Раніше вони навідувалися вряди-годи, а тепер мало не кожної ночі. Сни. Але не просто сни, а такі пластично достовірні, такі психологічно переконливі, ніби їх якийсь Еліа Казан зрежисував. Або Лі Страсберґ. Будишся від такого сну і зусиллям волі мусиш повертати свою свідомість до принципу реальності. Спокійно, приборкуєш себе, не треба нікуди бігти, не треба нікого рятувати й нікого оплакувати. Це був лиш сон, а сни – брехня, чи як там у Шекспіра. Іноді допомагає.
Минулої, наприклад, ночі наснилося, що помер Аль Пачіно. Чому саме він – це і без психоаналітичних тлумачень ясно: якраз увечері я дочитав його автобіографію «Сонні-бой». Дочитав, ліг спати – і він відразу помер. І я теж відразу – уві сні – подумав: з одного боку, 85 років – цілком пристойний результат, нам так не буде. З другого – шкода: як-не-як, це один із кількох найулюбленіших моїх акторів евер. А ще з якогось третього, не забувай про обов’язки, сказав собі я: ніж безплідно ганяти спогади по колу, сідай ліпше пиши колонку. І моментально скомпонував вступне речення: «Ми з ним синхронно перегорнули останню сторінку його життя». І тут-таки забракував. Колонка – це тобі не роман, присоромив я себе повчальним тоном, це діло серйозне, тут нема місця для піжонських метафор. І на тому прокинувся.
Поліз в інтернет: живий. Ба більше: подейкують, що є ще шанс побачити його в новій кіноверсії «Короля Ліра». Та й добре. А писати ж і про живих не заборонено. Хоч і ризикованіше. Живі – вони такі: візьмуть і раптом щось начудять на прощання, виправдовуйся потім. Сподіваюсь однак, що Аль Пачіно не начудить.
З його персонажами я з очевидних причин знайомився не в хронологічній послідовності: коли «Паччі» починав зніматися, мене ще й на світі не було, а коли він виходив на пік професійного визнання і глядацької популярності, я щойно вчився розпізнавати на телеекрані діда Панаса. Коротше, Аль Пачіно я вперше побачив у ролі, яка нарешті принесла йому давно заслуженого Оскара. Це була роль ветерана в’єтнамської війни, відставного підполковника і мізантропа Френка Слейда в «Запаху жінки». Про погляд ми кажемо, що ним можна прошити, паралізувати, спопелити і всіляке таке. Але до цього фільму я не знав, що прошити, паралізувати і спопелити можна незрячим поглядом. І вже зовсім не підозрював, що зіграти такий погляд під силу людині зрячій. Йому – під силу.
Йому взагалі все під силу, але тільки якщо він розуміє і відчуває свого героя. А якщо ні, тоді навіть найвищі гонорари і найперспективніші сценарії не здатні його спокусити. Тому за понад п’ятдесятилітню кар’єру Аль Пачіно не раз знімався у відносно слабеньких стрічках, зате грав цікавих йому персонажів. А також знімався задурно або й дофінансовував декотрі фільми, розгледівши в персонажах своїх альтер еґо. В автобіографії він багато розповідає про те, як працював над ролями, а точніше, перевтілювався в тих, кого грав, і водночас наповнював їх собою, створюючи таким чином образи «з плоті й крові», а не їхні ремісничі зовнішні оболонки. Образи, яким віриш беззастережно – буде це наркодилер із Нідл-парку чи трагікомічний моряк на суші, непідкупний поліціянт чи недолугий грабіжник, хрещений батько мафії чи письменник-невдаха, єврейський лихвар чи англійський король. Деінде я вже якось писав, що не мав власної думки про евтаназію, але став її прихильником після фільму «Ви не знаєте Джека», в якому Аль Пачіно зіграв доктора Кеворкяна. І я майже не жартував.
Чим ще, крім корисного для акторів-початківців розкривання, так би мовити, секретів майстерності, підкуповує «Сонні-бой»? Інтонацією: безпафосною, самоіронічною і доброзичливою. Складається враження, що на своєму довгому життєво-творчому шляху Аль Пачіно зустрів усього кількох мерзотників – і тепер мститься їм у наймудріший спосіб: не називає їхніх імен. Вони перестали для нього існувати, а отже, їх немає і для його читачів. Натомість люди, згадані поіменно – численні родичі й незліченні друзі, коханки періоду бурхливої молодості і жінки, які згодом народжували йому дітей, партнерки й партнери по театральних сценах і знімальних майданчиках, продюсери і режисери – всі постають у цих спогадах добрими і розумними, чутливими і шляхетними, талановитими і – коли вже не вистачає епітетів – попросту найкращими в світі. Кожному і кожній він знаходить за що подякувати, і то не наприкінці книжки, а впродовж усього тексту.
Так, Аль Пачіно – як рідко хто в його і суміжних галузях – уміє бути вдячним, у зв’язку з чим пора вивести на кін Антона Чехова. І ось у якому світлі. Днями я послухав виважений подкаст Володимира Єрмоленка і Тетяни Огаркової «Як Україні говорити зі світом?». З усім погоджуюсь, а особливо з тим, що ваші співрозмовники можуть вам співчувати, але швидко втратять до вас інтерес, якщо ви спробуєте монологічно нав’язувати їм свою рацію, не знаючи і не бажаючи знати їхньої. Особисто мені – з прагматичного погляду – все одно: я від початку повномасштабного вторгнення жодного разу за кордоном не виступав і щонайменше до закінчення війни не збираюся. А от тим, хто виступає і при цьому вимагає, щоб наші західні союзники позбулися у себе вдома всієї російської культури гамузом, бо «всі росіяни однакові», не завадило б мати на увазі таке.
У ранній юності в Аль Пачіно був друг Кліффі – відчайдушно хоробрий, вродливий, із захмарним IQ, зразок для наслідування. Дрібненький Аль дивився на нього із сумішшю заздрості і захвату. Але в тринадцятирічному віці Кліффі підсів на Достоєвського. Далі сюжет розвивався стрімко: хапання вчительки за груди, биття крамничних вітрин, сутички з поліцією, героїн, смерть. «Може, Достоєвський так на нього вплинув?» – риторично запитує себе Пачіно.
Тим часом на нього самого вирішально вплинула «Чайка» Чехова: «Коли мені виповнилося п’ятнадцять, я побачив дещо, чого ще не бачив ніколи в житті… вистава вдарила мене, як блискавка серед ясного неба… Щось у ній зримувалося з моїм настроєм. Я почав читати Чехова і носив з собою його книги». За словами Аль Пачіно, до «Чайки» він не замислювався, ким хоче стати. Після неї – вступив до школи театрального мистецтва на Мангеттені.
Наступний етап – заснована Еліа Казаном «Акторська студія». Казан – це той режисер, який (найвиразніше у «Трамваї “Бажання”») адаптував до бродвейських, а відтак і голлівудських умов систему Станіславського, значною мірою розроблену на п’єсах Чехова. В «Акторській студії» зародився так званий Метод, який кардинально змінив манеру гри американських акторів, що, своєю чергою, призвело до не менш кардинальних реформ і в театрі, і в кінематографі.
Російські джерела, звісно, прибріхують, стверджуючи, буцімто Метод – це тільки американський варіант системи Станіславського. Не аж так. Але частка правди в цьому твердженні є. У тому сенсі частка, що Метод частково ту систему в себе увібрав. У 1951 році «Акторську студію» очолив Лі Страсберґ, і саме під його наставництвом Аль Пачіно став тим, ким став. А крім нього, на широкі екрани звідти вийшли Марлон Брандо і Джеймс Дін, Джек Ніколсон і Пол Ньюман, Мерилін Монро і Джейн Фонда, Роберт Де Ніро і Дастін Гоффман, Гарві Кейтель і Крістофер Вокен et tutti quanti. Навряд чи хтось із них з ентузіазмом сприйняв би пропозицію закенселити Чехова, який для «Акторської студії» є хрестоматійним автором – поряд із Вільямом Шекспіром, Юджином О’Нілом чи Теннессі Вільямсом.
Тож, риторично запитую себе я, чи не ефективніше – якщо ми прагнемо взаєморозуміння і підтримки з їхнього боку – було б звернути увагу представників західної культури на щось інше? Приміром, на те, як безжально Чехов змальовував росіян і як нахвалював на їхньому тлі українців. Або на те, що Станіславський не реалізував би на практиці своєї системи без співучасті наполовину українця Немировича-Данченка. Або на те, що Лі Страсберґ народився в селі Буданові нинішнього Чортківського району Тернопільської області. До речі, у тому самому Буданові, що й найбільший українофіл серед єврейських письменників Сома Морґенштерн. Хто як хто, а італійський американець Альфредо Джеймс Пачіно, вихований у заселеному вихідцями з Центрально-Східної Європи кварталі темношкірого Бронкса, за такі історійки дуже б нам подякував.
06.03.2026