Олеся ІСАЮК
Центр досліджень визвольного руху
Національний музей-меморіал “Тюрма на Лонцького”
Тема, яка лише здається очевидною
На перший погляд тема дискусії, яку організували минулого тижня в Києві Фундація Пилипа Орлика та Київський інститут національного інтересу, не вирізняється особливою оригінальністю — здається, про Росію у контексті того вже всім очевидного факту, що це наш екзистенційний противник, не говорив хіба лінивий. Контраст між актуальним і попереднім рівнем зацікавлення темою такий, що інколи, з урахуванням наслідків нашої “сліпоти”, проривається спокуса протягнути іронічно-в’їдливо “а ми ж казаааали”.
Одначе неоригінальність теми — враження чи то помилкове, чи то наслідок аберації того типу, що коли про щось дуже багато говорять, то виникає враження, що говорять достатньо, аж занадто. Аж ніяк. І перший цього доказ — кількість тем, які було піднято на світло денне за неповні дві години дискусії. Розвідка, економіка, технології корумпування еліт як колективного Заходу, так і постколоніальної Африки, поневолені народи Росії, українці в Росії та перспективи їхньої деколонізації, механізми вербування еліт, володіння архівами спецслужб Східної Європи періоду 1940–1980 років з родовищами компромату… Зрештою, вплив того вражаючого, підміченого одним з учасників дискусії, факту, що верхня межа вартості подарунків, яку може прийняти європейський чиновник, не боячись запитань з боку закону, — для російського олігарха є, за великим рахунком, нічим. Що теж, очевидно, впливає на рівень і спосіб проникнення Росії у світові еліти.
Екзистенційна загроза не лише на фронті
Завдяки широчіні списку тем, кожна з яких вартує кількох дискусій і не одного дослідження, добре видно, що Росія — таки екзистенційна загроза. Зазвичай це поняття трактують як синонім до “такий, що загрожує безпосередньо життю”. Одначе з простого переліку тем добре видно інший вимір екзистенційного протистояння — той простий, хоч складний в усвідомленні факт, що це протистояння триває практично в кожній сфері життя: не лише у військовій та політичній, а й у міжнародних відносинах, економіці, громадських справах, мистецтві, науці… Список можна продовжити.
Учасники дискусії мимохідь, як ілюстрації до своїх тез, назвали з пів десятка цілком побутових ситуацій, на кшталт навчання в університеті чи зміни місць проживання, які Росія використовує як інструмент для просування своїх інтересів чи вербування майбутніх у кращому разі — агентів впливу, у гіршому — “кротів”. По суті, залишається лише озвучити висновок — протистояння з Росією екзистенційне не лише тому, що поразка в ньому загрожує самому існуванню переможеного, а й тому, що воно присутнє практично в кожній житейській сфері. Просто тому, що для Росії все є зброєю — потенційною чи актуальною.
І всі ці твердження будуть актуальні доти, доки існуватиме Росія в її теперішньому вигляді. Враховуючи, що сотні років історії і напрацьованої культури, зокрема політичної, так просто не витреш, а ми географічно близько не просто до Росії, а до її ядра, з якого, власне, і почалася імперська експансія, то є підстави припускати, що актуальними твердження залишатимуться довго триватиме. Зважаючи на тривалість людського життя — практично довічна перспектива.
Чому ми так довго не вивчали Росію
Після такого вступу стає зрозуміло, що Росію необхідно вивчати бодай за принципом “свого ворога треба знати в обличчя”. Одначе, як слушно зауважили учасники дискусії, тривалий час русистика залишалася на узбіччі: одні вважали, що й так все знають про Росію і росіян, а іншим це просто не було цікаво. Ризикну припустити, з тієї простої причини, що за час своєї присутності в якості політично домінантного елемента росіяни і російське частково смертельно набридли, а частково сприймалися як невід’ємний елемент буття. А прояви їхньої присутності, на кшталт поширеності російської мови чи засилля на телеекранах російських серіалів, — як цілком природний елемент повсякдення. Виникало не конче усвідомлене, але цілком логічне питання: навіщо ще глибше закопуватися в те, що й так пхається в очі?
А тепер українській русистиці у контексті “знати свого ворога в обличчя” загрожує цілком природна нехіть, яка витікає з пам’яті про напад і, зрештою, ненависть до Росії як ворога.
Усі ці діагнози, виставлені учасниками дискусії, цілком справедливі. Одначе це тільки верхній шар, своєрідна верхівка айсберга. Під ним ховається малоприємна правда про системне вивчення Росії як політичної, культурної, соціальної структури і системи не йшлося.
Те, що називалося вивченням російської літератури в середній освіті, було, по суті, сумішшю розв’язання суто практичної проблеми працевлаштування шкільних русистів після проголошення Незалежності, формальної втрати російським свого домінуючого становища та інерції колоніальної парадигми. А вже в цьому останньому контексті йшлося не про засвоєння конкретного предмета, а передусім про формування парадигми, у якій саме російська культура і література були за визначенням вищими, кращими — і причетність до них автоматично гарантувала визнання за тобою належності до кола сучасних, освічених, витончених і далі за списком людей.
З російською історією на історичних факультетах було дещо інакше — цей предмет сприймався як щось середнє між масою фактів і даних, без яких знання минулого, зокрема регіону Центрально-Східної Європи, не буде повним — і, з іншого боку, реєстром злочинів Росії як імперії з дещо іншого погляду, ніж традиційно український, та з включенням історій імперського закабалення і пригнічення інших народів. Проблеми були, вочевидь, і з вивченням Росії на факультетах міжнародних відносин — що зафіксували учасники дискусії, порівнюючи спосіб вивчення різних країн. Якщо, наприклад, держави Заходу вивчали структуровано, то русистика демонструвала Росію як, висловлюючись вслід за учасниками дискусії, Молоха. Не та оптика, яка дозволяє глибоко збагнути і чітко прорефлексувати, з чим мається справу.
На цьому тлі добре не просто те, що ставиться питання про системне вивчення Росії, а ще й те, що в умовне коло “знати Росію” цілком свідомо включаються не лише політично-військова сфера, що є очевидністю в умовах триваючої війни, а й менш видимі, принаймні на щодень, сфери економіки, дипломатії, соціальних практик, тактики спецслужб та не лише.
Вивчення як зміна оптики
А цей зсув категорично принциповий з двох міркувань. Передусім тому, що сама постановка питання про вивчення Росії, її дослідження передбачає кардинальну зміну в картині світу. Річ у тім, що вивчення передбачає об’єкт інтересу — тобто те, що, власне, вивчають. І в цьому, власне, зсув тектонічний.
Бо на рівні конкретно Росії та нашого з нею історичного досвіду йдеться не просто про затикання очевидної лакуни (зрештою, навіть якби в якомусь ідеальному світі Росія не була ворогом — вона була б сусідом, а про сусідів вартує мати структуроване уявлення), а про кардинальну зміну позиціонування. Екзистенційну, сказати б.
Адже чим є конкретна Росія для конкретного живого українця? Втіленням мало не всіх бід України. Як на рівні символічному (через образи знищеного Батурина, руйнування Січі, драми Шевченка, безкінечні у популярній уяві заборони національної мови та культури), так і на рівні цілком предметному: починаючи зі спогадів дідусів і бабусь про Голодомор, реалії “совєтизації” на Західній Україні та практики поборювання визвольного руху, включно зі спаленими селами та масовими вивезеннями на Сибір, і через уже цілком сучасні враження тих, кому не пощастило опинитися на окупованих територіях чи хто мусив прориватися, наприклад, з обложеного Маріуполя чи до Києва через міст у Романівці.
І кожен без винятку такий епізод залишав враження про Росію як про жорстоку, нещадну силу, якій байдуже все і представники якої таки справді з пекла родом. Найголовнішими, втім, були навіть не самі жорстокості, а те, що вони повністю ламали всі уявлення про прийнятну людську поведінку, навіть в умовах війни, а також майже не залишали можливості протистояти їм у режимі “вже і тут”. Саме ці дві ознаки перетворювали Росію на втілення Молоха в очах її жертв і надійно блокували спроби подивитися на неї не як на щось безмежно жахливе, з пекла родом, а як на щось, що може бути об’єктом пізнання і структурованого свідомого вивчення.
Відповідно, беручись вивчати Росію, ми, по суті, чинимо коперніканський переворот у власних мізках, принципово змінюючи дотогочасний модус операнді.
Повернення “серйозних” сфер
Другою принципово важливою деталлю є концентрація саме на тих сферах, які тривалий час не сприймалися повністю як “наші” — стратегічне планування, економіка, політична культура та інші. Це було наслідком практики імперії резервувати такі сфери виключно за собою, втіленої, зокрема, у структурі міністерств у СССР, коли, наприклад, важка промисловість, армія, спецслужби замикалися виключно на Москві, а ті центри в Україні, навколо яких концентрувалося, наприклад, ракетне виробництво, перетворювалися на закриті міста з безпосереднім виходом на “центр”, тобто знову Москву. Найяскравіший приклад — совєтський Дніпропетровськ з його “что нам Киев, не Москва ль за нами”.
І щоб потрапити у “вищу лігу” економіки, промисловості, армії, неминуче треба було стати “радянською людиною” — читай, політично і культурно зрусифікуватися до останку. Самою фіксацією вивчення Росії у цих сферах ми констатуємо просту очевидність: тепер щоб бути рівноправним гравцем і суб’єктом у традиційно-стереотипно “серйозних” сферах, де крутяться великі гроші і приймаються доленосні рішення, не треба платити власною ідентичністю на користь імперії.
Чому саме тепер
Власне, після цього може виникнути спокуса запитати: а чому ж тільки тепер тема систематичного вивчення Росії постала на повний зріст — невже раніше не було зрозуміло, що це справді потрібно? Було, звісно ж. І, звісно, матимуть рацію ті, хто скажуть, що вторгнення Росії унаочнило цю просту думку для всіх. Але має значення ще один факт — а саме наявність досвіду успішного військового спротиву.
Визволення Київщини і Харківська офензива повернули українцям як спільноті відчуття спроможності захиститися від екзистенційного ворога і тим самим допомогли подолати відчуття уявної власної нікчемності та вторинності порівняно з Російською імперією, хоч би в якій іпостасі вона виступала.
Таким чином вже сам факт того, що ми приступаємо до вивчення Росії, є важливим показником на шляху подолання нашої колективної травми, яку вона нам завдала. Тим глибший парадокс, який викликає подвійну цікавість, що при цьому все ще продовжують проявлятися парадокси нашого постколоніального і постгеноцидного стану. Це служить додатковим нагадуванням, що історія про колективну травму — це не історія про брак доброчесності, компетенцій, розуму чи патріотизму. Радше навпаки: що більше людина розумна, прониклива, доброчесна, то більше шансів, що її особистий шматочок історичної травми буде глибшим і гострішим, ніж у середньому по палаті.
Від Молоха — до пояснення
Вперше ця думка навідує, коли чуєш порівняння Росії у перспективі українських міжнародних студій з Молохом, що апелює до постаті фінікійського бога, якому начебто приносили в жертву живих дітей. Окрім того, неодноразово у дискусії звучить, більш чи менш прямолінійно, теза про принципову аномальність Росії — мовляв, куди не ткнеш, всюди якась аномалія, принаймні з точки зору спостерігача. І це враження ще більш посилюється під сюжети про прийоми російських спецслужб чи принципову спрямованість Росії на зовнішню експансію.
Насправді доволі складно сказати, чого в цьому більше — чи то нашого власного геноцидного досвіду, з перспективи якого Росія і справді постає втіленням Молоха, чи це очевидний прояв того, що культурно ми з нею принципово різні — і цього не змогли стерти навіть роки перебування під контролем тоталітарної форми Росії в особі совєтського союзу. Це останнє неабияк ріднить нас з Європою, у чиєму випадку тема “загадкової російської душі” часто-густо просто маскує той простий факт, що російська культура не вважає цінністю те, що є цінністю для людини європейської культури, і часто, як демонструє практика, не вважає цінністю навіть те, що є беззаперечною аксіомою практично в кожній культурі світу.
Одначе якщо ми вже перебуваємо у парадигмі вивчення Росії, отже її свідомого, системного, раціонально обґрунтованого пізнання, ми не можемо собі дозволити зупинитися на констатації вищезгаданого факту і не можемо обмежитися порівняннями з Молохом та подібними, яких щедро настачила не лише українська, а й загалом центральноєвропейська публіцистика за ХХ століття. Хоч би якими точними і справедливими ці порівняння були.
Що саме ми маємо зрозуміти
Нам неминуче доведеться добиратися до суті того, що, власне, зробило Росію тим монстром і Молохом, яким вона проявила себе неодноразово і продовжує проявляти. Відслідковування й аналіз її практик у політичній, військовій, економічній сферах — це, фактично, опис феномену. Одначе якщо обмежитися описом, є ризик ненароком випустити з уваги невидимий “мотор”, який змушує росіян поводитися так, як вони, власне, й поводяться. А цим мотором є специфічний тип культури.
Тип, який позиціонує реальне, актуальне життя як принципово брудну і, більше того, гріховну річ, яка приречена на знищення — і, відповідно, людину, виховану в такій культурі, не стримує майже ніщо. Більше того, його система цінностей буде повністю перевернута — адже якщо для культури життя у всіх його проявах є даром Божим і найвищою цінністю, то й поводитися він з живими істотами буде належним чином. Тим часом для росіянина життя — юдоль терпінь і, отже, моральна поведінка та й просто дбання за власний добробут не має сенсу, адже все це грішне і приречене.
У такій парадигмі стає зрозумілішим зашкалюючий рівень агресії в росіян, їхня скерованість виключно на зовнішню експансію і, зрештою, неодноразово відмічена в ході дискусії звичка перетворювати на зброю проти решти світу абсолютно все. Під час дискусії прозвучав цілий ряд прикладів того, як Росія використовує цілком базові житейські речі для просування своїх шпигунських мереж та інтересів.
Можна, звісно, заперечити на це, що такою є логіка спецслужб загалом: попри відому фразу, що розвідка — справа джентльменів, насправді часто доводиться вдаватися до не надто джентльменських прийомів. Але річ у тому, що мало яка спецслужба — і це теж прозвучало у дискусії — доводить свою присутність у державному апараті до настільки абсолютних значень, і вже навряд чи за якоюсь з них приходить устрій, який через принципове постулювання матеріального світу як приреченого на знищення потенційно здатний довести суспільство як таке до повного розпаду.
Навряд чи хтось, крім нас, здатний вирішити це завдання. Просто тому, що мало хто зазнав настільки потужних ударів з боку Росії і після того вцілів як нація та суспільний організм, і мало хто має настільки глибокий досвід спілкування з Росією і росіянами. А для нас самих це буде фінальний акорд загоєння наших ран, завданих нам імперією.
04.04.2026