Нездатність владних інституцій впоратися з лавиноподібною появою нових, часто неочікуваних викликів у сучасному світі, що безперервно ускладнюється, стала причиною перманентної політичної кризи у країнах Західного світу та їхніх наддержавних об’єднаннях. Наслідком цих криз є повсюдне зростання електоральної ваги радикальних та популістських політичних сил, які пропонують політику ізоляціонізму у сукупності з простими рішеннями складних проблем. В посттоталітарних країнах, однією з яких є Україна, наростання соціальної складності в умовах слабкості політичних інституцій, розмитості цінностей та недосконалого законодавства спричинило концентрацію реальної влади в руках неконституційних організаційних суб’єктів – олігархічних кланів, які опосередковано впливають на державні інституції через контрольовані ними політичні партійні проекти та безпосередньо на суспільство через власні засоби масової інформації.
Фактично, йдеться про кризу політичного управління, яка викликана зростанням соціальної складності і яка проявляється у вигляді дисфункції всього політичного простору як цілісної і динамічної системи, що включає владу, ідеології, елітні групи, держави, політичні інститути, нації, великі та малі електоральні групи з їхніми інтересами і т. п., які поєднані між собою рухливими мережами комунікаційних зв’язків.
Центральним елементом, системотворчим стрижнем, який утримує цілісність політичного простору, є політичні партії, які, з одного боку, формують та представляють інтереси електоральних груп в рамках певних ідеологій, а з іншого – у відповідності до національних конституцій змагаються за право здійснювати державну владу.
Таким чином, відновлення функціональності політичного простору і, відповідно, розв’язання політичних криз сучасності напряму пов’язане з якісними змінами політичних партій з метою приведення їхньої складності у відповідність до складності швидкозмінного та непередбачуваного зовнішнього соціального середовища.
Фактично, мова йде про потребу вироблення організаційної концепції та побудову політичних партій нового покоління, складність яких могла б зростати швидше, ніж зростає складність зовнішнього середовища.
У «місиві» взаємопов’язаних та взаємообумовлених проблем сучасних політичних партій ми виділили ключову, на наш погляд, проблему пасивації членів партії, наслідком якої є щораз більше їхнє віддалення від вироблення, обговорення та ухвалення політичних рішень.
Зупинка процесу пасивації членів партії, їхня активація є міждисциплінарним завданням на стику теорії політичних партій, теорії управління, теорії організацій, теорії соціальних технологій, організаційної поведінки, соціальної і політичної психології, етології, біополітики, архетипіки, системного аналізу, синергетичної теорії, тощо.
Пасивація членів політичної партії є одним з проявів дії закону «олігархізації» Міхельса у процесі концентрації внутріпартійної влади в руках її керівного ядра, що обмежує доступ партійного загалу до вироблення та ухвалення рішень [1].
Дію одного з ключових механізмів, що приводить до пасивації членів політичних організацій – делегування, за допомогою якого одна особа, так би мовити, дає владу іншій особі, виділив та описав П’єр Бурдьє в роботі «Делегування і політичний фетишизм» [2]. Він визначив його як складний акт перенесення влади, коли довіритель дозволяє довіреній особі підписуватися, діяти або говорити замість себе, даючи повну владу діяти для нього, що стає початком політичного відчуження.
В Україні ситуація з активністю членів політичних партій ускладнилася тим, що на певному етапі розвитку національної політичної системи було запроваджено оплату за участь в партійних заходах. Проведені соціальними психологами дослідження [3] показали, що винагорода за певну поведінку насправді може знизити її привабливість і зменшити ймовірність її здійснення в майбутньому. Дослідники експериментально довели, що коли люди беруться за виконання завдань, які завжди їм подобалося та приносили задоволення, але при цьому будуть очікувати винагороди за свої старання, то в них виникає певного роду когнітивний дисонанс. Інакше кажучи, вони вирішують, що взялися за відповідне завдання задля обіцяної винагороди, і тому починають оцінювати свою діяльність як саму по собі менш привабливу. Тобто вони починають ставитися до своєї поведінки радше як до засобу для досягнення мети, а не як до чогось привабливого та самоцінного. Тому, у випадку зникнення перспективи винагороди, їм вже не надто хочеться займатися цією справою. Іншими словами, захоплива справа перетворюється із суб’єктивної точки зору на «роботу».
Запуск і підтримка зворотного процесу – процесу активації членів політичних партій – є водночас управлінським та організаційним завданням, адже, очевидно, йдеться про здійснення на них певного впливу з метою зміни їхньої поведінки.
Своєю чергою, вплив на членів політичних організацій з метою зміни їхньої поведінки за своєю сутністю є однією з існуючих форм соціального контролю, які у контексті універсального епохального циклу детально розглядав один із засновників Української школи архетипіки доктор Е. Афоніним та його колеги у «Великій розтоці» [4]. В роботі вказано, що всі ці форми завжди взаємодіють у складній системі та не можуть розглядатися окремо. Механізм соціального контролю, зазначає автор, функціонує саме завдяки складній взаємодії між відповідними інститутами, покликаними регулювати соціальні відносини, та морально-етичними нормами самоконтролю індивідів, чиї рішення суттєво впливають на інституційний соціальний контроль.
Зміна форм соціального контролю завжди відбувається в контексті реалізації соціальних реформ, структура яких на певних стадіях історичного розвитку суспільства принципово відрізняється. Найадекватнішою моделлю для дослідження цих процесів у стані соціальної статики та динаміки, на думку автора, є ідея універсального епохального циклу. На стабільних (нормативних) фазах циклу – інволюції та еволюції – зберігаються існуючі на певному проміжку часу механізми соціального контролю. Реформи при цьому мають частковий, так би мовити, «косметичний» характер, загалом вони радикально не змінюють існуючих механізмів соціального контролю, а спрямовані на його вдосконалення та поліпшення. Проте вже на еволюційній стадії розвитку циклу спостерігається накопичення важливих соціальних інновацій. Після досягнення критичної кількості інноваційних змін можна спостерігати якісні переміни. Динамічні (перехідні) фази епохального циклу пов’язані з підготовкою та реалізацією соціальних реформ. При цьому на коеволюційній стадії циклу ми можемо спостерігати розхитування старої системи соціального контролю, яке досягає такого ступеня соціальної ефективності, що вже об’єктивно фіксується масовою свідомістю. Радикальні системні зміни, як правило, відбуваються на революційній стадії епохального циклу, котра підводить риску під історично відпрацьованим циклом та започатковує принципово новий.
Тотальне руйнування системи соціального контролю в рамках українського політичного простору спричинило катастрофічну фраґментацію національних елітних груп на понад 350 політичних партій, які, у міру збільшення їхньої кількості, втрачали свою активність та дієздатність, руйнували залишки своєї суб’єктності, ставали цілковито неспроможними здійснювати визначені Конституцією власні функції. Інкорпорація неякісних і контрольованих ззовні партійних кадрів у систему державного управління й обумовила її деградацію і, відповідно, дисфункцію всього політичного простору, що створило передумови до архаїзації та регресу українського суспільства. Очевидно, що така ситуація потребує радикальних змін.
У сфері бізнесу існує багато підходів до вирішення завдання активації співробітників, що розробляли різні автори в рамках теорії організацій та менеджменту. Так, один з них – І. Адізес – вважає, що для виконання дій, які дозволяють вирішувати множину проблем, з якими організація зіштовхується в реальному часі, менеджери бізнесових організацій повинні володіти необхідним обсягом управлінської енергії [5]. Джерелами цієї енергії, на думку автора, є повноваження, влада і вплив.
Причому повноваження Адізес визначає як право ухвалювати рішення, право сказати «так» і «ні». Цим правом офіційно наділена особа, яка займає конкретну посаду незалежно від її освіти та зв’язків. Владу він визначає як можливість карати і винагороджувати. Обсяг влади, якою наділений посадовець, залежить від того, у якій мірі ми потребуємо співпраці з ним і якою монополією володіє він над тим, що ми потребуємо. Вплив – це здатність індивіда, не вдаючись до повноважень і влади, спонукати до дії інших людей.
Адізес вважає, що реальним контролем над ситуацією (можливістю управляти нею) володіє той (ті), у кого є доступ до всіх трьох джерел управлінської енергії в цій ситуації.
Однак влада партійних менеджерів, як можливість карати та винагороджувати партійців зміною розміру грошових виплат, є дуже обмеженою внаслідок самої природи таких організацій: вважають, що члени партії діють не задля матеріальної винагороди, а через ідеологічну захопленість, яка в умовах інформаційного суспільства щораз більше втрачає свою мотивуючу силу. Очевидно, що за таких умов в існуючих, наприклад, українських партіях реальна робота в основному здійснюється лише тими, хто за це отримує грошову винагороду, і тоді, коли така винагорода надходить вчасно і в достатньому обсязі, наприклад, під час виборчої кампанії. За відсутності фінансування партія «згортається», оскільки партійні лідери чи менеджери не володіють достатньою кількістю управлінської енергії для реального контролю над ситуацією – вони не здатні спонукати основну масу партійців до системної діяльності за умов, коли, по-перше, у них вже був досвід діяльності за винагороду, по-друге, коли винагорода розподіляється несправедливо у закритому режимі і, по-третє, коли прості партійці знають, що менеджери, на відміну від них, отримують грошову винагороду протягом всього часу своєї діяльності.
Таким чином, завдання активації членів політичних партій зводиться до пошуку альтернативних джерел управлінської енергії, які змогли б компенсувати відсутність в партійних лідерів основного її джерела, яким володіють менеджери бізнесових корпорацій, – влади як можливості карати та винагороджувати працівників зміною розміру грошових виплат.
Пошук і вироблення стратегії використання альтернативних джерел управлінської енергії доцільно, на наш погляд, здійснювати в рамках архетипового менеджменту. Основні положення цієї дисципліни представила в своїй роботі «Архетиповий менеджмент» [6] ще одна із засновників Української школи архетипіки – О. Донченко. Вона представляє архетиповий менеджмент як Ін-ське доповнення до Ян-ської психології управління.
Колективна психіка, стверджує авторка, є утворенням, що базується на автономному фундаменті – фундаменті архетипів. Коли людина потрапляє в архетипову ситуацію, вона діє відповідно до внутрішньої схеми, типової для кожного. Архетипу, де б він не з’являвся, притаманна потужна спонукальна сила, що завжди йде від несвідомого.
Механізм активації архетипу відбувається через феномен лібідо, що визначається як загальний життєвий інстинкт або «психічна енергія». Її джерелом є конфлікт між інфантильною інстинктивністю та етикою, якого не можна уникнути.
За наявності відповідної ситуації ті чи інші структури колективного несвідомого здатні активуватися моментально. Психологічний механізм активації цих структур один, а от форми прояву залежать від багатьох чинників – ситуації, виду і типу групи, рівня довіри або пізнання свідомістю пластів колективної психіки, тобто від співвідношення свідомого та несвідомого у психіці індивіда та групи.
Архетип як цілісний образ завжди складається з дихотомій. Не існує ізольованих архетипів, бо людина не може стати людиною без взаємин і відношень з іншими ролями і внутрішніми іпостасями.
На думку О. Донченко, архетиповим джерелом будь-яких локалізованих програм (партійних, ідеологічних, наукових, культурних, соціальних тощо) є феномен містичної причетності – загалом, містичного сюжету, в якому гуртуються люди, що поділяють одні й ті самі цінності та мають однакові ціннісні орієнтації. Всі локалізовані програми, проекти, коаліції, опозиції структуруються в сучасному світі навколо базових цінностей, котрі, як правило, мають архетипне походження, тобто трансперсональних цінностей містичної причетності. Саме завдяки архетиповій якості базових цінностей програматори можуть розраховувати на підтримку великої кількості людей, що їх поділяють.
Ввівши поняття та описуючи організуючі принципи фрактального архетипу психосоціальної еволюції у роботі «Глибинні регулятиви психополітичного повсякдення» [7], О. Донченко вважає, що ці принципи складають своєрідну матрицю впорядкування, яка накладається на хаос таким чином, що будь-який зміст знаходить собі місце. Організуючі принципи розташовані на фракталі не випадково, а закономірно, відповідно до реальних кореляцій і взаємопереходів феноменальних структур. Окремі ознаки, які репрезентують той чи інший життєустрій, не відображають його цілісності. Тільки у сукупності вони утворюють певний організаційний тип суспільства, задають його духовну атмосферу, його цілісність: дух соціуму, його ауру, самопочуття людей в цілому. Авторка виділяє такі складові фрактального архетипу: тоталітарний (тотемний) тип життєустрою суспільства, авторитарний тип життєустрою суспільства, ліберальний життєустрій, демократичний устрій життя.
Автори підручника «Управління персоналом» [8] представляють визначені у роботі О. Донченко [7] складові фрактального архетипу як культурні архетипи консолідації, конфронтації, конкуренції та кооперації, рівні активації яких є взаємообумовлені з домінуючим типом організаційної культури кожного суспільства на будь-якому етапі його історичного розвитку.
Таким чином, можна стверджувати, що будь-які значимі і тривалі зміни у людській спільноті – малій чи великій групі, включаючи пасивацію чи активацію її членів, супроводжується зміною структури її фрактального архетипу, зокрема збільшенням чи зменшенням ваги його складових – організуючих принципів.
Практичне вирішення завдання активації членів політичних партій є неможливим без здатності успішно передбачати, або хоча б пояснити їхню поведінку в рамках політичних організацій, що змушує звернутися до сучасної соціальної психології, а саме до трьох її основних принципів, які детально проаналізували у своїй роботі [9] Л. Росс та Р. Нісбетт: сильного детермінуючого впливу на поведінку людини безпосередньої соціальної ситуації; впливу на поведінку суб'єктивної інтерпретації; залежності поведінки від стану індивідуальної психіки та соціальної групи як напружених систем. Вони, на думку цих авторів, є основою сучасної соціальної психології.
Перший принцип – це положення про сильний детермінуючий вплив соціальної ситуації, в якій безпосередньо перебуває людина. На думку авторів, цей вплив часто йде з боку неочевидних або незначних, на перший погляд, контекстів ситуації, особливо таких, як наявність в ній певних «каналів», що сприяють прояву активності індивіда.
Другий принцип стосується суб'єктивної інтерпретації та її впливу на поведінку людини. На думку авторів, суб'єктивна інтерпретація не є ні дзеркальним відображенням зовнішньої ситуації, ні продуктом абсолютно довільного «конструювання реальності», яку пізнає суб'єкт, а є результатом взаємодії між людиною і ситуацією.
Третій принцип говорить про необхідність розгляду як індивідуальної психіки, так і соціальної групи як напружених систем, або «полів», що характеризуються рівновагою між спонукальними і стримуючими силами. Стабільність цих систем підтримується складним балансом множини протилежно спрямованих сил, які перебувають в рівновазі. Ця рівновага досить стійка і може певний час протистояти натиску зовнішніх впливів. Але коли її вдається порушити, то зміни набувають лавиноподібного характеру, оскільки вивільняються потужні сили, які вже до цього існували всередині системи.
На нашу думку, пошук механізмів активації членів політичних партій неможливий без врахування їхнього генетично детермінованих поведінкових актів, які розглядаються в рамках етології людини, що є частиною ширшої наукової дисципліни – біополітики.
Один із її представників – А. Олексін – в «Біополітиці» [10] зазначає, що з точки зору біополітики соціальна поведінка є складним переплетінням двох таких її форм: 1) агоністичної, що включає форми поведінки, пов'язані з конфліктами між живими організмами, а саме агресію, ізоляцію, підпорядкування (як сукупність форм поведінки, спрямованих на припинення агресії з боку іншої особи); 2) неагоністічної (лояльної, «дружньої»), що включає афіліацію, кооперацію, а також соціальне полегшення та імітацію.
Агоністична форма поведінки – агресія проявляється як результат активації живих організмів внаслідок перебігу сукупності нейрогуморальних реакції у їхньому мозку під впливом сприйняття ними відповідних зовнішніх чинників, зокрема присутності одного чи певної кількості інших живих організмів.
Олексін вважає, що проявлення агресії обумовлене ультимативними (які переваги під час природного відбору отримують істоти, наділені здатністю до агресії?) та проксимативними причинами (які конкретні фізіологічні і психологічні чинники породили агресію у цієї істоти в цей момент?)
Зазначимо, що агресія та підпорядкування добре корелюють з груповими ефектами, які вивчають в рамках соціальної психології, – із соціальною фасилітацією та соціальною інгібіцією. Перший з них полягає у підвищенні активності індивіда у процесі діяльності в групі, а другий – у гальмуванні його активності у присутності інших людей.
В цій книзі [10] виділено чотири типи агресії, що викликані ультимативними причинами. Серед них агресія заради підтримки індивідуального існування живих істот (така агресія виникає в ході конкуренції за життєві ресурси, включаючи захоплення і утримання території); агресія в зв'язку з відтворенням особин (міжстатевими відносинами та відносинами між різними поколіннями); агресія в контексті відносин, що забезпечують особині стійкість її становища в спільноті; агресія, що забезпечує збереження єдності спільноти перед обличчям «чужих». Очевидно, що всі ці типи безпосередньо пов’язані із біологічно обумовленою потребою популяції у самовідтворенні із закріпленням і передачею майбутнім поколінням нових позитивних якостей, набутих у результаті мутацій та блокуванням негативних.
Одним із системних наслідків проявлення агресії, що викликана ультимативними причинами, є ієрархічне структурування біосоціальних систем. Ієрархії регулюють доступ «менш цінної» їхньої частини (низькорангових особин) до обмежених джерел ресурсів. Інша соціальна функція ієрархії – зниження рівня внутрішньогрупової агресії за рахунок вироблення правил мирної взаємодії особин різних рангів: домінантів, субдомінантів, підпорядкованих.
Явище домінування в людських спільнотах не обмежується тільки «особистими» відносинами між людьми і їхніми групами. В них відбувається інституціоналізація відносин домінування-підпорядкування – їхнього закріплення як політичної влади.
Неагоністичні форми поведінки відповідають в основному за підтримку стабільності біосоціальних систем, вони є еволюційно-древніми, проте реалізуються і в людському суспільстві. Такі форми поведінки забезпечують можливість ускладнення біосоціальних систем.
Аналізуючи неагоністичні форми поведінки, А. Олексін спирається на дослідження П. Корнінга [11], який вважає, що формування все складніших систем в результаті об'єднання раніше самостійних частин є магістральною тенденцією біологічної еволюції. Кожна біосоціальна система, що ускладняється, є більшою, ніж сума своїх частин, тобто має нові властивості, які відсутні в її компонентів, якщо розглядати їх окремо. Він вводить поняття «функціонального синергізму» – «комбінаторних або кооперативних ефектів, які мають позитивні наслідки щодо різних аспектів проблеми виживання або відтворення» біосоціальних систем.
Іншими словами, утверджується, що еволюція відбирає цілі біосоціальні системи. П. Корнінг переконаний, що еволюція спрямована на все координованішу, ефективнішу кооперацію між індивідами у складі таких систем.
Остання теза добре корелює з описаним Дж. Гараєдагі [12] зсувом організаційної парадигми від систем з одним розумом біологічної моделі до мультирозумних систем соціальної моделі та дозволяє стверджувати, що поява політичних організацій нового покоління неможлива без вироблення та запровадження альтернативних способів активації їхніх членів стосовно способів, що використовуються в існуючих політичних партіях.
Тому метою нашого дослідження стало вироблення та обґрунтування в рамках архетипного підходу стратегії активації членів політичних партій нового покоління, як передумови реструктуризації політичного простору, та конструювання організаційних інструментів її реалізації на практиці.
Під час розробки фрактальної моделі соцієтальної психіки в роботі «Фрактальна модель психіки і архетипи соціальної поведінки» [13] ми розглядали її як складну цілісну систему, ключовими складовими якої є поле свідомого, середнє та колективне несвідомі, що перебувають у безперервній взаємодії в рамках визначених нами архетипних механізмів її функціонування.
Для вироблення ефективної стратегії активації членів політичних партій використаємо основні підходи нашого попереднього дослідження і запропонуємо архетипну модель процесу їхньої взаємодії в складі партійних підрозділів (схема 1).
В її основу покладемо взаємопереходи між трьома складовими психіки – полем свідомого, середнім несвідомим та колективним несвідомим.
При цьому вважатимемо очевидним те, що колективне несвідоме сформувалося під впливом природної потреби забезпечити реалізацію біологічної мети життєдіяльності людської популяції – виживання як здатності до самовідтворення в часі та експансії у просторі в рамках екосистеми – системи вищого рівня. Так трактує мету життєдіяльності популяцій сучасна біополітика [10], таке ж її трактування пропонує сучасна теорія організацій [12] щодо організаційних систем з одним розумом біологічної моделі, якими є більшість організацій сучасного світу включно з політичними партіями.
Схема 1. Архетипна модель процесу взаємодії членів політичних партій (клікнути для збільшення)
Вважатимемо, що ця мета реалізується одночасно двома взаємообумовленими шляхами, перший з яких – природний відбір найбільш життєздатних особин для допуску до процесу розмноження через механізм ранжування, а другий – підвищення ефективності цілої популяції через механізми колективної дії [10].
Очевидно, що первинним, а отже – високоенергетичнішим (на реалізацію якого організм виділяє більше енергії), є перший шлях. Другий шлях є вторинним, він обумовлений соціальною природою біологічних організмів, яка сформувалася у процесі їхньої еволюції, і призначений забезпечити найсприятливіші умови реалізації першого шляху.
В той же час, ці обидва шляхи є протилежно спрямованими, адже перший з них забезпечує виокремлення, сепарацію найпридатніших до розмноження особин, а другий – об’єднання усіх особин у спільноти для підвищення життєздатності цілої популяції. Таким чином, реалізація другого шляху потребує додаткової енергії на придушення процесів ранжування у вже проранжованій спільноті, яку й виділяє її лідер з метою управління активністю інших, підпорядкованих йому членів у процесі їхньої взаємодії.
Отже, формування і розвиток несвідомої людської і, відповідно, соцієтальної психіки, що підпорядковувалися потребі реалізувати біологічну мету популяції – виживання, визначали структуру її фрактального архетипу та тенденції його зміни для встановлення оптимального співвідношення обох вище визначених шляхів реалізації цієї мети на різних етапах розвитку людської популяції – суспільства.
Вважатимемо, що середнє несвідоме включає набуті членами популяції у процесі їхньої соціалізації комплекси логічно зв’язаних ідей (соціальні норми у форматах релігії, ідеології тощо), габітуальних (організаційних) практик та особисто досвіду взаємодії на їхній основі у процесі життєдіяльності цих членів. Вони, разом із поточними психоемоційним станом та усвідомленими потребами, утворюють свого роду концептуальний фільтр, який, з одного боку, через механізми резонансу пов’язує відображені та усвідомлені в полі свідомого ситуації взаємодії фізичного плану з відповідними культурними архетипами колективного несвідомого, активуючи їх, а з іншого – приводить до системного відтворення на фізичному плані обумовлених ним однотипних ситуацій взаємодії [14].
На схемі 1 колективне несвідоме розділено на чотири частини для відображення складових фрактального архетипу у термінах культурних архетипів консолідації, конфронтації, конкуренції та кооперації [8]. Цей поділ поширено на середнє несвідоме і на поле свідомого для відображення у них зон, що відповідають переліченим культурним архетипам.
Таким чином, кожна ситуація взаємодії є обумовленою концептуальним фільтром і в той же час вона через цей фільтр активує відповідний культурний архетип несвідомого в учасників взаємодії, що актуалізує відповідні йому цінності та поведінкові моделі, які усвідомлюються та стають основою вибору одного з можливих варіантів поведінкової реакції учасника на цю ситуацію. Активований таким чином культурний архетип зумовлює запуск на біологічному рівні відповідних йому нейрогуморальних реакцій, які наповнюють енергією живий організм для реалізації обраного варіанту поведінки на фізичному плані в цій ситуації.
В той же час, як ми показали [13], одночасно з активацією одного з культурних архетипів через концептуальний фільтр усвідомлена ситуація взаємодії, залежно від ступеня її вираженості та інтенсивності, здатна напряму – безпосередньо і миттєво активувати інші культурні архетипи, впливаючи через актуалізацію відповідних їм цінностей та поведінкових моделей на процес вибору учасниками взаємодії варіантів поведінки на фізичному плані.
Наприклад, у ситуації розгортання міжособистісного конфлікту між членами первинного підрозділу політичної партії її ідеологія, як складова концептуального фільтру, передбачає його залагодження на основі набору цінностей поведінкових моделей культурного архетипу кооперації. Однак на практиці така ситуація безпосередньо і миттєво активує культурний архетип конфронтації, що актуалізує притаманні йому цінності та поведінкові моделі і, у більшості випадків, приводить до ескалації конфлікту внаслідок вибору учасниками взаємодії відповідної їм поведінкової стратегій на кожному з етапів його розгортання.
На нашу думку, це пов’язано з безпосереднім впливом надсистемної мети життєдіяльності популяції – виживання – на структуру колективного несвідомого учасників взаємодії, який проявляється у зміщенні активації його складових – культурних архетипів в умовах ситуації конкурентної взаємодії. Тобто пряма чи опосередкована (через концептуальний фільтр) активація такою ситуацією взаємодії культурного архетипу конкуренції під впливом її контекстів швидко зсувається до активації одного з культурних архетипів – конфронтації або кооперації. При цьому ймовірність активації культурного архетипу конфронтації є значно вищою, ніж ймовірність активації культурного архетипу кооперації внаслідок перебігу нейрогуморальних реакцій у мозку учасників взаємодії, що енергетично підтримують ранжування, як механізми природного відбору у процесі розмноження.
Також слід зазначити, що в рамках нашого аналізу ми розглядатимемо лише той аспект культурного архетипу консолідації, який найчастіше проявляється в сучасному суспільстві та взаємопов’язаний з агоністичною формою поведінки – (само-)ізоляцією індивіда, його відчуженістю, втратою соціальних зав’язків з початковою групою з метою уникнення конфронтації з агресивним лідером групи чи претендентами на лідерство у процесі їхнього ранжування.
Розглянемо динаміку взаємодії членів політичних партій в рамках запропонованої нами архетипної моделі.
При створенні політичної партії члени ініціативної групи потрапляють в ситуацію конкурентної взаємодії 1, у якій вони в рамках процесу природної групової динаміки змагаються за максимально високі позиції у статусній ієрархії. У цю ж ситуацію 1 із ситуації консолідації 3 потрапляє новоприйнятий член підрозділу діючої політичної партії – він починає відразу конкурувати з іншими його членами, намагаючись потіснити частину з них в ієрархії статусів. Тут варто зазначити, що періодичне відтворення таких ситуацій взаємодії є обумовлене впливом концептуального фільтру, зокрема засвоєними та збереженими у середньому несвідомому організаційними практиками, які сформувалися у процесі історичного розвитку кожного суспільства і є невід’ємною складовою його соцієтальної психіки.
В той же час, ситуація конкурентної взаємодії 1 через механізми резонансу активує певні компоненти концептуального фільтру 1’, що взаємопов’язані із відповідною ділянкою 1” культурного архетипу конкуренції колективного несвідомого, в результаті активації яких усвідомлюються відповідні їм цінності та можливі поведінкові моделі в рамках цієї ситуації.
Частина концептуального фільтра, яка пов’язана із соціальними нормами, закріпленими у процесі соціалізації індивідів у форматі релігійних постулатів, ідеологічних положень, юридичних норм, ідентифікує суперника-однопартійця як «свого» і спонукає ставитися до нього як до партнера та вибудовувати з ним відносини в рамках цінностей і поведінкових моделей відповідної ділянки 3” культурного архетипу кооперації (перехід 1’→3’→3).
Однак вже на перших етапах взаємодії, внаслідок описаного вище зміщення активації складових фрактального архетипу, ситуація конкурентної взаємодії 1 і активована нею відповідна ділянка 1” культурного архетипу конкуренції під впливом надсистемної біологічної мети життєдіяльності популяції з метою енергетичної підтримки процесу ранжування активують високоенергетичну ділянку 2” культурного архетипу конфронтації. Таким чином відбувається миттєвий безпосередній перехід 1→2”.
Своєю чергою, ділянка 2” культурного архетипу конфронтації активує у середньому несвідомому відповідний йому компонент концептуального фільтра 2’, який відразу або через кілька послідовних взаємодій обумовлює усвідомлення ситуації конкурентної взаємодії 1 як ситуації конфронтації 2. Таким чином, результатом описаної послідовності переходів стає перехід 1→2.
В результаті конфлікту, який супроводжує цей перехід, визначаються статуси учасників взаємодії, і вони переходять з позицій конкурентної взаємодії у позиції домінування – підпорядкування, що супроводжується активацією лідерів та пасивацією підлеглих, аж до формального чи неформального (шляхом саботування виконання своїх партійних обов’язків) виходу останніх з організації. Таким чином, уникнення підлеглими подальшої взаємодії з лідерами супроводжується ефектом їхньої соціальної інгібіції та обумовлює перехід 2→4, який переводить пасивованих членів підрозділу політичної організації у ситуацію відчуження 4 з активацією нею відповідних компонентів 4’ концептуального фільтра та ділянки 4” культурного архетипу консолідації, що зумовлюють їхню (само-)ізоляцію і втрату ними соціальних зав’язків з підрозділом партійної організації.
Однак якщо дія ідеологічного компоненту концептуального фільтру є достатньо потужною і підтримує активність низькостатусних членів вище певної енергетичної межі для переходу в ситуацію 4, то вони залишаються у партії і, в результаті примусу з боку лідерів, переходять у ситуацію співробітництва 3, яка резонує з відповідним компонентом 3’ концептуального фільтра, що активує ділянку 3” культурного архетипу кооперації. Її активація приводить до усвідомлення членами проранжованих підрозділів політичних партій відповідних цьому архетипу цінностей та поведінкових моделей і змушує їх співпрацювати, перебуваючи у ситуації кооперації 3 аж до послаблення чи повного зникнення лідерського і/або ідеологічного контролю.
Однак у процесі спільної діяльності в ситуації співпраці 3 члени проранжованих підрозділів політичної партії повсякчас потрапляють у ситуацію конкурентної взаємодії 1. Це стається, наприклад, внаслідок необхідності прийняти один з кількох запропонованих різними членами партії варіантів рішення або внаслідок необхідності вибору одного з кількох способів його реалізації. Далі відбувається описаний вище перехід із ситуації конкурентної взаємодії 1 в ситуацію конфронтації 2. Багатократне повторення таких переходів здатне активувати ділянку 2” культурного архетипу конфронтації до такого рівня, при якому виділеної енергії під впливом нейрогуморальних реакцій, що супроводжують ці переходи, буде достатньо для того, щоб подолати лідерський і/або ідеологічний примус до співпраці членів проранжованих підрозділів політичної партії.
Тому далі відбувається вже описаний нами вище перехід 2→4 або учасники знову повертаються у ситуацію співпраці (перехід 2→3) внаслідок посилення до необхідного рівня ідеологічного і/або лідерського примусу.
Якщо ж перехід 2→4 здійснюють організовані групи членів партії з власними мікролідерами, то відбувається дроблення материнської організації на кілька частин. В українських реаліях, як ми показали [14], процес фраґментації національних елітних груп набув катастрофічного характеру. Цьому сприяє невідповідність актуальної та габітуальної організаційних культур, яка унеможливлює сакралізацію лідерів, що знижує їхню сумарну управлінську енергію у розумінні Адізеса [5] за рахунок нівелювання її харизматичної складової в умовах відсутності у них іншої – найважливішої складової, якою володіють менеджери бізнесових компаній, – влади заохочувати і карати зміною розміру оплати праці.
Описана архетипна модель взаємодії членів політичних партій дозволяє виділити три різні стратегії їхньої активації.
Перша стратегія (перехід 2→3) полягає у нарощуванні управлінської енергії лідерів за рахунок посилення її джерел – харизми (шляхом політтехнологічного формування відповідного образу), статусу (шляхом адміністративного зростання значення їхньої посади) та влади (шляхом отримання ними важелів негативного чи позитивного стимулювання членів партії). Реалізація цієї стратегії в рамках українського політичного простору є проблематичною внаслідок блокування процесу сакралізації лідерів політичних партій описаною нами [14] невідповідністю актуальної ієрархічної організаційної культури до габітуальної – горизонтальної, а також внаслідок неможливості легально і, головне, у достатній мірі стимулювати партійний загал.
Друга стратегія (перехід 1’→3’) полягає у посиленні міфологічної (ідеологічної) компоненти концептуального фільтра шляхом створення нової потужної національної ідеї, захоплюючої картинки майбутнього, переконливої нової ідеології тощо. Енергії цієї компоненти має вистачити на ідеологічну активацію членів партії, що, з одного боку, утримає їх від (само-)ізоляції в умовах взаємостосунків домінування/підпорядкування, а з іншого – забезпечуватиме протягом тривалого часу ідеологічний примус до співпраці в проранжованих підрозділах політичної партії, незважаючи на періодичне потрапляння в ситуацію конкурентної взаємодії.
Реалізація цієї стратегії є проблематичною в умовах інформаційного суспільства, коли наростаючі потоки інформації розривають увагу членів політичних партій та не дають їм сконцентруватися на ідеологемах з метою координації та синхронізації колективної діяльності у їхніх рамках. Це унеможливлює ідеологічний примус до співпраці членів проранжованих підрозділів політичних організацій в інформаційному суспільстві, які періодично потрапляють у ситуацію конкурентної взаємодії у процесі спільної діяльності і перебувають, внаслідок описаного вище зміщення активації складових фрактального архетипу, під впливом безпосередньо активованої цією ситуацією відповідної ділянки культурного архетипу конфронтації.
Третя стратегія (перехід 1→3) полягає у вольовому й усвідомленому виборі та запровадженні лідерами політичних партій інтегрованого комплексу організаційних інструментів для впорядкування діяльності партійних підрозділів, який забезпечує системне управління ситуаціями та контекстами конкурентної взаємодії, що періодично відтворюються, з метою унеможливити ініціювання та підтримку в них міжособистісних та міжгрупових конфліктів.
У разі реалізації цієї стратегії в політичних партіях ситуація конкурентної взаємодії 1, у яку періодично потрапляють члени їхніх підрозділів, активуватиме учасників до взаємодії (тобто через нейрогуморальні реакції у мозку наповнюватиме їх енергією для ініціювання та підтримки конфлікту в рамках біологічно обумовленого процесу ранжування) внаслідок послідовності переходів 1→1’→1”→2”, однак заблокує їхній перехід 2”→2’→2 у ситуацію конфронтації та зупинить її розвиток внаслідок неможливості ініціювати та підтримувати міжособистісні та міжгрупові конфлікти. Це дозволить протягом тривалого часу утримувати членів підрозділів політичної партії в ситуації співпраці 3 в умовах безперервного стимулювання їхньої активності під час періодичних переходів у ситуацію конкурентної взаємодії 1 з активацією ділянки культурного архетипу конфронтації 2” і повернення назад у 3 через неспроможність конфліктувати в процесі їхньої колективної діяльності.
Третя стратегія забезпечить цілеспрямовану зміну структури фрактального архетипу шляхом посилення його складової – культурного архетипу кооперації в референтних спільнотах – політичних партіях, що за деякий час відобразиться у фрактальному архетипі всього суспільства і, відповідно, реструктурує його політичний простір.
Таким чином, реалізація третьої стратегії ґрунтується на запуску та використанні природного, біологічно обумовленого джерела активації членів підрозділів політичних партій, що підтримується нейрогуморальними реакціями в їхньому мозку для здійснення процесу ранжування в ситуаціях конкурентної взаємодії, які впорядковано виникають та переходять у ситуації співпраці в рамках запровадженого лідерами інтегрованого комплексу організаційних інструментів.
Фактично, такий комплекс організаційних інструментів мав би забезпечувати на практиці періодичне занулення статусів членів організації, яке б зумовлювало рестарт процесу ранжування на кожному новому циклі взаємодії і, внаслідок цього, запускалися би біологічні механізми їхньої активації для ініціювання та підтримки цього процесу. В той же час, цей комплекс мав би унеможливлювати розгортання міжособистісних та міжгрупових конфліктів, утримуючи їх на початковій стадії, коли виділяється незначна, але достатня для підтримки активності членів організації кількість енергії. Це б дозволило протягом тривалого часу утримувати їхню психіку в напруженому стані певного рівня, періодично розряджаючи її практичною колективною діяльністю з реалізації спільно визначених цілей.
Тривала колективна діяльність без міжособистісних та міжгрупових конфліктів приведе до посилення поля довіри всередині організації та формування відповідної їй організаційної компоненти концептуального фільтра у вигляді певної цілісної сукупності норм у рамках нової організаційної культури, яка, своєю чергою, за деякий час сама сприятиме відтворенню заданих ситуацій взаємодії членів партії без додаткових вольових зусиль з боку лідерів та унеможливлять відкриту чи приховану боротьбу останніх за абсолютну владу.
На нашу думку, умовами реалізації цієї стратегії в українських політичних партіях є усвідомлення лідерами наявних організаційних проблем та їхньої природи, вироблення ними політичної волі до змін, вдалий вибір лідерами відповідних організаційних інструментів безконфліктної роботи великих груп людей, а також здатність цих інструментів усунути суперечність між актуальною ієрархічною та габітуальною горизонтальною організаційними культурами шляхом поєднання їх в одне ціле в результаті циклічної взаємозаміни з метою розподілу між ними властивих кожній з них функцій.
В своїй роботі [15] ми представили розроблений нами варіант інтегрованого комплексу організаційних інструментів – динамічну мережу як змінну структуру політичних організацій, яка упорядковує та утримує у безконфліктному стані взаємодію усіх своїх членів шляхом їхньої циклічної реструктуризації у малі групи різного функціонального призначення за певним алгоритмом, що забезпечує вироблення, узгодження і ухвалення колективних рішень учасниками у позиціях «рівний з рівним», а виконання – у множині тимчасових ієрархічних проектних, виконавчих та процесних груп з відповідальними виконавцями на чолі. Методика роботи в динамічній мережі включає три інтегровані в одне ціле компоненти – методику здійснення мозкового штурму, методику роботи в перехресних групах і проектний менеджмент.
Ця методика спирається і частково охоплює всі три принципи сучасної соціальної психології [9], що дозволяє прогнозувати поведінку членів підрозділів політичних партій, взаємодія яких відбувається в її рамках.
Згідно з першим принцом, вона дозволяє системно, протягом тривалого часу відтворювати задані однотипні ситуації взаємодії та їхні контексти, в яких перебувають члени партії під час колективної діяльності. Ці ситуації достатньо жорстко детермінують поведінку та, до певної міри, активують учасників взаємодії внаслідок перебігу нейрогуморальних реакцій у їхньому мозку, що забезпечують запуск та підтримку процесу ранжування. Однак ця активність в рамках лише пропонованої методики не спрямовується на конкретну діяльність внаслідок відсутності в ній відповідних канальних факторів. Це зумовлює потребу у її доповненні інструментами планування колективної діяльності, які б системно формували та розподіляли у просторі і часі канали індивідуальної та колективної діяльності членів та підрозділів політичної партії.
Згідно з другим принципом, ця методика внаслідок багатоканального, впорядкованого та форсованого обміну інформацією між членами великої групи дозволяє досягнути тотожної суб’єктивної інтерпретації ситуації взаємодії та її контекстів всіма учасниками взаємодії. Однак сама наша методика не дає змоги системно інтерпретувати та періодично оновлювати вироблену інтерпретацію зовнішньої до організації ситуації без її доповнення спеціальними аналітичними інструментами.
Згідно з третім принципом, представлена методика дозволяє утримувати горизонтально структурований партійний підрозділ у квазістабільному напруженому стані через утримання рівноваги між спонукальними та стримуючими запуск міжособистісних та міжгрупових конфліктів силами, а виділену на них енергію спрямовувати порційно, цілеспрямовано і точково на реалізацію спільних цілей після переструктурування підрозділу в ієрархію. Однак для реалізації третього принципу нашій методиці бракує інструментів цілепокладання для визначення дерева цілей, на які б мала порційно і точково спрямовуватися енергія, що накопичилася в умовах системного примусу в її рамках до безконфліктної взаємодії членів партійного підрозділу.
З метою повноформатного охоплення визначених Россом [9] всіх трьох основних принципів соціальної психології, які детермінують і дозволяють прогнозувати поведінку людей, запропоновану нами методику безконфліктної колективної роботи їхніх великих груп в динамічній мережі необхідно поєднати із відомою методологією діяльності – стратегічним або нормативним плануванням, що широко використовується у сферах бізнесу та державного управління. Це дозволить узгодити інтерпретацію зовнішнього середовища в рамках підрозділів партії, визначити ієрархію цілей та порційно і точково, через встановлені нею канали, спрямувати накопичену в процесі горизонтальної взаємодії енергію на їхню реалізацію.
У своїй роботі [16] ми показали, що поєднані в інтегрований комплекс методологія діяльності – стратегічне планування і розроблена нами методика колективної роботи великих груп членів підрозділів політичної партії в динамічній мережі однозначно детермінують основний продукт її діяльності, технологічний процес його вироблення та змінну організаційну структуру, яка забезпечує реалізацію цього процесу.
На нашу думку, вибір політиками рекомендованого нами інтегрованого комплексу організаційних інструментів приведе до набуття політичними партіями здатності формувати внутрішню етику і поширювати її назовні в умовах відсутності або послаблення зовнішньої етики, наприклад протестантської, яка великою мірою обумовила становлення сучасного Західного світу. Це за деякий час зумовить реструктуризацію політичного простору як національного, так і глобального рівня.
Отже, вироблена та обґрунтована на основі сформованої нами архетипної моделі взаємодії членів політичних партій стратегія їхньої активації полягає у вольовому й усвідомленому виборі та запровадженні лідерами інтегрованого комплексу організаційних інструментів для впорядкування діяльності партійних підрозділів, який забезпечує системне управління ситуаціями та контекстами конкурентної взаємодії, що періодично відтворюються, з метою унеможливити ініціювання та підтримку в них міжособистісних та міжгрупових конфліктів.
Реалізація цієї стратегії зумовлюється запуском та використанням природного, біологічно обумовленого джерела активації членів підрозділів політичних партій, що підтримується нейрогуморальними реакціями в їхньому мозку для здійснення процесу ранжування в ситуаціях конкурентної взаємодії, які впорядковано виникають та переходять у ситуації співпраці в рамках запровадженого лідерами інтегрованого комплексу організаційних інструментів.
Аналіз основних складових запропонованого нами варіанту такого комплексу, а саме – розробленої нами методики безконфліктної колективної діяльності великих груп людей в динамічній мережі у поєднанні з відомою методологією діяльності – стратегічним плануванням, з точки зору трьох базових принципів соціальної психології, засвідчив їхню потенційну здатність активувати членів партії у процесі їхньої колективної діяльності в складі партійних підрозділів.
Ефективна і результативна діяльність політичних партій нового покоління, що будуть створені на основі запропонованої нами стратегії активації членів їхніх підрозділів, за деякий час зумовить реструктуризацію політичного простору як національного, так і глобального рівня.
Зазначимо, що створення і розгортання таких партій можливо здійснювати в рамках описаного І. Адізесом [5] оптимального шляху розвитку організацій, який передбачає таку послідовність активації управлінських функцій: спочатку активується інтегруюча функція, далі – підприємницька, після цього – адміністративна і, зрештою, – виробнича. Детальніше ми описали це раніше[17].
Згідно з класифікацією Дж. Гараєдагі [12], побудовані на основі запропонованого нами підходу політичні партії нового покоління будуть відноситися до мультирозумних систем соціальної моделі, основною метою яких є узгодження інтересів їхніх цілеспрямованих елементів, а засадами функціонування – розподілене управління та здатність до реконструкції.
У нашій публікації [16] ми показали, що основним продуктом діяльності таких політичних партій стане керівний вплив, який вони здатні чинити на самих себе, власне суспільство і національну державу, а також на існуючі суб’єкти глобального рівня у процесі цілеспрямованої мультиплікації, самовідтворення і масштабування з метою подолання зростаючої соціальної складності.
У нашій статті [18] ми представили технологічний процес діяльності підрозділів політичної партії нового покоління в рамках запропонованого нами інтегрованого комплексу організаційних інструментів, який поєднує методологію діяльності – стратегічне планування та розроблену нами методику колективної безконфліктної роботи великих груп людей в динамічній мережі.
Представлені результати досліджень увійшли в збірник матеріалів [19] ІХ-го теоретико-методологічного семінару за міжнародною участю Української школи архетипіки «Архетипіка і публічне управління: європейський простір у вимірах уявного, реального та ідеального».
Список використаних джерел:
1. Political Parties: A Sociological Study of the Oligarchical. Tendencies of Modern Democracy / Robert Michels. – New. York: Hearst’s International Library Company, 1915. – 4I6 p.
2. Бурдьё Пьер. Делегирование и политический фетишизм [Електронний ресурс] / Бурдьё Пьер. – Режим доступу: http://bourdieu.name/content/delegirovanie-i-politicheskij-fetishizm-0.
3. Lepper M. Undermining children’s intrinsic interest with extrinsic rewards: A test of the «overjustification» hypothesis / M. Lepper, D. Greene, R. Nisbett // Journal of Personality and Social Psychology. – 1973. – № 28. – Р. 129–137.
4. Афонін Е. А. Велика розтока (глобальні проблеми сучасності: соціально-історичний аналіз) / Е. А. Афонін, О. М. Бандурка, А. Ю. Мартинов; Укр. Т-во сприяння соц. інноваціям, Від. Інф.-бібл. Забезпечення Апарату Верховної Ради України. – Київ: Видавець Парапан, 2002. – 352 с. – (Сер.: Відкрита дослідницька концепція, Вип. № 2).
5. Адизес И. Управление жизненным циклом корпораций / И. Адизес; пер. с англ. В. Кузина. – М.: Манн, Иванов и Фербер, 2014. – 512 с.
6. Донченко О. А. Архетиповий менеджмент: монография / О. А. Донченко; Національна академія педагогічних наук України, інститут соціальної та політичної психології. – Кіровоград: Імекс-ЛТД, 2012. – 264 с.
7. Донченко О. А. Глибинні регулятиви психополітичного повсякдення / О. А. Донченко, Ю. В. Романенко. – Київ: Либідь, 2001. – 334 с.
8. Управление персоналом: учебник для вузов / под ред. Т. Ю. Базарова, Б. Л. Еремина. – 2-е изд., перераб. и доп. – М.: Юнити, 2002. – 560 с.
9. Росс Л. Человек и ситуация. Перспективы социальной психологии / Л. Росс, Р. Нисбетт; пер. с англ. В. В. Румынского; под ред. Е. Н. Емельянова, B. C. Магуна. – М.: Аспект Пресс, 1999. – 429 с.
10. Олексин А. В. Биополитика. Политический потенциал современной биологии: философские, политологические и практические аспекты / А. В. Олексин. – М.: МГУ им. В. М. Ломоносова, 2006. – 583 с.
11. Corning P. The synergism hypothesis. A theory of progressive evolution / P. Corning. – N.Y.; St. Louis; San Fransisco; Auckland: McGraw-Hill, 1983.
12. Гараедаги Дж. Системное мышление: как управлять хаосом и сложными процессами. Платформа для моделирования архитектуры бизнеса / Дж. Гараедаги; пер. с англ. Е. И. Недбальская; науч. ред. Е. В. Кузнецова. – Минск: Гревцов Паблишер, 2007. – 480 c.
13. Плахтій Т. Фрактальна модель психіки і архетипи соціальної поведінки / Т. Плахтій // Публічне управління: теорія та практика: збірник наукових праць Асоціації докторів наук з державного управління. – Харків: Вид-во «ДокНаукДержУпр», 2015. – Спец. вип. – 226 с.
14. Плахтій Т. О. Архетипна модель виникнення, ескалації та розв’язання соціального конфлікту / Т. О. Плахтій // Публічне урядування: збірник. – 2017 – № 3 (8) (спецвипуск). – Київ: ДП Видавничий дім «Персонал», 2017. – С. 245–259.
15. Plakhtiy T. The Procedure of Group Work in Two- and Three-Dimensional Dynamic Networks [Електронний ресурс] / T. Plakhtiy. – (May 30, 2014). – Режим доступу: https://ssrn.com/abstract=2544458.
16. Плахтій Т. Діяльність партій в сучасних умовах [Електронний ресурс] / T. Плахтій. – (16.01.2018). – Режим доступу: https://zbruc.eu/node/75432.
17. Т. Плахтій. Типовий і оптимальний шляхи розвитку політичних організацій за методологією Адізеса. Available at: http://hvylya.net/analytics/society/tipoviy-i-optimalniy-shlyahi-rozvitku-politichnih-organizatsiy-za-metodologiyeyu-adizesa.html
18. Тарас Плахтій. Технологія діяльності політичних партій нового покоління (02.05.2018). Available at Zbruc: https://zbruc.eu/node/79315
19. Плахтій Т.О. Архетипні засади реструктуризації політичного простору / Плахтій Т.О. // Публічне урядування: збірник. — № 4 (14) — червень 2018 (спецвипуск). — Київ: ДП “Видавничий дім “Персонал”, 2018.
15.07.2018