Серед усього масиву історичної белетристики є кілька груп, які, мабуть, ніколи не візьмуся аналізувати з точки зору історичного досвіду. Не в останню чергу тому, що не дам ради кількості очевидних анахронізмів, які явно не несуть глибокого змісту. З одним із місць концентрації цих анахронізмів, втім, довелося зіткнутися днями – колега вирішила почитати одну з повістей Адріана Кащенка. Читання вилилося у кілька вечорів колективного реготу двох істориків і одного соціолога та породило хмару дотепів, присвячених особливо драматичним моментам у сюжеті.
Олеся ІСАЮК
Центр досліджень визвольного руху
Національний музей «Тюрма на Лонцького»
Треба сказати, моя колега була далеко не єдиною – згаданий піджанр белетристики давно і неодноразово ставав мішенню дошкульної критики, зокрема і в формі висміювання, з боку як фахових істориків, так і більш притомних літераторів, які принаймні розуміли, що щирий патріотизм – це не соус з відомого дотепу, унція якого приховає мільйон кухарських огріхів.
Ідеться про тексти, які можна було б назвати навіть не історичною белетристикою, а радше історичним наївом. Власне істориків вони дратують величезною кількістю не просто кричущих помилок, а анахронізмів, практикуючих виховників – масовими нестиковками і очевидними навіть нефахівцеві дурницями, а бодай трохи думаючих, уважних та освічених читачів – психологічною не просто вихолощеністю, а відвертою невірогідністю.
Тексти, про які мова, зазвичай стосуються найпомітніших і водночас найзнаковіших періодів та постатей української історії – відповідно, основними їх жертвами стають перші роки Хмельниччини, козацькі повстання межі 16–17 століть, постаті Сагайдачного та Мазепи. Якщо ж автор не знаходить цікавого собі сюжету серед згаданих періодів та явищ, то його офірами зазвичай стають ті видатні українці, які прославилися на чужині або завдяки своїй ролі поза Україною. Тут усі рекорди б’є, мабуть, Роксолана, хоча свою частку уваги отримали також батько і син Орлики та Юрій Кульчицький.
Основним сюжетом таких текстів є протистояння українців ворогам, у ролі яких по черзі виявляються то поляки, то турки, то росіяни, то «пани» (під якими треба розуміти шляхту), то кримські татари. Протистояння завжди надзвичайно принципове, сповнене кривавих подробиць, ведеться справді «на смерть, не на життя». Ймовірно, левова частка усіх сцен саджання на палю, садистських зґвалтувань, розрубувань надвоє і тому подібного антуражу припадає саме на це явище. Причому українці серед цього пекла демонструють найкращі людські якості, постаючи ледь не посланцями світла, а вороги, хто б то не був у даному випадку, є фактично прямими родичами щонайменше Дракули, судячи з того, що їм приписують. Загалом картинка виходить доволі таки маніхейська. Також виникає проблема психологічної вірогідності на суто побутовому рівні – принаймні, самі герої поступово перетворюються на щось безтілесне, яке за вірною службою Україні забуває про, власне, фізичні підстави власного існування.
Втім, найпомітнішою жанровою ознакою, яка суттєво відрізняє їх від історичної белетристики як такої, є гігантська маса анахронізмів, які можна поділити на дві групи. Перша група – послідовне формування парадигми жорсткого протистояння між українцями та тією державою або соціальною чи національною групою, яку автор обрав головним антагоністом, під яку вже підтягують подробиці сюжету. Задля цієї шляхетної мети автори зовсім не жаліють хронології – як, наприклад, Микола Лазорський, який переносить боротьбу проти унії в Полтаву 1520-х, тобто за 76 років до укладення власне унії. Друга – це явне й очевидне перенесення сучасних автору пов’язань і систем відносин (зрештою, суто побутової «матеріальної частини») на період, який він описує. При цьому в обох випадках перенесення інколи настільки механічне, що, здається, автор геть не здавав собі справи у самому факті різниці між епохами. Цим особливо грішили Адріан Кащенко та ще Нечуй-Левицький у повісті «Князь Єремія Вишневецький». Відзначився й уже згадуваний Микола Лазорський, описуючи, як Олена Дентевіль – майбутня дружина Григора Орлика, шукає рецепт полтавських вареників, аби сподобатися потенційному нареченому.
Усе це зазвичай щедро приправляється патріотичною патетикою, яка проявляється у слізливих сценах прощань, туги і тому подібного. Як нескладно запідозрити, основними жертвами тут стають жіночі персонажі, на тлі яких плач Ярославни виглядає подиву гідним оптимізмом.
Приблизно така картина постає після прочитання більшості творів Адріана Кащенка, Миколи Лазорського, Володаря Буженка та ще декого з прозаїків. Не обійшла ця пошесть і галичан, як можна бачити з повісті «Юрій Кульчицький – герой Відня» пера Івана Филипчака. Як і не закінчилася сотню років тому – досі знаходяться автори і тексти, які практично повністю відповідають вищенаведеному опису. Трохи краще враження (мабуть, за рахунок доброї освіти і багаторічної праці бібліотекарем університетської бібліотеки) справляють тексти Теодора Микитина.
На перший погляд, проблема дещо з серії «не мала баба клопоту», бо, зрештою, бездарні автори і невдалі тексти в цілому добрих письменників трапляються всюди. Одначе у нашому випадку маємо кілька прикметних рис. Передусім той, уже яскраво підсвічений, факт, що суттєва частина цих текстів стосується історичних сюжетів. Ніби цього було мало, трапляються випадки, коли саме на історичних сюжетах з цілком талановитими авторами, заслуженими класиками і майстрами жанру стається щось незбагненне – і вони починають видавати щось вельми наближене до опису, наведеного вище. Наприклад, щось подібне трапилося з Іваном Нечуєм-Левицьким у повісті «Князь Єремія Вишневецький».
При цьому сукупність цих текстів справді стала складовою культури – принаймні деякі з них є частиною національної культурної спадщини, окремі тексти свого часу потрапили навіть у шкільну програму. Хоча частина від цієї частини, виникає враження, опинилися у списку класики переважно через очевидні й належні заслуги своїх творців у інших жанрах та сферах. З іншого боку, ця ж група текстів – як давніші, так і сучасних послідовників стилю – час від часу опиняються в центрі дискусій або стають ціллю в’їдливої критики, фактично висміювання. Тексти принаймні одного з прозаїків, Василя Кожелянка, взагалі можна розглядати як дошкульну сатиру на цей жанр – принаймні окремі розділи «Конотопу» та «Нострадамуса».
У підсумку виникає питання, чи не забагато уваги до явно не першорядних письменників або ж не найкращих творів добрих письменників. Мабуть, таки не забагато, якщо припустити, що, попри всю специфіку піджанру, він не лише про бездарність поганих письменників чи окремі творчі невдачі добрих, як і загалом не про літературу чи історію, а радше про специфіку наших відносин з власною історією. У такому разі принаймні стає зрозуміло, чому це явище регулярно з’являється на радарах і викликає цілком явні та яскраві емоції.
Перш ніж переходити до пояснень, про які саме відносини йдеться, варто вказати на один стереотип щодо «історичного наїву» – його прийнято пов’язувати з народництвом, апелюючи до традиційної сюжетної схеми «браві козаки і героїчні селяни проти підступної шляхти», яку і справді було свого часу «позичено» у народників. Якщо сильно спростити, не буде великим огріхом ствердити, що «історичний наїв» увібрав у себе, додатково загостривши, всі негативні побічні сторони народництва бодай у тому вигляді, в якому їх наводить Ярослав Грицак у своєму «Нарисі історії України». Тут і фактична відмова в праві на існування національній еліті, і замикання на умовних «нижчих соціальних стратах», і гіперконентрація на строго «народній» формі, навіть на шкоду модернізації, і фактичне застрягання у позиції безсуб’єктності, і ще багато чого.
Одначе все ж таки скидати всі гріхи на народництво у цьому плані таки не варто. Передусім тому, що тоді стає не надто зрозумілою поява, наприклад, белетристики Михайла Старицького та цілого ряду добрих художніх текстів на історичну тему з періоду, власне, розквіту народництва. З іншого боку, «історичний наїв» прекрасно пережив народництво і дорогою ввібрав ряд мотивів з інших парадигм та ідеологій, які в даному разі об’єднує хіба винятково патетичне і надемоційне, яке часто впадає в явні крайності, вирішення конкретного сюжету. Триває він і досі, час від часу викликаючи колективні судоми як серед істориків з літературознавцями, так і серед мінімально вибагливих читачів.
Тим часом у контексті передусім колоніальної, а також геноцидної та тоталітарної травм виявляється, що цей піджанр, попри всю свою безталанність – точніше, не стільки він сам, скільки його тривалість саме в тій іпостасі, в якій він існує (зрештою, писати погані книжки можна в будь-якому жанрі) – і непропорційна увага, яку він час від часу привертає, свідчать про дещо інше.
Насамперед тривкість і місцями непропорційна увага до цього жанру – це, певною мірою, показник глибини культурної катастрофи, в якій ми опинилися зусиллями Росії у всіх її іпостасях та внаслідок факту її ж політичної домінації над нами протягом останніх згрубша трьохсот років. Тут вартує уваги факт, що сплески популярності представників цього жанру наставали в момент чергового відродження національної культури. Тобто у період Визвольних змагань 1917–1918 років, на початку 1990-х та, частково, під час стрімкого зросту зацікавленості національною історією й літературою. Можна було б усе списати на брак обізнаності та притаманний таким періодам специфічний емоційний «угар», якби не те, що з точки зору причетних до книговидання і загалом культурної сфери, у таких ситуаціях зазвичай пропозиція не встигає за попитом і, як наслідок, учасники процесу змушені витягати на світ Божий усе, що хоч трохи надається на «виведення в люди»: одні – з інтересу, інші – щоби розширити горизонт, та й бажання заробітку тих-таки видавців вносить свою лепту.
Отож випадає вжахнутися ситуації, коли імперія полишила по собі настільки випалене поле, що аби задовольнити цілком природний і логічний потяг читацької аудиторії до жанру белетристики, треба витягнути на світ Божий тексти, які, попри відсутність сумнівів у щирості патріотизму їхніх авторів, вражають кількістю анахронізмів і надмірною патетикою та, попри все, опиняються у літературних серіях поруч із дійсно добрими текстами. Дещо з того потрапило теж і в шкільну програму – і добре, що це були не найгірші, в цілому, твори. Усе ж наскільки гострим мав бути дефіцит саме популярної жанрової літератури? Зауважу: «провина» цих текстів не в тому, що вони належать до популярної жанрової літератури, аж ніяк. Як і не в тому, що рівень вивіреності історичних фактів не відповідає рівню історичної монографії. Проблема в тому, що кількість історичних неточностей зливається в один великий анахронізм і супроводжується винятковою агіографічністю позитивних героїв, часом далеко за межею психологічної вірогідності.
І той факт, що мало хто, здається, просто спокійно озвучив факт, що патріотизм не означає індульгенції на поширення відверто кепських текстів (висловлюючись словами Лесі Українки, «а як послухати, що він говорить українською, то краще б він говорив по-китайськи»), свідчить про тривалість і глибину стану загроженості, в якому тривалий час перебувала українська культура і внаслідок якого абсолютно все, написане чи створене українською, мало принципову цінність. Насправді ми вигребли з нівроку глибокої ями.
З іншого боку, в’їдливе критикування і заклики замалим не знищити безслідно та вимазати з національної спадщини і сучасного літературного процесу такі тексти – це теж не про переживання за якість національної літератури. Як уже було сказано, саме явище не є унікально українським – невдалі тексти є всюди. Але для частини українців сама наявність чогось подібного в українській літературі є причиною як не посипати голову попелом, то перетворювати згадані тексти на об’єкт безнастанної в’їдливої критики – хоч на останню реакцію, ніде правди діти, провокують надмір патетики та анахронізмів, як і проблеми з психологічною вірогідністю.
Але манера робити проблему з самого існування чогось подібного сильно віддає постгеноцидним ідеалізмом, тобто намаганнями створити абсолютно ідеальний портрет власної спільноти, послідовно виключивши чи виіншувавши все, що не відповідає ідеалу. За цим стоїть бажання довести уявному насильникові власне право на життя, попри всю утопічність такого пориву. По суті, це чергова ітерація прояву принципу «бути настільки ідеальним, щоб не було за що вбити».
Тим часом самі ці тексти з усіма своїми недоліками непогано пояснюються з точки зору сукупності колоніального та – з часом – геноцидного і тоталітарного досвідів. Тут варто зауважити, що далеко не всі автори зазнали цих двох останніх, але річ у тім, що аби зазнати повного спектру травми, цілком вистачить одного лише колоніалізму, надто при належному рівні репресивності «своєї» імперії – а з репресивністю і любов’ю до застосування силових заходів у Російської імперії ніколи не було особливих проблем.
Під безпосереднім ударом цієї репресивності опинилася передусім українська національна ідентичність. Причому, як показала практика, імперія, ймовірно, найбільш ревниво слідкувала за тими поверхами національної культури, які прийнято вважати популярними і які мають масове охоплення, розуміючи, що на кону питання формування та відтворення ідентичності на масовому рівні. Річ ясна, українська спільнота добре відчувала цю загрозу, а її освічена частина чудово розуміла її механізми і потенційні наслідки. Аби запобігти їм, покоління української інтелігенції створили, у межах можливого, мережі поширення текстів рідною мовою, а разом з ними відповідних сенсів. Одначе очевидний дисбаланс сил і екзистенційність загрози дав у результаті такий наслідок, як концентрація на національному з майже повним відкиданням всього іншого. У даному випадку – усіх жанрів і тем, які не мали в собі явного національного елементу на центральній позиції, хоча як показують численні приклади, українські та зарубіжні, тему національного пригнічення можна з успіхом показати на прикладі любовної чи детективної історії. З іншого боку, дефіцит загалом українських текстів і той-таки дисбаланс сил вимагав бігти наввипередки, керуючись тільки одним – вирватися, вижити. Отож кепсько виписані історичні сюжети можна вважати і своєрідним пам’ятником того, що буває, коли національна культура на популярному рівні стає жертвою вимушеного утилітаризму з тактичних міркувань самозбереження як спільноти.
А поки що сама належність до цієї спільноти легко могла стати причиною насмішок, образ, а то й дискримінації – наприклад, при прийомі на роботу. Зрештою, чимало тих, кого ми тепер знаємо як діячів національного відродження, пережили заслання у віддалені від України регіони, а дехто врятувався від подібної долі лише еміграцією за кордон. Очевидно, все це залишало глибоку травму, яка з часом, в міру наростання болісного досвіду, тільки поглиблювалася. Одним зі способів компенсувати цю травму стали переважно невисловлені претензії на «пророка нації». А одним зі способів таки добратися до омріяного моменту компенсації було, вочевидь, в той чи інший спосіб стати причетним, бодай уявно, до найбільш значущих моментів національної історії. Важко знайти кращу форму чогось подібного, ніж література з її потенціалом творення уявних світів – а саме через жанр белетристики можна було уявно воскресити славних предків, що теж непогано гоїло рани. Та й без того апеляція до предківської слави є одним із базових елементів модерного націоналізму.
Належало всіляко приховувати не те що бажання продовжити предківські традиції, хоч би якими вони були, а й просто суб’єктність та природнє бажання покарати ворогів за все вчинене, наслідком чого стала банальна витіснена агресія. Саме цей механізм, вочевидь, посприяв появі численних сцен катувань і героїчних смертей, які часами спокушають запідозрити якісь таргани в головах самих авторів. З часом цей механізм ще посилився геноцидним досвідом – а на цьому ґрунті не уникли гіперемоційності та «страшних» сцен і направду вартісні твори.
Зрештою, належало мовчати – а неможливість проговорити травму фактично є ще однією травмою. І вже ця сторона питання зазвичай схильна вибухати надмірною емоційністю і провокувати сприймати все на світі лише через призму власного болю. У цьому контексті художні твори на патріотичну тематику описаного на початку цього тексту ґатунку виглядають нічим іншим, як просто криком. Протяжним болісним криком – а він нечасто буває структурованим, вивіреним згідно з фактами, витонченим у всіх можливих сенсах (зрештою, список претензій до групи текстів було озвучено вище). Момент вибуху травми вкрай рідко є привабливим: травматичне перенесення – загалом важка штука. Отак і виходить, що навіть історичний наїв – не така вже й проста та наївна річ.
22.03.2026