Рутина

Він давно не учень музичної школи, вже його внуки грають на скрипці, – успішний музикант, заможний, об’їздив весь світ, але він досі вдячний своєму батькові за те, що той наполіг, точніше примусив його (як – я не знаю) закінчити школу, не кидати музику, не кидати навчання.

Скільки разів ми чули від своїх і не тільки дітей (деякі речі самі говорили в дитинстві) – мені нецікаво, важко, навіщо мені вчити (математику, літературу, історію, фізику, хімію, мову…), це ніколи не буде потрібним у моєму житті... Або не з шкільної програми – нащо мені бігати кроси, вчити сольфеджіо, малювати ці дурні глечики? я не буду професійним спортсменом, музикантом, художником. Дорослі знають (на жаль, не всі), що після енної кількості перших уроків, занять, тренувань, коли все легко і просто, надзвичайно цікаво, настає так зване плато – все стає повільним, важким, нецікавим. Змін, результатів видимих ніяких – вони фактично є, але незначні, все те ж саме. І тоді виникає бажання кинути школу, гурток, секцію. Дуже багато дітей, частина дорослих також (ті, що вчать мови, дотримуються якоїсь дієти, пробують зайнятися хоч якимось спортом, йдуть у спортзал чи басейн) так роблять – втрачають будь-який інтерес і здаються. Тоді це останній урок, репетиція, тренування. Рутина, щодня майже те саме, планова робота їх не приваблює, не мотивує – бо де ж чудеса? Результат обов’язково прийде. Можливо, не такий, як хотілось і мріялось, не такий, як у тік-ток – але прийде. Потрібно працювати багато і довго. Цього немає в інтернеті, це не влазить в «ефір», не той формат, це не онлайн, де майже миттєво є результат,– в реальному житті це довго, нудно, повільно, невчасно, з помилками, важко. Але потім є ріст, є зміни, є щось нове.

Свого часу Джо Фрейзер про це дуже просто і влучно сказав: «Чемпіонами стають не на рингу – там лише отримують визнання». Не години, а дні, точніше роки монотонної праці – повтори три мільйони разів, щоб довести до автоматизму цей рух, відшліфувати цю техніку. Музиканти, танцюристи і спортсмени знають, що це таке... Навчання (університет, школа – не важливо) – це труд, це важкий труд, це як читати книжку і дивитися відео, це вимотує психіку, швидко і легко це не буває. Це довго, це роки, і ніхто не гарантує вам кінцевого результату: не диплом, не якийсь документ – здобуті знання, навики й уміння працювати, творити і створювати.  

Ні, свободи вибору ніхто не скасовував – я сам свого часу кинув музику, але художню школу закінчив. Якщо дитина любить і може співати, у неї є голос, є талант, вона чудово малює чи грає у футбол-волейбол – для чого її «мучити», щоб зробити з неї програміста, «бо вони заробляють тонну грошей»? Колись такими професіями вважались юристи, банкіри, економісти, ще давніше – лікарі й товарознавці. В історії літератури і мистецтв повно випадків, коли діти йшли наперекір волі батьків і ставали дуже відомими художниками, поетами, музикантами – пізнавши, звичайно, злидні й біду, але не втративши віри у власну долю і власні таланти. (Про невдах, про тих, хто зазнав краху на цьому шляху, історія, звісно, мовчить.) Але таких людей меншість – більшість дітей і дорослих не має явних талантів, не знає, чого вона хоче від цього навчання і ким хоче бути у цьому житті. Якщо дозволяють обставини, матеріальне становище (точніше, гроші батьків), час, заняття в середній школі, діти міняють навчальні заклади, гуртки, секції, так по-справжньому нічого не вивчивши і не ставши в майбутньому тим, ким хотіли стати в дитинстві. Вибирають те, що є, що можуть, для навчання й роботи.

Якщо вірити західній літературі і статистиці, вихідці з династичних родів частіше досягають успіху в житті. Причина не гроші і не генетика (хоча це також відіграє роль, як і середовище), причина інша – вони зробили свій вибір. Тобто за них його зробили їхні батьки, їхня династія, історія роду. Вони не кидали і не міняли сотні секцій, гуртків і занять поза школою, вони з самого дитинства займались одним і тільки одним, готуючись до певної ролі в майбутньому: пілот Формули 1, якщо твоє прізвище Ферстаппен, Шумахер; грати у футбол – Мальдіні чи Шмейхель; кіно – якщо Дуглас чи Ступка… Прикладів у науці, в музиці, літературі, спорті, особливо в сімейному бізнесі дуже і дуже багато. Так, у них також був, наставав той час, коли хотілося кинути все, бо не вдається нічого, бо важко і нудно, бо хочеться піти погуляти з дітьми, побігти у двір – але їхні батьки, а може це були діди або хтось із родини, переконали їх, що цього робити не треба. І вони тепер вдячні їм за це. Вони часто говорять про це у своїх інтерв’ю чи пишуть у своїх мемуарах. Часто їх банально лупили, не завжди це були слова, хоча підібрати відповідні слова, тон, придумати «текст» – це педагогіка. Я виріс у сім’ї вчительки математики, де оцінка «чотири» – це був провал. «Як я можу навчити когось, якщо не можу навчити тебе? Ти розумієш, що подумають люди про мене?» – так говорила мені моя мама, і я розв’язував не дві, а двадцять задач. Я не став математиком, але без проблем поступив у політех. Мій сусід не музикант, він пожежник, але коли його накриває сум і журба, він не п’є, а бере свій акордеон і грає довго для себе. Його мати-небіжка кричала на нього так, що чув весь під’їзд, – але тепер, коли він грає ці геніально печальні танго П'яццоли, вона чує його із небес і знає, як йому ведеться в цьому житті.