Натрапив на анонс, що готується до друку український переклад роману польського письменника Щепана Твардоха «Нуль». Ну, то коли вийде, тоді й варто буде про нього поговорити, бо поговорити там дуже є про що. Хотілося б тільки, щоб своїми враженнями від цього роману поділилися передусім не такі «спеціалісти», як я, а наші військові з бойовим досвідом, адже це якраз той випадок, коли літературознавчим аналізом тексту можна знехтувати заради аналізу зображеної автором дійсності. Я ж тим часом зверну увагу лише на одну деталь.
Отож середнього віку оповідач на позивний Кінь має українське коріння, але виріс у Польщі і все попереднє життя чувся поляком. Аж раптом після повномасштабного російського вторгнення в Україну він (як і сам Твардох) заходився активно волонтерити, а невдовзі (на відміну від Твардоха) підписав контракт і тепер воює за батьківщину свого діда-галичанина. Звісно, як іноземця і людину ще донедавна цивільну, деякі речі на цій війні його дивують. Зокрема – вживання слова «працювати». Літаки, дрони, танки, артилерія, кулемети – всі вони на фронті не бомбардують і не стріляють, а працюють. І не просто, а по комусь: українські – по підарах, підарські – по українцях. Трохи не так Кінь, доки він ще не став Конем, уявляв собі сутність праці.
Зрештою, і в звичнішому – тиловому – розумінні Україна загалом, на свій і чужий подив, працює. Працюють генератори й інвертори, екофлоу і павербанки, а відтак лікарні й аптеки, крамнички й супермаркети, видавництва й редакції ЗМІ, книгарні й кав’ярні, перукарні й салони краси, автомийки й станції техобслуговування – все це працює, функціонує, робе. Навіть ухилянти – і ті подекуди працюють, бо без них би багато чого не працювало. Але є одна, сказати б, галузь, робота в якій застигла дванадцять років тому, і для нашого колективного організму це становить дедалі більшу небезпеку.
Рівно дванадцять років тому, 20 лютого 2014-го, я сказав собі: дивись і запам’ятовуй, ось він – найгірший день твого життя. На той момент він і справді був найгіршим. Перед ним найгіршою була ніч на 19 лютого. А перед нею – день 18 лютого. Згодом ці три дати спресувались у пам’яті в один суцільний фільм жахів. Але все-таки це був трисерійний фільм, і третя серія виявилася найжахливішою. Хоча за місяць до того – після «Вогнехреща» і перших смертей майданівців – ситуація, здавалося, почала змінюватись на нашу користь. Мапа протестів розширювалася, там і сям (і не лише на заході) капітулювали януковичівські обласні держадміністрації, Азарова відправили у відставку, а частину диктаторських законів скасували. Тож чернівецькі культуртреґери, до яких тоді належав і я, вирішили, що не все так погано, і на 20 лютого призначили в рідному місті презентацію «Месопотамії» Сергія Жадана. Зранку планувалася університетська зустріч зі студентами, по обіді – пресконференція, увечері – власне презентація, на завершення – посиденьки під кодовою назвою «Кава з Жаданом».
На тлі ранкових новин із Києва ми, ясно, замість університету опинилися на мітингу під міськрадою. Жадану надали слово, він сказав те, що й мав сказати про злочинну владу і майбутню всеукраїнську перемогу, після чого ми забігли погрітися до розташованого неподалік бару. На стіні в барі висів плаский телевізор. Телевізор транслював кадри з Інститутської. Мене заціпило. Позавчорашнє шокове заперечення і вчорашній гнів обернулися безпросвітною депресією без найменшого натяку на можливість торгу і прийняття. Дивись, подумки сказав я собі, і запам’ятовуй, ось він – найгірший день твого життя. І це я ще не знав, що того ж дня Росія вже фактично пішла на нас війною. Війною, яка досі оновлює наші переліки найгірших днів. Війною, яка не дала нам змоги ні нормально відсвяткувати втечу Януковича, ні нормально відгорювати загибель Небесної Сотні.
Ключовим тут є слово «нормально». Ми – смертні, і навіть якщо це не те, про що ми мріяли в дитинстві, це – нормально. Платою за щастя жити є нещастя переживати втрати. Але переживати їх можна по-різному. Завдяки Фройду в психологічний обіг увійшов вираз «робота горя». Або скорботи. Або жалоби. В оригіналі – Trauer. Хай там як, а, зазнавши непоправної втрати, психіка заради самозбереження мусить виконати цю роботу. Мабуть, не так важливо, чи вона полягає, як твердив Фройд, у відстороненні від втраченого об’єкта і перенесенні психічної енергії на інший, а чи, як вважають декотрі новіші дослідники, у трансформації, внаслідок якої зі втраченим об’єктом зберігається символічний зв’язок. Важливо – що в результаті нормальної роботи горя людина за якийсь час знаходить у собі бажання і сили для подальшого повноцінного життя.
І саме тут криється проблема. Фройд називав горе відкритою раною. Щоб відкрита рана горя загоїлася, потрібні певні умови. Потрібен згаданий час, протягом якого людина не зазнаватиме нових втрат, натомість Росія щодня їх нам завдає. Потрібен своєрідний дозвіл від оточення на максимальне – як природне, так і ритуалізоване – вираження емоцій, натомість уже й найближчі західні друзі не приховують своєї втоми від наших істерик. Потрібне покарання винних, якщо втрата сталася з чиєїсь конкретно вини, натомість нам не вдалося покарати бодай власну злочинну владу. Інакше кажучи, потрібне все те, чого ми вже дванадцять років позбавлені, а отже, позбавлені й самої нормальної роботи горя.
Чим це небезпечно? Тим, що непропрацьоване горе нікуди не дівається. Навпаки: постійно відкладуване на потім, воно невпинно накопичується. Досить поблукати пів години соцмережами, щоби переконатися, наскільки це руйнівний для нашої колективної психіки процес. Замість іти шляхом одужання ми розгойдуємося між однаково патологічними й однаково далекими від принципу реальності невмотивованою агресією та безпідставною ейфорією. А найтрагічніше, що на сьогодні ми неспроможні самостійно зупинити цей залежний від зовнішніх обставин маятник. Залишається сподіватися, що ті зовнішні обставини колись таки його зупинять. І що з погляду нормальної роботи горя це станеться не занадто пізно.
для ілюстрації використано роботу Ганни Друль "Пієта"
20.02.2026