Добре, я теж – але не конкуруючи з Тарасом Прохаськом – колись любив зиму. Точніше, зими. В дитинстві і ще рік-два в юності. Тобто в есесерівські часи. І тут вимальовується такий парадокс. Якщо спробувати правдиво розказати про ту давню любов, то це може справити враження любові до Есесеру. Що якраз не є правдою. Бо в дитинстві я з Есесером практично не перетинався. Я жив у своєму конкретному селі, а не в якомусь загальному Есесері, й атмосфера мого конкретного сільського підростання була близькою до ідилічної. А вже разом з юністю в моє життя увійшла гласность і такого понавідкривала про той Есесер, що любити його залишалося хіба миршавим ленінградським кагебістам.
Отже, зима в селі. Село було – і є – поділене на Гору і Долину. Городи Гори плавно переходили в узлісся, узлісся раптово впиралося в ліс. Городи Долини спускалися до цвинтаря, ставу, ферми, тракторної бригади і колгоспного поля. Посередині – школа і сільмаг. Трохи нижче дорогою – автобусна зупинка і чайна, в якій, ясна річ, ніхто чаю зроду не пив. Ну, чайна мене малого не цікавила. Цікавив ландшафт, який дозволяв розігнатися на санчатах до олімпійських показників, перевернутися і набрати повні труси снігу. Тому й говорилося: радості – повні труси. Дехто, правда, казав «штани», але це суто з евфемістичною метою. Щоб мама менше била. Мені було не страшно, мене і так ніколи не била.
Або хокей на замерзлому ставку. З ключками, але без ковзанів. Пригадую, як посварився з дідом. Дід по блату придбав мені підбиті хутром югославські черевики. Гарні, вигідні і теплі. На м’якій і шорсткій підошві типу манка. Мрія стиляги, сказав би я, якби вже чув щось на той момент про стиляг. Тільки я не чув і не хотів манки, я хотів, як нормальні люди, кирзаків за шість рублів, бо в них мчалося льодом майже як на ковзанах. До слова, жоден халамидник у моєму дитинстві ні разу під кригу не провалився. Може, тому, що в школах тоді ще не вивчали Винниченка, хтозна. Втопився натомість мій однокласник посеред літа – і це була перша сільська новина, яка суттєво підважила мої уявлення про світовий порядок. Виявилося, що не обов’язково дожидати до глибокої старості: померти можна і в моєму – восьмирічному – віці.
Ще далі вниз від чайної, хвилинах у п’яти пішої ходи, стояв клуб. Тобто будинок культури, але так ніхто не казав, усі місцеві джентльмени називали його клубом. У клубі крутили «Знахаря», грали танці і раз на рік дозволяли нам, шмаркатим, покликати з коридору Діда Мороза й Снігуроньку. Потім у мене пробився натяк на вуса, і я теж побачив «Знахаря» й танці. Потім років сорок я до клубу не заходив, а тепер там облаштували зал для поминальних обідів, тому знову заходжу, причому значно частіше, ніж раз на рік.
Що ще? Робота. Навесні і восени в селі стільки роботи, що ні старе, ні мале не сховається. Ціле щастя, що ми не мали всіх тих сольфеджіо і гуртків авіамоделювання, бо не знати, як би й встигали. А взимі яка робота? Двічі на день попорати худобу, повідкидати сніг, нанести дров і води – з таким дорослі й самі давали раду. Решта зими – суцільне свято. Принаймні – весь січень. Що, знову ж таки, може сьогодні здатися апологією московського церковного календаря. Може, але не є, бо в дитинстві конфесійні питання мене не обходили, а в юності я вже й без христологічних дискусій розумів: Новий рік поперед Різдва – це все одно, що фіра поперед дишля. Тому ні, про апологію нема мови. Мова – про тугу. Про тугу за собою тодішнім і за близькими, які були живі, здорові й молодші від мене теперішнього. І вміли постаратися заради свят.
Головним джерелом доходу в моєму селі були переважно невеликі, зате власні сади. В садах росли переважно яблуні й груші, які сумарно давали по 2-3 тонни плодів. У грудні друзі, родичі чи сусіди збиралися в «компанії» і винаймали морозостійкі фури. Одну фуру на 5-6 осіб. Фури метонімічно називалися «пульманами». Відтак «пульман» віз яблука й грушки кудись туди, де вони не родили. Переважно в Росію. Тим часом «компанія» діставалася до місця призначення потягом. До якогось охопленого сибірським антициклоном Свердловська, де – на міському ринку – і слід було за грубі гроші продати місцевим жителям свій зібраний восени урожай. Це називалося «поїхати в дорогу». Навіть приказка існувала: чекати, як тата з дороги. У сенсі збуджено, з нетерпінням, бо ясно, що тато з дороги навезе подарунків.
Що характерно: оскільки торгівля найкраще йшла напередодні Нового року, то сам Новий рік часто заставав «компанію» ще в тому-таки Свердловську. Або в Москві, де робилися закупи і пересідалося на чернівецький поїзд. Або власне в поїзді. Не встигнути додому до 31 грудня не вважалося проблемою. Головне було – встигнути на Святвечір, заповнюючи хату запахом далеких мандаринів, яких мало вистачити щонайменше до Йордана.
У моєму випадку роль приказкового тата відігравала бабця: саме вона їздила «в дорогу» і чого тільки звідти мені не привозила. А одного разу – десь на порозі моєї юності – привезла гітару. Внук забаг навчитися грати, то як не привезти? Як не проїхати тисячі кілометрів у валянках і сірій пуховій хустці з гітарою на плечі?
– Не пробували тебе закрити в психушці? – запитав дід.
– Таж Новий рік, – зверхньо відповіла бабця. – Видко, рішили, шо я з самодєятєльності.
А наприкінці 9 класу мені після серії благань і шантажів нарешті купили «Яву» – і на тому я зиму розлюбив. Бо до яких дівчат ти в такі сніги й морози тою «Явою» підкотиш? У такі сніги й морози, як оце були тепер.
Я в ці сніги й морози – на старе Водохреще – стояв на сільському цвинтарі, дивився на замерзлий став, згадував давні веселі зими і думав, наскільки ця зима, зовні така на них схожа, від тих зим відрізняється. І ще думав про символічне поєднання сибірського антициклону з російськими дронами, бомбами й ракетами. Добре, говорив я до своїх, що ви всі разом тут лежите, і вас це вже не стосується, бо я цієї зими просто не дав би з вами ради. А немає нічого жалюгіднішого за дорослих, які не дають ради.
23.01.2026