Я люблю то місто

Я люблю то місто, той Львів, який існує лише в моїй голові, пам’яті у вигляді спогадів про ті давні часи, коли не боліли коліна і ми відчували не втому, а відчували життя. Молодість, кращі роки пройшли саме тут, саме у Львові. Ні, Львів реальний – місто з цегли, каміння, бетону й заліза – стоїть. Місто Лева не сильно змінилось і нікуди не поділося – змінилися ми, багато хто драматично. Людей справді заносить – звідки походить цей потік фраз, текстів, ця щемка ностальгія, ця туга, цей жаль за минулим, за втраченим, яке не вернути, яким переповнений той же фейсбук: «Пінгвін», «Сніжинка», «Снігуронька» родом з дитинства. Звідси ці пафосні «Львів, якого немає», «Місто, яке я любив, потрошку зникає у вічності…» і, звичайно, сумні «Львів, що минає…»: «Вавилон», «Шість стовпів», «Нектар», «Шоколадка», «В пані Стефи», «Червона шапочка», «Корова», «Лялька», «Смачна плітка». І зовсім просто і чесно: «Кава. Соки. Води. Кури гриль». Останній бастіон – кафе «Магніт» на Руданського.

Місто існує у просторі й часі. Це не тільки мури, дороги, будинки – це люди, насамперед люди. Стару вивіску можна вернути, навіть відновити весь інтер’єр, були би гроші, але людей не повернеш – те покоління, той час вже пройшов, та атмосфера, то життя, та епоха минула. «Шкоцька кав’ярня» (у наш час це ресторан) без тих видатних математиків – це просто кав’ярня (ресторан) з красивою назвою. Нова Вірменка нагадує радше театр, де люди мого покоління і старші грають ролі неймовірно щасливих і безконечно відтворюють те, що відтворити не можна – дух бунтарства, дух новизни, креатив, творчість, навіть виклик системі (тепер, коли системи немає, а джинси – це просто штани, справжня богема – це про творчість). Кого зараз здивуєш одягом, зачіскою чи макіяжем? У наш час важить не форма, зовнішній вигляд, а зміст. Які неформали, коли тих же рамок формальних немає? Можна навіть поставити неофіційну народну назву – і маєш, є «Унітаз» замість старої формальної «бар кава соки». Все так. Але як відчути і прожити ту мить? Як знову почути, як шарудять миші в підземеллі, як труться мешти до бруківки, як капає вода в крані, парує кава, і в темному куті збираються перші приблудні наркомани, алкоголіки і студенти? Сюди приходили діти асфальту і неприбраних вулиць – а їх більше нема. Вони постаріли, а більшість на небесах слухають свої платівки мовчки. Прибульці з планети чорно-білих телевізорів і дешевих пиріжків з лівером вже не повернуться – вони прожили своє активне життя і вийшли на пенсію. Чоловіки з епохи грамофонів вже не танцюють свій рок-н-рол.

І найголовніше, чому «Львів, якого більше немає» – це лиш про кав’ярні, ресторани, кафе, забігайлівки, пивбари і бари, кулінарію, а не про Львів, який створював не просто щось, а майже все – від телевізорів, радіоапаратури, медобладнання, моторолерів і автобусів до ліків, меблів, одягу і взуття, цукерок, мармуляди, пляцків і пива – місто заводів і інженерів (хто з молоді знає, що таке кінескоп?), місто освіти й науки, місто театрів і кінотеатрів, культури, шахова столиця України, місто, чия футбольна команда, граючи в першій лізі, виграла кубок.

Теперішні діти не підуть пити пиво в пивбар (того пива, яке п’ють дівчатка і хлопці, тут не буває, про пиво з бочки на вулиці навіть мова не йде), бо у них є зручний, затишний і комфортний паб, магазин, гастромаркет. Це зовсім інший формат споживання спиртного. Аромат чебуреків, плавлених сирків, якоїсь смішної солянки і невідомого курива, а головне дух ще того розливного, розведеного невідомо чим пива, – це не їхня стихія, і цього більше немає. Вони не знають, що таке «Варенична», «Чанахи», банальна «Їдальня», бо у них є кебаб, хотдог, піца, паніні, хінкалі, піта, біг-мак, круасан. Хто тепер хоче ходити у взутті фірми «Прогрес» (тоді ніхто не хотів, а магазин був у самому центрі на Академічній), носити одяг, пошитий в ательє на замовлення, якщо можна купити будь-що? Тоді вибору як такого не було. Так, морозиво було смачне, шоколад і непастеризоване пиво. Старі «Жорж», «Колос», «Жовтневий проїзд», «Домовуха», «Мюнхен», «Грюндік», «Ханой»…

Все минає, минає наш час і помалу минаємо ми. Ще зовсім недавно, до ковіду і до війни, у Львові було стільки туристів, що це викликало не так захоплення і радість, як нарікання про пластмасовий Львів, несправжній на продаж, про навалу тих, кому тільки б піти в ресторан – архітектура, історія їх не цікавить, їм тільки б поїсти, попити, поспати. Про ті мирні часи тепер можна хіба помріяти. Фестиваль джазу чого вартий, або Євро–2012, коли пів світу приїхало в гості до нас… Тепер, коли наше життя, наше майбутнє – одне невідоме, а розчарування, відчай, жорстокість і втома йдуть поруч щодня, ми можемо помріяти про те, як було, згадати старі добрі мирні часи, пам’ятаючи, що ми і де ми, а головне – хто заплатив і продовжує платити за все це своїм власним життям.