Тепер, коли наше життя, наше майбутнє – одне невідоме, а розчарування, відчай, жорстокість і втома йдуть поруч щодня, ми можемо помріяти про те, як було...
Щастя не потребує доказів. Не хочеш – не треба. Для того, щоб плакати і сміятися, відчувати той день і ту ніч, потрібне бажання, щоб ти був і хотів. Зараз і вже.
Деколи достатньо дзвінка, достатньо одного простого питання «як ти?», твій голос почути у відповідь, а не порожні протяжні гудки – і все, видихнув повільно на раз, два, три...
Люди, які залишаються ніби в тіні, вони є справжнім символом мужності, незламності, людяності: з дня в день, а то і роки, не думаючи про себе, не скиглячи, не маючи на це сил і часу…
Очевидно, не всі – але повернуться, і всі ці прогнози про демографічний апокаліпсис так і залишаться тільки черговим прогнозом, не більш ніж перебільшенням
Ви вдома лиш тут, в Україні, лиш тут ви свої, тут мелодія рідної мови, а там звуки чужого світу, чужих людей. Це їхня країна, їхня історія. Вони збудували цю країну для себе
...всі там є у цих дописах. Немає чомусь згадки про літніх людей. Вони майже не пишуть про себе в fb. А це ж для них не пригода – це випробування: жити не жити
