Розрив

Коли мої діти сказали мені, що фейсбук для літніх людей (точніше пенсіонерів – це я вже чув, і не раз, але в кіно: неприємно, байдуже), тому вони і не читають моїх повідомлень у месенджері, я зрозумів, що розрив поколінь не тільки існує, а і безупинно росте. Очевидно, що в нас різні смаки, музика, фільми, кіно і книжки (є й такі, що читають – питання, що), навіть банальна кулінарія, що казати про одяг, у нас різні кумири майже у всьому – але фейсбук? Ви серйозно? Марк Цукерберг і його дітище, час заснування 4 лютого 2004 року – це ж інтернет, соціальні мережі, це ХХІ століття – не так і багато часу минуло. Мова не йде про «нецифровий світ», якщо так можна сказати. Єдине пояснення – там є текст, там є тексти, люди пишуть і коментують, а вони – візуали. Вони не розказують – вони показують.

– Розкажи мені про себе.

– Серйозно?

– Не любиш розказувати про себе?

– Та ні, просто тепер так не прийнято.

– Не прийнято, щоб люди розказували про себе?

– Є інстаграм, люди приходять вже підготовленими.

– Але в інстаграмі є тільки фото. А якщо я хочу дізнатися про тебе більше – як пройшов твій день.

– Для цього є сторіз, я там викладаю все класне.

– А як же спілкування між людьми? Мені цікаво, я хочу знати, що тобі подобається, чим ти цікавишся.

– Подивись, на що я підписана, – там все є.

Це діалог із фільму, побачення двох людей, які належать до різних поколінь. «Ти ровесник мого батька», – відповідає вона йому на запитання, чи в них є шанс, чи між ними можливі якісь серйозні амурні відносини.

Так, можна сказати, що це все кіно, перебільшення, вигадка, узагальнення. Але той факт, що мільйони людей у всьому світі підписані тільки на те, щоб дивитися фото когось незнайомого, точніше відретушовану версію чужого життя, свідчить, що частка правди тут є. Армандо Дієґо Марадона просто грав у футбол, Мессі і Кріштіану Роналду на додаток до цього ще й ведуть свій інстаграм. Кріштіану – світовий лідер.

Можна відмахнутися від цього, адже ніщо не стоїть на місці, і це звучить як нарікання з розряду «в наш час трава була зеленіша», але коли ви сидите в кафе за одним столиком, ви домовилися про цю зустріч, між вам мала відбутися серйозна розмова, ви старший, ви трохи пожили, побачили, маєте якийсь багаж знань, а вас слухають і дивляться в телефон – це дратує, і це так сказано ввічливо про розрив поколінь.

Річ тут не у фейсбуці, інстаграмі чи якомусь іншому додатку, соціальній мережі – річ у тому, що функцію спілкування передали на субпідряд, аутсорсинг, як тепер це називають, передали алгоритму, машині. Чи це працює? В час, коли ми як ніколи поєднані, подзвонити можна будь-де і будь-кому, при тому буде навіть зображення, тьма сайтів знайомства, тьма додатків для знайомств – і що з того? Принаймні розвинутий Захід переживає епідемію самотності. Криза інституту сім’ї та спад народжуваності, що веде до старіння націй. У корейців є віртуальні друзі й віртуальне все – буквально зображення, відео. Японці мають такий сервіс, як «люди напрокат». Актори грають ролі близьких і приходять на похорони, ніби знайомі, рідня, навіть існує «сім’я напрокат» (є такий фільм). Це прийнято в них, в їхній культурі. Там не прийнято сповідуватися чужому, навіть якщо це психотерапевт. Ті ж британці, які люблять домашніх тварин більше, ніж тих самих людей. Тварини слухняні й вірні. Навіть у Китаї, виявляється, є 200 мільйонів самотніх літніх людей. Там придумали додаток на телефоні, який сповіщає «я ще живий». Поширені на Заході «пансіони для літніх людей» (у нас називають «будинок престарілих») там не поширені.

Спілкування з віртуальними людьми, з тими, які створені програмою, втілюючи твої бажання, вгадуючи твої питання, – це краще, ніж з живими людьми, які дратують, не слухають, мають свою думку і розчаровують. Це як спілкування з домашніми тваринами, на яких власники проєктують свої думки й емоції. Так, коти і собаки – це краще у боротьбі з самотністю, ніж роботи, – і вони, до того ж, живі. Але краса життя, як відомо, у його недосконалості, інакше воно не живе, інакше воно нагадує зображення, музику, тексти, генеровані ШІ. Занадто красиві, складні, емоційні – це швидко втомлює і набридає після першого короткого захоплення.

Так, люди схильні вірити історіям, байкам і фільмам (популярність мелодрам). Ми, моє покоління, яке застало аналоговий світ, також створювали міфологію власного життя – але ми користувалися словами. Ми розповідали історії про себе – було б кому слухати. Але ми були прив’язані до місця, географії, до часу, до віку. Нас видавав наш акцент, наша вимова, словниковий запас – тут багато не нафантазуєш. Нині рамок нема, і часом здається, що вони, молоді (звичайно, не всі), навіть не знають, що у нас в країні війна. Акти вандалізму, які вони ж самі знімають на відео, невмотивована злість і жорстокість до менших, слабших, беззахисних.

Так, іноді історія, яку ми розповідаємо собі й людям, стає правдою, побажання збуваються, часом ми самі починаємо вірити в казки і хочемо, щоб був щасливий кінець. Хто не хоче помріяти… Але іноді потрібен хтось, хто подивиться нам в очі й нагадає, що ми існуємо, ми живі, а той, хто має свою думку, оцінку, аргументує свою критику чи комплімент, при цьому не скаже «мені не цікаво» – тобто ми розмовляємо. Потрібні ті, кому ми не байдужі, хто веде діалог. Це цементує і створює спільність людей – сім’ї, родини, народу...