, вони із Софонією ще пробули в Єрусалимі кілька днів, шукаючи Мататьягу. Софонія ходив вуличками поміж тими, хто полишав місто, бо Песах закінчився. Він розпитував кожного, чи не бачив хто такого-то чоловіка, й описував Мататьягу. Нарешті йому вдалося зустріти одного, хто сказав, що бачив серед натовпу під час судилища над Єшуа когось схожого на Мататьягу, – ось і все. Жінка на віслюкові з новонародженим і чоловік, що підганяв тварину, вийшли за межі міста. Їм наступала на п’яти густа і прохолодна єрусалимська ніч. А за ними, як і за всім світом, з глибин безмежного космосу спостерігав ангел.
