Заламані кінці дахів найближчих пагод,
і список заборон, і зеленавий пагорб,
і роздуми ріки, і наслухання тиші,
і власна худорба, і тлустість Будди:
просвітлення, яке тебе пробудить;
і страх життя, яке тебе залишить
в звучанні снів, записаних санскритом,
в яких дзвінка вода, в яких мурахи ситі,
самотність серед гір в монастирі
і споглядання днів і внутрішніх гармоній,
бажань притлумлених і заздрісних гормонів
на дні душі і космосу вгорі.
Такий твій шлях, в якому все зійдеться.
Мовчання, у якому все стається.
Зима, в якій випробування тіла
і духа, звісно, та хіба зрівняти
самозаглиблення ув пурпурових шатах
із тим, що миска рижу запахтіла,
наближуючи світ мирян й спокуси,
які тут порахунки – та й не мусиш
живити тіло, йти, триматись знову
за слів обітниці, за сказане й прожите,
ми всі несемо, що дано носити.
І бачим як пастух жене корову,
як поспіша мураха в дім чи з дому
їй знаним шляхом – нам це все відомо
і одночасно, знаючи – не знаєм.
То що в санскриті, що в сувоях давніх,
які ознаки власних дій і карми,
які слова залишаться із нами?
Твій шлях стрімкий: ріка чи бистра думка
й повільний водночас, як линва звуку,
й обмежений, як переліт птахів.
Ти дивишся на світ, в свої глибини:
повітря пропливає, як хвилини,
й ріка тече вздовж синіх берегів.
Ніщо не залишається незмінним.
Світ не обмежать монастирські стіни.
Ні проголодь, ані щемкий санскрит.
Єдиний шлях, який пройшов й обдумав –
незмінні числа, їх незмінна сума
із зібраних думок і хлібних крихт.
21.03.2026