МІЖДИСЦИПЛІНАРНИЙ ПІДХІД ДО АНАЛІЗУ, ПРОЄКТУВАННЯ ТА ВДОСКОНАЛЕННЯ ПОЛІТИЧНИХ ПАРТІЙ НОВОГО ПОКОЛІННЯ
Сучасні політичні партії стикаються з новими викликами в умовах складного та мінливого світу. У статті розглядається, як за допомогою міждисциплінарного підходу можна не лише аналізувати, але й проєктувати партії нового покоління. Запропоновано ідею партій як "промислового виробництва", орієнтованого на здійснення керівних впливів на суспільство на різних рівнях управління. Розроблена змінна організаційна структура – динамічна мережа – дозволяє політичним організаціям безперервно адаптуватися до швидкозмінних умов постмодерного інформаційного суспільства, зберігаючи власну цілісність, стабільність і ефективність. Дослідження пропонує практичні інструменти, які допоможуть партіям стати більш організованими та стійкими до викликів сучасності.
Будь-яка політична партія є складним багатовимірним колективним суб’єктом. Окремі прояви і аспекти цього суб’єкта на його макро-, мезо- і мікро-рівні вивчаються у рамках різних наукових підходів (схема 1). При цьому кожен із них використовує специфічну термінологію і поняття, які важко узгодити між собою. Це ускладнює становлення єдиної теорії політичних організацій, яка б дозволила розглядати і представляти політичні партії з точки зору їхньої внутрішньої єдності, а також досліджувати, вдосконалювати і проєктувати ці організації.
Схема 1. Політична партія як предмет досліджень у рамках різних наукових підходів.
Традиційним є розгляд політичних партій у рамках партології, яка належить до політологічного підходу, що спрямований на аналіз політичних систем і процесів. Партологія досліджує ці організації як політичних акторів або, іншими словами, суб’єктів, що відрізняються високим рівнем політичної участі і змагаються за владу.
Водночас усі політичні партії є чітко визначеними законодавством юридичними особами або, іншими словами, суб’єктами права, які мають дотримуватися власного статуту і діяти виключно у законодавчому полі. У цьому контексті їх розглядають у рамках юридичного підходу, що досліджує правові аспекти взаємодії цих організацій.
Разом з тим, будь-яка політична партія належитьдо класу організацій або, іншими словами, організаційних суб’єктів, закономірності створення, розвитку і життєдіяльності яких вивчає, аналізує і представляє у рамках організаційного підходу цілий комплекс взаємопов’язаних дисциплін – таких як теорія організацій, теорія управління (менеджмент), організація промислового виробництва, організаційна поведінка тощо.
Крім того, очевидно, що політичні партії складаються з малих і великих груп людей – їхніх членів, взаємодія яких у складі цих груп досліджується у рамках низки наукових дисциплін, таких як соціологія, соціальна психологія, соціологія малих груп, конфліктологія, теорія мотивації, архетипіка тощо. Ці дисципліни формують соціальний підхід як окрему категорію наукових досліджень. Він концентрується на взаємодії людей у соціальному середовищі та їхньому впливі одне на одного.
Водночас політичні партії можна розглядати як соціальні системи, які традиційно досліджуються у рамках системного підходу, що спрямований на дослідження загальної взаємодії між елементами цих систем. При цьому системний підхід дозволяє об’єднати результати досліджень політичних партій у рамках всіх інших перелічених підходів на мікро-, мезо- і макрорівні цих організацій.
Таким чином, складність становлення єдиної теорії політичних організацій зумовлена необхідністю одночасного розгляду політичних партій у рамках цілої низки гуманітарних, технічних, соціальних і юридичних дисциплін та встановлення взаємозв’язків між їхніми уявленнями про ці організації на основі системного підходу.
Тому далі, розглядаючи політичні партії переважно у рамках організаційного, соціального і системного підходів, ми намагатимемося узгодити їхнє уявлення про ці організації із традиційним уявленням про партії у рамках політологічного підходу так, щоб не порушити усталені статутні норми і не вийти за межі законодавчого поля, яке регламентується юридичним підходом.
Типове визначення політичної партії формулюють так: «партія – це специфічна громадська політична організація, яка має особливий правовий статус у державі, її національно-автономному чи міждержавному утворенні, є угрупованням людей, добровільно об’єднаних між собою спільністю політичних поглядів, як звичайно, формально зафіксованих у програмних документах, а також, спираючись на певну ідеологію та організацію і представляючи певні ідеологічно оформлені соціальні інтереси, бажає активно брати участь у суспільно-політичному і державному житті, має на меті завоювання і здійснення влади в державі» [1].
Зрозуміло, що у цьому випадку метою отримання і здійснення влади, в ідеалі, є реалізація спільних політичних поглядів цих людей у рамках їхньої ідеології щодо стратегії розвитку держави і суспільства у різних секторах життєдіяльності останніх.
Сучасна партологія розкриває способи організації партій та їхній вплив на поведінку цих організацій на виборчій і парламентсько-урядовій арені, а також визначає чинники, які роблять партії демократичними. Вона аналізує проблеми реалізації внутрішньопартійної демократії, виділяючи ключову з них – недостатню розвиненість наявної внутрішньої організації [1].
Сучасна партологія як складова політологічного підходу, на нашу думку, не володіє відповідним понятійним апаратом і не має теоретико-методологічних напрацювань для розгляду і аналізу політичних партій як організацій, а тому не може розробити і запропонувати необхідні для розвитку внутрішньої організації партій конкретні організаційно-технологічні механізми та інструменти.
В той же час, такі механізми та інструменти детально вивчені і розроблені в рамках організаційного підходу для організацій промислового виробництва і бізнесових компаній.
Однак між політичними, з одної сторони, та бізнесовими і виробничими організаціями з іншої існує принципова відмінність, яка полягає у відсутності в лідерів політичних партій основного джерела управлінської енергії, яке в рамках організаційного підходу визначається [2] як можливість менеджерів бізнесових і виробничих організацій карати і винагороджувати своїх працівників матеріально.
Таким чином, з огляду на принципову відсутність оплати активності членів політичних організацій, використання організаційного підходу дозволяє виділити одну з основних задач, які повинна вирішити теорія політичних організацій і яка полягає у створенні і запровадженні компенсаторів відсутнього у лідерів політичних партій зазначеного вище основного джерела управлінської енергії, яким володіють менеджери бізнесових організацій.
У роботі [3] в рамках організаційного підходу ми встановили чотири інваріантні базові компоненти партійного будівництва, які цілком і повністю визначають потенціал і сценарії розвитку, ефективність і результативність, конкурентоздатність і дієздатність цих організацій у складному і турбулентному зовнішньому середовищі, яким є постмодерне інформаційне суспільство.
Ними є тип партійної ідеології, тип суб’єкта організації, методологія діяльності і методика колективної діяльності членів різнорівневих партійних підрозділів.
Далі у рамках міждисциплінарного підходу, на основі якого, як ми припускаємо, і постане єдина теорія політичних організацій, встановимо засади вибору цих компонентів для політичних партій наступного покоління.
Взявши за основу бачення українського науковця Б. Мізюка [4] та врахувавши описані американським дослідником Дж. Гараєдагі [5] зсуви організаційної парадигми, ми запропонували [3] узагальнене визначення політичної партії як організаційного політичного суб’єкта у рамках організаційного підходу. Ним є наділений чуттям, свідомістю і волею активний мультирозумний організм соціальної моделі, який спроможний протягом тривалого часу самовідтворюватися і здатний пізнавати та змінювати світ: адекватно сприймати інформацію із зовнішнього і внутрішнього середовищ; здійснювати в раціональній площині її обробку та аналіз; усвідомлювати власні інтереси; циклічно здійснювати нормативне планування для їхньої реалізації, яке полягає у відкритому виборі засобів, завдань, цілей та ідеалів; цілеспрямовано діяти у відповідності до вироблених та прийнятих планів.
Як зазначив Б. Мізюк [4], нормативне планування охоплює стратегічне планування, доповнюючи його вибором і переглядом ідеалів організації у процесі виникнення змін у її внутрішньому і зовнішньому середовищах.
Це дозволяє зробити наступні припущення стосовно двох базових компонентів будівництва політичних партій наступного покоління:
1) Методологією діяльності політичних партій наступного покоління повинно стати стратегічне управління зовнішнім середовищем, яке включає цілеспрямовану реалізацію вироблених у процесі стратегічного планування цілей.
2) Партійна ідеологія політичних партій наступного покоління повинна бути «живою» [6] – здатною еволюціонувати й адаптуватися до умов зовнішнього і внутрішнього середовищ, які безперервно змінюються.
Водночас у результаті аналізу послідовних зсувів розуміння природи організації з одного боку та зміни характеру наукового пізнання від аналітичного до системного підходу – з іншого, Дж. Гараєдагі [5] дійшов висновку, що основною ознакою організацій – мультирозумних систем соціальної моделі є здатність одночасно здійснювати самореконструкцію і розподілене управління.
Це дозволяє зробити наступні припущення:
1) Методологію діяльності – стратегічне управління зовнішнім і внутрішніми середовищами, а також сукупність інституційних процедур зі зміни ідеології, політична партія повинна здійснювати за участю всіх членів партійних підрозділів відповідних рівнів та запрошених не членів партії – політиків, експертів, бізнесменів та активістів у рамках розподіленого управління цими середовищами.
2) Організаційна структура політичної партії, з метою забезпечення її цілісності й, одночасно, здатності здійснювати самореконструкцію для забезпечення її взаємодії з кожним фрагментом зовнішнього середовища у відповідній організаційній формі, повинна бути циклічно змінною. Це, своєю чергою, має забезпечити методика колективної діяльності членів різнорівневих партійних підрозділів, яка, разом із методологією діяльності, цілком і повністю визначає цю організаційну структуру.
Водночас, згідно з наведеним вище визначенням з роботи [1], політична партія має на меті завоювання і здійснення влади в державі, що у контексті теорії управління [7] дозволяє розглядати її як стратегічного суб’єкта, який перебуває всередині власного об’єкта управління – цілого суспільства, або, іншими словами, розподілений у метасуб’єкті – суспільстві як рефлексивно-активному саморозвитковому середовищі.
Разом з тим, суб’єктність політичної партії ми розглядали [3] як емерджентну властивість, що виникає внаслідок і утримується впродовж перебігу сукупності внутрішніх організаційних процесів, які разом складають основний політичний процес партії – процес вироблення, обговорення, узгодження, ухвалення та затвердження рішень, контроль над яким визначає, хто в організації володіє реальною владою [8].
Тобто суб’єктом партійного підрозділу будь-якого рівня буде той або ті, хто контролює процес прийняття рішень у ньому. А ознакою, за якою можна встановити цього суб’єкта, є реалізація ним у відповідному партійному підрозділі визначеного вище основного політичного процесу.
Це дозволяє виокремити задачу встановлення того або тих, хто є реальним суб’єктом політичної партії, який здійснює основний політичний процес. Це може бути одна людина (партійний лідер), мала група (керівне ядро), велика група фіксованої чисельності (загальні збори, конференції чи з’їзди), які зрештою обирають лідера і керівне ядро з метою своєї актуалізації, чи велика група, що здатна до чисельного зростання і спроможна конституювати себе у якості колективного суб’єкта, уникаючи делегування владних повноважень своїми членами лідеру і/або керівному ядру. Зазначимо, що делегування, за визначенням Бурдьє [9], передбачає автоматичне потрапляння у залежність тих, хто делегує свою владну функцію, до тих, кому вона делегована.
З огляду на все це ми припустили, що організаційним суб’єктом політичних партій, який визначається третім базовим компонентом партійного будівництва, має стати здатна до чисельного зростання велика група членів і запрошених не членів партії.
Така група не потребує легітимації свого реального суб’єкта у форматі делегування владних повноважень в рамках виборів чи зовнішніх призначень або затверджень, вади якого розглядав П’єр Бурдьє у роботі [9]. Колективний суб’єкт у складі великої групи, яка здатна чисельно зростати без втрати своєї суб’єктності, а також спроможна виробляти і приймати рішення в реальному часі, є легітимним за визначенням внаслідок своєї природи – він не потребує виборних чи призначених ззовні лідерів, щоб актуалізувати себе у проміжках між засіданнями великої групи, як цього потребують організації із суб’єктністю однієї особи чи малої групи.
Такий суб’єкт просто призначає своїх представників, що відповідають за різні сектори суспільної життєдіяльності і/або очолюють виконання окремих проєктів, і водночас контролює в реальному часі їхню діяльність. Такий суб’єкт делегує повноваження і відповідальність для виконання рішень, а не для їхнього вироблення і прийняття.
Водночас системний підхід [10] стверджує, що зовнішні емерджентні властивості будь-якої системи визначає її структура. Тобто появу, можливість сталого існування, самовідтворення в часі та ефективну і результативну діяльність індивідуального чи колективного організаційного суб’єкта будь-якого типу визначає структура організації, яку цей суб’єкт представляє. Разом з тим, спрощення організаційної структури, втрата частини існуючих і/або поява нових взаємозв’язків між елементами певним чином структурованої соціальної системи зумовлює виродження організації та, відповідно, її початкового організаційного суб’єкта.
Один з найвідоміших представників організаційного підходу – Г. Минцберґ – визначає [11] «структуру організацій (її організаційну конфігурацію) як просту сукупність способів, якими процес колективної діяльності спочатку поділяється на окремі робочі завдання, а потім досягається координація дій з вирішення цих завдань».
У роботі [3] ми припустили, що вказаною у цьому визначенні сукупністю способів, якими процес колективної діяльності спочатку поділяється на окремі робочі завдання, є методологія її діяльності, яку реалізує політична партія стосовно зовнішнього і внутрішнього середовищ – суспільства і самої себе. Водночас координація дій з вирішення цих завдань складає методику колективної діяльності, діючи згідно з якою, визначений суб’єкт політичної партії реалізує визначену вище методологію діяльності.
Таким чином, методологія діяльності і методика колективної діяльності членів партії цілком і повністю визначають організаційну структуру політичної партії як її структурну конфігурацію у термінах Г. Мінцберґа. Також можна сказати, що ці два компоненти партійного будівництва цілком і повністю визначають порядок (технологію) колективної діяльності членів партійних підрозділів, який у сукупності з їхньою структурною схемою – органіграмою, визначає їхню організаційну структуру як структурну конфігурацію у термінах Г. Мінцберґа.
Водночас низка дослідників, зокрема один з визначних представників організаційного підходу – Г. Морган [8], вважають, що основним фактором, який визначає найбільш оптимальну структуру організації та інші її ключові параметри, є тип зовнішнього середовища. Р. Л. Дафт у своїй книзі «Організаційна теорія і дизайн» [12] стверджує, що у простому та визначеному зовнішньому середовищі найбільш оптимальною буде проста лінійна ієрархічна структура із відповідними стратегіями конкуренції, які передбачають вимушені поступки, з формальними системами комунікації, з жорсткою організаційною культурою та з рутинними завданнями у працівників. А турбулентне зовнішнє середовище вимагає переходу до горизонтальної структури з відповідними стратегіями конкуренції, які передбачають співпрацю, з ефективною системою обміну інформацією, з адаптивною організаційною культурою та з делегуванням повноважень.
Відповідно, процеси прийняття рішень в ефективних та результативних організаціях, що діють у середовищах обох цих типів, а також способи контролю над ними кардинально відрізнятимуться.
В політичних партіях, які, на відміну від досліджуваних Г. Морганом організацій бізнесу, являють собою політичні системи у чистому вигляді, що діють у складному, турбулентному і невизначеному зовнішньому середовищі, питання влади, її джерел та контролю над ними набуває особливо значення у контексті забезпечення ефективності та результативності цих організацій, запобігання їхнього виродження, фрагментації та встановлення над ними зовнішнього управління. Очевидно, що найбільше це стосується можливості контролю над процесом прийняття рішень, який задля збереження дієздатності, суб’єктності, незалежності, цілісності партій, їхньої здатності самовідтворюватися, а також задля стабілізації їхньої діяльності, має бути максимально структурованим, алгоритмізованим, легітимним і, головне, на системному рівні впровадженим у їхню організаційну культуру.
Перебіг такого процесу і призначена забезпечити описана вище методика колективної діяльності членів різнорівневих партійних підрозділів. Водночас можна припустити, що ця методика як системотвірна складова організаційної структури повинна забезпечити відповідність останньої до типу зовнішнього середовища, в якому діє ця організація. Цим середовищем, як ми зазначили вище, є сучасне постмодерне інформаційне суспільство з його «множинністю істин» і наростаючими потоками переважно неструктурованої інформації ззовні, що робить його складним, турбулентним, непередбачуваним і невизначеним.
Якщо встановити й обрати три перші базові компоненти партійного будівництва для політичних партій наступного покоління було доволі нескладно, то для вибору четвертого компонента необхідно спочатку визначити, що саме має стати точкою нашого впливу всередині політичних партій – або, у термінах системного підходу, що має стати точкою прикладання «важеля» [13] як інструмента розв'язання існуючих проблем цих організацій і що має стати цим «важелем».
Оскільки будь-який партійний підрозділ є малою або великою групою його членів, то розвиток цих груп найкраще розглядати у рамках соціальної психології [14], яка розрізняє шість стадій розвитку будь-якої з них: утворення групи, розподіл її учасників на підгрупи, конфлікт, розробка норм, співробітництво і розпад.
Очевидно, що на перших двох стадіях розвитку групи учасники взаємодіють у позиціях «рівний з рівним», тоді як на усіх наступних стадіях – у позиціях «лідер – підлеглий». Враховуючи те, що, як ми встановили вище, лідери політичних організацій не володіють основним джерелом влади менеджерів бізнесових та виробничих організацій – карати і винагороджувати своїх працівників матеріально, можна припустити, що прості члени партії пасивуються після того, як їхня група пройде стадію конфлікту, в результаті якого вся внутрішньогрупова влада сконцентрується у руках лідерів – переможців конфлікту. На нашу думку, саме в такий спосіб і реалізується в політичних партіях відомий в політології закон олігархізації Міхельса [15].
При цьому можна припустити, що сам конфлікт є інструментом біологічно визначеного ранжування лідерів груп, які цілеспрямовано здійснюють його ескалацію на стадії конфлікту з метою здобуття лідерства. А активація учасників конфлікту у процесі його ескалації відбувається на нейрогуморальному рівні [16], що свідчить про позасвідомий вплив на поведінку учасників конфлікту ситуацій взаємодії, у яких вони перебувають.
В рамках архетипіки [17] можна вважати, що на стадії конфлікту в природних умовах відбувається зсув дуже нестійкого культурного архетипу конкуренції до культурного архетипу конфронтації. Для уникнення такого сценарію необхідно цілеспрямовано і безперервно зсувати культурний архетип конкуренції до культурного архетипу кооперації, не дозволяючи при цьому йому зміщуватися до культурного архетипу конфронтації.
З огляду на це, у контексті системного підходу [13] можна стверджувати, що процес ескалації конфліктів у різних підгрупах членів різнорівневих партійних підрозділів стане точкою прикладання зусиль до «важеля», що розташований всередині самої системи, – тобто точкою, реалізація відносно незначних змін у якій спричинить суттєві зміни в усій системі.
Разом з тим, архетипіка [18] виходить з того, що активацію того чи іншого архетипу запускає відповідна ситуація взаємодії, у якій перебувають її учасники.
Це добре корелює із твердженням ситуаційного напрямку соціальної психології [19] про те, що поведінковий вибір людини у більшій мірі визначають ситуації взаємодії, в яких вона перебуває, та їхні контексти, ніж установки, цінності та переконання людей, як це стверджується у рамках диспозиційного напрямку соціальної психології.
Повертаючись до архетипіки, можна припустити, що для підтримки тривалого перебування учасників взаємодії у рамках культурного архетипу конкуренції та попередження його зсуву до конфронтації слід цілеспрямовано утримувати учасників взаємодії у позиціях «рівний з рівним». У таких позиціях вони постійно виділятимуть соціальну енергію на ініціювання та ескалацію конфлікту, однак внаслідок неможливості здійснити його ескалацію, ця енергія буде виділятися у помірних кількостях, що достатні для безперервної активації членів партії. Іншими словами, йдеться про створення невичерпного джерела соціальної енергії всередині різнорівневих партійних підрозділів безпосередньо порядком колективної діяльності членів партії, який безперервно відтворюватиме наперед задані ситуації їхньої взаємодії.
В той же час, зсування культурного архетипу конкуренції до кооперації можуть забезпечити канальні фактори у розумінні ситуаційного напрямку соціальної психології [19], які слід цілеспрямовано передбачити у ситуаціях взаємодії членів партійного підрозділу, що циклічно відтворюються методикою колективної роботи в динамічній мережі. Одним з таких факторів, наприклад, є письмова фіксація заперечень, зауважень, доповнень і пропозицій членами партії у процесі вироблення, обговорення, узгодження партійних рішень [3].
Повертаючись до визначення [11] Г. Мінцберґом організаційної структури у рамках організаційного підходу, який трактує її як «просту сукупність способів, якими процес колективної діяльності спочатку поділяється на окремі робочі завдання, а потім досягається координація дій з вирішення цих завдань», можна припустити, що в організаціях саме структура спричиняє безперервне відтворення відповідних їй ситуацій взаємодії та їхніх контекстів.
Таким чином можна зробити висновок про те, що поведінковий вибір членів різнорівневих партійних підрозділів у процесі їхньої взаємодії визначає організаційна структура (або, в термінах Г. Мінцберґа, організаційна конфігурація) партії, зміна якої зумовить зміну цього поведінкового вибору.
В той же час, як ми встановили вище, і організаційну структуру, і взаємопов’язаний з нею порядок (технологію) колективної діяльності членів різнорівневих партійних підрозділів цілком і повністю визначають методологія діяльності і методика колективної діяльності членів цих підрозділів.
Оскільки методологія діяльності по-різному структурованих організацій часто буває однаковою, можна припустити, що запровадження відповідної методики колективної діяльності членів різнорівневих партійних підрозділів і стане тим зусиллям, яке, у контексті системного підходу [13], слід прикласти до внутрісистемного «важеля» у точці ескалації міжособистісних та міжгрупових конфліктів у цих підрозділах.
Іншими словами, методика колективної діяльності членів різнорівневих партійних підрозділів, яку повинні обрати і запровадити лідери або ініціатори створення політичних партій наступного покоління у якості ключового базового компонента партійного будівництва, повинна надійно попереджувати ескалацію міжособистісних та міжгрупових конфліктів у різнорівневих партійних підрозділах.
У рамках конфліктології існує багато різних підходів та стратегій розв’язання конфліктів у соціальних групах взагалі і в організаціях зокрема. Так, Ф. Глазл [20] розробив динамічну модель конфліктів, яка включає дев’ять етапів, що поділені на три базові ступені, на кожному з яких, відповідно, відбувається взаємодія за правилами «виграш-виграш», «виграш-програш» та «програш-програш». На різних етапах ескалації конфліктів в організаціях Ф. Гласл пропонує поступово посилювати стратегії: модерування взаємодії його учасників, запрошення консультанта для допомоги в процесі вирішення конфлікту, застосування соціально-терапевтичної стратегії для підтримки цього процесу, використання медіації, залучення «третьої сторони» в конфлікт, забезпечення втручання вищого керівництва.
У цьому контексті саме керівник має можливість застосовувати всі перелічені стратегії, а його роль на кожному з етапів може кардинально змінюватися – він може бути модератором, консультантом, посередником або особою, яка приймає кінцеве рішення.
Очевидно, що всі запропоновані Ф. Глазлом стратегії розв’язання конфліктів є непридатними для застосування у підрозділах політичних партій, оскільки кожна з цих стратегій передбачає існування позиції керівника чи лідера, який на будь-якому рівні політичної організації може втрутитися у конфлікт, застосувавши відповідну стратегію його розв’язання в умовах визнання сторонами конфлікту права керівника на це. Однак, навіть у підрозділах найнижчого рівня малоймовірно, що таке втручання лідерів вищого рівня буде визнане правомірним і що сторони конфлікту погодяться з його результатами. Це пов’язано з тим, що у лідерів політичних партій, як ми зазначили вище, відсутнє ключове джерело управлінської енергії – право карати або заохочувати членів партії зміною розміру грошових виплат, що знімає з останніх будь-які зобов’язання перед вищим керівництвом і дозволяє у разі незгоди з ним без вагань покинути організацію.
Водночас організаційний підхід передбачає ряд системних інструментів, кожен з яких певним чином зменшує ескалацію конфліктів. Нижче ми представимо чотири такі інструменти. Їхнє поєднання в єдину цілісну методику колективної діяльності членів різнорівневих партійних підрозділів, на нашу думку, призведе до появи стійкого синергетичного ефекту, який і забезпечить попередження ескалації конфліктів.
Перший з них – декомпозиція цілей, задач та сфер відповідальності, унеможливлює ескалацію внутрішніх конфліктів шляхом розподілу великої групи на підгрупи та закріплення за кожною з них окремої задачі або складової загальної цілі та відповідного сектору відповідальності. Ми припускаємо, що вирішення різними групами закріплених за ними унікальних задач і розподіл у такий спосіб секторів відповідальності суттєво зменшить ймовірність ескалації конфліктів між цими групами та їхніми учасниками.
Другий інструмент – мозковий штурм – унеможливлює ескалацію міжособистісних конфліктів забороною критикувати ідеї інших учасників групи на першому його кроці. За відсутності критики немає приводів для конфліктів. Другий крок мозкового штурму є інтегрованим із першим кроком наступного інструменту – методики роботи в перехресних групах.
Третій інструмент – методика роботи в перехресних групах [21] унеможливлює ескалацію міжособистісних конфліктів із представниками і носіями групового рішення інших, попередньо розформованих підгруп, а також унеможливлює ескалацію міжгрупових конфліктів внаслідок примусового руйнування групових рамок передбаченими нею переходами у випадковий спосіб учасників у різні перехресні групи.
Четвертий організаційно-технологічний інструмент – класичний проєктний менеджмент унеможливлює ескалацію внутрішніх конфліктів тимчасовим характером роботи виконавчих і проєктних груп, локалізацією владних повноважень їхніх лідерів чи координаторів та циклічним вирівнюванням статусів учасників цих груп у впорядкованій попередніми інструментами горизонтальній мережі.
Таким чином, методика колективної діяльності у складі великих груп в динамічній мережі є результатом поєднання усіх перелічених організаційно-технологічних інструментів в одне ціле, а її застосування дозволяє унеможливити ескалацію міжособистісних та міжгрупових конфліктів у великій групі учасників упорядкованої таким чином самоврядної мережі.
Отже визначеними на основі міждисциплінарного аналізу політичних партій чотирма базовими компонентами партійного будівництва, які цілком і повністю визначають потенціал, сценарії розвитку, ефективність та результативність, конкурентоздатність та дієздатність цих організацій, є тип ідеології, тип суб’єкта організації, методологія діяльності і методика колективної діяльності членів різнорівневих партійних підрозділів.
У цьому контексті для політичних партій наступного покоління ми рекомендуємо [3] обирати партійну ідеологію еволюціонуючого або адаптивного типу; суб’єктом цілої партії чи її різнорівневих підрозділів – велику групу їхніх членів і прихильників, що здатна до чисельного зростання; методологію діяльності – стратегічне управління і методику колективної діяльності членів різнорівневих партійних підрозділів в динамічній мережі.
Разом з тим очевидно, що взаємодія членів різнорівневих партійних підрозділів призводить до вироблення певного результату їхньої колективної діяльності. Визначати, що саме є цим результатом, а також встановлювати, що є початковою сировиною, яка необхідна для його вироблення, найкраще у рамках моделі політичної партії як промислового виробництва, на виході якого організована колективна діяльність великої групи людей призводить до появи передбаченого кінцевого продукту.
Розгляд політичних партій як промислового виробництва – не нова ідея. Так Оферле розглядає [22] політичні партії як «підприємства політичного характеру», діяльність яких полягає в «обміні політичних цінностей» на «активну чи пасивну підтримку». Однак ця метафора не торкається самої діяльності членів партій всередині цих «підприємств політичного характеру», що потребує її переосмислення та переформування для охоплення внутрішньої взаємодії цих членів у складі різнорівневих партійних підрозділів.
Розглянемо політичну партію, використовуючи відому універсальну метафору організації як чорної скриньки, на вхід якої поступає сировина, люди і ресурси, а на виході з’являється вироблений кінцевий продукт. Ми припускаємо, що сировиною в рамках такої моделі політичної партії є отримана ззовні інформація. Її політична партія як управляюча підсистема всієї соціальної системи переробляє у кінцевий продукт, яким, у загальному випадку, можна вважати керівний вплив. Очевидно, що такий керівний вплив політична партія повинна здійснювати на материнську соціальну систему на різних рівнях управління. Тому можна провести його декомпозицію на низку керівних впливів у рамках відповідних рівнів управління (тут не слід плутати згадані вище рівні управління у контексті їхньої типології зі структурними рівнями управління соціальною системою – центральним, регіональним та місцевим).
У роботі [3] ми запропонували наступну класифікацію різних типів управління на відповідних їм рівнях, що передбачає вироблення політичною партією наступного покоління різнотипних керівних впливів:
Управління на концептуальному рівні здійснюється шляхом розвитку і поширення партійної ідеології як самостійної готової продукції, так і шляхом практичної реалізації усіх інших складових керівного впливу, що вироблені на основі цієї ідеології, її цілей, принципів і цінностей.
Водночас у момент створення і на початку розгортання партії ініціатори створення останньої можуть взяти у якості початкового варіанта ідеології один із її існуючих різновидів або їх гібрид. Тому в цей період таку ідеологію не можна вважати виробленою різнорівневими партійними підрозділами готовою продукцією. Однак її початковий варіант у процесі партійної діяльності з плином часу буде безперервно еволюціонувати в результаті оновлення, реконструкції і збагачення новими елементами, які породжує практична партійна діяльність. Це зумовить поступове перетворення партійної ідеології, її цілей, принципів та цінностей у ключовий різновид готової продукції – керівний вплив на концептуальному рівні.
Управління на стратегічному рівні здійснюється шляхом вироблення сукупності взаємопов’язаних між собою стратегій розвитку (стратегічних планів розвитку) країни, областей, населених пунктів і громад, що виробляються, реалізуються, коригуються та оновлюються на основі партійної ідеології, її цілей, цінностей та принципів. Фактично, йдеться про переведення у практичний вимір на відповідному рівні локалізації у конкретний момент часу абстрактної та об’ємної ідеології, яка являє собою комплекс взаємозв’язаних елементів (ідей, гіпотез, концепцій, теорій, ідеалів, гасел, програм політичного розвитку, тощо) у розроблений на її основі достатньо компактний за обсягом план вирішення конкретних практичних задач і викликів, що постали перед цілим суспільством чи його географічно виокремленими частинами на поточному етапі їхнього розвитку.
Управління на організаційно-структурному рівні здійснюється шляхом вироблення та запровадження сукупності організаційно-структурних змін у рамках розроблених на основі партійної ідеології стратегій розвитку, які здатні забезпечити появу певних, наперед заданих емерджентних властивостей соціальних систем, визначати діяльність їхніх підсистем і поведінковий вибір їхніх членів.
Управління на інформаційному рівні здійснюється шляхом вироблення різнорівневими партійними підрозділами сукупності позицій із усього спектру актуальних для життєдіяльності суспільства поточних проблем та викликів, що виникають у реальному часі. При цьому позиції формуються на основі попередньо розроблених на основі партійної ідеології стратегій розвитку та організаційно-структурних змін. Зазначимо, що інформаційне управління виробленими позиціями можна віднести до рефлексивного управління за класифікацією В. Лєпского [7].
Управління на директивному рівні здійснюється шляхом вироблення різнорівневими партійними підрозділами прямих директив, що спрямовані на реалізацію розроблених на основі партійної ідеології стратегій розвитку, організаційно-структурних змін і позицій. Їхнім адресатом у зовнішньому середовищі є члени та прихильники партії, які були обраними чи призначеними на керівні посади відповідних органів державної влади або місцевого самоврядування. У внутрішньому середовищі – керівники і координатори виконавчих, проєктних і процесних груп. Зазначимо, що директивне управління можна віднести до класичного управління за класифікацією В. Лєпского [7].
Управління на директивному, інформаційному, організаційно-структурному, стратегічному та концептуальному рівнях здійснюється в інформаційному просторі, а всі вироблені у їхніх рамках складові керівного впливу являють собою певним чином структуровану інформацію відповідних обсягу та складності.
Середовищне управління здійснюється у фізичному просторі шляхом розосередження у суспільстві підготовлених членів та прихильників партії – управлінських кадрів – носіїв партійної ідеології, цінностей і принципів, а також знань про вироблені рішення – керівні впливи на усіх представлених вище рівнях управління. Розосереджені таким чином підготовлені члени і прихильники партії будуть спроможними поширювати та реалізовувати вироблені її різнорівневими підрозділами всі інші керівні впливи, а також здійснювати цілеспрямований збір відкритої інформації із зовнішнього середовища.
Діяльнісне управління також здійснюється у фізичному просторі і включає сукупність різноманітних форм безпосередніх дій, які вчиняють члени партійних підрозділів самостійно чи у складі різнотипних постійних і тимчасових груп з метою реалізації вироблених цими підрозділами на основі партійної ідеології стратегій розвитку, організаційно-структурних змін, позицій чи директив.
Якщо різнорівневі підрозділи політичної партії не зможуть виробляти керівний вплив належних складності та інтенсивності у необхідних обсягах з метою управління зовнішнім середовищем, то вони швидко втратять конкурентоздатність та потраплять під зовнішнє управління більш складних організаційних суб’єктів цього середовища – олігархічних кланів, спецслужб чи криміналітету.
Описані вище керівні впливи можна вважати основною продукцією партійного виробництва. Водночас, допоміжною продукцією партійного виробництва можна вважати керівний вплив, який виробляється з метою самоуправління внутрішнім середовищем – тобто для здійснення партією стратегічного самоуправління. Результатом вироблення такої продукції має стати поява сукупності необхідних емерджентних якостей політичних організацій та їхніх різнорівневих підрозділів, які виникають у процесі партійної діяльності.
До таких якостей можна віднести появу
сталої і неперервної колективної суб’єктності усіх різнорівневих партійних підрозділів у складі великих груп їхніх членів та запрошених не членів;
безконфліктної взаємодії і сталої співпраці членів партійних підрозділів;
зростаючого поля довіри і відповідної організаційної етики;
відповідної комбінації різних видів мотивацій членів партійних підрозділів, яка зумовить виділення ними соціальної енергії в обсягах, що необхідні і достатні для реалізації програмних цілей партії;
відповідної організаційної культури, яка стабілізує організаційну діяльність;
позитивної селекції, яка зумовить просування найбільш порядних та компетентних членів партії в органи державної влади;
чисельного зростання різнорівневих партійних підрозділів без втрат їхніх якостей;
зростаючої компетентності та всебічного розвитку членів та прихильників партії;
зростаючого авторитету організації тощо.
Керівний вплив, який виробляється з метою самоуправління внутрішнім середовищем, включає складові на тих же рівнях управління, як і у попередньому випадку – концептуальному, стратегічному, організаційно-структурному, інформаційному, директивному, середовищному та діяльнісному.
Основною перевагою запропонованої вище класифікації керівних впливів є можливість технологізації процесів вироблення різнорівневими партійними підрозділами усіх складових керівного впливу на перелічених рівнях управління у процесі стратегічного управління зовнішнім та внутрішнім середовищами.
Розгляд політичної партії як промислового виробництва керівних впливів із наростаючих потоків інформації із зовнішнього та внутрішнього середовищ дозволяє детально розробити всі організаційні параметри таких організацій, включно із визначенням комбінації мотивацій членів таких політичних організацій та запровадженням такого інструменту мотивації, що компенсує відсутність у партійних лідерів основного джерела управлінської енергії, яким володіють менеджери бізнесових та виробничих організацій – здатності карати та винагороджувати працівників зміною розміру їхньої заробітної плати.
У роботі [3] ми показали, що таким інструментом стане порядок (технологія) колективної діяльності членів різнорівневих партійних підрозділів, який цілком і повністю визначається обраними їхніми лідерами методологією діяльності та методикою колективної діяльності в динамічній мережі. Його запровадження забезпечить появу необхідних компенсаторів відсутності матеріальної мотивації в таких організаціях. Там же ми припустили, що цими компенсаторами стануть конкурентна та оцінково-погладжувальна мотивації, які відносяться до базового рівня піраміди Маслоу [23].
Водночас обрані у рамках організаційного підходу чотири базові компоненти партійного будівництва дозволяють припустити, що політичні партії наступного покоління зможуть розгортатися оптимальним шляхом у відповідності з методологією Адізеса [2], який передбачає наступну послідовність активації управлінських функцій: спочатку активується функція інтеграції, далі – візійна функція (аналог підприємницької функції бізнесових організацій). Після цього активується адміністративна функція і на останок – виробнича. Це зумовить кардинальну зміну властивостей політичних партій наступного покоління у порівнянні з властивостями існуючих політичних партій, що розгорталися типовим шляхом, послідовно активуючи візійну, виробничу, адміністративну та інтегруючу функції.
Разом з тим, забезпечення здійснення основного виробничого процесу у політичних партіях наступного покоління на основі розробленого нами порядку колективної діяльності членів різнорівневих партійних підрозділів та забезпечення знеособленого управління усіма процесами такого виробництва, вимагає запровадження складеного механізму координації змінної структури – динамічної мережі, в основі якого лежить координаційний механізм – взаємне узгодження, що впорядковане і посилене усіма іншими виділеними Г. Мінцберґом [11] механізмами координації – стандартизацією праці, кваліфікації, випуску і норм, а також прямим контролем. Тобто складений координаційний механізм динамічної мережі включає усі виділені Г. Мінцберґом координаційні механізми, що інтегровані в одне ціле.
В той же час єдиною частиною організації зі змінною структурою – динамічною мережею стане її динамічне операційне ядро із напівпроникною межею із зовнішнім середовищем, яке виконує функції усіх інших описаних Г. Мінцберґом частин організації і яке для виконання цих функцій здатне у будь-який момент часу повністю або частково реструктуруватися у будь-які організаційні структури – ті, які забезпечать виникнення відповідних якостей, що необхідні для вирішення задач у зовнішніх середовищах певних типів у певні моменти часу.
Це дозволяє припустити, що розроблена нами структурна конфігурація – динамічна мережа розташована поза межами запропонованого Г. Мінцберґом шестикутника конфігурацій, формуючи неправильну шестигранну піраміду із цим шестикутником в основі.
Також в роботі [3] ми показали, що партійне виробництво можна вважати серійним багатономенклатурним перервно-потоковим виробництвом унікальної, хоча і стандартизованої за типами, продукції – керівних впливів із зовнішніх та внутрішніх потоків інформації у рамках стратегічного управління зовнішнім середовищем та стратегічного самоуправління самим партійним підрозділом. Там же, у рамках цього бачення, ми представили відповідну потокову лінію для здійснення такого виробництва різнорівневими підрозділами політичних партій наступного покоління.
Окрім системного попередження ескалації міжособистісних та міжгрупових конфліктів всередині різнорівневих партійних підрозділів, які неминуче виникатимуть у процесі взаємодії їхніх членів, розроблена нами методика колективної діяльності в динамічній мережі та спроектована на її основі змінна організаційна структура політичних партій нового покоління – динамічна мережа – дозволять вирішити цілу низку інших фундаментальних проблем функціонування політичних партій.
Так, системне запобігання ескалації внутрішніх конфліктів зупинить перебіг закону олігархізації Міхельса [15] всередині політичних партій. Підвищений ступінь організованості політичних партій у розумінні Еріка Берна [24] після запровадження змінної структури – динамічної мережі – і декомпозиція усієї сфери діяльності цих організацій на пріоритетні сектори дозволять на порядок збільшити кількість часу, який рядові партійці зможуть безоплатно виділяти на партійну діяльність, підвищуючи власну компетентність та фаховість у процесі навчання, роботи та іншої діяльності поза межами партії. Розподіл методикою колективної діяльності в динамічній мережі внутрішньої партійної влади у процесі вироблення, обговорення, узгодження, ухвалення і затвердження рішень у складі великих груп членів та не членів партії дозволить зняти ризики безпосереднього тиску на партійних лідерів зі сторони інших організаційних суб’єктів, що діють у цьому ж суспільстві і поза його межами.
Разом з цим, побудова політичних партій наступного покоління дозволить розв'язати одну з актуальних загальнолюдських проблем [25], яка полягає у нівелюванні експертного знання та постановці його носіїв в один ряд з будь-ким, хто висловився з такого ж приводу у засобах масової інформації чи соціальних мережах. З побудовою таких партій рішення, що запропоновані експертами, стануть партійними рішеннями, реалізацію яких інституційно забезпечуватиме ціла організація. Це неминуче підвищить значимість експертного знання і забезпечить провідну роль експертів у діяльності політичних партій та у суспільстві.
Отже, використання міждисциплінарного підходу до аналізу політичних партій дозволить технологізувати діяльність членів їхніх різнорівневих підрозділів, виробити відповідні інструменти мотивації цих членів з метою компенсації відсутньої у них матеріальної мотивації, забезпечити вироблення керівних впливів відповідної складності та інтенсивності у задані строки, визначивши кожен етап їхнього вироблення та інструменти контролю за його реалізацією.
Водночас можна припустити, що становлення єдиної теорії політичних організацій, яка би дозволила розглядати і представляти політичні партії з точки зору їхньої внутрішньої єдності, а також досліджувати, вдосконалювати і проєктувати ці організації, є можливим лише в рамках міждисциплінарного підходу, який зможе поєднати низку гуманітарних, технічних, соціальних і юридичних дисциплін, встановивши взаємозв’язки між їхніми уявленнями про ці організації на основі системного підходу.
Список використаної літератури:
1. Шведа Ю. Теорія політичних партій і партійних систем. Львів: Тріада плюс, 2004. 528 с.
2. Adizes I.K. Managing Corporate Lifecycles: How to Get to and Stay at the Top. The Adizes Institute Publishing, 2004.
3. Плахтій Т.О. Політичні партії нового покоління: теоретичні й технологічні засади діяльності, порядок створення і розгортання: монографія. Львів: Магнолія 2006, 2023. 736 с.
4. Мізюк Б. М. Основи стратегічного управління: Підручник. Львів: Магнолія, 2009. 544 с.
5. Gharajedaghi, J. Systems Thinking: Managing Chaos and Complexity. A Platform for Designing Business Architecture. London: Elsevier, Inc., 2011.
6. Почепцов Г. Живая и мертвая идеологии. Media Sapiens. 22 марта 2020.
7. Лепский В. Е. Методологический и философский анализ развития проблематики управления. Москва: Когито-Центр, 2019. 340 с.
8. Morgan, G. Images of Organization. Thousand Oaks, CA: Sage Publications, 1998
9. Бурдьё П. Делегирование и политический фетишизм. Социологическое пространство Пьера Бурдьё. 1983.
10. Чорней Н. Б. Теорія систем і системний аналіз: навч. посіб. Київ: МАУП, 2005. 256 с.
11. Mintzberg, H. Structure in fives: Designing effective organizations. London: Prentice Hall International Book review, 1985.
12. Daft R.L. Organization Theory and Design. 10th Edition. South-Western, Cengage Learning, 2010.
13. Senge P. The Fifth Discipline: The art and practice of the learning organization. New York, Doubleday, 1990.
14. Орбан-Лембрик Л. Е. Соціальна психологія: Підручник: У 2 кн. Кн.2: Соціальна психологія груп. Прикладна соціальна психологія. Чернівці: Книги – XXI, 2010. 464 с.
15. Michels, R. Political Parties: A Sociological Study of the Oligarchical Tendencies of Modern Democracy. New York: Free Press, [1911] 1962.
16. Сапольскі Р. Біологія поведінки. Причини доброго і поганого в нас. Київ: Наш Формат, 2021. 672 с.
17. Донченко О.А., Романенко Ю.В. Глибинні регулятиви психополітичного повсякдення. Київ: Либідь, 2001. 334 с.
18. Донченко О. А. Архетиповий менеджмент: монографія. Кіровоград: Імекс-ЛТД, 2012. 264 с.
19. Ross, L. and Nisbett, R. The person and the situation: Perspectives of social psychology, McGraw-Hill, New York, USA, 1991.
20. Glasl, F. Confronting Conflict: A First-Aid Kit for Handling Conflict (Paperback). United Kingdom: Hawthorn Press Ltd, 1999.
21. Курилів В. Методика викладання історії: Навч. посібник. Львів, Торонто: Світ, 2003. 248 с.
22. Offerle, M. Les Partis Politiques. Published by Presses Universitaires De France, 1987.
23. Маслоу А. Мотивация и личность. Киев: PSYLIB, 2004.
24. Berne, Eric. The Structure and Dynamics of Organizations and Groups. New York: Ballantine Books, 1963.
25. Кечур Р., Габер Д. Від Ґутенберґа до метавсесвіту: поширення інформації зі швидкістю світла і виникнення розділеного світу. Zbruč. 19 листопада 2024.
30.11.2024