– А можеш, – питає жінка, – хоч раз написати щось оптимістичне і не про цвинтарі?
Можу. І навіть можу точно згадати, коли я востаннє з оптимізмом вдивлявся в найближче майбутнє. Увечері 7 квітня 1999 року. А згадати я це можу, бо щойно прочитав книжку Олега Лужного і Романа Бебеха «Без компромісів». Щоправда, оптимізм той обернувся тоді актом домашнього насильства, жертвою якого стала моя дошкільна дочка. Але за порядком.
Сам я захворів футболом наприкінці 70-х, десь у класі другому чи третьому, а заразив мене друг дитинства Юра. Його баба з дідом і мої жили поряд, якось там родичалися і набирали воду зі спільної криниці на толічці. Тільки мої мали негоже для футболу подвір’я, а його – ідеальне, у формі нічим не засадженого видовженого прямокутника. Досить швидко я це сприйняв за знак долі і ціле наступне десятиліття серйозно мріяв про футбольну кар’єру, а до університету вступив для прикриття, щоб не засмучувати маму з бабцею. «Невже та голова, – нарікала бабця, – лиш на те годиться, щоб від неї м’яч відскакував». Добре, подумав я, студенти Чернівецького університету займаються фізкультурою на стадіоні «Буковина», вступлю, познайомлюся з ким треба, почну з Другої ліги, а далі буде видно. Але щось пішло не так: познайомився з літераторами.
Окрема тема – вболівання. Особливо – в ті часи. Мудрі люди давно зауважили, що футбол в Есесері дарував широким народним масам ілюзію свободи. Наприклад, українці мали право відкрито вболівати за українські команди проти російських. Власне, проти російських – за будь-які, аби не закордонні. А вже вболівати за київське «Динамо» проти московського «Спартака» – це був наш прямий обов’язок. Та й взагалі: де ще, крім футболу, громадянин Есесеру мав легальну можливість висловити все, що він думає, з приводу того, що він бачить?
Хоча існували нюанси. Бо одне діло – телевізор, а зовсім інше – стадіон. Вибираючись на стадіон, слід було знати, в який сектор сісти. Не лише для того, щоб краще бачити поле, а й для того, щоб не опинитися в небажаному оточенні.
Свій перший справжній матч на стадіоні я подивився в товаристві бабциного брата – тобто вуйка – 15 серпня 1981 року в Одесі. «Чорноморець» приймав «Динамо», за яке ми з вуйком, ясна річ, і вболівали. Тільки – як безтурботні провінційні відпочивальники – не поцікавилися, в якому секторі сидітимуть динамівські фани. Тому опинилися серед одеських. Майже відразу після стартового свистка арбітра Вадим Євтушенко відкрив рахунок на користь киян. Я не надто голосно вигукнув «гол!», на що кілька сотень людей довкола нас відреагували ворожими поглядами. Коли ж менш ніж за десять хвилин кумир тодішніх дітлахів Олег Блохін забив другий м’яч, моїй радості не було меж – і за це мене з вуйком уже мало не побили. Може, тому й не побили, що я був ще дітлахом. Але налякали по-дорослому: третій гол Лозинського я відсвяткував мовчки.
До слова, якось під час важливої гри, яку вуйко дивився вдома по телевізору, до хати з криком влетіла вуйна (у нас кажуть «матуша»): «Вставай бігом, літня кухня горить!». Не відриваючись від екрана, вуйко роздратовано відповів: «Чекай, перший тайм кінчається, у перерві погасимо». Так колись уболівалося. Бо було за кого.
Зокрема – за Олега Лужного. Точніше, передусім, але наостанок. Лужний був останнім великим капітаном останнього великого «Динамо», яке свій останній великий матч – до 78-ї хвилини – зіграло згаданого 7 квітня 1999 року на «Олімпійському». У чвертьфіналі Ліги чемпіонів кияни пройшли мадридський «Реал» і в півфіналі зустрічалися з мюнхенською «Баварією». Я до Києва поїхати не зміг, уболівав перед телевізором. Станом на 78-му хвилину після двох голів Шевченка й одного Косовського динамівці вели 3:1. Те, що я відчував, було не просто оптимізмом: це була ейфорія, яка сягнула маніякальних вершин. Аж раптом нинішній мер Тбілісі й за сумісництвом проросійський холуй Кахабер Каладзе порушив правила поблизу нашого карного майданчика. Цієї миті до мене з якимсь невідкладним питанням підбігла дочка. Я взяв її за вухо, вивів із кімнати, повернувся і зачинив за собою двері. Динамівцям це не допомогло: Еффенберґ пробив бездоганно. А на останній хвилині той-таки Каладзе не знати якого побіг в атаку, втратив м’яч – і «Баварія» зрівняла рахунок. Передчуваючи, що матч-відповідь ми програємо, я уклінно попросив у дочки вибачення і назавжди вилікувався від футболу. Встиг ще тільки на прощання порадіти за Олега Лужного, який влітку того ж року перейшов до лондонського «Арсеналу», де вдячні фанати справедливо прозвали його Залізним Конем, бо навіть за мірками англійської Прем’єр-ліги мало хто так «пахав» на полі, як він.
І про книжку. Попри «безкомпромісну» назву, вона справляє, сказати б, амбівалентне враження. У цьому не винен ані Лужний, який відверто розповів Романові Бебеху свою спортивну біографію, ані Бебех, який ту розповідь записав і додав до неї багато інших цінних матеріалів, як-от відгуки про Олега та його гру, що ними поділилися видатні й не дуже футболісти і тренери. То хто в такому разі винен? Лужний часто вживає слово, значення якого важко сформулювати, хоч і легко здогадатися, про що йому – Олегові – йдеться. Слово це – менталітет. От менталітет і винен.
Чи не головною причиною особливого статусу футболу на тлі решти видів спорту є очевидний зв’язок цієї «гри мільйонів» з національним менталітетом, хай би як ми його розуміли. Такою ж мірою, як у футболі, менталітет виражає себе хіба що в мистецтві. Тому німецький футбол нагадує фугу, бразильський – самбу, французький – полотна імпресіоністів і так далі. Що натомість нагадує наш футбол? З мистецького погляду – ще треба подумати. Але про який менталітет він свідчить? Про такий, що ми іноді здатні здивувати світ і самих себе неймовірними злетами і спалахами активності (як у матчі зі «Спартаком» 1994 року), однак погано даємо собі раду з проєктами, які вимагають тривалої копіткої праці, системного підходу і суворої дисципліни. Ну і, звісно, відсутності корупції, про яку вже й говорити незручно.
Я бачив дві великі українські команди наживо і ще одну в записах. Усі три створив Валерій Лобановський, який вмів батогом і пряником корегувати ментальність підопічних футболістів, а корупцію – переважно у формі «адміністративного ресурсу» – використовував на благо своїй команді. На благо своїй, отже – на шкоду іншим. З нагоди переходу Олега Лужного в «Арсенал» Лобановський сказав: «Можливо, ми знайдемо хорошого правого захисника, але такого капітана в "Динамо" вже ніколи не буде». Не помилився. Зрештою, і такого правого захисника, як Лужний, у нас теж більше не було. Простого, як у таких випадках кажуть, сихівського хлопця, який розпочинав свій шлях у луцькій команді Другої ліги, а закінчив його чемпіоном і володарем Кубка та Суперкубка Англії.
Сьогодні Олег Лужний очолює український Комітет професіонального футболу. Віцепрезидент УАФ Олександр Шевченко називає його «найчистішою людиною нашого футболу» і сподівається, що здобутий в Англії досвід допоможе Олегові Романовичу вивести улюблену гру українців на новий рівень і очистити її від бруду. Я також хочу вірити, що Лужному це вдасться. Не вже, звичайно, не відразу, а в якомусь віддаленому і щасливому повоєнному майбутньому.
Але чи з’явиться в тому гіпотетичному майбутньому ще бодай один такий тренер, як Валерій Лобановський? Тобто не такий, а трохи кращий: з усіма його плюсами і водночас без його мінусів. Доживемо – побачимо. А наразі, позираючи вряди-годи на наших нинішніх футболістів і порівнюючи їх з тими, яких «робив» Лобановський, я незмінно витягую зі своєї студентської пам’яті джойсівську цитату: «Їй-богу, їх навіть на одному цвинтарі ховати не можна».
О, а мало ж бути щось оптимістичне і не про цвинтарі. Певно, ще зарано.
06.02.2026