Архетиповий метапростір як трансдисциплінарне модельне середовище для аналізу та інтеграції моделей поведінкового вибору в соціальних системах
Протягом тридцяти років Незалежності України три політичні партії, що діяли практично від самого її початку, трансформувалися у понад 350 окремих організацій. Така динаміка розвитку політичних організацій українських елітних груп слугує показовим контекстом для аналізу не стільки інституційних механізмів фрагментації, скільки закономірностей поведінкового вибору членів і лідерів політичних організацій.
Це зміщує аналітичний фокус на закономірності індивідуальної та групової поведінки, що визначають схильність членів і лідерів політичних організацій до кооперації чи конфронтації.
Водночас сам поведінковий вибір індивіда досліджується у межах цілої низки соціальних дисциплін, концепти й підходи яких залишаються недостатньо інтегрованими. Пояснення механізмів поведінкового вибору членів складних соціальних систем стримується відсутністю єдиної моделі, здатної відобразити взаємодію концептів різних наукових дисциплін, що описують одні й ті самі соціальні явища. Така ситуація створює потребу в аналітичному середовищі, яке б дозволяло поєднати ці дисциплінарні уявлення та забезпечити їхнє взаємне доповнення.
Це зумовлює необхідність формування трансдисциплінарного модельного середовища – інтегративного простору, у межах якого можна досліджувати й аналізувати поведінковий вибір індивіда в групі, зокрема члена політичної партії в процесі діяльності партійного підрозділу. Принцип трансдисциплінарності передбачає створення нової аналітичної рамки, у якій дисциплінарні межі стираються: різні соціальні наукові підходи описуються єдиною мовою через спільні категорії, що формують цілісну методологію. Саме така рамка покликана стати основою трансдисциплінарного модельного середовища.
Архетиповий метапростір [1] як варіант такої аналітичної рамки інтегрує в єдину модель різні наукові підходи до аналізу особистості та колективної поведінки. Він охоплює не лише «чисті» архетипи у юнгіанському сенсі, а й концептуальні конструкції, засновані на архетиповій логіці, навіть якщо вони первісно не визначалися як архетипи. Йдеться, зокрема, про ідеї соціальної психології, групового психоаналізу, динамічної психології Курта Левіна, трансактного аналізу, а також про концепти конфліктології, біології поведінки й організаційної поведінки.
У цьому сенсі архетиповий метапростір виступає інструментом для дослідження ролі архетипових структур у поведінковому виборі індивіда в групі та для простеження шляху від несвідомих архетипових утворень до конкретних рішень у ситуаціях групової взаємодії. Таким чином, він дає змогу аналізувати процеси прийняття рішень у соціальних групах на рівні як свідомих, так і несвідомих детермінант поведінки.
Архетиповий метапростір постає як відкрита система, що поєднує ці ідеї та концепти як свої внутрішні складові, узгоджує їхні відмінності та створює середовище для побудови нових пояснювальних моделей шляхом комбінування підходів різних дисциплін. Зокрема, він дозволяє пояснити поведінковий вибір членів політичних організацій через взаємодію архетипових структур, ситуаційних факторів і групової динаміки.
Структура архетипового метапростору безпосередньо визначається його призначенням – тими цілями, для досягнення яких він використовується. Іншими словами, залежно від цих цілей, окремі соціальні явища та наукові дисципліни, що їх описують, займають у його структурі відповідні позиції.
У запропонованій конфігурації центральне місце належить архетипіці, яка використовує архетип як базовий концепт моделювання соціальних процесів. Звернення до несвідомих структур надає архетипіці можливість поєднувати навіть суперечливі підходи як однієї, так і різних наукових дисциплін, створюючи цілісну аналітичну рамку.
Так, у соціальній психології співіснують два протилежні підходи до визначення основних чинників, що впливають на персональний поведінковий вибір [2]. Диспозиційний підхід наголошує на вирішальній ролі індивідуальних установок, переконань і цінностей, тоді як ситуаційний підхід стверджує, що ситуації взаємодії та їхні контексти мають значно сильніший вплив, ніж диспозиції особи. В основі ж архетипового підходу лежать саме ситуації взаємодії, які активують у несвідомому індивіда відповідні архетипи. Останні, своєю чергою, актуалізують у свідомості релевантні їм установки, цінності та переконання. У результаті у свідомості індивіда виникає конфлікт між поточними й ситуативними диспозиціями, що робить процес поведінкового вибору ймовірнісним.
Водночас виникнення такого соціального явища, як конфлікт, і його ескалація, що докладно досліджуються в межах конфліктології, в архетипіці інтерпретуються як перехід від культурного архетипу конкуренції до культурного архетипу конфронтації за умов ослаблення впливу культурного архетипу кооперації [3]. Це, своєю чергою, відкриває можливість переходу до стадій розвитку групи, послідовність яких описує соціальна психологія груп.
Таким чином, архетипіка надає можливість поєднати інтерпретації конфлікту в межах конфліктології з моделями розвитку груп у соціальній психології, що демонструє її здатність інтегрувати різні дисциплінарні підходи. Ці приклади підтверджують ширшу закономірність: архетиповий підхід виконує інтегративну функцію, поєднуючи протилежні пояснювальні моделі не лише в межах окремих наук, а й у ширшому трансдисциплінарному контексті.
Ми припускаємо, що структура архетипового метапростору подібна до структури фрактальної моделі психіки, яку ми описали в роботі [4] як багаторівневу систему взаємопов’язаних смислових елементів, що самоподібно відтворюють один одного на різних рівнях складності. Зафіксований у текстах і схемах, він може поширюватися та засвоюватися іншими дослідниками, які адаптують його відповідно до власного дисциплінарного досвіду. Потрапляючи в психіку дослідника разом із властивим йому смисловим полем, архетиповий метапростір змінює власну конфігурацію відповідно до наявних у цій психіці знань та уявлень. Саме тому для автора, що працює в парадигмі архетипіки, він організовується навколо архетипових концептів; для соціолога – навколо соціологічних категорій; для психоаналітика – навколо групового аналізу. Така варіативність не є релятивізмом: соціальні явища залишаються інваріантними, змінюється лише дисциплінарна оптика їхнього опису. Отже, архетиповий метапростір забезпечує множинність точок огляду, не порушуючи об’єктивності дослідження.
Таким чином, архетиповий метапростір ми розглядаємо не лише як аналітичну модель інтеграції різних наукових підходів, а і як методологічний інструмент, що забезпечує можливість системного аналізу та проєктування політичних організацій. Його застосування дає змогу інтерпретувати поведінковий вибір індивідів у груповій взаємодії крізь призму архетипових структур, ситуаційних чинників і групової динаміки, що набуває особливої актуальності в умовах складного, турбулентного зовнішнього середовища – сучасного інформаційного суспільства.
Схема 1. Мережева (А) і просторова (Б) моделі архетипового метапростору.
З метою наочного представлення архетипового метапростору можна використати дві комплементарні моделі (схема 1).
Перша – мережева, у якій метапростір постає як інтегративна «мережа мереж», що формується внаслідок цілеспрямованого накладання двох різнотипних мереж. Перша мережа складається з вузлів – соціальних явищ, які проявляються у реальних соціальних спільнотах і формують емпірично дану соціальну реальність. Друга мережа утворюється з вузлів – наукових дисциплін, що виступають інструментами пізнання цих явищ. У цій моделі дисципліни пов’язані між собою через спільні предмети дослідження – соціальні явища, які виконують роль «містків» між ними. При цьому самі явища та сформована ними реальність залишаються інваріантними: вони не створюються дисциплінами, а об’єктивно існують і лише описуються по-різному.
Друга модель – просторова (координатна). У ній соціальні явища проєктуються на простори відповідних дисциплін, утворюючи багатовимірне смислове поле архетипового метапростору. Зазначимо, що з метою наочного відображення цієї моделі багатовимірні дисциплінарні простори умовно редуковано до осей відповідних дисциплін.
Смислове поле архетипового метапростору не лише відображає розташування явищ відносно дисциплін, а й відкриває можливості для виявлення смислових зв’язків і переходів між різними способами їхнього опису. У такий спосіб просторова модель забезпечує навігацію між дисциплінарними вимірами, доповнюючи мережеву модель, яка відображає якісні зв’язки між ними.
Разом ці дві моделі є комплементарними: мережева візуалізує якісні зв’язки, а просторова формалізує шляхи переходів між теорією та практикою. У поєднанні вони дають змогу розглядати архетиповий метапростір як інструмент перемикання – систему навігації між дисциплінарними описами соціальної реальності. Таке поєднання формує багаторівневу аналітичну структуру, у межах якої стає можливим системне узгодження емпіричного й теоретичного знання.
Цілеспрямований рух між вузлами метапростору відкриває можливість розв'язувати практичні проблеми через інтеграцію різних дисциплінарних підходів і формування нових теоретичних концептів на основі вже наявних та їхнього розвитку.
Як ми зазначали вище, архетиповий метапростір, подібно до людської психіки, має фрактальні властивості. Зміщення дослідницького фокусу на одну з дисциплін спричиняє реструктуризацію всього метапростору: обрана дисципліна тимчасово стає центральною аналітичною рамкою, а інші інтегруються в неї як допоміжні елементи. Такий процес, який ми визначаємо як інверсію фракталу [4], забезпечує гнучкість і адаптивність аналітичної моделі. Його підтримують логічно-інформаційні зв’язки між дисциплінами через спільні предмети дослідження – соціальні явища. Інверсія не руйнує цілісності метапростору, а навпаки надає можливість розглядати кожну дисципліну як потенційну центральну рамку. У такий спосіб архетиповий метапростір забезпечує гнучкість дослідження – від загальної архетипової аналітичної рамки до конкретних дисциплінарних моделей – водночас зберігаючи об’єктивність опису соціальних явищ.
Архетиповий метапростір можна порівняти з різомою у розумінні Жиля Дельоза та Фелікса Гваттарі [5] завдяки множинності перехресних зв’язків між його вузлами. Водночас він відрізняється від різоми наявністю тимчасового центру, який змінюється завдяки інверсії фракталу. Ця особливість дозволяє поєднати відсутність жорсткої ієрархії, властиву мережевим системам, із можливістю фокусованого аналітичного розгляду, властивого системному підходу. Таким чином, архетиповий метапростір поєднує переваги мережевої гнучкості з аналітичною цілеспрямованістю.
Проблематика, яку охоплює архетиповий метапростір, близька до концепції «місива проблем» Рассела Акоффа [6]: у складних соціальних системах явища настільки переплетені, що їхній ізольований аналіз або вплив на окремі з них є неефективним. У цьому сенсі метапростір поєднує діагностичний підхід Акоффа з інструментальним підходом Пітера Сенге [7], орієнтованим на виявлення точок важелів – «містків» у вигляді соціальних явищ, що поєднують різні дисципліни. Цілеспрямований вплив на такі вузлові точки ініціює системну реструктуризацію всього «місива проблем», яка, у свою чергу, спричиняє комплексну трансформацію складних соціальних процесів.
Висновки. Архетиповий метапростір є трансдисциплінарним модельним середовищем, що інтегрує концепти різних наук для дослідження поведінкового вибору в складних соціальних системах. Його фрактальна структура забезпечує гнучкість дослідницького фокусу через механізм інверсії фракталу: будь-яка дисципліна може тимчасово стати центральною аналітичною рамкою, зберігаючи при цьому цілісність опису соціальних явищ як інваріантів.
Методологічно архетиповий метапростір поєднує системний підхід до складності (Акофф, Сенге) з мережевою логікою (Дельоз–Гваттарі). Це дає змогу виявляти ключові «містки» – соціальні явища, що поєднують різні дисципліни та здатні ініціювати системну реструктуризацію «місива проблем», наслідком якої стає комплексна трансформація соціальних процесів.
У його описаній конфігурації центральну інтегративну роль відіграє архетипіка, яка поєднує протилежні пояснювальні моделі через звернення до несвідомих структур, що формують базові патерни соціальної взаємодії.
Використання архетипового метапростору для аналізу та розв'язання проблеми фрагментації політичних організацій в Україні відкриває можливість здійснення комплексного аналізу чинників, які визначають поведінковий вибір членів партій.
Інтеграція архетипового, конфліктологічного, психоаналітичного, організаційного та інших наукових підходів у єдину аналітичну рамку не лише дозволяє пояснити механізми партійної фрагментації, а й створює підґрунтя для розроблення практичних інструментів її подолання – через свідомий дизайн організаційних структур і методик колективної діяльності.
Тарас Плахтій, незалежний дослідник
Список літератури.
1. Плахтій Т. Архетиповий метапростір як трансдисциплінарне модельне середовище дослідження поведінкового вибору. Тези доповіді. V Конгрес Соціологічної асоціації України. Секція №9 "Архетипіка соціальних інститутів", 20 листопада 2025 року.
2. Ross L., Nisbett R. The Person and the Situation: Perspectives of Social Psychology. New York, 1991. 312 p.
3. Плахтій Т.О. Архетипні засади реструктуризації політичного простору. Публічне урядування: зб. наук. пр. Київ: ДП «Видавничий дім "Персонал"», 2018. № 4 (14), Спец. вип. (Черв.). С. 237–253.
4. Плахтій Т. Фрактальна модель психіки і архетипи соціальної поведінки. Публічне управління: теорія та практика: збірник наукових праць Асоціації докторів наук з державного управління. Харків: Вид-во «ДокНаукДержУпр», 2015. Спец. вип. (Березень). С. 182–187.
5. Deleuze G., Guattari F. A Thousand Plateaus: Capitalism and Schizophrenia. Minneapolis, 1987. 615 p.
6. Ackoff R.L. Redesigning the Future: A Systems Approach to Societal Problems. New York, 1974. 260 p.
7. Senge P.M. The Fifth Discipline: The Art and Practice of the Learning Organization. New York, 1990. 424 p.
30.12.2025