Бульба

Весна, потепліло, всі на город – досить спати, час йти на поле і бульбу садити. Хто з моїх ровесників і старших людей цього не чув, цього не знає, не пам'ятає...

На початку 1980-х комуняки дали людям, які проживали в містах, трохи землі – небагато, шість соток. Дали ті ділянки, які не годилися колгоспу і промисловості – яри, круті пагорби, заболочені землі, такі, що мали зарослі, молодий ліс. Це не спинило нікого – провели меліорацію, камінь винесли, глину й пісок удобрили, розчистили ліс і засадили городи, заклали сади. Якби на то все поглянути зверху – це був мурашник, стільки працювало людей: старі й малі, всі члени родини, особливо на всі ці численні травневі радянські свята. На тих наділах люди зводили будиночки (не хати, існували серйозні обмеження) – дачі.

За задумом других совітів це називалось «як розв’язати продовольчу проблему», точніше то був один зі способів це зробити – так само, як посилання учнів шкіл і студентів, навіть працівників заводів і фабрик, на збирання врожаю. Партія ніби казала народу: продуктів для всіх трудящих немає, колгоспи і радгоспи з цим ніколи і не справлялися – спробуйте, громадяни, прокормитися самі. Приходила осінь – і жителі міст закупали мішками картоплю, цибулю, моркву, капусту та все, що могло довго стояти і що продавалось. Бульбу засипали в підвали. Навесні часто, якщо не з’їдали, декілька відер викидали гнилої. В квартирах були кладовки, де складали соління, консерви, тримали цибулю і ту ж саму картоплю. На балконі стояла, як правило, бочка квашеної капусти. Всі готувалися пережити осінь, довгу холодну зиму, весну.

В наших батьків у ті часи вибору як такого й не було: купити ти міг, але що? Асортимент мінімальний, і якого то було ґатунку… Магазин «Овочі-фрукти» продавав посередньої якості колгоспну картоплю, капусту, моркву, цибулю, буряк, і не постійно все це було, продавав завжди з землею, болотом. Восени привозили з півдня кавуни, виноград, яблука, груші, цибулю, солодкий перець, часник. Виручав, звичайно, базар, але це було дорого – жителі приміських сіл не могли задарма продавати свій труд. Механізації в домашніх сільських господарствах не було, максимум коні, гужовий транспорт і тяга, все робилось вручну – сапка, вили, лопата, коса. Багато землі в присадибних ділянках селян також не було, колгосп землю забрав, працювали переважно щоб прокормити себе, свої сім’ї, родини, а надлишки вже продавали. Мало хто тоді працював, вирощував суто на продаж, щоб заробити.

У наш час мотивації працювати на полі й у саду – садити, копати, вирощувати і плекати, збирати, як це було у випадку наших батьків, – як такої немає. Є магазин, майже все можна купити. Ті, що садять і збирають мішками, – виняток з правил, і всі вони з покоління мого або моїх батьків (хто ще в змозі, кому дозволяє здоров’я), молодих там і близько немає. Тому в наші дні тут пустка: є дерева, земля – немає людей, які тут були. Покоління моє, покоління наших батьків, категорія 80+, – воно відходить або відійшло на небеса. Поодинокі спроби внуків, дітей зберегти ці сади, обробити тут землю не сильно міняють загальну картину – занепад і сум, все заростає, природа повертає своє. Що говорити про всі ці дачні ділянки, якщо в нас у селах вже немає людей: ті, що залишилися, вже не працюють, бо старі, не тримають худобу – максим птицю, маленький город, декілька грядок біля хати...

Це природний процес. На землі працювати залишаться ті, хто хоче, може і вміє, а головне – здатен на цім заробити, це не буде збитковим. Агрохолдинги, фірми, фермери – все це вже є. Ми повторюємо шлях, який Захід давно вже пройшов – товарне, промислове виробництво продуктів харчування. На додачу, звичайно, – плюси (проблем, що купити, немає, вибір великий і всього багато) і мінуси (антибіотики, гормони росту в м’ясі, хімія, і то так по максимуму, у всьому, що росте на деревах і на землі). Фруктових соків і молока термін придатності – рік; консерванти; яблука в березні, які виглядають так, ніби їх щойно зірвали... Продукти, які й так не дешеві, на Заході так званий «органік», будуть не всім по кишені.

Смак тої бульби, тих яблук, сливок, вишень, грушок, всього того, що росло на вашім полі-городі, у вашім саду, неможливо забути. І їх не вернути. Так, вони були смачні – але маємо більш ніж достатньо нових смаків. Це той випадок, коли пам'ять про «старі добрі часи» треба залишити в спокої. Бо побачити цієї весни на полі знову так багато людей, цей мурашник, означало би тільки одне – що ми повернулися назад, ми знову перейшли з режиму життя у режим виживання, як це було тоді: черги по масло, по м’ясо, по хліб – по все, бо нічого в достатку немає. В нас у країні війна – але такого, такої біди, такої нестачі немає.