Перспективи розвитку представницької демократії

ОРГАНІЗАЦІЙНО-СТРУКТУРНИЙ ВИМІР

Свого часу Вінстон Черчилль зауважив, що демократія – це «найгірша форма правління, якщо не рахувати всіх інших, які пробувались час від часу». Таке визначення зумовлює два аналітичні питання: які системні обмеження притаманні представницькій демократії та за яких організаційно-структурних умов можливе розширення її колективної суб’єктності.

Більш ніж два тисячоліття тому Аристотель [1] виокремив три «правильні» форми правління – монархію (влада одного), аристократію (влада меншості гідних) та політію (влада більшості, зорієнтовану на загальне благо), а також три їхні «неправильні» відхилення – тиранію (як виродження монархії), олігархію (як виродження аристократії) та демократію (як виродження політії).

Надалі, з метою уникнення термінологічної плутанини, описану Аристотелем демократію ми розглядатимемо як представницьку демократію, відмінну від мережевих форм безпосереднього колективного врядування, які є предметом подальшого аналізу.

У межах цієї роботи правильні форми правління розглядатимемо не як історично досяжні моделі, а як нормативні орієнтири, що задають напрям розвитку соціальних систем різного рівня складності – від організацій і держав до їхніх союзів і, зрештою, глобальних утворень.

На нашу думку, описані Аристотелем форми правління доцільно розмістити на уявній лінії континууму, яка ілюструє можливі траєкторії трансформації соціальних систем у зв’язку зі змінами складності їхнього внутрішнього устрою (схема 1). Водночас важливо наголосити, що рух уздовж цього континууму не є лінійним прогресом: він допускає як ускладнення організаційних структур, так і їхнє виродження та регрес, зумовлені внутрішніми механізмами функціонування соціальних систем.

Схема 1. Континуум правильних і неправильних форм правління та сценарії виродження їхніх організаційних структур.

У цьому контексті представницьку демократію доцільно розглядати як історично змінну конфігурацію колективного правління, що охоплює проміжний діапазон форм організації політичної влади – між простішими ієрархічними моделями та складнішими конфігураціями, які в теоретичній традиції окреслюються поняттям політії як нормативного граничного орієнтиру.

З метою узгодження термінології різних наукових дисциплін зазначимо, що усі представлені Аристотелем форми правління ми відносимо до цілеспрямованих соціальних систем – організацій [2]. Ця класифікація також включає різні підсистеми таких соціальних систем, які самі також вважаються організаціями. Передусім це конституційні підсистеми управління, такі як політичні партії, і неконституційні, такі як олігархічні клани, спецслужби, кримінальні угруповання. Крім того, існують виробничі та бізнесові організації. Усі ці суб’єкти змагаються за збільшення своєї частки влади та впливу в рамках спільної соціальної системи, у якій вони діють.

Водночас у роботі [2] нами було представлено організаційні структури основних неправильних форм правління, а також описано процеси виродження більш складних форм правління у простіші. Відповідно, на схемі 1 зображено організаційні структури тиранії, моно- та поліолігархії, класичної представницької демократії, а також змінну організаційну структуру – динамічну мережу, в основі якої лежать інституційні практики українського віча та грецького полісу. Крім того, на схемі показано два базові сценарії виродження демократії до тиранії: перший – через поліолігархію та моноолігархію, і другий – через автократію. Детальний опис цих сценаріїв подано в роботі [2].

Разом з тим суб’єктом вироблення та ухвалення рішень у тиранії є одна особа; в олігархії – мала група; у представницькій демократії – велика група фіксованої чисельності. Статутна горизонтальна організаційна структура та колективна суб’єктність великої групи фіксованої чисельності у представницькій демократії з часом мають тенденцію до виродження: спочатку – до олігархічної структури із суб’єктністю малої групи, а згодом – до ієрархічної структури з одноосібним центром ухвалення рішень.

Ще раз наголосимо, що тут і далі одноосібну та колективну суб’єктність ми розглядаємо як здатність відповідно однієї особи або групи осіб виробляти, обговорювати, узгоджувати, ухвалювати та реалізовувати управлінські рішення.

Таким чином, представницька демократія у чистому вигляді існує переважно на рівні статутів політичних організацій та конституцій демократичних держав. На практиці вона, нерідко ще до свого формального запровадження, трансформується у поліолігархію або автократію [2] (див. схему 1). Успішність її функціонування значною мірою визначається наявністю та впливовістю зовнішньої щодо організації чи держави етики, яка формувалася протягом багатьох століть як одна з ключових складових сучасного капіталізму (у веберівському розумінні [3]).

Якщо стабільність представницької демократії забезпечується зовнішньою щодо неї етикою, то постає питання про можливість її структурного розвитку, за якого вона була б здатною відтворювати власну внутрішню етику, поширювати її назовні, а також спиратися на колективну суб’єктність великих груп членів політичних організацій, чисельність яких може зростати без фіксованих обмежень.

У роботі [4] нами було запропоновано концепт одного з можливих напрямів розвитку представницької демократії та відповідну йому змінну організаційну структуру системотвірних політичних організацій – динамічну мережу. У межах цієї роботи демократія як динамічна мережа також розглядається виключно як теоретичний концепт і модель організації політичної влади, що не має завершених емпіричних реалізацій. Відповідно, її властивості та ефекти описуються як структурні характеристики запропонованої моделі, а не як твердження щодо наявних політичних практик.

Покажемо, що цей концепт демократії сформувався у процесі розвитку теоретичних і практичних уявлень про пряму демократію [2]. Для цього на схемі 2 представимо змінну організаційну структуру – динамічну мережу як один з можливих проявів еволюційного розвитку структур найбільш відомих різновидів прямої демократії – українського віча та грецького полісу.

Уникаючи історичних спекуляцій, розглянемо лише технічний бік представлених на цій схемі структурних схем, спираючись на загальновідомі уявлення про віча та грецькі поліси. Тут тільки слід пам’ятати, що ці уявлення сформувалися на основі історичних згадок про обидва ці явища, і зрозуміло, що з різних причин таких згадок про грецькі поліси є значно більше і вони набагато детальніші, ніж згадки про українські віча.

Схема 2. Еволюція структури соціальних систем, що збудовані на основі прямої демократії [2].

Отже, українське віче діяло на засадах прямої демократії і включало невпорядковану горизонтальну мережу у вигляді народного зібрання, яке збиралося, як правило, з приводу надзвичайних ситуацій і вирішувало важливі і нагальні питання: обрання князів, війни і миру, вироблення зовнішньої та внутрішньої політики тощо. В той же час виконавчу владу особисто формував і очолював зазвичай обраний вічами князь. Таким чином, можна вважати, що невпорядкована горизонтальна мережа – народне зібрання – за відсутності чітких термінів, правил і процедур його скликання та проведення циклічно трансформувалося у вертикальну виконавчу структуру княжої влади та навпаки. Основним недоліком українського віча були потенційно можливі маніпуляції зі сторони його організаторів поведінкою та вибором усіх інших учасників народного зібрання.

Складніше функціонувала пряма демократія у полісах Стародавньої Греції. Вона включала діяльність слабко впорядкованої горизонтальної мережі – народного зібрання, яке вирішувало значно ширше коло питань, ніж аналогічне зібрання в рамках українського віча. Склад і періодичність скликання народних зібрань у грецьких полісах були достатньо чітко визначені, а однією із ключових процедур, які певним чином впорядковували їхню діяльність, було жеребкування з метою обрання окремих учасників зібрання на державні посади. Отже, слабко впорядкована горизонтальна мережа у вигляді народних зібрань у грецьких полісах із визначеними складом та періодичністю утворення циклічно трансформувалася у набір вертикальних виконавчих структур – різнопрофільних державних органів влади із обраними цими зібраннями очільниками на чолі, і навпаки. Основним недоліком прямої демократії в грецьких полісах була невідворотна втрата функціональності народних зібрань у процесі збільшення чисельності жителів полісу.

Водночас спроєктована нами політична організація зі змінною структурою – динамічною мережею включає високоорганізовану горизонтальну мережу, яка є реальним суб’єктом цілої організації – тобто вона здатна протягом тривалого часу в раціональній площині виробляти, обговорювати, узгоджувати, ухвалювати, затверджувати й організовувати виконання рішень. Описана мережа циклічно, з чітко встановленою періодичністю може трансформуватися у множину виконавчих, вертикально структурованих груп, які призначені виконувати прийняті цією мережею рішення, і навпаки.

Таким чином, для подальшого розвитку класичної представницької демократії вирішального значення набуває поява політичних організацій зі змінною організаційною структурою, в межах яких може відтворюватися логіка демократії як динамічної мережі.

Така структура має забезпечувати формування складеної колективної суб’єктності [4], яка включає:

• реальний колективний суб’єкт у формі розширеного засідання статутного керівного органу партійного підрозділу будь-якого рівня, що функціонує на засадах прямої демократії;

• юридичний суб’єкт у формі статутного керівного органу, який представляє організацію назовні та діє в межах представницької демократії;

• розпорошений колективний суб’єкт партійного підрозділу як сукупність секторальних мереж прихильників партії, що діють у межах демократії участі (партисипативної демократії).

Зауважимо, що чисельність учасників таких мереж може істотно перевищувати чисельність членів партійних підрозділів і самої партії, а підтримка їхньої колективної діяльності має здійснюватися в межах віртуального партійного офісу [5].

Отже, подальший розвиток представницької демократії може відбутися внаслідок цілеспрямованої реструктуризації її базових елементів – політичних організацій національних елітних груп – у змінну організаційну структуру – динамічну мережу. Така структура забезпечує формування колективної суб’єктності у складі великих груп, здатних до чисельного зростання; появу, відтворення та поширення назовні власної внутрішньої етики; а також мультиплікацію організаційного інтелекту й позитивну селекцію.

Іншими словами, розвиток представницької демократії відбувається не спонтанно, а внаслідок цілеспрямованого ускладнення її базових елементів – політичних партій. На відміну від процесів організаційного виродження, така еволюція потребує додаткової енергії, яка породжується реалізацією політичної волі лідерів – політиків – у процесі запровадження змінної організаційної структури в різнорівневих партійних підрозділах, її засвоєння та формування відповідної їй організаційної культури.

Стійкість демократії як динамічної мережі в політичних організаціях забезпечується, з одного боку, відносною невразливістю їхніх колективних суб’єктів – великих груп, здатних до чисельного зростання, – до зовнішнього впливу інших претендентів на владу в материнській соціальній системі [4], а з іншого – специфічною комбінацією мотивацій [6], що формується у членів і прихильників таких партій у процесі їхньої колективної діяльності в межах змінної організаційної структури – динамічної мережі.

Розглянемо розподіл влади в політичних організаціях із формами правління, що були представлені вище (схема 3).

Схема 3. Розподіл влади в політичних організаціях із різними формами правління.

Очевидно, що в умовах тиранії влада зосереджена в руках однієї особи – лідера. Водночас що складнішою та чисельнішою є організація, то більш розгалуженої команди потребує лідер для делегування частини своїх повноважень. При цьому він у будь-який момент і без інституційних для себе наслідків може на власний розсуд усунути будь-якого члена цієї команди або замінити його іншим. Роль загалу в таких організаціях, як правило, зводиться до безальтернативного переобрання лідера в межах імітації представницької демократії.

В олігархіях влада належить членам малої групи – олігархічного клану. Теоретично їхня взаємодія ґрунтується на позиціях «рівний з рівним», однак природний перебіг групової динаміки після неформального визначення лідера поступово структурує таку групу в ієрархію. За певний, хоча й відносно тривалий час це зумовлює виродження олігархічної структури в одноосібну форму правління з єдиним центром ухвалення рішень. Це стосується не лише політичних партій олігархічного типу, а й олігархічних кланів, які безпосередньо втручаються в політичні процеси, намагаючись впливати на них. Показово, що більшість українських олігархічних кланів є іменними, що свідчить про завершеність процесу концентрації влади навколо персоніфікованих лідерів. Як і в умовах тиранії, роль членства політичної організації в олігархіях зводиться до легітимації фактично незмінних лідерів шляхом їх періодичного переобрання до керівних органів у межах імітації представницької демократії.

Статутна представницька демократія передбачає концентрацію влади в руках великої групи фіксованої чисельності, яка, як правило, ще до формального створення політичної організації є структурованою в поліолігархію [2]. Надалі така група має тенденцію до трансформації в моноолігархію, яка з часом вироджується в просту ієрархічну структуру з одноосібним центром ухвалення рішень.

У випадку представницької демократії кардинально змінюється роль партійного загалу: він обирає членів представницького органу влади на реальних демократичних виборах і несе відповідальність за свій вибір, зокрема й за темпи виродження власної організації.

Натомість у політичних організаціях, сформованих на засадах демократії як динамічної мережі, влада рівномірно розподіляється між усіма членами великої групи, чисельність якої може зростати без фіксованих обмежень і яка утворює реального колективного суб’єкта організації. Для взаємодії із зовнішнім середовищем така група формує власний юридичний суб’єкт у вигляді керівних органів різнорівневих організаційних підрозділів. Рівномірний розподіл внутрішньої влади забезпечується змінною організаційною структурою – динамічною мережею, тоді як укорінення організації в материнській соціальній системі відбувається через залучення прихильників партії, структурованих у низку секторальних мереж, до процесів вироблення та обговорення порядку денного і проєктів рішень різнорівневих підрозділів [4].

Отже, аналіз розподілу влади в політичних організаціях із різними формами правління демонструє наявність стійкої закономірності: у міру зростання чисельності та складності організації відбувається концентрація влади в руках дедалі вужчого кола суб’єктів шляхом інституційного виродження формально колективних структур у прості ієрархії з одноосібним центром ухвалення рішень. Тиранія, олігархія та статутна представницька демократія відрізняються між собою початковим рівнем концентрації влади та швидкістю цього процесу, однак мають спільну структурну тенденцію до ієрархізації. На противагу їм демократія як динамічна мережа функціонує як організаційна форма, у якій зростання масштабів організації не призводить до концентрації влади; навпаки, її змінна організаційна структура забезпечує рівномірний перерозподіл повноти владних повноважень між усіма членами організації та залученими до колективної діяльності мережами прихильників. Ця відмінність дає підстави розглядати демократію як динамічну мережу окремим теоретичним принципом організації колективної політичної суб’єктності, релевантним для аналізу її можливих напрямів розвитку.

Окреслимо ключову передумову практичної реалізації демократії як динамічної мережі в межах будь-якої політичної організації. Для цього розглянемо таку організацію на трьох взаємопов’язаних рівнях – макро-, мезо- та мікрорівні (схема 4).

Схема 4. Функціональні рівні аналізу політичної організації.

На макрорівні політична партія як політичний актор взаємодіє з іншими суб’єктами відповідної соціальної системи, змагаючись із ними за владу та вплив, а отже – за право і можливість реалізувати власне бачення розвитку материнської соціальної системи, вироблене на основі партійної ідеології, її цілей, цінностей і принципів.

У роботі [4] нами було показано, що лідери політичної організації свідомо або за замовчуванням обирають чотири інваріантні компоненти партійного будівництва, які визначають сценарії розвитку, потенціал та властивості організації. До них належать тип і зміст партійної ідеології, тип суб’єктності організації, а також методологія й методика діяльності її різнорівневих підрозділів. Саме два останні компоненти в сукупності визначають організаційну структуру, яка забезпечує формування суб’єктності того чи іншого типу.

Таким чином, вибір цих чотирьох інваріантних компонентів партійного будівництва лідерами політичної організації визначає її структурну конфігурацію на мезорівні та перебіг усіх ключових процесів усередині різнорівневих партійних підрозділів.

Водночас на мікрорівні політичної партії безперервно утворюється, відтворюється, посилюється та послаблюється множина первинних груп, у межах яких розгортається добре вивчена соціальною психологією групова динаміка. Вона проявляється, зокрема, у структуруванні таких груп у формальні чи неформальні ієрархії внаслідок завершення стадії конфлікту визначенням лідера або лідерської підгрупи. Зазначимо, що мікрорівень у цьому контексті не збігається з рівнями формальних партійних підрозділів: первинні групи виникають як у центральному партійному осередку (наприклад, серед учасників партійного з’їзду), так і в обласних чи місцевих підрозділах – у процесі безпосередньої взаємодії членів і прихильників організації.

Інакше кажучи, на мікрорівні безперервно самовідтворюється еволюційно сформована тенденція до ієрархічного структурування, яка прагне поширитися на всю організацію. У випадку, коли лідери політичної організації також обирають ієрархію як базову організаційну структуру, її відтворення відбувається одночасно «згори» і «знизу», що істотно звужує можливості формування та інституціоналізації альтернативних, неієрархічних форм організаційної побудови.

Отже, вибір і запровадження альтернативної до ієрархії змінної організаційної структури – динамічної мережі – потребує цілеспрямованого виділення лідерами додаткової соціальної енергії з метою подолання опору еволюційно сформованого самовідтворення та поширення ієрархічних структур у первинних групах різнорівневих партійних підрозділів.

Соціальна енергія, у яку трансформується політична воля лідерів політичної організації та яка спрямована на запровадження і стабілізацію змінної організаційної структури – динамічної мережі, повинна суттєво переважати соціальну енергію, що виділяється у процесі еволюційно сформованого ієрархічного структурування первинних груп. Під соціальною енергією ми розуміємо психофізіологічний ресурс активації учасників, що формується та акумулюється в процесі взаємодії й опосередковується еволюційно сформованими механізмами групової динаміки. Це визначення концептуально співвідноситься з поняттям «емоційної енергії» Рендалла Коллінза [7], яку він описує як динамічний імпульс, що виникає внаслідок ритуалів взаємодії. Водночас у межах цього дослідження соціальна енергія розглядається не лише як спонтанний продукт групової взаємодії, а й як ресурс, який може цілеспрямовано акумулюватися та спрямовуватися через організаційні практики. Інакше кажучи, цілеспрямовано акумульованої політичної волі має вистачити на реструктуризацію колективної діяльності членів первинних груп мікрорівня таким чином, щоб переналаштувати групову динаміку, яка за замовчуванням тяжіє до ієрархічного структурування.

У цьому сенсі політична воля лідерів не заперечує еволюційно сформованих механізмів групової взаємодії, а виступає інструментом їх структурного переналаштування, забезпечуючи відтворювану узгодженість між ними та організаційною логікою політичної системи. Своєю чергою, таке переналаштування повинно сформувати відповідну комбінацію мотивацій членів і прихильників політичної організації, щонайменше дві з яких лежать в основі ієрархії мотивацій Маслоу, тобто мають еволюційне психофізіологічне підґрунтя і, на нашу думку, здатні компенсувати відсутність матеріальної мотивації у членів організації [6].

Далі зосередимося на питанні, яким чином може бути змінений типовий перебіг групової динаміки в первинних групах політичних організацій. Для цього насамперед необхідно уточнити, що саме розуміється під груповою динамікою в межах соціальної та соціально-психологічної традиції.

У класичному розумінні, започаткованому К. Левіним і розвиненому в межах соціальної психології малих груп, групова динаміка описує сукупність процесів, через які первинна група виникає, структурується, стабілізується та змінюється в часі.

Йдеться не лише про трансформацію міжособистісних відносин, а про послідовність стадій розвитку групи, що утворюють відносно стійку логіку розгортання. Попри теоретичну інваріантність цих стадій, на практиці їх проходження може бути нелінійним: групи здатні пропускати окремі етапи або повертатися до попередніх (регрес). На кожній зі стадій актуалізуються специфічні форми взаємодії, конфлікти, норми та ролі. У цьому сенсі групова динаміка постає як процес самоорганізації, що має власну внутрішню логіку й розгортається значною мірою незалежно від свідомих намірів окремих учасників.

Для первинних груп політичних організацій ця логіка, як правило, проявляється у переході від взаємодії в позиціях «рівний з рівним» до структурування групи в ієрархію з типовими позиціями «керівник – підлеглий» після проходження стадії конфлікту та визначення лідера або лідерської підгрупи. Саме цей момент є критичним із погляду подальшої еволюції організації, оскільки закріплення ієрархічної моделі взаємодії на мікрорівні створює передумови для її поширення на мезо- та макрорівні.

Отже, групова динаміка передбачає послідовне, перервне або повторне відтворення під впливом різних чинників інваріантних стадій розвитку групи. При цьому можна вважати, що перехід від однієї з цих стадій до іншої відбувається внаслідок відносно узгодженої зміни поведінкового вибору більшості членів групи.

Водночас ситуативний підхід [8] у соціальній психології виходить із того, що поведінковий вибір людей значно більшою мірою визначається конкретними ситуаціями взаємодії, у яких вони перебувають, та контекстами цих ситуацій, ніж їхніми диспозиціями – цінностями, переконаннями й установками. Це дає підстави говорити про можливість ситуативного управління поведінковим вибором людей, зокрема членів різнорівневих підрозділів політичних організацій, шляхом цілеспрямованої трансформації ситуацій їхньої взаємодії та відповідних контекстів з метою зміни типової групової динаміки.

Разом із тим безперервне відтворення типових ситуацій взаємодії учасників первинних груп у партійних підрозділах та контекстів цих ситуацій є результатом функціонування організаційної структури відповідних організацій [4]. Це, своєю чергою, дає підстави говорити про можливість організаційно-структурного управління поведінковим вибором членів політичних організацій шляхом цілеспрямованого проєктування, запровадження та тривалого використання відповідних організаційних структур.

Архетипіка, своєю чергою, дозволяє встановити механізми впливу ситуацій взаємодії членів первинних груп і контекстів цих ситуацій на здійснення ними поведінкового вибору [9, 10]. Безперервно відтворювані організаційною структурою наперед спроєктовані ситуації взаємодії активують у несвідомому психіки їхніх учасників відповідні пари архетипів. Зокрема, ситуація взаємодії типу «керівник – підлеглий» схильна актуалізувати архетипи батьківської влади та підкорення, тоді як ситуація «рівний з рівним», характерна для динамічної мережі, актуалізує архетипи солідарності та партнерства. Активовані таким чином пари архетипів, своєю чергою, актуалізують у свідомості учасників взаємодії притаманні цим архетипам набори цінностей, принципів і переконань. Такі набори можуть переважити вплив їхніх раціоналізованих і соціально нормалізованих у свідомому аналогів і, таким чином, визначати результат поведінкового вибору.

Це дозволяє говорити про можливість архетипового управління поведінковим вибором учасників первинних груп організованих соціальних систем і, відповідно, їхньою груповою динамікою шляхом впливу не на окремих індивідів, а на умови їхньої взаємодії.

У межах запропонованого підходу архетипове управління розглядається нами як інтегральне, таке, що включає в себе визначені вище ситуативне та організаційно-структурне управління. У зв’язку з цим надалі в тексті використовуватиметься виключно термін «архетипове управління».

Таким чином, у результаті цілеспрямованого здійснення архетипового управління первинними групами політичних організацій стає можливим переналаштування їхньої групової динаміки, що, своєю чергою, забезпечує узгодження еволюційно сформованих механізмів взаємодії з організаційною логікою демократії як динамічної мережі.

Наголосимо, що тут йдеться не про існування в організації позиції, яка дозволяла б здійснювати безпосереднє управління поведінковим вибором учасників взаємодії в первинних групах у реальному часі. Йдеться про свідому, інституційно зафіксовану згоду всіх членів організації на описане самоуправління власним поведінковим вибором, що здійснюється організаційно-структурними інструментами, обраними ініціаторами створення політичної організації до її заснування.

Представлену концепцію архетипового управління поведінковим вибором учасників організованих соціальних систем було запропоновано нами в роботі [9] (схема 5).

Схема 5. Архетипове управління груповою динамікою в первинних групах політичних організацій [9].

На відміну від більшості наукових підходів, які зосереджуються на стадії співпраці, що настає після стадій конфлікту та нормотворення і передбачає взаємодію членів первинної групи в позиціях «керівник – підлеглий» з активацією відповідних пар архетипів у несвідомому їхньої психіки, нами було запропоновано зосередитися на передконфліктній стадії утворення підгруп. Йдеться про цілеспрямоване випереджальне впорядкування цього процесу з метою тривалого утримання учасників взаємодії в позиціях «рівний з рівним».

Очевидно, що реалізація такого підходу можлива лише за умови запобігання ескалації конфліктів, тобто недопущення переходу групи до відповідної стадії її розвитку – стадії конфлікту. При цьому маються на увазі конфлікти, які безперервно виникають у процесі вироблення, обговорення, узгодження та ухвалення рішень у первинних групах. Отже, йдеться не про усунення конфліктності як такої, а про організацію конкурентної взаємодії різних, у тому числі антагоністичних, ідей за умови збереження добрих міжособистісних стосунків, конструктивної взаємодії та співпраці їхніх авторів або носіїв.

Для впорядкування та надання циклічного, тобто квазістабільного, характеру процесу утворення підгруп у первинних групах за одночасного запобігання ескалації міжособистісних і міжгрупових конфліктів необхідним є використання набору відповідних організаційних інструментів, інтегрованих у єдину систему.

У роботі [4] визначено та інтегровано в організаційну структуру різнорівневих підрозділів політичної партії наступного покоління такі інструменти: декомпозицію цілей і завдань, методику мозкового штурму, методику перехресних груп і проєктний менеджмент (схема 6). Детальний опис змінної організаційної структури – динамічної мережі – і відповідного порядку колективної діяльності подано в цій же роботі.

Схема 6. Змінна організаційна структура різнорівневих підрозділів політичної партії наступного покоління – динамічна мережа як порядок колективної діяльності їхніх членів [4].

У роботах [4, 11] було представлено методику колективної роботи в динамічній мережі, яка включає перші три з перелічених інструментів. Водночас у роботі [4] розкрито розроблені нами теоретичні й технологічні засади, а також порядок створення та розгортання політичних партій наступного покоління зі змінною організаційною структурою – динамічною мережею, спроєктованою на основі інтеграції всіх чотирьох зазначених організаційних інструментів в єдине ціле.

Базова методика колективної роботи в динамічній мережі [11] була випробувана у понад 150 різних організаційних та соціальних середовищах, зокрема в партійних осередках, для організації колективної діяльності учасників у процесі розв’язання широкого спектра завдань – від оперативних до стратегічного планування [12]. Проведені практичні апробації підтвердили спроможність цієї методики тривало утримувати взаємодію учасників у позиціях «рівний з рівним» та ефективно запобігати відтворенню ієрархічного структурування первинних груп.

Отже, сучасна криза політичних партій має не лише ідеологічний чи інституційний, а передусім організаційно-структурний характер. Відтворення ієрархічних моделей взаємодії в первинних групах політичних організацій, зумовлене еволюційно сформованими механізмами групової динаміки, призводить до системного звуження колективної суб’єктності та структурної деградації демократичних процедур на різних рівнях організації політичної влади.

Подолання цієї тенденції пов’язане передусім із цілеспрямованим впливом на умови взаємодії учасників політичного процесу. Залучення інструментарію соціальної психології, зокрема її ситуативного підходу, теорії організацій і архетипіки, дає змогу концептуалізувати архетипове управління як спосіб переналаштування групової динаміки шляхом проєктування й тривалого відтворення таких організаційних структур, які узгоджують еволюційно сформовані механізми групової взаємодії з логікою демократичної колективної суб’єктності.

За такого підходу подальший розвиток представницької демократії розглядається як перехід до моделі організації політичної влади, реалізація якої передбачає формування політичних організацій зі змінною структурою – динамічною мережею та відповідним порядком колективної діяльності. Такий підхід орієнтований на створення організаційних умов, за яких можливо тривале відтворення взаємодії учасників у позиціях «рівний з рівним» і стримування тенденцій до ієрархічного структурування.

Запровадження описаної змінної організаційної структури в політичних організаціях передбачає наявність двох взаємопов’язаних передумов: по-перше, готовності лідерів політичних організацій до переходу від логіки гри з нульовою сумою (влада як монополія) до логіки гри з ненульовою сумою (влада як колективна спроможність); по-друге, сформованого в габітусі членів організацій досвіду горизонтальної взаємодії та участі у спільних практиках.

В українському контексті друга з цих передумов частково наявна завдяки історичним традиціям віча та громадського самоврядування, тоді як перша наразі залишається одним із ключових обмежень для структурних трансформацій політичних організацій.

Узагальнюючи викладене, йдеться не про часткову модернізацію окремих процедур або технологій партійного будівництва, а про глибші структурні зміни способів організації колективної політичної дії. Організаційна структура в цьому випадку перестає бути нейтральним інструментом координації та постає активним чинником формування поведінкового вибору, групової динаміки, мотивацій учасників і типу колективної суб’єктності. Перехід від ієрархічних моделей до змінних мережевих форм означає зміну самої логіки відтворення влади в політичних організаціях.

У межах запропонованого підходу ренесанс політичних партій можна представити як процес відновлення їхньої спроможності функціонувати у ролі повноцінних колективних суб’єктів демократичної волі та відповідальності. Цей процес пов’язаний із переходом від формально задекларованих демократичних норм до структурно відтворюваних практик колективного прийняття рішень, що реалізуються через змінні організаційні форми, узгоджені з еволюційно сформованими механізмами групової взаємодії. У цьому сенсі динамічна мережа може розглядатися як теоретично й практично обґрунтована відповідь на «залізний закон олігархії» Роберта Міхельса [13], оскільки запропонована модель дає змогу розірвати, здавалося б, неминучий зв’язок між зростанням організаційної складності та її обов’язковою ієрархізацією, а відтак – і виродженням у владу небагатьох.

Одним із перспективних напрямів подальшого дослідження цих процесів є формування цілісної теорії політичних організацій [14] та відповідного їй трансдисциплінарного підходу [15], що створюють можливість несуперечливого аналізу, проєктування та вдосконалення партій як складних колективних суб’єктів.

Львів, грудень 2025 року

Список літератури:

1. Арістотель. Політика. Київ: Основи, 2000. 239 с.

2. Плахтій Т. Організаційно-структурний аналіз соціальних систем. Zbruc. 25 лютого 2025.

3. Вебер М. Протестантська етика і дух капіталізму. Київ: Наш формат, 2018. 216 с.

4. Плахтій Т. О. Політичні партії наступного покоління: теоретичні й технологічні засади діяльності, порядок створення і розгортання : монографія / Плахтій Т.О. – 2-ге вид., виправлене і доповнене. – Львів: «Магнолія 2006», 2025. – 662 с.

5. Plakhtiy, T. Проєкт Віртуального Офісу Політичної Партії Зі Змінною Структурою – Динамічною Мережею (Virtual Office Design for a Political Party with a Variable Structure (Dynamic Network)). SSRN. July 19, 2022.

6. Плахтій Т. Мотивація членів політичних партій. Zbruc. 28 грудня 2021 (26 вересня 2021).

7. Collins, R. Interaction Ritual Chains. Princeton University Press. 2004.

8. Ross, L., & Nisbett, R. E. The Person and the Situation: Perspectives of Social Psychology. McGraw-Hill, 1991.

9. Плахтій Т. Архетипне управління соціальними системами та організаційні інструменти для його реалізації. Zbruc. 22 травня 2014.

10. Плахтій Т. Архетипні засади діяльності політичних партій нового покоління. Zbruc. 15 липня 2018.

11. Плахтій Т. Методика колективної роботи в двовимірній динамічній мережі: опис та інструкція для модератора. Динамічні мережі: Теорія та технологія. 24 червня 2025.

12. Плахтій Т. Десять років з динамічною мережею: фото-/відео-історія 2010 – 2020. Динамічні мережі: Теорія та технологія. 16 червня 2021.

13. Michels, R. Political Parties: A Sociological Study of the Oligarchical Tendencies of Modern Democracy. New York: Free Press, [1911] 1962.

14. Плахтій Т. Формування єдиної теорії політичних організацій: міждисциплінарний підхід до аналізу, проєктування та вдосконалення політичних партій нового покоління. Zbruc. 30 листопада 2024.

15. Плахтій Т. Архетиповий метапростір соціальних наук. Zbruc. 30 грудня 2025.