Тепер ми не знаємо, що знаємо, ми не віримо в те, у що вірили. Є Америка ідеалів, а є Америка інтересів – завжди була. І Америка також має своє божевілля
Старіти непросто, до цього ще треба звикнути. Не думати про свій день народження і не звертати уваги на цифри, пам’ятати тих, хто вже пішов, і цінувати тих, хто ще тут
Вони нагадують океанські лайнери, які підпливають до причалу. На них відправляються в далеку дорогу, їдуть українці й українки. Вони їдуть – віримо і надіємось, вони їдуть, щоб повернутись
Наші дорослі діти не поділяють наших смаків – герої наших книжок їм байдужі. Їх не цікавлять наші культові рок-групи, саундтреки нашої молодості – ця музика їх не зачіпає
Бо іншого тіла немає і не буде, його не можна взяти напрокат. Оцінки в школі – не для батьків. І це стосується всього. І заперечення «нащо мені читати ті твори чи ті логарифми» не працюють
Діти моїх дітей його не побачать і не відчують цього подиху вічності, хоч би як пафосно це звучало: холодне повітря з сіней, сліди на снігу зразу за дверима…
Віра в те, що все ще можна повернути і відбудувати, допомагає жити. А якщо мова йде про людське життя і пам'ять поколінь, про минуле, яке ніколи не стане майбутнім?
