Організаційно-структурний аналіз соціальних систем

Основною метою створення і діяльності політичних партій є зміна внутрішнього та зовнішнього середовищ – себе, суспільства і світу у відповідності до власних ідеалів, бачень, цілей, принципів та цінностей. По-іншому це можна визначити як прагнення кожної сучасної політичної організації стати керуючою підсистемою цілої соціальної системи в результаті перемоги на виборах або щонайменше отримати можливість здійснювати вагомий вплив на перебіг основних процесів у цій системі.

 

 

Запорукою реалізації такого прагнення є достатній рівень адекватності сприйняття та аналізу зовнішнього середовища ініціаторами створення політичних партій чи їхніми лідерам, який дозволив би останнім обрати і забезпечити відповідні цьому середовищу організаційні та діяльнісні характеристики своїх організацій. Ці характеристики, у свою чергу, стануть ключовими факторами, які підвищать ймовірність успіху політичних партій і, відповідно, забезпечать реалізацію їхніх прагнень.

 

Очевидно, що аналіз зовнішнього середовища – власного суспільства і світу, а також його методи, є предметом дослідження цілої сукупності наукових дисциплін і навіть тезовий виклад отриманих результатів зайняв би багато томів, вивчення вмісту яких не залишило б часу і сил на практичну частину партійного будівництва.

 

Величезні обсяги слабко зв’язаної і, часто, суперечливої інформації про результати досліджень зовнішнього середовища, які проводилися у рамках різних наукових дисциплін за різними методами та на основі різних засновків, зумовлюють необхідність виділення системотвірної частини цих методів та результатів. Вона, з однієї сторони, повинна максимально визначати, пояснювати і доповнювати усі інші теорії, гіпотези і результати практичних досліджень, а з іншої – вказувати на точки прикладання зусиль для запровадження суттєвих змін у зовнішньому та внутрішньому середовищах і встановлювати перелік конкретних дій, які, за певний час, могли би привести до їхньої реалізації.

 

Нижче представлено виділену нами системотвірну частину з усього обсягу методів та результатів досліджень внутрішнього і зовнішнього середовищ політичних партій у рамках різних наукових дисциплін – організаційно-структурний аналіз соціальних систем. Він дозволив сформувати взаємозв’язану сукупність засновків, що стали основою для здійсненого нами проектування [1] політичних організацій наступного покоління – поліструктурних політичних партій або партій зі змінною структурою – динамічною мережею.

 

 

1. Сучасне суспільство у контексті філософського підходу

 

Розглянемо сучасне суспільство у контексті понять філософського підходу, що позначають зміну історичних епох – модерн, постмодерн та перехід від першого до другого.

 

У своїй роботі [2] український філософ Мирослав Попович, розглядаючи модерн і постмодерн, зазначає, що характерною рисою першого в останні десятиліття заведено вважати раціоналізм. Починаючи з епохи Просвітництва, європейська цивілізація намагається знайти відповідь на питання, яким шляхом суспільство має вибирати свої цілі і яка роль раціональності у їхньому виборі та реалізації. Суспільство епохи Просвітництва надихалося ідеєю прогресу. В найрадикальнішому ліберальному варіанті – Прогресу як наближенню до суспільства Свободи, Рівності і Братерства. А ідеали і критерії Прогресу перебувають у Майбутньому, бо тільки в Майбутньому можуть бути реалізовані будь-які принципи.

 

Це, на нашу думку, і сформувало усталені практики традиційної діяльності політичних партій, що включають вироблення кожною з них на основі своїх ідеологічних переконань, принципів і цінностей власного набору цілей суспільства і відкриту конкуренцію на виборах та у парламентах за право реалізувати їх.

 

У тій же роботі автор зазначає, що постмодерн категорично не приймає ідеї про прихований смисл історії людини і людства, а постмодерністи проголошують завершення цілераціональної історії і початок цілковито чогось нового.

 

Нам видається, що це нівелює значимість та руйнує смисл традиційної діяльності політичних партій, що виникли та формувалися у часи модерну і у своїй більшості спиралися на статичні – незмінні протягом тривалого часу ідеології, базові засади яких ці організації намагалися у той чи інший спосіб, більш чи менш успішно поширити, а, подекуди, нав’язати суспільствам.

 

Далі Мирослав Попович виділяє основний мотив, що рухає ідеологами постмодерну, – неприйняття тоталітарності у будь-якому виявленні. Зокрема – і чи не найперше – тоталітарних претензій розуму. Він відзначає, що постмодерністи, ідучи далі своїх попередників, заперечують можливість говорити про цілісний «епістемічний суб’єкт», протиставляючи йому невизначену множину різних і несумірних суб’єктів пізнання і чину.

 

«Дзеркало», що мало б відображати реальність, виявляється розбитим на дрібні шматочки, з яких не зліпити цілого – бо не існує проєкту, який дозволив би оглянути всі ці шматочки з понадлюдської висоти, щоб розгадати таємниці мозаїки. Існує єдиний механізм сполучення хаосу частинок у ціле – комунікація, в ході якої індивіди-суб’єкти дивляться не зверху, звідкись із неосяжних висот, а один одному у вічі і знаходять порозуміння, а не внутрішню єдність на основі проєкту понадособистісного і понадчасового раціонального колективного Я.

 

Постмодерн застерігає від раціоналізму, що міститься уже в гаслі Роджера Бекона «Знання – сила», – воно стало гаслом використання знання для концентрації сили в руках влади, яка завжди прагне до тотального контролю. Єдність суб’єкта пізнання, згідно з постмодерністською епістемологією, тільки приховує спроби зосередити інформаційну владу в руках тоталітарних структур.

 

На нашу думку, такий підхід постмодерністів є реакцією на усвідомлення неспроможності людини і, навіть, існуючих політичних організацій справитися зі складністю сучасного світу, яка безперервно і прискорено наростає. Він вказує на хаотизацію сучасного суспільства, його складність, невизначеність, непередбачуваність, турбулентність, а також на втрату ціннісно-цільових орієнтирів для окремих людей та їхніх спільнот.

 

Водночас, приведена цитата містить ключ до вирішення цієї проблеми: діяльність політичних партій у постмодерні повинна скласти в одне ціле і тривало утримувати в динамічній рівновазі частинки розбитого «дзеркала», що відображають реальність, з метою отримання її цілісного образу, його сприйняття, аналізу та розуміння.

 

Більше того, такі політичні партії, шляхом організації у певний спосіб внутріпартійної комунікації і комунікації партії із суспільством, мали б забезпечувати утворення і підтримку голографічного мозку організацій, метафору якого представив у своїй книзі [3] американський науковець Г. Морган. На його думку, кожна частинка розбитого «дзеркала» має бути здатною відображати цілісний власний образ, і образ реальності, які відображаються у цілому «дзеркалі», завдяки чому організація набуває здатності до безперервної самоорганізації, саморозвитку та самовідтворення.

 

 

 2. «Трагедія спільного» як системотвірна проблема людської цивілізації

 

Однією із ключових проблем, яка зумовлює перебіг деструктивних процесів в українському суспільстві й державі, а також у людському суспільстві загалом, є «трагедія спільного».

 

Термін «трагедія спільного» запровадив Вільям Форстер Ллойд, політичний економіст із Оксфордського університету, у своїй книзі про населення (1832). У широкий вжиток цей термін ввів професор біології з Каліфорнійського Університету Гаррет Гардін в одній зі своїх публікацій [4]  (1968). «Трагедія спільного» належить до явищ, що пов'язані з протиріччям між особистими інтересами та суспільним благом, і полягає у неспроможності великої групи людей ефективно управляти їхнім спільним ресурсом.

 

Ще чіткіше сформулював цю проблему американський соціолог Мансур Олсон у своїй публікації «Логіка колективної дії» [5] (1965), де він блискуче довів неспроможність досягати колективного блага великими групами людей, на відміну від малих груп, які здатні цілеспрямовано реалізовувати спільні інтереси своїх членів, дуже часто – за рахунок великих груп, у тому числі – за рахунок усього суспільства.

 

Прямим наслідком цього є «залізний» закон олігархізації [6] Роберта Міхельса (1910), що полягає в концентрації влади і власності в руках малої суб'єктної групи – керівного ядра політичних організацій з одночасною пасивацією і атомізацією загалу – великої групи членів цих організацій, яка неспроможна стати суб’єктною. Опосередкованим наслідком цього закону є негативна селекція в політичних організаціях елітних груп, передусім владних.

 

Водночас, закон олігархізації Міхельса зумовлює незворотну деформацію представницької демократії – традиційного інституційного інструменту подолання «трагедії спільного» у політичних організаціях сучасних розвинутих суспільств, механізми якої представив французький соціолог і філософ П'єр Бурдьє у своїй публікації «Делегування і політичний фетишизм» [7] (1983).

 

Деформуючись під дією цих механізмів, представницька демократія, як інституційний інструмент подолання «трагедії спільного», в умовах інформаційного суспільства трансформується у свою протилежність унаслідок маніпулятивного управління пасивованими, деінтелектуалізо-ваними й атомізованими рядовими членами політичних організацій та електоральними масами, що спричиняє запуск і підтримку процесів морального й соціального занепаду всього суспільства. В основі цих процесів лежить ще один наслідок «трагедії спільного» – системний вибір лідерами організацій елітних груп стратегії конфронтації у взаємодії з іншими такими ж організаціями, що зумовлено особливостями природної групової динаміки в самоорганізаційних та організаційних структурах і метаморфозом перших у другі [8].

 

Водночас політолог і економіст – нобелівська лауреатка Еліонор Остром у своїй праці «Керування спільним» (1990) [9] описала історичні приклади більш чи менш успішного керування спільним ресурсом задля досягнення колективного блага великими групами людей в умовах самоорганізаційних соціальних систем і сформулювала принципи їхньої успішності.

 

В Україні впродовж багатьох століть "трагедія спільного" певною мірою долалася звичаєвим правом у рамках вічевої (прямої) демократії [10] і копного судочинства [11] та відповідної їм організаційної культури. Це сформувало потужний мережевий пласт в історичній організаційній пам'яті українців – у національному габітусі [12], що являє собою сукупність історично засвоєних організаційних практик. Останні багато століть перебували у суперечності із організаційними практиками домінуючих ієрархічних структур та із відповідною їм організаційною культурою, що призводило до повільного, але невідворотного руйнування усіх українських ієрархій через стале відтворення характерної для такого габітусу мережевої самоорганізації знизу. Ця суперечність становить ключову системну національну проблему, розв'язання якої, на нашу думку, полягає у приведенні структури та організаційної культури політичних, бізнесових та інших українських організацій у відповідність до основи національного габітусу – згаданого нами вище мережевого пласту історичної організаційної пам'яті вічевого періоду [13].

 

«Трагедія спільного» значною мірою визначає ключові тенденції розвитку основних організаційних суб'єктів сучасної цивілізації – національних держав і корпорацій. Для перших цими тенденціями є: профанація представницької демократії внаслідок використання маніпулятивних політичних технологій; диференціація суспільства за матеріальною та інтелектуальною ознаками; перетікання кваліфікованих управлінців із органів державного управління у корпорації; зниження компетентності політиків та їхнє узалежнення від корпорацій; формування множинних ідентичностей; звуження суверенітету; атомізація громадян; фрагментація елітних груп, тощо. Для корпорацій такими тенденціями є: агресивний маркетинг та цілеспрямоване формування попиту шляхом маніпулятивного впливу на споживачів; ріст, укрупнення, ускладнення, оптимізація структури; монополізація, концентрація власності та внутрішньої влади; ефективне використання споживацьких мотивацій; здатність впливати на політику та законодавство; здійснення невластивих для корпорацій функцій, які сама держава все більше перекладає на них; набуття, здійснення та вдосконалення силових, розвідувальних та контррозвідувальних функцій; системне застосування стратегічного управління внутрішнім і зовнішнім середовищами, тощо.

 

Ці тенденції зумовлюють послаблення національних держав і посилення корпорацій, що, у свою чергу, призводить до інтенсифікації перетікання частини функцій перших до других, де суб'єктом вироблення та ухвалення рішень є керівне ядро у складі малої групи, яка, згідно з "Логікою колективної дії" Мансура Олсона [5], схильна реалізовувати власні інтереси за рахунок загальносуспільних.

 

Очевидно, що практично нереально й нераціонально сьогодні домагатися зменшення потенціалу корпорацій, особливо коли йдеться про транснаціональні корпорації. Це можливо лише в рамках тоталітарних держав, де вся повнота влади сконцентрована в руках однієї особи, яка має намір взяти під контроль або усунути альтернативні джерела сили. Тому доцільно зосередити зусилля на подоланні та нейтралізації негативних тенденцій розвитку національних держав з метою істотного підвищення їхнього потенціалу. Йдеться про кардинальну зміну якостей політичних партій, які, після перемоги на виборах, формують різнорівневі органи державної та місцевої влади, шляхом реструктуризації цих організацій з метою ефективного подолання «трагедії спільного» у їхній середині – тобто з метою забезпечення здатності політичних партій ефективно і результативно виробляти, обговорювати, узгоджувати, приймати і реалізовувати рішення у складі великих груп своїх членів.

 

Разом з тим, розглянуті тенденцій свідчать про те, що основним протиріччям сучасної людської цивілізації є протиріччя між інтересами корпорацій – найбільш ефективних економічних структур, та загальносуспільними інтересами. Причому основне завдання владних державних інституцій – ефективно обстоювати інтереси суспільства та збалансовувати їх із інтересами множини корпорацій – не вирішується або вирішується не на користь суспільства через беззахисність цих інституцій перед системним впливом корпоративних структур з потужним фінансовим та організаційним ресурсом.

 

Якщо взяти для прикладу фармацевтичну корпорацію, відразу впадає в око протиріччя між її основним завданням як бізнесової структури – заробити якнайбільше грошей, продаючи чимдалі ширший асортимент та більшу кількість ліків (а для цього треба, щоб побільшало хворих або людей, котрі вважають себе хворими), та життєвою потребою суспільства в здорових членах, що, очевидно, передбачає зменшення попиту на ліки.

 

Якщо зважити на організаційні й фінансові можливості власників такої корпорації, стане зрозуміло, що вони, вирішуючи своє основне завдання, різними способами можуть впливати на чинну владу, лобіювати можливість реклами лікарських засобів на телебаченні, тощо. Водночас такі власники можуть комплексно впливати на інші корпоративні утворення, наприклад, на всю систему охорони здоров'я, стимулюючи лікарів призначати вироблені ними ліки.

 

Протистояти цьому може лише система державної влади, що формується з представників політичних партій, члени яких здатні адекватно оцінювати реальний стан справ та активно обстоювати істинні інтереси суспільства. Але, на жаль, сьогодні політичні організації побудовані у спосіб, який не дозволяє їм ефективно впливати на владні механізми, – за короткий час, згідно із законом олігархізації Міхельса, уся внутрішня влада і власність концентруються у руках членів їхніх керівних ядер – малих груп, які здатні набувати й утримувати власну суб'єктність. Очевидно, що корпорації, з їхніми величезними ресурсами, зможуть легко підпорядкувати собі більшість членів цих груп і, відповідно, керовані ними політичні організації. Оскільки останні, після перемоги на виборах, формують органи державної влади, то корпорації без особливих проблем зможуть через них реалізовувати свої власні інтереси за рахунок загальносуспільних.

 

Самі ж корпорації, за класифікацією Дж. Гараєдагі [14], належать до соціальних систем біологічної моделі з одним розумом. Ми розглянемо їх більш детально у наступному розділі. Тут лише зазначимо, що свою головну мету – виживання такі системи реалізують шляхом росту за рахунок використання для своїх інтересів зовнішнього середовища, що допомагає досягнути цим системам позитивного метаболізму. Це призводить до внутрішньовидової конкуренції, яка часом набуває конфронтаційного характеру у вигляді холодних і, навіть, гарячих сутичок та зумовлює поглинання слабших корпорацій сильнішими. Результатом цього є системна монополізація цілих секторів життєдіяльності суспільства. Зокрема, підтвердженням невідворотності монополізації в умовах домінування систем з одним розумом у складі малих груп – корпорацій є результати дослідження швейцарського математика Джеймса Глаттфельдера [15]. Вони свідчать, що 80% світової власності належить ядру всього лише з 737 акціонерів, яке включає в себе ще меншу групу – приблизно зі 147 ключових акціонерів, що разом контролюють 40% власності глобальних корпорацій.

 

У нашій публікації [16] ми припустили, що розв'язання представленої вище цивілізаційної проблеми – «трагедії спільного» – полягає у створенні та розгортанні якісно нових політичних партій із колективною суб’єктністю у складі чисельно зростаючих великих груп їхніх членів, що здатні усвідомлювати власні інтереси і, з метою їхньої реалізації та ефективного управління спільним ресурсом, колективно виробляти, обговорювати, узгоджувати, ухвалювати і затверджувати рішення, а також виконувати їх, координуючи діяльність своїх членів та підрозділів. Такі партії повинні бути більш організованими та складними, ніж корпорації, що дозволить їм виробляти і успішно втілювати більш складні і довгострокові стратегії з метою реалізації інтересів усього суспільства на усіх рівнях його життєдіяльності.

 

Можливість створення політичних партій із колективною суб’єктністю великих груп їхніх членів, що здатні чисельно зростати, допускає також проведений нами аналіз політичних організацій зі змінною структурою – динамічною мережею на їхню відповідність до визначених Е. Остром умов успішного керування спільним ресурсом великими групами людей [17].

 

 

 

3. Еволюція уявлень про організацію

 

Американський фахівець із теорії організацій та системного підходу Джамшид Гараєдагі у своїй книзі [14] представив зсув організаційної парадигми як перехід від дослідження організацій – нерозумних систем механістичної моделі до дослідження організацій – систем з одним розумом біологічної моделі і далі, до дослідження організацій – мультирозумних систем соціальної моделі (схема 1).

 

Організація механістичної моделі є бездумною системою – вона не має власної мети. Це інструмент із функцією, визначеною користувачем, інструмент, який власник використовує для досягнення своєї мети отримання прибутку. Важливою характеристикою цього інструменту є його надійність і продуктивність.

 

Організація біологічної моделі являє собою систему з єдиним розумом (у точності як людський організм), у якої є своя власна мета. Ця мета, враховуючи внутрішню вразливість та нестійку структуру відкритих систем, полягає у виживанні. Щоб вижити, біологічні істоти повинні рости, а для цього їм слід використовувати для своїх інтересів зовнішнє середовище, що допомагає їм досягнути позитивного метаболізму. Тобто мірою їхнього успіху являється ріст, єдиний і найважливіший показник ефективності, а прибуток являє собою лише засіб його досягнення. Особливість системи з єдиним розумом полягає в тому, що її частини не мають можливості вибору і породжують відповідну реакцію на події зовнішнього середовища лише в наперед визначеному вигляді. Діяльність системи знаходиться цілком і повністю під керівництвом одного мозку, який виконує організуючу функцію на основі отримання інформації від множини сенсорів через комунікаційну мережу шляхом видачі вказівок, які приводять в дію відповідні частини системи. Якщо частини організму раптом отримають можливість вибору, головною проблемою стануть конфлікти між ними та можливість їхнього вирішення. Зазвичай вони вирішуються на основі патерналізму, який найбільше підходить для таких систем.

 

Схема 1. Зсув організаційної парадигми [14].

 

Прикладом мультирозумної системи може послужити соціальна організація, яка у даному випадку розглядається як добровільне об’єднання цілеспрямованих членів, що самостійно визначають, до чого прагнути і яким засобам слід надати перевагу для досягнення мети. Поведінка системи, елементи якої здатні (правомочні) робити вибір, не піддається поясненню з точки зору механістичної чи біологічної моделей. Соціальна система – це щось інше, вона функціонує по своїх власних законах і осмислити її без врахування цієї особливості неможливо. Будучи цілеспрямованою системою, така організація являється частиною такого ж (цілеспрямованого), але більш великого цілого – суспільства. Водночас, її власні члени – цілеспрямовані індивіди. Сумістити інтереси цілеспрямованих елементів одне з одним та з інтересами цілого – ось головна мета системи. Коли елементи механістичних систем зв’язані енергетично, то соціокультурних – інформаційно. Культура – цемент, що поєднує їх в одне ціле. Для регулювання мультирозумної системи суттєве значення отримує згода між ними та шляхи її досягнення. Членів такої організації утримує разом одна або декілька загальних цілей і прийнятні для всіх учасників способи їхнього досягнення; всі вони мають набір цінностей, що лежать в основі їхньої культури.

 

Побудова організацій різних моделей здійснюється за допомогою різних організаційних засобів, які були розроблені в рамках аналітичного та системного підходів.

 

Так побудова організацій механістичної моделі передбачає застосування стандартизації робочих процесів і деталей в рамках аналітичного підходу й загальну оптимізацію в рамках системного підходу. Побудова організацій біологічної моделі передбачає різноманітність і ріст в рамках аналітичного підходу та гнучкість і контроль в рамках системного підходу. Побудова організацій соціальної моделі передбачає використання партисипативного (розподіленого) менеджменту в рамках аналітичного підходу та реконструкцію в рамках системного підходу.

 

Аналіз представленого на схемі 1 зсуву організаційної парадигми дозволив припустити, що політичні партії наступного покоління повинні являти собою мультирозумні системи соціальної моделі, основний політичний процес [17] (процес вироблення, обговорення, узгодження, ухвалення і затвердження рішень) яких має забезпечити реалізацію їхньої основної мети – суміщення інтересів цілеспрямованих елементів одне з одним та колективний рух в узгодженому напрямку. А успішне функціонування таких партій забезпечать розподілене самоуправління та самореконструкція, спосіб реалізації яких у політичних партіях зі змінною структурою динамічною мережею ми представили у роботах [18], [19], [20], [21].

 

 

4. Еволюція уявлень про управління

 

Розглядаючи управління в контексті класичної, некласичної і постнекласичної наукових раціональностей, російський науковець В. Лєпскій у книзі [22] сформував цілісне бачення процесів формування уявлень про управління і тренди його розвитку.

 

Автор вважає, що в контексті постнекласичної раціональності, на відміну від класичної та некласичної, під управлінням розуміється не жорстка детермінація систем, а «м'які форми управління» – створення умов для їхнього розвитку. Фактично домінуючими видами управління стають різноманітні види управління через середовище.

 

У цьому контексті варто виділити запропоноване В. Лєпскім бачення базових парадигм суб’єкт-об’єктної взаємодії на методологічному рівні у контексті різних типів наукової раціональності, яке ми представили на схемі 2.

 

Схема 2. Базові парадигми суб’єкт-об’єктної взаємодії.

 

Базовими об'єктами в контексті класичної наукової раціональності і парадигми «суб'єкт – об'єкт» виступають як прості, так і великі системи. Характерно, що сумарні властивості їхніх частин вичерпно визначають властивості цілого, а зв'язки між елементами підкоряються лапласівському детермінізму. У цих системах обов'язково є програма функціонування, яка формує керуючі команди і коригує поведінку системи на основі зворотних зв'язків. Такі системи, зазвичай розглядають у сфері управління різноманітною технікою.

 

В контексті некласичної наукової раціональності відбувається перехід від парадигми «суб'єкт – об'єкт» до парадигми «суб'єкт – суб'єкт». У разі, коли досліднику протистоїть об'єкт, що наділений психікою, відношення між дослідником і об'єктом перетворюється в відношення між двома дослідниками, кожен з яких є об'єктом по відношенню до іншого. У таких відносинах дослідник стає всього лише одним з персонажів у специфічній системі рефлексивних відносин. Об'єкти стають порівнянними з дослідником по досконалості. Тому для даного типу наукової раціональності і базової парадигми управління «суб'єкт – суб'єкт» найважливішою властивістю розглянутих об'єктів управління, на погляд автора, є їхня активність. При цьому причинність для даного типу об'єктів вже не може бути зведена до лапласівського детермінізму і доповнюється ідеями «цільової причинності» (цільової детермінації). Даний тип об'єктів може бути віднесений до активних систем, а як базові найбільш складні об'єкти слід розглядати великі активні системи. Прикладами таких систем можуть бути біологічні організми та їхні спільноти, людина і її спільноти, організації і т. п.

 

У контексті постнекласичної наукової раціональності ключовою для управління стає, на погляд автора, парадигма «суб'єкт – полісуб'єктне середовище, що розвивається», або «суб'єкт – метасуб'єкт». Базовими об'єктами стають «людинорозмірні системи, що розвиваються», які характеризуються, перш за все, відкритістю. У таких системах формуються особливі інформаційні структури, здатні фіксувати важливі для цілісності системи особливості її взаємодії із середовищем («досвід» попередніх взаємодій). До таких систем належать біологічні об'єкти, що розглядаються не тільки в аспекті їхнього функціонування, але й в аспекті розвитку, складний комплекс у розвитку: людина – техніко-технологічна система, плюс екологічна система, плюс культурне середовище, що приймає нову технологію, і т. п.

 

На думку автора, полісуб’єктне або рефлексивно-активне саморозвиткове середовище являє собою метасуб'єкт, який володіє інваріантними властивостями для різних типів суб'єктів: цілеспрямованістю (активністю), рефлексивністю, комунікативністю, соціальністю, здатністю до розвитку. Важливо зауважити: рефлексивно-активне саморозвиткове середовище – це цілісне утворення, яке принципово відрізняє його від мереж, які є набором взаємопов'язаних елементів. Організація взаємодії активних елементів між собою і з середовищем визначається системою цінностей, принципів, онтологій, критеріїв і спеціалізованих суб'єктно-орієнтованих інформаційних платформ. Автор стверджує, що в рамках постнекласичної наукової раціональності об'єкт і система управління зливаються в єдине ціле в рефлексивно-активному саморозвитковому середовищі. Він вважає, що спостерігач ніби «розподіляється» по системі, він віртуальний. Системи стають здатними до самоспостереження, а процеси управління перетворюються в процеси саморегулювання і саморозвитку.

 

В. Лєпскій вважає, що в центрі уваги опиняється специфічний вид рефлексивної активності суб'єктів стосовно середовища як цілісного метасуб'єкта – рефлексивна активність стратегічних суб'єктів. Автор називає стратегічним суб'єкта, що включений у будь-який метасуб'єкт (сім'я, група, організація, країна і ін.), який ідентифікує себе з цим метасуб'єктом і регулює свою активність (діяльнісну, комунікативну, рефлексивну) з урахуванням її впливу на метасуб'єкта.

 

У зв’язку з цим, на думку автора, у центрі уваги постнекласичної наукової раціональності опиняється етика стратегічних суб'єктів саморозвиткових середовищ, яка є орієнтованою і на проблему збереження цілісності суб'єктів, і їхнє монтування в єдине ціле.

 

Водночас В. Лєпскій зазначає, що ступінь захищеності груп від рефлексивного управління в умовах конфліктних взаємодій виявляється істотно залежним від ступеня гнучкості групових структур, пов'язаних з відносинами лідерства. Наявність «жорстких» структур «лідер – підлеглі», які є байдужими до змін ситуацій групової діяльності, може сприяти зниженню ступеня захищеності груп від рефлексивного управління. У ширшому контексті можна припустити: що менше формалізовані механізми формування віртуального суб'єкта групової діяльності, то важче прогнозувати поведінку групи, а отже, важче здійснювати рефлексивне управління нею.

 

Як видно зі схем 1 і 2, представлені зсуви організаційної та управлінської парадигм достатньо добре корелюють один з одним. При цьому теза В. Лєпского про орієнтовану на цілісність суб’єкта його етику відповідає визначеній Дж. Гараєдагі основній меті мультирозумних систем соціальної моделі – сумістити інтереси цілеспрямованих елементів одне з одним та з інтересами цілого через досягнення згоди в рамках спільної культури, яка об’єднує їх в єдине ціле.

 

Очевидно, що практична реалізація досягнення згоди являє собою, по суті, реалізацію процесу прийняття рішень, або, іншими словами, реалізацію основного політичного процесу [17], який, з одного боку, за замовчуванням визначається спільною культурою цілеспрямованих елементів, що включає їхні етичні установки, а з іншого – може стати предметом вибору лідерів – ініціаторів створення суб’єктних політичних організації, як мультирозумних систем соціальної моделі, що будуть здатними виробляти і поширювати у навколишньому рефлексивно-активному саморозвитковому середовищі, в яке вони інтегровані, власну етику.

 

Слід зазначити, що в середовищі українських елітних груп відсутня успішна організаційна культура із відповідною етикою, яка б дозволяла будувати ефективні та результативні політичні організації, наслідком чого, на нашу думку, є майже тисячолітня відсутність власної держави, а також катастрофічний процес дроблення створених за роки Незалежності українських партій. Причиною цього, як ми зазначали вище, є суперечність актуальної – ієрархічної та габітусної – горизонтальної організаційних культур українців, що зумовлена набутими ними історичними організаційними практиками в умовах вічевої демократії, які вони несвідомо відтворюють, перебуваючи в рамках сучасних, у своїй більшості ієрархічних, організаційних структур.

 

Це означає, що в Україні успішні – ефективні та результативні політичні партії наступного покоління можуть бути побудованими лише внаслідок свідомого вибору і запровадження їхніми лідерами або ініціаторами створення відповідних організаційно-технологічних інструментів, які забезпечать подолання цієї суперечності шляхом запуску і підтримки перебігу у їхній середині відповідного основного політичного процесу [17].

 

Водночас слід розуміти, що саморозвиткове полісуб’єктне середовище не є однорідним – воно достатньо добре структуроване, а його поточний стан можна описати як динамічну реструктуризацію з метою перерозподілу влади під впливом сукупності різних факторів, починаючи від появи нових комунікаційних технологій, закінчуючи виборами в органи державної і місцевої влади. Нижче, у розділі 5.6, ми покажемо, що реальна влада в Україні розподілена між суб'єктами управління – організаційними системами, кожна з яких займає фіксований рівень у їхній ієрархії, таким чином, що ступінь свободи у прийнятті рішень кожного з суб'єктів нижчих рівнів обмежуються стратегією суб'єкта вищого рівня управління.

 

Це зумовлює необхідність набуття політичними організаціями наступного покоління таких якостей, які б забезпечили появу у них здатності виробляти і реалізовувати більш складні стратегії, ніж можуть виробляти і реалізовувати організаційні суб’єкти верхніх рівнів згаданої вище ієрархії.

 

Отже, політичні партії наступного покоління повинні стати розподіленими у суспільстві, як полісуб’єктному рефлексивно-активному саморозвитковому середовищі, його стратегічними суб’єктами, що здатні до самоспостереження і здійснення управління цим середовищем через процеси саморегулювання і саморозвитку на основі власної етики, що є орієнтованою на проблему досягнення і збереження цілісності суспільства, як власного метасуб’єкта.

 

 

5. Організаційно-структурний аналіз зовнішнього середовища політичних партій

 

 

5.1. Структура соціальних систем як джерело їхніх емерджентних властивостей

 

Розглянемо загальновідомі базові поняття системного підходу.

 

Система – це сукупність двох або більше певним чином взаємопов’язаних частин, що складають єдине ціле і взаємодіють із зовнішнім середовищем.

 

Структурою системи є стала і впорядкована сукупність істотних зв'язків між її елементами та підсистемами.

 

У будь-якому об’єкті можна у різні способи виділити окремі системи, що складаються із взаємопов’язаних елементів.

 

Відповідно, у кожній системі можна у такий самий спосіб виділити різні підсистеми. Або розглянути саму систему у складі різних надсистем (схема 3).

 

Ключовим у нашому аналізі зовнішнього середовища у контексті системного підходу [21] стане поняття емерджентності – найбільш важливої властивості систем, що найкраще проявляє їхню природу.

 

Схема 3. Система, її підсистема і надсистема.

 

Об'єднання частин в систему породжує у неї якісно нові властивості, які не зводяться до властивостей її частин і які не зумовлюються ними. Ці нові властивості притаманні тільки самій системі і існують доти, поки система складає одне ціле. Система є щось більше, ніж проста сукупність частин. Якості системи, які притаманні лише їй, називаються емерджентними («emergent» перекладається з англійської мови як «виникнення» або «що несподівано виникає»).

 

Джерелом, носієм емерджентних властивостей є структура системи: при різних структурах у систем, що утворені з одних і тих же елементів, виникають різні емерджентні властивості.

 

Так алмаз, графіт, лонсдейліт, фулерен, атомарний вуглець, і вуглецеві нанотрубки – це речовини, що складаються із одних і тих же атомів вуглецю, але мають кардинально відмінні властивості – густину, твердість, міцність, електропровідність, щільність, тощо. Різні властивості цих речовин зумовлені різними параметрами їхньої кристалічної структури – типами кристалічної ґратки, які задають просторове розташування атомів вуглецю по відношенню один до одного, поєднуючи їх таким чином в єдине ціле – в ту чи іншу речовину.

 

Емерджентність є іншою, більш розвиненою формою вираження закону діалектики про перехід кількості в якість. Виявляється, для переходу в нову якість не обов'язково «накопичення» кількості ( «остання крапля переповнила чашу», «остання соломинка переламала хребет верблюдові»). Для появи нової якості досить об'єднати в ціле хоча б два елементи.

 

Дія системи більше залежить від того, як її частини взаємодіють, ніж від того, як вони діють самі по собі. Тому поліпшення дії окремих підсистем зовсім не обов'язково призведе до поліпшення дії всієї системи, і часто навіть навпаки.

 

Таким чином аналіз зовнішнього середовища – суспільства, у якому діють політичні партії, у першому наближенні можна звести до аналізу його організаційної структури, а також організаційних структур основних його підсистем.

 

У складних цілеспрямованих системах можна виділити керуючу та керовану підсистеми.

 

Розглянемо систему «людина – машина». Очевидно, що у ній керуючою підсистемою буде людина, а керованою у представленому на схемі 4 випадку – автомобіль.

 

Схема 4. Система «людина – машина» та її керуюча та керовані підсистеми.

 

У свою чергу, однією із надсистем цієї системи є мережа автомобільних доріг.

 

Водночас, кожна із обох виділених підсистем включає власні підсистеми. Так у людини можна виокремити серцево-судинну, дихальну, нервову, травну, опорно-рухову та інші підсистеми. Для автомобіля типовими є силова, гальмівна, електрична, привідна та інші підсистеми.

 

Керуюча підсистема, зазвичай, є складнішою за керовану, що дозволяє їй ставити цілі перед цілою системою, формувати стратегії їхньої реалізації та реалізовувати їх.

 

Якщо керуюча підсистема з тих чи інших причин (наприклад, у представленому на схемі 3 випадку, коли водій заснув внаслідок вживання ним надмірної кількості алкоголю) стає простішою за керовану, то вона робиться не здатною ефективно і результативно управляти власною системою.

 

Соціальні системи суттєво відрізняються від усіх інших систем природою взаємозв’язків між їхніми елементами – окремими людьми та їхніми підсистемами – спільнотами різних типів.

 

Структура соціальної системи – це впорядкована порядком колективної діяльності сукупність взаємозв’язків між її елементами, яка самовідтворюється у процесі їхньої взаємодії.

 

Цей порядок у рамках різних наукових дисциплін називають процедурами, правилами, технологіями, організаційними практиками, тощо.

 

Структурна схема – це фіксація вигляду динамічної структури системи – сукупності взаємозв’язків між її елементами у певний момент часу.

 

З іншої сторони, за Г. Мінцебергом [24], структуру соціальних цілеспрямованих систем – організацій можна визначити як просту сукупність способів, якими процес колективної діяльності спочатку поділяється на окремі робочі завдання, а потім досягається координація дій з вирішення цих завдань.

 

Цей поділ і подальшу координацію й можна визначити як порядок колективної діяльності елементів соціальної системи.

 

Водночас, методологія діяльності – це спосіб поділу колективної діяльності на окремі робочі завдання. А методика діяльності – це спосіб координації дій з вирішення цих завдань [1].

 

Таким чином, порядок колективної діяльності – це реалізація елементами соціальної системи методології діяльності у процесі колективної роботи за відповідною методикою. У загальному випадку порядок колективної діяльності включає вироблення, обговорення, узгодження, ухвалення, затвердження і виконання рішень.

 

У керівних цілеспрямованих підсистемах суспільства – політичних партіях порядок колективної діяльності членів їхніх різнорівневих підрозділів включає основний політичний процес (процес вироблення, обговорення, узгодження, ухвалення і затвердження рішень) [17] і процес виконання прийнятих рішень.

 

Отже, структура будь-якої цілеспрямованої соціальної системи цілком і повністю визначається обраними методологією та методикою колективної діяльності її елементів (окремих людей чи їхніх груп) і однозначно відображається структурною схемою та описується порядком колективної діяльності останніх.

 

Структуру цілеспрямованої соціальної системи, як набір норм, правил і процедур, що у сукупності складають порядок колективної діяльності її елементів, обирають і запроваджують її лідери.

 

Реальні цілі, цінності і принципи цілеспрямованої соціальної системи можна розглядати як її емерджентні властивості, які у великій мірі визначаються її структурою. Разом з тим, на них суттєво впливають цілі, цінності та принципи, які сформувалися у надсистемі – цілому суспільстві.

 

Очевидно, що перелік усіх можливих підсистем суспільства, включно з підсистемами водопостачання та водовідведення, та аналіз взаємозв’язку між ними матиме надто великий обсяг. Тому ми відразу виділимо і обмежимося аналізом ключової підсистеми – політичної, виокремивши її основну складову – підсистему влади. Адже саме від її функціонування залежить стан усієї соціальної системи, саме вона зумовлює та визначає якості і параметри взаємодії усіх інших компонентів цієї системи.

 

Отже, далі ми зосередимося на комплексному аналізі структурних особливостей цілеспрямованих керуючих підсистем формальної і неформальної влади у їхньому взаємозв’язку.

 

 

5.2. Типологія організаційних структур

 

Розрізняють дві принципово відмінні ідеальні організаційні структури, яких у чистому вигляді, очевидно, не існує. Йдеться про ієрархічну, тобто вертикальну та мережеву – горизонтальну структури. Вони давно і безальтернативно використовуються для наближеного опису реальних структур різноманітних соціальних систем – соціальних груп, спільнот, об’єднань, організацій, тощо.

 

Вважається, що у загальному випадку ієрархічна структура є різновидом мережі. Водночас, кожна ієрархія містить горизонтально структуровані частини і, навпаки, кожна мережа містить вертикально структуровані складові.

 

Реальною організаційною структурою вважається гетерархія – взаємодія сукупності вертикально та горизонтально структурованих спільнот з різними типами суб’єктності, що поєднані одна з одною численними перехресними взаємозв’язками (схема 5).

 

Гетерархія – це система, утворена різноманітними, одночасно існуючими структурами управління, які перетинаються [25]. Термін був запроваджений у роботі нейропсихолога і кібернетика У. Маккаллока «Гетерархія цінностей, що обумовлена топологією нервових мереж» (1943 р). Етимологія поняття «гетерархія» ( «heterarchy») грецького походження, це словосполучення «heteros» ( «інший», «чужий») і archein ( «влада», «управління»). Таким чином, термін «гетерархія» буквально означає «те, що знаходиться під управлінням іншого», «розподілене управління» (на противагу «священного порядку» ієрархії) або ж, в більш вільному перекладі, «щось, що володіє внутрішньою неоднорідністю». Поняття гетерархії є комплементарним до поняття ієрархії. Якщо ієрархічність системи відображається у зв'язках керування (суперординації, домінування) і підпорядкування (субординації), то гетерархічність – в зв'язках координації. Елементи гетерархії знаходяться в різноманітних, але рівноцінних взаємозв'язках. Ієрархічна система має односпрямовану прогресію – керуючих елементів у міру руху вгору по щаблях управління стає менше. Гетерархія структурує систему із найрізноманітніших зв'язків в залежності від позиції та установки спостерігача, виділити у ній певну прогресію неможливо. Жоден спосіб структурування в гетерархії не є переважаючим. Будь-яка структура гетерархії сприймається спостерігачем як неповна і супроводжується відчуттям суперечливості, що підштовхує його до нового структурування.

 

Гетерархія найкраще відображає складну взаємодію горизонтальних та вертикальних, формальних та неформальних організаційних суб’єктів, як невід’ємних складових реальних соціальних систем.

 

Гетерархію можна розглядати як дисипативну систему, тобто відкриту і нелінійну систему, що прагне досягнути стану рівноваги. Для реалізації цього такі системи можуть самовпорядковуватися – у них внаслідок самоорганізації можуть виникати різнотипні стійкі структури.

 

Схема 5. Гетерархія як реальна структура соціальних систем.

 

Отже в гетерархії під дією об’єктивних факторів утворюються стійкі структури певного типу, що зумовлює набуття нею певної сукупності зовнішніх – емерджентних властивостей, які дозволяють їй утримувати рівновагу у даному зовнішньому середовищі.

 

З точки зору біополітики [26] такими факторами є дві протилежні форми соціальної поведінки, складне переплетіння яких й визначає остаточний її прояв.

 

Першою є агоністична форма, що включає поведінку, яка пов'язана із конфліктами між живими організмами, а саме агресію, ізоляцію, підпорядкування, які є сукупністю форм поведінки, що спрямовані відповідно на подолання, уникнення або припинення агресії з боку іншої особи. Такій поведінці відповідає культурний архетип конфронтації [27].

 

Другою є неагоністична форма, тобто лояльна, «дружня» поведінка, що включає афіліацію, кооперацію, а також соціальне полегшення та імітацію. Такій поведінці відповідає культурний архетип кооперації.

 

У випадку суттєвих змін у зовнішньому середовищі, впорядкована під впливом певного співвідношення цих факторів і відповідних їм культурних архетипів гетерархія втрачає здатність утримувати рівновагу, що приводить до руйнування утворених у ній структур впорядкування, до її хаотизації та до утворення нових структур під впливом іншого співвідношення цих факторів, що дозволять їй рухатися до рівноваги у нових умовах зовнішнього середовища.

 

Далі у зовнішньому середовищі знову стаються суттєві зміни і цикл повторюється.

 

Якщо гетерархія упорядковується за ієрархічним принципом, то відбувається її спрощення. Як тільки рівень складності зовнішнього середовища долає певну межу, упорядкована за таким принципом гетерархія втрачає адекватність – тобто здатність виробляти і реалізовувати адекватні до змін у зовнішньому середовищі рішення. Внаслідок цього її ієрархічна структура руйнується, система хаотизується, у ній з’являються нові центри упорядкування, що утворюються на основі такого самого або іншого співвідношення базових форм соціальної поведінки.

 

Якщо гетерархія упорядковується за мережевим принципом, то відбувається її ускладнення. При цьому одночасно відбувається втрата дієздатності внаслідок неспроможності сфокусувати увагу і скоординувати зусилля складових гетерархії на вирішенні конкретних задач і проблем. Внаслідок неспроможності долати зовнішні виклики, мережева структура гетерархії фрагментується і хаотизується, що зумовлює появу у системі нових центрів упорядкування, які утворюються на основі такого самого або іншого співвідношення базових форм соціальної поведінки.

 

Ієрархічний та мережевий принципи впорядкування гетерархій мають визначені форми і можуть бути реалізовані відповідними їм і цілком конкретними способами. Водночас, комбінація цих принципів може базуватися на різних концепціях та підходах, а також реалізовуватися цілою множиною різних способів.

 

Ми припускаємо, що найбільш успішною буде така комбінація ієрархічного та мережевого принципів, яка забезпечуватиме вироблення та прийняття рішень горизонтально упорядкованою мережею та їхнє виконання після реструктуризації цієї мережі у множину вертикально структурованих ієрархій. Це також можна реалізувати великою кількість різних способів, що сформовані на різних засадах.

 

Правильний вибір концепції та способу впорядкування гетерархії забезпечить її чисельне зростання, ускладнення, саморозвиток і утримання цілісності у динамічній рівновазі.

 

Тобто впорядкована таким чином гетерархія буде здатна змінювати свою структуру для виконання різних функцій в рамках оптимальних для них структур і таким чином утримуватиме свою цілісність у динамічній рівновазі.

 

Отже, умовою стійкості впорядкованої гетерархії є динамічна рівновага множини її ієрархічно та горизонтально структурованих складових, яка досягається в оптимальний для даних умов зовнішнього та внутрішнього середовищ спосіб поєднання агоністичних та неагоністичних форм соціальної поведінки, що вироблений на основі певної концепції.

 

Соціальні системи, як дисипативні – тобто відкриті і нелінійні системи, що прагнуть досягнути стану рівноваги, зазвичай здійснюють це шляхом хаотизації.

 

Хаотизація системи є наслідком втрати частини передбачених початковою структурою системи та виникнення нових, непередбачених нею взаємозв’язків між її елементами, які суттєво змінюють цю структуру, що зумовлює втрату початкових – корисних та появу нових, як правило, деструктивних емерджентних властивостей у такої системи (схема 6).

 

Схема 6. Хаотизація соціальних систем внаслідок втрати частини передбачених їхньою початковою структурою взаємозв’язків (на схемі позначені штриховими лініями) та виникнення нових, непередбачених нею взаємозв’язків (на схемі позначені найтовстішими лініями) між елементами цієї системи.

 

Ускладнення та утримання соціальних систем у рівновазі потребує додаткових затрат енергії, яку вони мають виробляти у надлишку, активуючи своїх членів – тобто формуючи у них відповідні комбінації різних видів мотивації до впорядкованої колективної діяльності.

 

Тобто якщо система здатна формувати і підтримувати мотивацію своїх елементів, то вона може тривало існувати у стані відносної рівноваги. Якщо не здатна – то вона швидко хаотизується і вироджується.

 

З огляду на те, що предметом нашого дослідження є політичні партії, які, за визначенням Юрія Шведи [28], мають на меті завоювання і здійснення влади в державі, ми далі у зовнішньому середовищі розглядатимемо лише організації елітних груп, які претендують на владу і / або вплив на органи державного управління та місцевого самоврядування.

 

Динамічна рівновага складових гетерархічно структурованого людства на сучасному етапі його історичного розвитку проявляється у фрактальному відтворенні [29] структури його елітних груп на усіх організаційних рівнях: груповому, організаційному, національному та глобальному (схема 7).

 

Схема 7. Фрактальна модель організаційної структури політичних еліт людства.

 

У роботі [8] ми припустили, що фактором, який зумовлює такий тип структурування, є перебіг природної групової динаміки у різнорівневих людських групах. Він, своєю чергою, зумовлений біологічною природою людини, яка передбачає безперервну дію механізму ранжування як інструменту реалізації природного добору з метою виживання і розвитку всієї популяції при зміні умов зовнішнього середовища.

 

Таким чином, змінюючи в той чи інший спосіб перебіг групової динаміки [30] на будь-якому із виділених на схемі 7 організаційних рівнів, можна опосередковано вплинути на структуру соціальних систем цього та усіх інших організаційних рівнів, що зумовить зміну їхніх емерджентних властивостей.

 

Ця концепція лягла в основу здійсненого нами проектування політичних партій зі змінною структурою – динамічною мережею [1].

 

 

 

5.3. Утворення організацій на первинному – груповому рівні

 

Сучасна соціальна психологія [31] розрізняє шість стадій розвитку будь-якої групи: утворення групи, розподіл її учасників на підгрупи, конфлікт, розробка норм, співробітництво і розпад.

 

Проілюструємо це схемою 8, яка відображає обсяг соціальної енергії, що виділяється учасниками групи у процесі їхньої взаємодії на кожній із стадій її розвитку. Для кожної стадії схематично представимо організаційну структуру групи. Зазначимо, що представлена нами графічна залежність обсягу виділеної енергії від стадії розвитку групи має умовний характер і призначена лише для ілюстрації відмінностей між цими стадіями.

 

Представимо визначення усіх цих стадій, скориставшись книгою [31].

 

На стадії утворення група збирається вперше. Напруга людей, які вперше зустрілися один з одним, дуже велика. Норми поки не вироблені, люди не знають, чого очікувати від групи. На цій стадії конфлікту як такого ще не існує, оскільки кожен з усіх сил намагається викликати симпатію у інших членів групи і одночасно намагається оцінити кожного з них як потенційного колегу.

 

Схема 8. Стадії розвитку групи та їхні організаційно-структурні особливості.

 

Ситуація невизначеності зумовлює виділення учасниками групи достатньої кількості соціальної енергії, яка, не маючи змоги каналізуватися у конфлікті, проявляється у їхній підвищеній активності. У найбільш активних учасниках можна розпізнати майбутніх претендентів на лідерство. На цій стадії розвитку група має гомогенну горизонтальну структуру, а її учасники взаємодіють у позиціях «рівний з рівним».

 

На стадії розподілу на підгрупи рівень напруженості в групі падає і за допомогою формування коаліцій починає підвищуватися рівень довіри. Відкритого конфлікту ще немає, однак коаліції можуть почати маневрувати з метою захопити владу в групі. Поодинці людина починає подібні маневри вкрай рідко, оскільки для захоплення влади необхідна сила. Внаслідок подібного маневрування і встановлених відносин продуктивність групи на цій стадії досить низька, так само як і якість виробленого продукту. Незважаючи на поверхневий спокій, зростає незгода, яка проявляється на наступній стадії.

 

Іншими словами, відбувається збільшення обсягу виділеної учасниками групи соціальної енергії, яка витрачається на таке маневрування і акумулюється для ініціювання та підтримки конфліктів ранжування на наступній стадії. Структура групи набуває ознак неформальної гетерархії, а її учасники та утворені підгрупи все ще взаємодіють у позиціях «рівний з рівним».

 

Забігаючи наперед, зазначимо, що на цій стадії учасники групи є достатньо активними – вони виділяють оптимальну кількість соціальної енергії в умовах відсутності ескалації конфліктів, конкурентні стосунки між ними та їхніми підгрупами ще не переходять у конфронтацію. На жаль, ця стадія є дуже короткою внаслідок нестабільності самої конкуренції, тривале утримання якої потребує надлишкових зусиль і / або використання спеціальних організаційно-технологічних інструментів.

 

Наступною стадією розвитку групи є стадія конфронтації, на якій у центр уваги групи потрапляють розбіжності між її учасниками. Рівень напруженості в групі знову стрімко зростає, люди вступають в конфронтацію, якщо не можуть передбачити реакцію колег або вважають, що реакція буде неадекватною. На цій стадії можливе виникнення трьох типів конфліктів: помилковий, що виникає в результаті непорозуміння між людьми; випадковий конфлікт, що детермінований ситуацією; ескалаційний конфлікт, який виникає внаслідок прихованої боротьби за лідерство в групі. Протиборчі сторони відкрито не афішують свої домагання на владу, тому члени групи спочатку можуть не розпізнати справжніх причин конфлікту. Якщо ескалація конфлікту буде продовжуватися, а група довгий час не зможе розкрити його причини, то вона втратить дуже багато часу, намагаючись вирішити кожну з безперервно виникаючих проблем. Час і енергія будуть витрачатися не на завдання, а на взаємини. Група може розпастися, оскільки на цій стадії люди досить часто залишають її.

 

Таким чином, на стадії конфронтації стрімко зростає кількість соціальної енергії, яку виділяють учасники групи на ініціювання, підтримку та ескалацію міжособистісних та міжгрупових (між підгрупами всередині групи) конфліктів, використовуючи їх у якості інструменту ранжування. Особливо це стосується самоорганізаційних груп, що виникають у процесі зародження політичних та громадських організацій. За деякий час одна з підгруп перемагає у боротьбі за владу. Усі, кому це не подобається, покидають групу. Після встановлення лідерства група реструктурується у неформальну ієрархію, а неформальний лідер підгрупи-переможниці розпочинає концентрувати владу. Між учасниками встановлюються відносини домінування – підпорядкування, а їхня взаємодія відбувається у позиціях «лідер – підлеглий».

 

На стадії розробки норм напруженість у групі досить низька, навички вирішення конфліктів група вже отримала. Довіра тримається на стабільно високому рівні, оскільки кожен член групи проявив себе на стадії конфронтації. Члени групи вірять, що при можливому конфлікті вони не постраждають, а зможуть його оперативно вирішити. На цьому етапі люди розвивають почуття єднання і цілі, починають ідентифікувати себе з групою і піклуватися про загальний успіх групи. Люди залишають групу тільки в тому випадку, якщо змушені це зробити. У групі підвищується продуктивність праці, оскільки увага й енергія спрямовані на справу, а не на взаємини. Групові ролі розподілені відповідно до статусу кожного члена. Норми, моделі поведінки та взаємодії ясні і справедливі.

 

Все це є справедливим для груп, що утворені в рамках існуючих організацій із встановленою структурою, які використовують матеріальне стимулювання для регулювання поведінки своїх членів. Однак у самоорганізаційних групах, які виникають у процесі зародження політичних та громадських організацій, визначальну роль у формуванні групових норм відіграє підгрупа-переможниця і, особливо, її лідер. Так само лідер регулює активність учасників такої групи і силою своєї неформальної влади стримує прояви агресії учасниками, зупиняючи міжособистісні та міжгрупові конфлікти при їхньому зародженні. Проте, іноді лідери зумисне провокують та підтримують внутрішні конфлікти з метою закріплення власної позиції та активування учасників групи. Останнє стає майже неминучим, оскільки на цій стадії повністю припиняється природна, біологічно зумовлена активація учасників для ініціювання, підтримки та ескалації конфліктів ранжування. Для активації пасивованих в результаті завершення ранжуванням учасників самоорганізаційних груп лідери трансформують останні в організації шляхом запровадження статутів, регламентів, морально-етичних кодексів, клятв, ритуалів, тощо. При цьому відбувається їхній повний метаморфоз  [8] шляхом принципової зміни організаційної структури із неформальної мережевої у формальну ієрархічну. Зазвичай це не дозволяє в достатній мірі активувати учасників групи, тому лідери змушені або формувати образ реального чи уявного ворога, активуючи безпековий рівень піраміди потреб Маслоу в учасників взаємодії, або шукати можливості залучення фінансових ресурсів для активації учасників групи шляхом матеріального стимулювання.

 

На стадії співробітництва досягається пік у розвитку групи. Він характеризується наступним: рівень напруженості між членами групи дуже низький, а рівень довіри – високий. Всі конфлікти виявлені і ефективно вирішуються. Продуктивність досягає максимуму. Поділ праці ґрунтується на вміннях кожного, навіть роль лідера часом переходить до того, хто при виконанні певного завдання виконає лідерські функції краще за всіх.

 

Для справедливості слід додати, що всі конфлікти ефективно вирішує особисто лідер, який, маючи певну владу і потенціал, може на практиці розсудити учасників і владнати конфліктну ситуацію. А перехід лідерської ролі до інших учасників залежить від особистих якостей самого лідера і, особливо, від його типу (чи він авторитарний, чи демократичний, чи ліберальний).

 

Водночас, описана стадія співробітництва є характерною, здебільшого, для бізнесових організацій, менеджерам яких доступні всі три визначені І. Адізесом [32] джерела управлінської енергії, включно із можливістю заохочувати і карати учасників зміною розміру належних їм грошових виплат. У групах, що виникли у процесі створення політичних і громадських організацій в умовах відсутності будь-яких інструментів примусу (ідеологічного, матеріального, фізичного, адміністративного, тощо) на цій стадії відбувається пасивація учасників, їхнє віддалення від групи і втрата комунікації з нею, що неминуче зближує перехід до наступної стадії – розпаду. Якщо ж лідери у той чи інший спосіб отримали будь-які інструменти примусу, то, справді, відбувається стабілізація роботи групи, а володіння і можливість розподіляти дефіцитні ресурси зумовлюють концентрацію влади у лідерів, що призводить до формування сталої і стійкої ієрархічної організації. Однак поступова чи раптова втрата лідерами інструментів примусу зумовить неминучий перехід до наступної стадії розвитку групи – її розпаду.

 

На стадії розпаду група з різноманітних причин заплановано або не заплановано розпадається. Учасники групи атомізуються, втрачаючи зв’язки між собою, що зумовлює руйнування і зникнення групової структури.

 

Схема 8 ілюструє модель розвитку групи на первинному – груповому рівні. Однак вона цілком застосовна для моделювання розвитку великих, попередньо структурованих в описаний спосіб, груп людей на наступних рівнях – від загальнонаціональних політичних, громадських чи профспілкових організацій до самих держав, в різнорівневих підрозділах яких фрактально відображається структура первинного рівня. Основною відмінністю буде лише те, що коли на первинному рівні кожен кружечок позначав одну особу, то на наступних рівнях кожен кружечок позначає лідера або уповноважену особу ієрархічно структурованих формальних чи неформальних спільнот.

 

Очевидно, що прямим наслідком розвитку групи у представлений спосіб на наступних рівнях буде утворення та розвиток ієрархічно структурованих організацій, об’єднань, спільнот чи органів державної влади.

 

Зазначимо, що стартовою точкою створення організацій на вищих від первинного рівнях є гетерархія, яка, зазвичай, впорядковується на основі ієрархічної структури. У цьому випадку вплив частини її ієрархічно структурованих складових зростає настільки, що впливом усіх інших складових можна знехтувати і не позначати на схемі. Однак про них завжди слід пам’ятати, оскільки у критичні моменти – у точках біфуркації, коли руйнуються системні рамки ієрархічних організацій, вплив усіх її по-різному структурованих складових, як і вплив окремих індивідів, суттєво зростає і стає співмірним із впливом всієї системи на сукупність випадкових флуктуацій, кожна з яких може зіштовхнути всю систему у відповідний їй атрактор [33].

 

 

5.4. Еволюція організаційних структур та їхнє виродження

 

У своїй книзі [34] російський дослідник Ігор Бощенко показав, що еволюція організаційної структури різнорівневих людських спільнот була зумовлена зростанням обсягу інформації, яка накопичувалася у процесі їхньої життєдіяльності, а також збільшенням обсягу і складності задач, які довелося вирішувати на кожному наступному етапі соціального розвитку. На думку автора, таке зростання змушувало ускладнювати системи управління діяльністю цих спільнот, розподіляючи владу між сукупністю різних керівних підсистем, що взаємодоповнювали одна одну, керуючи різними секторами життєдіяльності спільноти відповідного рівня.

 

Представлені вище на схемах 1 і 2 зсуви організаційної та управлінської парадигм також відбувалися внаслідок ускладнення організацій, зростання обсягу накопиченої ними інформації, збільшення обсягу задач, які поставали перед ними, та зростання складності стратегій, які вони були змушені виробляти.

 

Разом з тим, інтегральна динаміка, детальний опис якої представив у своїй книзі [35] український дослідник В. Пекар, розглядає розвиток організаційної культури як послідовний процес її ускладнення, що супроводжується зміною цінностей на кожному витку уявної спіралі розвитку. Виткам цієї спіралі присвоєно кольори від бежевого до бірюзового, які були запропоновані дослідниками К. Кованом та Д. Беком, учнями К. Грейвза. При цьому вважається, що сформовані на попередньому витку цінності залишаються у психіці учасників організацій, які перейшли на наступний виток, у фоновому режимі.

 

В. Пекар зазначає, що інтегральна динаміка виділяє різні парадигми мислення та визначає притаманні кожній з них типи організацій з різними культурами в основі: фіолетові організації з культурою приналежності, червоний клан з культурою сили, синя ієрархія з культурою правил, помаранчева організація з культурою успіху, зелене співтовариство з культурою взаємин, жовта мережа з культурою творчості.

 

Розглядаючи переходи від одної парадигми мислення до іншої та, відповідно, від одного типу організацій до наступного, В. Пекар вказує на їхню обумовленість двома факторами – зміною умов зовнішнього середовища та внутрішнім імпульсом до розвитку. Він представляє чотири виділені К. Вілбером необхідні умови для того, щоб став можливим перехід до нової парадигми мислення: заповнення (поточний рівень має бути заповненим, необхідні життєві навички та компетенції повинні бути набрані хоча б у мінімально необхідному обсязі); дисонанс (щось не так у картині світу, вона не все пояснює); інсайт (є ідеї, що породжують бажання пізнавати нові шляхи в житті); відкритість (готовність рухатися далі, змінювати свою картину світу). Автор зазначає, що коли у суспільстві з’являється нова парадигма, вона розповсюджується наче хвилі або вірус. Звісно, у разі наявності навколо відкритих до неї людей.

 

Розглядаючи можливість стрибка через сходинку – переходу від однієї до іншої парадигми із пропуском проміжної, В. Пекар вказує на можливі загрози, які вникатимуть внаслідок порушення одного з постулатів інтегральної динаміки: кожна парадигма мислення незамінна, оскільки несе із собою важливі цінності та корисні життєві навички. Тому кожна сходинка, кожен етап розвитку є підготовкою до наступного, без засвоєних на попередній сходинці цінностей та навичок будь який подальший рух неможливий.

 

У цьому контексті виникає принципове для нас питання – чи можливо збудувати в Україні зелено-жовті організації, перестрибнувши через помаранчеву сходинку?

 

Ми вважаємо це можливим внаслідок наявності в ментальності українців у фоновому режимі цінностей і навичок зелено-жовтої парадигми, що сформувалися протягом тривалого періоду вічевої демократії на основі звичаєвого права, яке практикували українці впродовж багатьох століть [36]. Сформована у ті часи зелено-жовта парадигма та її носії – горизонтальні віча з різною мірою успішності протистояли типовій для того періоду червоній парадигмі та характерним для неї організаціям – княжим дружинам: «В перший період утворення руської держави міські громади існували в південно-західній Русі, у всій своїй силі, виражаючи свою владу через народні збори, які називалися вічами. Демократичне начало, на якому ґрунтувалися були ці народні збори, було цілковито протилежним політиці великих князів руських, що прагнули до самодержавства; тому давня історія Русі являє собою тривалу й вперту боротьбу верховної влади князів із могутніми міськими громадами».

 

Тому ми вважаємо можливим і дуже ймовірним створення в Україні зелено-жовтих політичних організацій або трансформацію у них існуючих червоно-синіх партій, а також подальше їхнє розгортання після запровадження відповідних зеленій і жовтій парадигмам організаційних інструментів, розробка яких має відбуватися у рамках проектування політичних організацій наступного покоління.

 

З іншої сторони, актуальну до сьогодні типологію керівних підсистем соціальних систем більш ніж дві тисячі років тому представив Аристотель у своїй роботі «Політика» (335—322 до н.е.) [36].

 

З тих пір майже нічого не змінилося – і політичні партії, і сформовані ними органи державної влади, як цілеспрямовані керівні підсистеми власних соціальних систем, мають таку ж структуру і такі ж основні емерджентні властивості, як відповідні їм організації дві тисячі років тому.

 

У цій роботі ми опустимо історико-філософський огляд різних типів державного устрою та їхньої критики, з якими можна ознайомитися, наприклад, у цій книзі [37], а зосередимося на сформованих нами структурних схемах (схема 9), порядку діяльності, а також на процесах виродження одна в одну (схема 11) найбільш поширених сьогодні в Україні та описаних Аристотелем «неправильних» соціальних систем – демократії, олігархії і автократії (тиранії).

 

При цьому «правильні» у розумінні Аристотеля монархію і аристократію ми тут не розглядатимемо взагалі, оскільки не бачимо перспектив їхнього відтворення в сучасній Україні в автентичному вигляді ні на рівні цілої соціальної системи – держави, ні на рівні її керівних підсистем – політичних партій.

 

Схема 9. Структурні схеми соціальних систем різних типів.

 

Водночас, на схемі 9 серед структурних схем перелічених Аристотелем «неправильних» державних устроїв, представлено структурну схему одного з різновидів, як ми припускаємо, «правильної» політії (4) – спроєктованої нами політичної партії зі змінною структурою – динамічною мережею.

 

Щоб показати, що цей різновид політії був розроблений не на пустому місці, а сформувався у процесі розвитку теоретичних і практичних уявлень про пряму демократію, на схемі 10 представимо організаційну структуру такої політичної партії (3) як один з можливих проявів еволюційного розвитку структур найбільш відомих різновидів прямої демократії – українського віча (1) та грецького полісу (2).

 

Уникаючи історичних спекуляцій, розглянемо лише технічний бік представлених на цій схемі структурних схем, спираючись на загальновідомі уявлення про віча та грецькі поліси. Тут тільки слід пам’ятати, що ці уявлення сформувалися на основі історичних згадок про обидва ці явища і, зрозуміло, що з різних причин таких згадок про грецькі поліси є значно більше і вони набагато детальніші, ніж згадки про українські віча.

 

Схема 10. Еволюція структури соціальних систем - політій.

 

Отже, українське віче діяло на засадах прямої демократії і включало невпорядковану горизонтальну мережу у вигляді народного зібрання, яке збиралося, як правило, з приводу надзвичайних ситуацій і вирішувало важливі і нагальні питання: обрання князів, війни і миру, вироблення зовнішньої та внутрішньої політики тощо. В той же час виконавчу владу особисто формував і очолював, зазвичай, обраний вічами князь. Таким чином, можна вважати, що невпорядкована горизонтальна мережа – народне зібрання – за відсутності чітких термінів, правил і процедур його скликання та проведення, циклічно трансформувалося у вертикальну виконавчу структуру княжої влади, і навпаки. Основним недоліком українського віча були потенційно можливі маніпуляції зі сторони його організаторів поведінкою та вибором усіх інших учасників цього віча.

 

Складніше функціонувала пряма демократія у полісах Стародавньої Греції. Вона включала діяльність слабко впорядкованої горизонтальної мережі – народного зібрання, яке вирішувало значно ширше коло питань, ніж аналогічне зібрання в рамках українського віча. Склад і періодичність скликання народних зібрань у грецьких полісах були достатньо чітко визначені, а однією із ключових процедур, які певним чином впорядковували їхню діяльність, було жеребкування з метою обрання окремих учасників зборів на державні посади. Отже, слабко впорядкована горизонтальна мережа у вигляді народних зібрань у грецьких полісах із визначеними складом та періодичністю утворення, циклічно трансформувалася у набір вертикальних виконавчих структур – різнопрофільних державних органів влади із обраними цими зібраннями очільниками на чолі, і навпаки. Основним недоліком прямої демократії в грецьких полісах була невідворотна втрата функціональності народних зібрань у процесі збільшення чисельності жителів полісу.

 

Водночас, спроєктована нами політична партія зі змінною структурою – динамічною мережею включає високоорганізовану горизонтальну мережу, яка є реальним суб’єктом цілої організації – тобто вона здатна протягом тривалого часу в раціональній площині виробляти, обговорювати, узгоджувати, ухвалювати, затверджувати і організовувати виконання рішень. Описана мережа циклічно, з чітко встановленою періодичністю, зможе трансформуватися у множину виконавчих, вертикально структурованих груп, які призначені виконувати прийняті цією мережею рішення, і навпаки.

 

Наголосимо, що ми переконані у можливості та необхідності створення в Україні політичних організацій такого типу. На нашу думку, з точки зору інтегральної динаміки, їх можна класифікувати, як зелено-жовті організації. Ми припускаємо, що вони діятимуть на засадах комбінованої (прямої, представницької і учасницької) демократії і по своїй суті стануть модернізованим аналогом українського віча і грецького полісу.

 

Відразу підкреслимо, що ми далекі від ідеї безпосереднього запровадження прямої демократії в Україні на рівні управління державою. Однак ми переконані, що її елементи можна і треба запровадити у різнорівневих підрозділах політичних організацій українських елітних груп, чисельність яких є співмірною із чисельністю громадян полісів Стародавньої Греції чи учасників віч в Україні.

 

Разом з тим, з метою узгодження термінології різних наукових дисциплін, зазначимо, що усі представлені Аристотелем типи держави чи державного устрою ми відносимо до цілеспрямованих соціальних систем – організацій. Ця класифікація також включає різні підсистеми таких соціальних систем, які самі також вважаються організаціями. Передусім це конституційні підсистеми управління, такі як політичні партії, і неконституційні, такі як олігархічні клани, спецслужби, кримінальні угруповання. Крім того, існують виробничі та бізнесові організації. Усі ці суб’єкти змагаються за збільшення своєї частки влади та впливу в рамках спільної соціальної системи, у якій вони діють.

 

У відповідності до розглянутих вище основ системного аналізу, будемо вважати, що соціальні цілеспрямовані керівні підсистеми представлених на схемі 9 типів соціальних систем, якщо їх збудувати з одних і тих же елементів (окремих людей та їхніх груп), будуть мати різні емерджентні властивості, які описав ще Аристотель, включно із цілями, цінностями та принципами, що формуються у цих елементів структурою керівних підсистем.

 

При цьому кожна більш складна соціальна система буде вироджуватися у простішу внаслідок хаотизації та перебігу в її середині класичної групової динаміки, яка зумовлює виникнення і ескалацію міжособистісних та міжгрупових конфліктів і, як наслідок, подальшу пасивацію більшості її членів (див. розділ 5.3).

 

Ще раз підкреслимо, що ми тут не розглядатимемо «виродження» у значенні спотворення «правильних» форм правління у «неправильні» згідно з Аристотелем. Ми розглянемо виродження «неправильних» форм правління одна в одну: демократії в олігархію, олігархії в автократію і, далі, у тиранію. Це, на нашу думку, відбувається внаслідок перебігу в їхній середині природної групової динаміки.

 

У політології таке виродження політичних організацій розглядається як результат дії закону олігархізації Міхельса [6].

 

На схемі 9 структурні схеми різних типів устрою соціальних систем представлені у порядку ускладнення їхньої організаційної структури, яка, у свою чергу, відображає тип суб’єктності цих соціальних систем – від систем, суб’єктом яких є одна людина (1), до систем, в яких суб’єктом є мала група (2) і, далі – до систем, в яких суб’єктом є впорядкована певними алгоритмами колективної діяльності велика група фіксованої (3) або змінної (4) чисельності.

 

В бізнесі ускладнення організаційної структури проявилося переходом від авторитарних лідерських організацій з жорсткою ієрархічною структурою (1) до корпорацій західного типу із гетерархічною структурою, якими реально управляє мала група або власників, або менеджерів, або членів рад директорів (2), що представляє велику групу членів їхніх правлінь (3). Далі відбувається перехід до мережевих корпорацій із автономними підрозділами і розподіленим (партисипативним) управлінням, тобто управлінням, яке здійснюють впорядковані у відповідний спосіб великі групи їхніх співробітників (4). Приклади останніх описував у свої книзі [38] Фредерік Лалу.

 

На рівні політичних організацій і на рівні національних держав описані структури відтворювалися у форматі автократії (тиранії) (1), полі- або моноолігархії (2), представницької демократії (3) із відповідним виборним керівним органом на чолі, а також ідеалізованої політії (республіки) (4), усі складові якої до цього часу у повній мірі так і не були реалізованими (умови їхньої реалізації ми представили і обґрунтували у нашій роботі [39]).

 

Очевидно, що схема 9 не відображає усієї складності та різноманітності існуючих організаційних структур організацій елітних груп – політичних партій. Ми навіть не ставили перед собою таку задачу, оскільки її вирішення виходить за рамки тематики і обсягу цієї книги. Проте ця схема дозволяє дуже спрощено, але достатньо адекватно відобразити їхню типологію з точки зору суб’єктності, яка визначає, хто саме і у який спосіб здійснює основний політичний процес [17] – виробляє, обговорює, узгоджує, ухвалює і затверджує рішення, а також реалізує їх.

 

Розглянемо кожну із виділених Аристотелем соціальних систем більш детально. При цьому у випадку автократії та олігархії врахуємо фактор масштабу – представимо їхні структурні схеми окремо для малочисельних (схема 9) і багаточисельних соціальних систем (див. нижче – схема 11).

 

Автократія (тиранія) є найпростішою соціальною системою, що характерна для багатьох компаній бізнесу, лідерських політичних партій, централізованих держав.

 

Суб’єкт організації: одна особа (лідер).

 

Структурна схема: ієрархія (проста лінійна структура).

 

На схемі 9, (1) зображено структурну схему відносно малочисельної ієрархічно структурованої організації – автократії або тиранії. На схемі 11, (2) представлено структурну схему виродженої в автократію багаточисельної і складної соціальної системи – демократії.

 

Зазначимо, що у нашому розумінні автократія від тиранії відрізняється ступенем абсолютизації влади. У першій лідер, сконцентрувавши у своїх руках достатньо великий обсяг влади, все ж зберігає, нехай і формальне, функціонування інших центрів впливу. У другій лідер повністю абсолютизує владу в умовах цілковитої недієздатності або відсутності інших центрів впливу.

 

Порядок діяльності (як порядок вироблення, обговорення, узгодження, ухвалення, затвердження і виконання рішень): вироблення і прийняття рішень одноосібно лідером і його контроль за їхнім виконанням іншими членами ієрархічно структурованої соціальної системи.

 

Основний інструмент влади: примус силою (як безпосередній прояв соціальної енергії на фізичному плані).

 

Ідеологія: конкретна, стала і незмінна; призначена для легітимізації примусу з метою утримання внутрішньої рівноваги соціальної системи шляхом активації з його допомогою її окремих елементів.

 

Олігархія. Організаційна структура олігархічного типу передбачає здійснення основного політичного процесу малою групою, кожному члену якої, зазвичай, підпорядкована власна ієрархія (схема 9, (2)). Якщо розглядати з цієї точки зору раду директорів, то кожен із її членів є керівником власного організаційного підрозділу. Якщо йдеться про олігархічний клан, то його члени є власниками чи контролюють різні ієрархічно структуровані організації – виробництва, фінансові установи, медіа, тощо. Якщо йдеться про олігархію як форму правління, то члени олігархічної групи контролюють окремі сектори суспільної життєдіяльності.

 

Водночас, дія закону олігархізації Міхельса зумовлює концентрацію влади у руках малої групи – керівного ядра політичних партій, в основі статутів яких лежить представницька демократія. Відзначимо, що олігархія є поліструктурною – її керівний орган має відносно горизонтальну структуру, а більшість інших складових, які очолюють члени цього керівного органу, є ієрархічно структурованими. Тобто перебування одних і тих же осіб у складі підрозділів із відмінною організаційною структурою у рамках однієї організації дає підстави вважати останню поліструктурною організацію або організацією-трансформером зі змінною організаційною структурою. Разом з тим, слід розрізняти моноолігархію та поліолігархію. На організаційному і державному рівнях поліолігархія проявляється у розподілі реальної влади між низкою конкуруючих олігархічних кланів, які розділили між собою ресурси та фінансові потоки і здійснюють владу через контрольованих ними членів представницького органу влади. У випадку моноолігархії один олігархічний клан контролює весь обсяг влади.

 

Суб’єкт організації: мала група лідерів.

 

Структурна схема: неформально впорядкована гетерархія (змінна структура).

 

На схемі 9, (2) зображено структурну схему моноолігархії – влади одного олігархічного клану у відносно простій соціальній системі. На схемі 11 представлено структурну схему демократії (1) після її виродження у поліолігархію (2) – спільну владу кількох олігархічних кланів, що розділили між собою сфери впливу у складній і багаточисельній соціальній системі.

 

Порядок діяльності: вироблення, обговорення, узгодження, ухвалення і затвердження рішень у мережі – малою групою лідерів у позиціях «рівний з рівним» та їхня реалізація підпорядкованими цій групі різнотипними ієрархіями.

 

Основний інструмент влади: зміна розміру грошової винагороди або її еквіваленту (тут грошовою винагородою ми вважаємо «законсервовану» соціальну енергію, яку можна швидко вивільнити і спрямувати у необхідному напрямку – на реалізацію відповідних цілей).

 

Ідеологія: будь-яка; використовується як інструмент утримання внутрішньої рівноваги та управління внутрішнім і зовнішнім середовищами.

 

Демократія є складною і багаточисельною соціальною системою, владу у якій здійснює керівний орган у складі великої групи фіксованої чисельності, що включає представників множини її підсистем нижчого рівня. На схемі 9, (3) цей орган розташований всередині кола із потовщеним контуром. Зазвичай, такими органами є наглядові ради, що складаються з представників акціонерів та працівників у корпораціях, з’їзди (конференції) у політичних партіях, парламенти у демократичних державах.

 

Суб’єкт організації: велика група фіксованої чисельності, що включає представників множини підсистем – складових цілої соціальної системи.

 

Структурна схема: впорядкована формальними правилами і процедурами гетерархія (складна змінна структура).

 

Порядок діяльності: вироблення, обговорення, узгодження, ухвалення і затвердження рішень представницьким органом у складі великої групи з фіксованою чисельністю, учасники якої взаємодіють в горизонтальній мережі у позиціях «рівний з рівним», та реалізація прийнятих рішень підпорядкованими цьому органу різнопрофільними ієрархіями.

 

Основний інструмент влади: легітимність рішень, що прийняті більшістю і примус до їхнього виконання меншості.

 

Ідеологія: конкурентоздатна, спроможна забезпечити перемогу на виборах; призначена протягом електорального циклу бути інструментом утримання внутрішньої рівноваги та управління зовнішнім і внутрішнім середовищами шляхом практичної реалізації її цілей, принципів та цінностей.

 

Політія є соціальною системою, що збудована на основі прямої демократії. Рішення у ній виробляє, обговорює, узгоджує і приймає здатна до чисельного зростання велика група. При цьому максимальну чисельність такої групи на кожному з перелічених етапів жорстко обмежують її організаційна спроможність і поточний рівень технологічного розвитку усього суспільства.

 

Описана Аристотелем [36] політія свого часу була реалізована у містах Стародавньої Греції. Разом з тим, структура такого типу була характерною для громад, які здійснювали владу у рамках звичаєвого права на вічах [10] в Україні. У бізнесі компанії, що діють на схожих засадах, описав Фредерік Лалу [38].

 

Суб’єкт організації: велика група, що здатна чисельно зростати.

 

Структурна схема: впорядковані різними способами гетерархії (складні змінні структури). На схемі 9, (4) представлена одна з них – динамічна мережа як формально і неформально впорядкована гетерархія.

 

Порядок діяльності: вироблення, обговорення, узгодження, ухвалення і затвердження рішень великою групою, яка здатна чисельно зростати і учасники якої взаємодіють в горизонтальній мережі у позиціях «рівний з рівним». Реалізація рішень усіма учасниками цієї ж великої групи після її реструктуризації у тимчасові виконавчі, проектні та процесні підгрупи.

 

Основний інструмент влади: знання, якими володіють різнопрофільні експерти – учасники великої групи, що у реальному часі діляться ними з іншими її учасниками, які у процесі взаємодії з цими експертами стають співтворцями нових знань.

 

Ідеологія: еволюціонуюча, «жива», адаптивна; виробляється у реальному часі включно з її цілями, принципами та цінностями усіма учасниками великої групи; є продуктом діяльності партії, який безперервно оновлюється, доопрацьовується, деталізується, змінюється у відповідності до змін у зовнішньому і внутрішньому середовищах.

 

Всі розглянуті типи соціальних систем намагаються жорстко керувати поведінкою своїх елементів – їхнім вибором поведінкових схем і стратегій.

 

Це відбувається шляхом відтворення однотипних ситуацій взаємодії та їхніх контекстів внаслідок запровадження відповідного порядку взаємодії (діяльності) – порядку вироблення, обговорення, узгодження, ухвалення, затвердження і виконання рішень.

 

З часом порядок взаємодії набуває ознак звичаю (габітусу) і стає основою організаційної культури відповідного типу, як базової складової культури у широкому сенсі.

 

Змінити організаційну культуру можуть лише лідери соціальної системи, силою своєї волі і харизми запровадивши нові норми, правила і процедури – тобто нову структурну схему системи і порядок колективної діяльності її елементів або, іншими словами, порядок вироблення, обговорення, узгодження, ухвалення, затвердження і виконання рішень.

 

При зіткненні двох соціальних систем, зазвичай, перемагає складніша і краще організована система, яка здатна виробляти і втілювати більш складні стратегії, вписуючи у них стратегії супротивника.

 

Тому головною ознакою сучасних політичних партій має стати їхня організаційна складність і, як наслідок, здатність виробляти і цілеспрямовано втілювати більш складні стратегії та глобальні проекти, ніж це можуть робити представлені на схемі 9 організаційні суб’єкти усіх інших типів.

 

Очевидно, що найскладнішою з усіх представлених тут типів соціальних систем – організацій є політія.

 

Збудувати політичну партію як політію можна лише після стабілізації останньої з метою зупинки її виродження у простіші структури. Це можуть забезпечити рекомендовані нами для обрання лідерами – ініціаторами її створення наступні базові компоненти партійного будівництва [1]: ідеологія адаптивного типу; суб’єкт організації – велика група, що здатна до чисельного зростання; методологія діяльності – стратегічне управління; методика колективної діяльності в динамічній мережі.

 

При цьому ще раз наголосимо, що у нашому випадку не йдеться про чисту політію у Аристотелевому розумінні – побудовану на основі однієї лише прямої демократії. Йдеться про інноваційну організаційну модель або інноваційну організаційну структуру (структурну конфігурацію) політичних партій, в основі якої лежить комбінація представницької, прямої і учасницької демократій, що дозволяє створювати і розгортати поліструктурні партії або партії зі змінною структурою, які можуть впорядковано реструктуруватися у цілу низку організаційних структур, що характерні для різних складових цієї комбінації [21].

 

З метою практичного запровадження такої комбінації представницької, прямої та учасницької демократій у політичних організаціях ми розробили і представили у низці публікацій ([18], [19], [20], [21]) змінну організаційну структуру – динамічну мережу для різнорівневих партійних підрозділів у складі великих груп їхніх членів, чисельність яких може зростати.

 

Знову підкреслимо, що не йдеться про безпосереднє запровадження описаної Аристотелем політії включно із механізмами жеребкування у політичних партіях, як це відбувалося у минулі часи. Скоріше варто говорити про конструювання найбільш відповідного до сучасних умов способу впорядкування діяльності великих груп членів партійних підрозділів зі змінною структурою, у яких рішення приймаються в горизонтальній мережі у позиціях «рівний з рівним», а виконуються множиною тимчасових виконавчих і проектних груп після реструктурування у них членів цих підрозділів для взаємодії у позиціях «керівник – підлеглий».

 

Очевидно, що, на відміну від традиційних організацій із суб’єктністю однієї особи, малої групи і великої групи з фіксованою чисельністю учасників, організаційні структури яких є визначеними і мають доволі обмежене число різновидів, організаційна структура організацій у складі великої групи, яка здатна чисельно зростати, може мати безліч варіантів реалізації. Тому, з точки зору життєздатності, ефективності та результативності організацій із таким типом суб’єктності, головною задачею, що постане перед ініціаторами створення відповідних політичних партій, буде вибір відповідної організаційної структури, яка, у відповідності до представленої в роботі [1] функціональної моделі партії, у свою чергу, визначатиметься обраними методологією та методикою колективної діяльності.

 

Водночас, варто відзначити одну з ключових переваг організацій із колективною суб’єктністю великої групи, що здатна чисельно зростати, у порівнянні з організаціями, суб’єктом яких є одна особа, мала група чи велика група фіксованої чисельності. Перші не потребують легітимації їхнього суб’єкта у форматі делегування владних повноважень в рамках виборів чи зовнішніх призначень або затверджень. Колективний суб’єкт у складі великої групи, яка здатна чисельно зростати без втрати своєї суб’єктності та спроможна виробляти і приймати рішення в реальному часі, є легітимним за визначенням внаслідок своєї природи – він не потребує виборних чи призначених із зовні лідерів, щоб актуалізувати себе [7] у проміжках між засіданнями великої групи, як це потребують організації із суб’єктністю однієї особи, малої групи чи великої групи фіксованої чисельності. Такий суб’єкт просто призначає своїх представників, що відповідають за різні сектори життєдіяльності організації і / або очолюють виконання окремих проектів і, разом із тим, контролює в реальному часі їхню діяльність.

 

Побудова політичних партій із суб’єктністю великої групи, яка здатна чисельно зростати, є особливо важливою з огляду на те, що невпинне ускладнення суспільства і світу, як зовнішнього середовища діяльності цих організацій, зумовлює необхідність випереджаючого ускладнення останніх у разі, якщо вони претендують на ефективне та результативне управління цими середовищами.

 

Повертаючись до схеми 9 зазначимо, що у реальному житті одночасно і безперервно відбуваються два протилежні процеси – ускладнення і виродження соціальних систем з точки зору їхньої суб’єктності. На схемі 11 представлено процес виродження соціальних систем – організацій із суб’єктністю великої групи фіксованої чисельності, що сформовані на засадах представницької демократії (1).

 

Схема 11. Сценарії виродження типових соціальних систем.

 

За деякий час усередині формальної великої групи фіксованої чисельності, яка складає керівний орган соціальної системи – представницької демократії (1), формується мала керівна підгрупа, члени якої представляють різні олігархічні клани, кожен з яких намагається взяти під контроль чи перетягнути на свою сторону якомога більше інших членів великої групи. Це приводить до трансформації представницької демократії у поліолігархію (2). Конкуруючі олігархічні клани у повній мірі усвідомлюють власні інтереси і починають реалізовувати їх за рахунок інтересів початкової великої групи, концентруючи у своїх руках усю повноту влади та розділяючи між собою сфери впливу і ресурси.

 

Така форма правління є достатньо стійкою і має два основні сценарії подальшого розвитку із однаковим кінцем.

 

Перший сценарій полягає у тому, що раніше чи пізніше під впливом різних зовнішніх та внутрішніх факторів конкурентна взаємодія олігархічних кланів переходить у конфронтацію, що зумовлює перемогу одного з них за рахунок витіснення чи послаблення усіх інших. Таким чином поліолігархія трансформується у моноолігархію (4) – коли вся повнота влади впродовж тривалого часу концентрується у руках одного олігархічного клану, членам якого вдалося на деякий час призупинити перебіг класичної групової динаміки у своїй малій групі. Такий стан не може тривати надто довго, тому раніше чи пізніше один із членів цієї групи здобуває у ній лідерство і поступово формує повноцінну тиранію (5).

 

Другий сценарій відбувається у випадку, коли у рамках поліолігархії з’являється достатньо потужний і рівновіддалений від усіх олігархічних кланів лідер, який починає концентрувати владу, спираючись на наближену до себе малу групу та здійснюючи неформальний вплив на членів представницького органу, що приводить до трансформації цього устрою у автократію (3). Концентрація достатнього обсягу влади у руках такого лідера зумовлює подальшу трансформацію автократії у тиранію (5).

 

Зазначимо, що представлені на схемі 11 переходи між різними типами соціальних структур у рамках обох сценаріїв є плавними, нечіткими, розмитими. Їх важко зафіксувати – встановити, що ось у цей момент часу була, наприклад, поліолігархія, а в наступний момент стала моноолігархія. Чи ось у цей момент ще є моноолігархія, а ось в наступний – уже тиранія.

 

У цьому і полягає підступність виродження соціальних систем, яке зумовлено неформальною природою взаємодії їхніх елементів у рамках природної групової динаміки, що накладається на заданий типом системи формальний порядок взаємодії – порядок вироблення, обговорення, узгодження, ухвалення, затвердження і виконання рішень.

 

Відмінність між першим і другим сценаріями полягає у тому, що у першому з них владу на початковому етапі концентрує згуртована мала група, члени якої взаємодіють у позиціях «рівний з рівним», що зумовлює значно більшу ефективність та результативність цього процесу у порівнянні із таким же процесом, який здійснюється наближеною до авторитарного лідера малою групою, члени якої взаємодіють у позиціях «керівник – підлеглий» в умовах формального функціонування представницького органу, що контролюється конкуруючими олігархічними кланами.

 

Отже базова структура представницької демократії є нестійкою – вона невідворотно, з певною швидкістю, що залежить від усвідомленого використання її вигодонабувачами запобіжних заходів, вироджується до поліолігархії, яка, у свою чергу, трансформується у тиранію за двома сценаріями – через проміжне перетворення у моноолігархію або автократію. Вплив ззовні може як прискорювати, так і сповільнювати описаний вище процес виродження.

 

 

5.5. Організаційно-структурна трансформація українських політичних партій і відповідні їй сценарії їхньої життєдіяльності

 

В Україні зареєстровано понад три з половиною сотні політичних партій, кожна з яких, за визначенням, прагне здобути владу на виборах згідно українського законодавства. Очевидно, що реальні шанси перемогти на центральних і місцевих виборах має лише невелика частина з них. Однак така кількість політичних партій, щонайменше, змушує шукати причини системного дроблення українських елітних груп та низьких якості й потенціалу їхніх політичних організацій. Зробити це ми намагалися у публікаціях [13], [40], [41], [42], [43].

 

На основі представлених вище сценаріїв виродження організаційних структур розглянемо базові сценарії структурної трансформації українських політичних партій, яка зумовлена визначеними у згаданих публікаціях факторами і в основі якої лежить закон олігархізації Міхельса [6].

 

Очевидно, що політичні партії згідно їхніх статутів можна вважати організаціями із колективною суб’єктністю у складі великих груп їхніх членів з фіксованою чисельністю (з’їздів, конференцій, загальних зборів), що формуються і діють на засадах представницької демократії (схема 12).

 

Зокрема ці статути передбачають, що найвищими керівними органами партій є їхні з’їзди, а партійних підрозділів нижчих рівнів – конференції або загальні збори. Однак на практиці, в силу перебігу низки неформальних процесів в рамках групової динаміки, суб’єктність кожної з таких партій та їхніх різнорівневих підрозділів зводиться, у кращому випадку, до суб’єктності малої групи – президії політради, а у гіршому випадку – до суб’єктності однієї людини – її лідера.

 

Схема 12. Структурна трансформація українських політичних партій.

 

У сукупності ці неформальні процеси проявляються як закон олігархізації Міхельса і запускаються та посилюються положеннями партійних статутів про те, що у проміжках між з’їздами партіями керують політради, у проміжках між засіданнями політрад ними керують президії політрад, а у проміжках між зборами президій – партіями керують лідери. Тобто реально, протягом практично усього часу діяльності зареєстрованих українських партій, згідно їхніх статутів ними в цілому та їхніми різнорівневими підрозділами зокрема керують лідери одноосібно в ручному режимі.

 

Таким чином проголошена і визначена типовими статутами колективна суб’єктність ієрархічно структурованих політичних партій у складі великих груп фіксованої чисельності є завідомо перервною і нецілісною, а тому – декларативною. Вона практично відразу підміняється суб’єктністю малої групи – президії політради, яка, у свою чергу, невідворотно, відразу чи поступово, підмінюється суб’єктністю однієї особи – лідера партії.

 

Отже, практично одночасно зі створенням політичної партії рівноцінними політиками або їхніми групами, у процесі взаємодії членів її різнорівневих підрозділів під впливом закону олігархізації Міхельса, на відповідних рівнях формуються керівні ядра у складі малих груп із власними лідерами. Це зумовлює трансформацію визначеної статутом організаційної структури різнорівневих партійних підрозділів, що сформована на засадах представницької демократії, у поліолігархію. У ній абсолютна влада зосереджена у руках членів керівного ядра, яке складається із представників різних паритетних центрів сили, що поодинці або разом є ембріонами майбутніх олігархічних кланів.

 

На практиці трансформація демократичних за статутом партій у поліолігархії відбувається ще до їхньої реєстрації ініціативними групами, у які входять майбутні лідери власних олігархічних підгруп. Тобто українські політичні партії народжуються відразу поліолігархіями, що імітують демократію.

 

Далі можливі два сценарії розвитку такої організації.

 

У рамках першого сценарію в олігархічній групі відбувається інтенсивний перебіг групової динаміки, яка зумовлює появу одного лідера, у руках якого концентрується абсолютна влада. Зазвичай це супроводжується витісненням із партії інших претендентів на лідерство, з якими, як правило, покидає партію частина їхніх прихильників, внаслідок чого партія фрагментується на частини. Тобто поліолігархія трансформується в одну або у кілька автократій із абсолютною владою в руках їхніх лідерів. Через деякий час кожна з цих автократій намагається трансформуватись у тиранію, оскільки загальні збори, конференції та з’їзди, які були інструментами передбаченої у статутах представницької демократії, навіть формально перестають збиратися в силу суттєвого зменшення кількості членства партійних підрозділів і втрати цим членством сенсу брати участь у роботі останніх без можливості впливати на процеси прийняття та виконання рішень.

 

Однак встановити реальну тиранію у відносно демократичному зовнішньому середовищі – суспільстві без можливості задіяти репресивний апарат неможливо. Тому відбувається становлення псевдотиранії, що супроводжується різким зменшенням членства і маргіналізацією самої партії.

 

За таким сценарієм формувалася більшість із трьох з половиною сотень українських політичних партій.

 

У рамках другого сценарію вся повнота влади у поліолігархічній партії концентрується у руках керівного ядра, члени якого протягом тривалого часу взаємодіють у позиціях «рівний з рівним» у складі малої групи із наростаючою згуртованістю. Це зумовлює трансформацію поліолігархії в моноолігархію.

 

За несприятливих обставин, у першу чергу, через неспроможність членів керівного ядра до тривалої співпраці у позиціях «рівний з рівним» та через їхнє непереборне прагнення захопити одноосібне лідерство, моноолігархія трансформується у лідерську партію із її подальшою маргіналізацією.

 

За сприятливих обставин – у разі здатності членів керівного ядра до тривалої співпраці і при досягненні моноолігархічною партією і / або її різнорівневими підрозділами певної електоральної ваги, вона потрапляє у владу на різних рівнях і переключає на себе частину фінансових та ресурсних потоків, які за короткий час на порядки збільшують величину ресурсу, що контролюється керівництвом цілої партії і / або її різнорівневих підрозділів.

 

За певний час кількість переходить у якість і відбувається метаморфоз – керівне ядро у складі малої групи, як ембріон олігархічного клану, відділяється від материнської організації – цілої партії чи партійного підрозділу відповідного рівня, і трансформується в організацію із складнішою організаційною структурою – у повноцінний олігархічний клан, який контролює значні фінансові та людські ресурси. Він здатний захоплювати існуючі та утворювати нові організації із простішими організаційними структурами – партії, громадські організації, підприємства, банки, медіа, тощо. Фактично олігархічний клан стає потужним корпоративним утворенням – складною системою, яка включає простіші підсистеми різного функціонального призначення і яка здатна ефективно впливати на державну та місцеву владу в країні.

 

За таким сценарієм на центральному рівні формувалася лише невелика кількість українських партій, які, після описаного метаморфозу організаційного ембріона у повноцінний олігархічний клан, часто змінювали політичну оболонку – партію на нову, покинувши попередню – вже дискредитовану. Значно частіше в олігархічні клани місцевого рівня трансформуються відповідні підрозділи різних політичних партій. Такі олігархічні клани, будучи цілком автономними, здатні легко змінювати свої політичні оболонки – партії у відповідності до власних потреб або й створювати нові місцеві партійно-політичні проекти.

 

Зазначимо, що далі сформований на центральному рівні олігархічний клан розвивається за представленим на схемі 11 і описаним у попередньому розділі сценарієм, який передбачає його регресію до звичайної тиранії.

 

З метою кращого розуміння процесів реалізації описаних сценаріїв представимо основну зовнішню відмінність між політичними та бізнесовими організаціями та причини і механізми їхнього зрощення у країнах обмеженого доступу за Дуґласом Нортом [44], які ми розглянули у роботі [45].

 

М. Оферле у роботі «Політичні партії» [46] трактує їх як «політичні підприємства», суть діяльності яких полягає в «обміні політичних цінностей» на «активну чи пасивну підтримку».

 

У цьому контексті проявляються ключові зовнішні відмінності між політичними та бізнесовими організаціями.

 

Очевидно, що основною зовнішньою відмінністю між ними є різниця у меті їхньої діяльності. Для ілюстрації цієї різниці скористаємося інтерпретацією понять символічної влади [47] і соціального капіталу [48] П. Бурдьє у роботі [49] українського науковця В. Сергєєва. Автор розглядає три типи капіталу, що можуть взаємно конвертуватися: фінансовий, символічний та владний капітали. Символічний капітал є складним і комплексним поняттям, проте у першому наближенні можна вважати, що він тотожний авторитету організації, який кількісно виражається величиною електорального успіху на виборах і відповідає рівню «активної чи пасивної підтримки» виборцями у розумінні М. Оферле.

 

Очевидно, що основною метою діяльності бізнесових організацій є набуття і нарощування фінансового капіталу шляхом отримання прибутку. Проте, не менш важливим фактором, наявність якого сприяє прискореному зростанню фінансового капіталу, є авторитет організації – її символічний капітал. Для його формування бізнесові компанії виділяють і конвертують у нього частину свого прибутку – розподіляють його на рекламу, знижки, акції, соціальні проекти, заходи з метою вироблення нематеріальних мотивацій у співробітників та клієнтів, тощо. Особливо це характерно для країн відкритого доступу за Дуґласом Нортом [44], де різні суб’єкти у конкурентному середовищі взаємодіють за правилами гри з більшою від нуля сумою.

 

Проте у країнах, де функціонування системи обмеженого доступу забезпечується вибірковістю дотримання законів і нормативним закріпленням такої вибірковості, де конкуруючі організаційні суб’єкти взаємодіють за правилами гри з нульовою сумою, перед бізнесовими організаціями завжди постає спокуса конвертувати фінансовий капітал у владний з метою цільового переформатування законодавства та впливу на зміст рішень владних органів різних рівнів у спосіб, що забезпечило би отримання ними ще більшого прибутку шляхом отримання преференцій і несправедливого перерозподілу бюджетних коштів. В Україні це залюбки роблять олігархічні клани, які отримують прибуток безпосередньо з бюджету країни через різні нелегальні та напівлегальні схеми в результаті діяльності інкорпорованих у владу власних агентів чи залежних осіб.

 

У той же час, метою діяльності політичних організацій є набуття та системне збільшення величини їхнього авторитету – символічного капіталу, який дозволяє здобувати електоральний успіх, тобто легально, у відповідності до чинного законодавства, конвертувати його у владний капітал. Проте внаслідок впливу комплексу системних факторів, серед яких найбільш вагомим є «залізний» закон олігархізації Міхельса [6], що полягає у концентрації влади і власності у руках керівної верхівки партії при пасивації партійного загалу, ця верхівка у країнах обмеженого доступу присвоює і конвертує набутий в результаті виборчих перегонів владний капітал у фінансовий шляхом корупційних дій та участі у вищезгаданих схемах олігархічних кланів. Якщо ж отриманий таким чином фінансовий капітал у достатній кількості перерозподіляється на відновлення символічного капіталу, то описаний симбіоз політичних і бізнесових організацій може існувати достатньо довго.

 

Разом з тим, в Україні баланс інтересів учасників такого симбіозу зазвичай порушується на користь бізнесових структур внаслідок їхньої здатності безперервно створювати та успішно просувати нові політичні проекти практично перед кожними черговими виборами. У них, зазвичай, переходять одні й ті самі українські політики, що контролюються власниками олігархічного бізнесу, покидаючи політичні організації, які перед тим втратили довіру у виборців [43].

 

Отже, розглянута модель взаємоконвертації трьох капіталів наглядно ілюструє основну зовнішню відмінність між політичними і бізнесовими організаціями та причини і механізми їхнього зрощення у країнах обмеженого чи закритого доступу, а також дозволяє краще зрозуміти процеси реалізації описаних вище сценаріїв життєдіяльності українських політичних партій.

 

З огляду на представлену модель організаційно-структурної трансформації політичних партій можна припустити, що для здійснення реальних змін в Україні недостатньо збудувати традиційну політичну партію на основі представницької демократії. Вона в українських реаліях невідворотно виродиться за одним із описаних вище сценаріїв, що зробить її нездатною протистояти більш складнішим організаціям – олігархічним кланам.

 

З метою ефективного протистояння деструктивним діям олігархічних кланів, що спрямовані на отримання у будь-який спосіб максимальних прибутків за рахунок загальносуспільних інтересів, необхідно збудувати політичну партію із більш складнішою організаційною структурою, яка зумовила би виникнення і утримання в реальному часі цілісної і неперервної колективної суб’єктності у складі здатної до чисельного зростання великої групи членів і прихильників партії, подолавши дію закону олігархізації Міхельса в усіх її різнорівневих підрозділах (схема 9, (4)).

 

 

5.6. Організаційно-структурний аналіз українського суспільства та розподілу влади у ньому

 

Суспільно-політичне життя в Україні, як і у більшості інших держав, складається з видимої частини – того, що ми бачимо на екрані телевізора і читаємо у мас-медіа, та невидимої, що являє собою заплутаний клубок різноманітних взаємостосунків між провідними політичними акторами. Через це дуже часто незрозумілими є місце і природа народження тих чи інших ініціатив, проектів законів та рішень, способи їхнього лобіювання та просування владними коридорами і, на кінець, механізми, що супроводжують безпосередньо процес їхнього ухвалення та втілення. Це також стає джерелом виникнення різного роду теорій, від наукових до конспірологічних, що покликані дати відповідь на питання, які, у загальному вигляді, можна сформулювати [41] наступним чином: хто і в якій мірі володіє реальною владою у цій країні?

 

На схемі 13 українське суспільство представлено як систему, що включає різнорівневі органи влади та, безпосередньо, соціум.

 

Згідно Конституції формально владою в Україні володіють політичні партії, представники яких, після перемоги на виборах, формують виборні та виконавчі органи державної та місцевої влади.

 

Схема 13. Структура українського суспільства з точки зору розподілу влади.

 

Очевидно, що значним реальним владним впливом володіють внутрішні олігархічні клани, які через підконтрольні їм партії проводять у вищі владні органи своїх представників та можуть здійснювати різними способами вплив на інших народних обранців і вищих чиновників, наприклад, шляхом підкупу, погроз чи шантажу. У якійсь мірі вони безпосередньо впливають на саме суспільство через власні корпоративні структури, але основна складова їхнього впливу здійснюється шляхом рефлексивного інформаційного управління суспільством через підконтрольні їм засоби масової інформації з допомогою маніпулятивних інформаційних технологій.

 

Не менш очевидно, що значний вплив спроможні здійснювати потужні транснаціональні корпорації, які через підконтрольні їм структури (спецслужби, компанії, фонди, банки, засоби масової інформації тощо) прямо чи опосередковано можуть впливати на українські олігархічні клани. Крім того, вони спроможні шляхом підкупу чи шантажу безпосередньо впливати на державних чиновників та народних обранців, а також, через власні або афілійовані засоби масової інформації, можуть інформаційно управляти цілим суспільством.

 

Ще більший вплив на українське суспільство, державну владу та внутрішні олігархічні клани мають геополітичні гравці різного типу – від діючих на засадах представницької демократії до відвертих автократій. Причому останні не мають жодних внутрішніх запобіжників та обмежувачів сили свого впливу і його засобів. Вони здійснюють цей вплив, використовуючи усі стратегеми Сунь-Цзи [50] включно з військовою агресією.

 

Все описане відбувається на фоні циркуляції інформаційних, фінансових, ресурсних та інших потоків, що поєднують описаних суб’єктів в гігантську мережу інформаційного капіталізму у розумінні Кастельса [51].

 

Кожному з рівнів управління – від місцевого чиновника до суб’єкта геополітичних взаємовідносин, відповідає свій набір мотивацій та інтересів. При цьому їхній набір у суб’єкта управління нижчого рівня завжди форматується мотиваціями та інтересами суб’єкта вищого рівня. Також з кожним наступним рівнем збільшується часовий проміжок стратегування та інтелектуальний рівень генерованих рішень.

 

Отже реальна влада в Україні розподілена між суб’єктами управління – організаційними системами, кожна з яких займає фіксований рівень у їхній ієрархії, таким чином, що ступінь свободи у прийнятті рішень кожного із суб’єктів нижчих рівнів обмежуються стратегією суб’єкта вищого рівня управління.

 

Очевидно, що за таких умов на геополітичному рівні Україна є об’єктом зовнішнього управління і тому практично неспроможна опиратися зовнішнім впливам у довгостроковій перспективі через те, що її еліти погано розрізняють та майже нездатні критично проаналізувати стратегії зовнішніх суб’єктів, а також виробити і реалізувати власні стратегії відповідного інтелектуального рівня. Тому українське суспільство, немов пластична маса, піддається формотворчій волі конкуруючих глобальних гравців, і поступово перетворюється на інертну сукупність атомізованих індивідуумів, що разом складають зденаціоналізоване споживацьке суспільство. Втрата суб’єктності державою приводить до того, що вона часто стає розмінною монетою у процесі збалансування інтересів суб’єктів геополітичного рівня.

 

На нашу думку, для перетворення України у повноцінний суб’єкт геополітики необхідно створити якісно нові політичні організації із ефективними механізмами усунення внутрішніх деструктивних процесів та захисту від різнотипних зовнішніх впливів.

 

Головною ознакою таких організацій стане здатність розробляти і цілеспрямовано втілювати більш складні стратегії та глобальні проекти, ніж це можуть робити усі інші представлені на схемі 13 організаційні суб’єкти.

 

 

5.7. Життєвий цикл організацій елітних груп соціальних систем

 

В одній зі своїх публікацій [52] український філософ Сергій Дацюк в алегоричній формі детально описав становлення Сірої Піраміди – ієрархічної системи самоорганізації малокомпетентної більшості, причиною і наслідком виникнення якої є соціальна деградація. Вона обмежує доступ до влади професіоналів, майстрів та інтелектуалів, гальмує розвиток та поширення знань в суспільстві, репресує та знищує дисидентів та людей з активною громадською позицією. На думку Сергія Дацюка, зруйнувати Сіру Піраміду можливо лише діями інтелектуальної опозиції – творенням інновацій, генеруванням нових змістів та смислів, поширенням нових ідеї, безвідносно до їхнього сприйняття більшістю, тощо.

 

Поділяючи таке бачення Сірої Піраміди, розглянемо процеси її утворення, розвитку і занепаду у якості базових складових циклічного процесу зміни структури політичних організацій елітних груп соціальних систем, який безперервно відтворюється [53].

 

Об’єднання будь-якої кількості людей, починаючи з двох, для здійснення колективної діяльності розглядатимемо як окремий соціальний організм або соціальну систему, що є складовою частиною більш чисельних соціальних організмів або систем – етносу, нації, цивілізації, всього людства з притаманною кожному з них власною організаційною культурою.

 

За прикладом біології, яка детально вивчає глибокі перетворення будови живих організмів або окремих їхніх частин, що відбуваються у процесі індивідуального розвитку, назвемо процес переструктурування соціального організму в ході його розвитку метаморфозом («перетворенням» внаслідок зміни структури).

 

Розрізняють повний і неповний метаморфоз живих організмів. За повного метаморфозу відбувається кардинальна зміна структури організму, а наступна форма його існування цілковито відрізняється від попередньої. При неповному метаморфозі перетворення відбуваються частково.

 

Розглянемо природу процесів зародження, розвитку і метаморфозу нових соціальних організмів – свого роду антитіл, що з’являються у суспільстві в якості реакції на його деградацію та руйнування внаслідок утворення і становлення в державі Сірої Піраміди (схема 14, (1)).

 

Схема 14. Життєвий цикл організацій елітних груп.

 

Внаслідок несприятливих умов існування, репресій і тиску зі сторони державної влади та силових органів, духовної кризи та падіння суспільної моралі у соціумі з’являється певна кількість людей, що починають замислюватися над причинами своїх поневірянь і, відповідно, над причинами морального і соціального занепаду всього суспільства. Частина з них виробляє власне бачення причин, винуватців та способів виходу із стагнації, частина звертається до робіт відомих мислителів, а частина запозичує відповідне бачення ззовні. Отримані таким чином нові смисли і змісти потрапляють і поширюються у суспільстві у вигляді міфів у загальному сенсі цього слова – релігій, ідеологій, учень тощо.

 

Нові ідеї такого рівня мають структуротвірну властивість – вони притягують один до одного і об’єднують у самоорганізаційні групи їхніх авторів, носіїв та прихильників. Тобто автори або активні носії нових ідей є центрами кристалізації, навколо яких у суспільстві утворюються самоорганізаційні групи однодумців, що об’єднуються для колективної діяльності з метою досягнення вироблених на основі цих ідей спільних цілей. Найпершими, хто отримує і сприймає нові смисли і змісти у суспільстві, є освічені представники елітних груп – вони найкраще усвідомлюють свої інтереси і шукають в нових ідеях ефективний інструмент для досягнення власних цілей. Тому формування самоорганізаційних груп, зазвичай, починається в середовищі національних еліт. Посилення стагнації приводить до прискореного творення і/або імпорту нових ідей і, відповідно, структурування їхніх носіїв у самоорганізаційні групи.

 

Природу зародження і формування самоорганізаційних груп, а також – природу і перебіг процесу їхнього перетворення в організації ми розглядали у розділі 5.3 (схема 8).

 

Під час неформальних зустрічей в рамках власної елітної групи її представники, перебуваючи у позиціях взаємодії «рівний з рівним», обговорюють спільні проблеми, виробляють власні або запозичають ззовні нові способи їхнього вирішення та представляють останні у формі міфу з раціональною та ірраціональною складовими. Водночас, тривала взаємодія учасників елітних груп і обговорення відповідних ідей у відносно сталому колі приводить до запуску класичної групової динаміки, в основі якої лежить наша біологічна природа і зумовлений нею процес ранжування. Класична групова динаміка за деякий час призводить до: конкуренції та конфронтації потенційних неформальних лідерів; конфлікту за лідерство; стабілізації діяльності групи визначеним у результаті конфлікту неформальним лідером; витіснення з групи незгідних з таким станом справ; встановлення цим лідером стійких та визнаних усіма учасниками групових норм і правил взаємодії; формування стосунків між учасниками самоорганізаційної групи у позиціях «лідер – підлеглий».

 

Отже, характерною ознакою самоорганізаційної групи є короткочасна взаємодія учасників у позиціях рівний з рівним, під час якої вони ранжуються – конкурують за вищий статус у неформальній груповій ієрархії. Причому конкуренція, будучи нестійкою за своєю природою, без спеціальних організаційних заходів швидко переходить у конфронтацію між претендентами на лідерство і/або групами їхньої підтримки. Очевидно, що існуючі «правила гри», за якими взаємодіють національні елітні групи, приводять до безумовного перетікання [54] конкуренції у конфронтацію зі всіма негативними наслідками – моральною і духовною деградацією цих груп та всього українського суспільства, тотальним руйнуванням у ньому поля довіри.

 

В результаті ранжування визначається неформальний лідер з абсолютною владою, а його поява приводить до стабілізації роботи групи та спрямування зусиль всіх учасників на вирішення зовнішніх задач, що стоять перед нею. В умовах конкуренції та конфронтації на міжгруповому рівні посилюється згуртованість групи та виникає потреба у її ефективній дієздатності, що призводить до перетворення – повного метаморфозу самоорганізаційної групи в організацію шляхом формалізації позицій взаємодії її учасників. Тобто відбувається кардинальна зміна структури групи, а отже і її властивостей як єдиного цілого: неформальна ієрархія, що встановлюється в результаті ранжування у початково горизонтальній самоорганізаційній групі, формалізується – перетворюється у формальну ієрархію, в якій найвищу позицію автоматично посідає визначений перед тим неформальний лідер, що наділяється відтепер легітимними інструментами примусу.

 

Отже, повернувшись до схеми 14, можна констатувати, що посилення Сірої Піраміди і, як наслідок, погіршення умов існування членів суспільства, приводять до масової появи нових центрів кристалізації контреліт у вигляді самоорганізаційних груп (2). Вони, при посиленні тиску до певного критичного рівня, починають спонтанно і масово формалізуватися – перетворюватися на формальні організації спочатку на внутрігруповому рівні, а потім – на міжгруповому рівні у середовищі груп з близькими за змістом структуротвірними ідеями (3). Тобто, при входженні соціальної системи у зону критичного тиску (іншими словами – у зону біфуркації, наприклад, у революційну ситуацію, тощо), відбувається масовий спонтанний метаморфоз самоорганізаційних груп в ієрархічні організації на внутрігруповому і міжгруповому рівнях. Формалізовані у такий спосіб організації набувають нових якостей і, на відміну від цілковито недієздатних горизонтальних самоорганізаційних груп, стають спроможними ефективно діяти для досягнення поставлених перед ними цілей.

 

Далі, у критичній точці (у точці біфуркації), відбувається зіткнення новоутворених організаційних структур з Сірою Пірамідою, яке раніше чи пізніше закінчується її поразкою або незворотними змінами. В результаті владу отримує одна з альтернативних організацій – та, яка змогла у той чи інший спосіб підпорядкувати собі організації конкуруючих елітних груп. Переможниця ініціює лавиноподібне переструктурування всієї соціальної системи за своїм образом і подобою у відповідності до власних ідей (4). Деякий час нова владна Піраміда, керуючись виробленими в рамках самоорганізаційних груп (2) новими ідеями, забезпечує процвітання всієї соціальної системи, її всебічний розвиток та зовнішню територіальну і/або інформаційно-культурну експансію. Це піднімає соціальну систему на новий – вищий виток спіралі її історичного розвитку. Проте, через вроджену ваду ієрархічних організацій – неминучу втрату здатності в реальному часі адекватно і вчасно відповідати на внутрішні і зовнішні виклики в результаті негативної селекції – коли по ієрархічній драбині піднімаються не найбільш компетентні і порядні, а нахабні, цинічні і малокомпетентні особи, нова владна піраміда швидко сіріє і за деякий час перетворюється у наступну Сіру Піраміду (1). Цикл повторюється.

 

Російський науковець Н. Розов у роботі [55] зазначає, що у політичній соціології добре відомі десятки концепцій функціонування та розвитку правлячих груп, починаючи від теорії еліт Вільфредо Парето, концепції політичного класу Ґаетано Моски і вчення про раціональну бюрократію Макса Вебера.

 

Проте, на його думку, більш адекватними, як це не дивно, є моделі, побудовані на підставі спостереження за зміною правлячих угруповань в середньовічному Єгипті, які описав багато століть тому у своєму тексті [56] політичний діяч Єгипту Ібн Халдун (1332 – 1406): правлячий клас, який досяг повної монополії на владу, з плином часу розростається і збільшує свої потреби, що знижує його здатність адекватно реагувати на виснаження суспільних ресурсів, занепад господарської активності, зубожіння і деградацію населення, втрату могутності. У цих умовах спроби демонстрації потуги і благоденства перед зовнішніми суперниками і своїм населенням, підкуп поплічників можуть відстрочити, але не можуть відвернути крах режиму і зміну влади.

 

У випадку, коли самоорганізаційні групи контреліт не здатні створити структуротвірні смисли достатнього рівня впливовості в умовах стагнації, соціальна система деградує і розчиняється у інших – більш потужних на той історичний момент сусідніх соціальних системах – націях або цивілізаціях, що знаходяться у позиції 4 приведеного на схемі 14 циклу.

 

В описаному циклі стають неважливими змісти і смисли самих структуротвірних ідей – на нашу думку, процес формування Сірої Піраміди, як системи, зумовлює ієрархічна структура організації контреліт, одна з яких приходить до влади. Ця ж структура визначає напрямок і ступінь модифікації структуротвірних ідей, які організована у такий спосіб спільнота поширює назовні [8].

 

Оскільки практично всі самоорганізаційні групи контреліт, що виникають під час володарювання Сірої Піраміди, в результаті повного метаморфозу перетворюються в ієрархії, то очевидно, що принципово змінити систему, яка зумовлює описаний рух по колу, вони не можуть. На нашу думку, виробити і запровадити якісні зміни у суспільстві зможуть лише ті представники елітних груп, які будуть здатними здійснити неповний метаморфоз своїх організацій на етапі (3) (схема 14), зберігши можливість виробляти та приймати усі рішення у позиціях «рівний з рівним» і забезпечивши їхнє виконання у низці тимчасових ієрархічно структурованих виконавчих або проектних груп, циклічно реструктуруючись у процесі своєї життєдіяльності.

 

Ще однією метафорою, яка достатньо добре ілюструє взаємостосунки політичних організацій у суспільстві і відповідає представленій вище метафорі Сірої Піраміди, є метафора самоорганізації. Її поширену графічну інтерпретацію представлено на схемі 15 (позиції 1 – 2).

 

В основі цієї метафори лежить справедливе для всіх часів і народів твердження про те, що для того, щоб перемогти або, принаймні, зупинити нахабну поведінку більш сильного супротивника, жертвам його агресії слід об’єднатися.

 

Розглядаючи цю метафору стосовно сучасної України, легко побачити, що для того, щоб подолати олігархічну систему, яка сформувалася і закріпилася в країні, всім здоровим силам – представникам громадянського суспільства, політикам, експертам, представникам малого і середнього бізнесу слід об’єднатися в ефективні та результативні політичні організації.

 

Однак менш очевидним є те, що для побудови такої організації із атомізованих та розподілених у соціальній системі – українському суспільстві елементів необхідно створити її скелет (схема 15, (3)).

 

Схема 15. Графічна інтерпретація циклічного відтворення метафори самоорганізації.

 

І тоді справді використана у метафорі модель самоорганізації перетвориться у ефективну та результативну організацію, яка легко подолає знахабнілих супротивників.

 

Однак ще менш очевидним для загалу є те, що, згідно закону «олігархізації» Роберта Міхельса, створений для успіху самоорганізації скелет швидко розпочинає жити своїм власним життям – усвідомлює свої власні інтереси і реалізовує їх за рахунок інтересів всіх інших учасників самоорганізаційної системи. Тобто створена для боротьби із драконом соціальна система або соціальний організм стає таким же драконом, тільки ще сильнішим та кровожерливішим (схема 15, (4)).

 

Дрібні учасники такого організму, які складали його мозок, органи чуття та м’язи, швидко віддаляються від нього, оголюючи скелет, який ще більше спрощується та архаїзується, монополізуючи при цьому управління всією соціальною системою.

 

Спрощення та архаїзація управляючої системи при наростанні складності його об’єкту управління – всього суспільства зумовлює прийняття і реалізацію низки хибних рішень, сукупна шкода від яких раніше чи пізніше зумовлює колапс всієї соціальної системи, її хаотизацію і, зрештою формування у ній нового порядку, який виникає із народжених у хаосі нових центрів кристалізації. Далі цикл повторюється.

 

Через низку об’єктивних чинників, у першу чергу – через особливості української ментальності, що пов’язані з нашим прагненням «не бути у волі іншого» [17], в Україні всі описані процеси відбуваються значно швидше, ніж у більшості інших країн. Внаслідок цього створені в результаті самоорганізаційних процесів політичні організації просто не встигають принести майже жодної користі перед своєю деградацією та руйнуванням.

 

Таким чином перед нами постає виклик – вийти із цього хибного циклічного процесу, збудувавши нову керівну підсистему – політичну організацію наступного покоління відразу складнішою ніж її об’єкт управління – українське суспільство і світ, а, головне, адаптивною – здатною еволюціонувати, ускладнюючись в результаті чисельного зростання без втрат своїх основних властивостей і мети, у процесі зростання складності зовнішнього середовища. Організацію, у якій не діє закон олігархізації Роберта Міхельса.

 

 

5.8. Організаційно-структурні особливості української олігархії як системи

 

За класичним визначенням, олігархія — це політичний режим, за якого влада (політична, економічна та ін.) належить невеликій, закритій та тісно згуртованій групі осіб, наприклад – військових, великих власників, фінансистів тощо [57]. Найдревнішими з відомих дослідників олігархії були Платон і Арістотель, що визначали її як владу небагатьох.

 

У розділі 5.1 ми показали, що структура соціальних систем є джерелом їхніх емерджентних властивостей. Це справедливо як для соціальних систем на рівні суспільств, країн, цивілізацій, так і для окремих організацій різного масштабу та напрямку діяльності.

 

У розділі 5.4 ми виділили поліолігархію, у рамках якої країною чи організацією керують кілька олігархічних кланів, і моноолігархію, яка передбачає концентрацію влади одним олігархічним кланом. При цьому перша із плином часу у результаті жорсткої конкуренції між різними олігархічними кланами у її рамках, зазвичай, трансформується у другу.

 

У відповідності до класичного визначення олігархії розглянемо її як соціальну систему та визначимо притаманний їй тип організаційної структури у динаміці – у процесі функціонування (див. [58], [59]).

 

Зазвичай, олігархії розглядаються на тій стадії процесу їхнього розвитку, коли члени «тісно згуртованих груп осіб» співпрацюють і кооперуються для досягнення колективних цілей за рахунок інтересів конкуруючих груп такого ж типу, власного суспільства і / або інших суспільств менш розвинутих країн.

 

Зазначимо, що у сучасному інформаційному суспільстві олігархія отримала новий потужний інструментарій для консервації у своїх руках реальної влади – маніпулятивний вплив на суспільство через підконтрольні їй засоби масової інформації шляхом трансляції (1) спеціально сконструйованих повідомлень, які викликають наперед задані емоції; (2) агресивної цілеспрямованої реклами для формування інтересів і бажань споживачів або електорату, (3) взаємопов’язаних складових певної картини світу із відповідними їм наративами, що разом забезпечують утримання і збереження контролю олігархії над спільними ресурсами тощо.

 

Очевидно, що тісні взаємостосунки та згуртованість забезпечується неформальними взаєминами між відносно рівноправними учасниками олігархічних груп (кланів), у процесі колективної діяльності яких відбувається вироблення та прийняття спільних рішень, що спрямовані на реалізацію їхніх групових інтересів. Прийняті консенсусом групові рішення реалізуються формальними, ієрархічно структурованими організаціями, над якими утримують контроль учасники олігархічних кланів. Це дозволяє припустити, що олігархічні клани є гетерархічно структурованими організаціями або, іншими словами, поліструктурними організаціями.

 

Разом з тим, внаслідок перебігу природної групової динаміки у малих олігархічних групах, вони, за певний час, невідворотно трансформуються у ієрархії із неформальним або формальним лідером на чолі. Ступінь жорсткості цих ієрархій визначає дієздатність відповідних організацій у турбулентному і складному зовнішньому середовищі. Зауважимо, що практично усі найпотужніші олігархічні клани в Україні є іменними.

 

Отже олігархічні групи практикують неформальний спосіб вироблення та прийняття рішень, який юридично не регламентується, його неможливо зафіксувати та зробити прозорим і відкритим, встановити цінності і кінцеві цілі учасників та їхню справжню колективну стратегію. В результаті процес вироблення та прийняття рішень в олігархічній групі є захищеним від законодавства, від впливу конкуруючих груп такого ж типу, від тиску суспільства, а також від контролю зі сторони легальних організацій громадянського суспільства та політичних партій.

 

Простіше кажучи, в олігархізованому суспільстві неможливо виявити і перевести в юридичну площину місце розташування і принципи роботи центрів вироблення та прийняття рішень – олігархічних кланів, що, у свою чергу, зумовлює їхню захищеність від будь-якого впливу інших – простіше структурованих організацій.

 

Отже владна верхівка класичної олігархії, як і верхівка будь-якого олігархічного клану, має змінну структуру, де рішення виробляються та приймаються у складі закритої неформальної малої групи осіб, які перебувають у позиціях «рівний з рівним», що відповідає структурі горизонтальної мережі, а реалізуються у складі формальних ієрархічних організацій, які є підконтрольними членам цієї групи.

 

Причому учасники закритої неформальної малої групи дуже добре усвідомлюють власні інтереси – вони мотивовані матеріально, а рівень цієї мотивації є надзвичайно високим і, зазвичай, вимірюється значним обсягом фінансових ресурсів. Сформована на таких мотиваціях світоглядно-ідеологічна компонента олігархічних груп передбачає любов, справедливість, рівність та інші високі якості по відношенню лише до вузького кола «своїх» у той час, коли у стосунках з «чужими» цілком правомірним вважається проявлення якостей, що протилежні переліченим [60].

 

Розглянемо структуру олігархічного клану на місцевому рівні – на рівні типового українського райцентру, у якому проживають кілька десятків тисяч жителів (схема 16).

 

Схема 16. Змінна структура української олігархії на місцевому рівні.

 

Формальна влада у такому райцентрі розподілена між мерією, міською радою, держадміністрацією, силовими структурами, судом, прокуратурою, структурними підрозділами різних організацій обласного та всеукраїнського рівнів. Певний вплив на життєдіяльність райцентру мають місцеві медіа, організована громадськість, бізнес. Не останню роль в життєдіяльності райцентру відіграють лідери місцевих організованих злочинних угруповань.

 

Очевидно, що в районному центрі «тісно згуртовану групу осіб», в руках якої перебуває реальна влада, складають корумповані керівники або лідери частини перелічених формальних і неформальних, легальних і нелегальних організацій, які, зазвичай, зустрічаються у лазні, сауні, ресторані чи на природі і виробляють та приймають узгоджені рішення, спрямовані на (1) утримання влади на рівні райцентру у руках групи, (2) реалізацію економічних інтересів членів групи, (3) організацію протидії конкуруючим групам у складі інших корумпованих керівників, що змагаються з ними за владу, та (4) організацію протидії некорумпованим керівникам перелічених структур, організацій і просто активним громадянам. Зазвичай до таких груп прямо або опосередковано входять представники місцевого криміналітету, які, будучи достатньо харизматичними особистостями, нав’язують іншим учасникам власну систему цінностей.

 

Аналогічну будову мають формальні та неформальні структури влади на рівні області і в центрі.

 

Склад олігархічних груп у кожному районі, області чи в центрі різний – це залежить від багатьох факторів: особистісних стосунків між корумпованими керівниками різних організацій, їхньої передісторії – родинних чи дружніх зв’язків, рівня корумпованості, місцевих традицій, тощо.

 

Незмінним залишається лише мотив взаємодії членів неформальної "тісної згуртованої групи" – владний контроль над ресурсами території з метою реалізації власних інтересів.

 

Парадокс олігархічного режиму полягає в тому, що у своїй сукупності місцеві суб’єкти неформальної влади здатні пасивно протистояти суб’єктам формальної та неформальної влади верхніх ешелонів, саботувати їхні рішення та директиви, якщо вони суперечать інтересам членів місцевих олігархічних груп.

 

У містах із більшою кількістю жителів, в обласних центрах і на центральному рівні йде перманентна боротьба між різними «тісно згуртованими групами» з корумпованих керівників різнотипних організацій за контроль над ресурсами відповідної території та важелями влади, яка набуває жорстких, а, часом, жорстоких форм.

 

Таким чином, політичний режим олігархії черпає свою силу у відповідній йому структурі елітних груп на всіх рівнях суспільства – від керівників найменшого райцентру до найвищих діячів державної влади, яка забезпечує взаємну інтегрованість суб’єктів формальної та неформальної влади.

 

Зазначимо, що суб’єкти формальної влади структуровані ієрархічно, а суб’єкти неформальної влади структуровані гетерархічно (і тому здатні циклічно змінювати тип своєї структури), що зумовлює виникнення у них різних емерджентних властивостей. Їхня співпраця і / або інтеграція породжує організаційні суб’єкти із підвищеними стійкістю, стабільністю, ефективністю та життєздатністю у порівнянні із ієрархічно структурованими органами державної влади, політичними партіями та організаціями громадянського суспільства.

 

При цьому інтегровану у такий спосіб формальну і неформальну владу неможливо розділити у прямому сенсі у спосіб, яким розділяють сіамських близнюків. Найбільше тут підходить метафора вовкулаки, який у місячну ніч трансформується з людини у вовка, щоб зранку знову стати людиною, але який, на відміну від міфологічного персонажу, інтегрує та зберігає у свідомості обидві сутності. Тому всі намагання у прямий спосіб знищити одну з проявлених сутностей невідворотно приведуть до руйнування цілого організму.

 

Отже, зміна Конституції, зміна правлячої верхівки, зміна балансу між гілками влади, децентралізація чи централізація суттєво впливають лише на повноваження суб’єктів формальної влади, залишаючи практично незмінними якості і можливості суб’єктів неформальної влади, що мають високу адаптивну здатність, яка зумовлена їхньою змінною структурою.

 

Таким чином, структура неформальної влади виступає як інваріант при переході від однієї системи до іншої внаслідок її реформування, привносячи притаманні старій системі закономірності та властивості у нову систему.

 

В той же час, в умовах політичного режиму – олігархії, організації громадянського суспільства та політичні партії антиолігархічного спрямування мають сталу, зафіксовану діючим законодавством ієрархічну структуру і змушені працювати відкрито, прозоро і регламентовано у відповідності до власних статутів та діючого законодавства. Як тільки вони у своїй боротьбі проти олігархічних кланів виходять за встановлені законодавством рамки, до них відразу приходять контролюючі та силові структури, а якщо це не допомагає – тоді з’являються представники організованої злочинності із бітами, кислотою чи вогнепальною зброєю. Все це надає конкурентну перевагу «невидимим» для законодавства олігархічним групам, вироблення і прийняття рішень в яких відбувається в неформальний і закритий спосіб на базі вузькогрупових цінностей усвідомленими та високо мотивованими учасниками, а виконання – у складі підконтрольних владних, силових і бізнесових ієрархічних організацій, активність та сумлінність рядових працівників яких стимулюється матеріально.

 

Отже класичні організації громадянського суспільства та політичні партії з ієрархічною структурою самостійно неспроможні подолати олігархічні режими. Вони можуть це зробити лише ставши інструментом перехоплення влади в руках інших конкуруючих олігархічних груп чи зовнішніх акторів та отримавши від них організаційне забезпечення і матеріальні ресурси. Або, у випадку, коли самі стануть «дорослою» олігархічною групою і сконцентрують у своїх руках достатньо ресурсів (див. розділ 5.5, схему 12). Таким чином, у разі успіху переможець дракона приводить до влади нового дракона або стає ним сам. У другому випадку, щоб вижити, він змушений сумлінно і до кінця виконувати свою нову роль.

 

Отже, основою олігархічного режиму є відповідна йому, описана вище змінна структура елітних груп на всіх організаційних рівнях суспільства, які у сукупності складають єдине ціле – олігархію, кожен елемент якої є точкою росту нових голів дракона.

 

Таким чином, малоефективною є боротьба з олігархічною системою у складі ієрархічно структурованих громадських чи політичних організацій – вона лише тренує, вдосконалює і посилює олігархічну систему, відточує та урізноманітнює її реакцію в майбутньому на внутрішні загрози і на вже відомі їй виклики.

 

Подолати олігархічну систему можна лише створивши нову – альтернативну систему на основі більш складнішої структури організацій існуючих українських контреліт. Тільки нова система внаслідок очевидних переваг та набуття нею нових, недоступних олігархії, якостей, зможе безкровно витіснити стару систему – через поступову реорганізацію у нову структуру усіх організацій елітних груп країни.

 

Якою ж має бути структура альтернативної неолігархічної системи? Очевидно, що вона має залишатися змінною, а значить – невразливою, і володіти надійними запобіжниками від трансформації в олігархію чи ієрархію.

 

Основною відмінністю нової організаційної структури має стати можливість вироблення, обговорення, узгодження, ухвалення та затвердження рішень у складі великих груп, чисельність яких може постійно зростати без втрат початкових властивостей організацій з новою структурою, на противагу олігархічній структурі, яка уможливлює реалізацію таких процесів тільки у складі малих закритих груп.

 

Тобто, в рамках нової системи, лише у десятки чи сотні разів більша чисельність учасників групи, яка виробляє, обговорює, узгоджує, ухвалює і затверджує рішення у процесі інтенсивної взаємодії за певним порядком, зможе компенсувати різницю у величині контрольованих ресурсів політичними організаціями і великими бізнесовими корпораціями.

 

Таким чином, результативна зміна системи, яку, зазвичай, традиційно обіцяють усі політики, полягає у виведенні політичних партій з-під впливу суб’єктів неформальної влади з метою переносу до цих партій, як до конституційних суб’єктів формальної влади, центрів прийняття рішень.

 

Умовою реалізації цього є набуття політичними партіями більшої організаційно-структурної складності у порівнянні із олігархічними кланами і, відповідно, здатності виробляти і реалізовувати більш складні і довготривалі стратегії.

 

У свою чергу, це можливо здійснити лише шляхом перерозподілу сконцентрованої у руках малої групи лідерів різнорівневих партійних підрозділів абсолютної влади поміж усіма членами цих підрозділів, як здатних до чисельного зростання великих груп.

 

 

5.9. Взаємодія по різному структурованих соціальних систем

 

Взаємодію соціальних систем із різними типами організаційних структур розглянемо на прикладі нашого аналізу [61] масових сутичок між прихильниками ВО "Свобода", міліцією та прихильниками червоних прапорів 9 травня 2011 року у Львові. Ці події спричинили появу у засобах масової інформації великої кількості аналітичних матеріалів, де всесторонньо розглядалися різні версії про явних і прихованих ініціаторів конфліктної ситуації, способи її конструювання, цілі, які досягалися таким чином, тощо (наприклад [62], [63], [64]). Проаналізуємо перебіг подій, збудувавши типові для системного аналізу узагальнені моделі взаємодії всіх учасників. Можливо, це полегшить пошук ефективних способів протидії такого роду провокаціям у майбутньому.

 

Коли взаємодіють дві конкуруючі соціальні системи, то більш потужна з них здійснює управляючий вплив на слабшу, використовуючи широкий спектр специфічних засобів по всіх напрямках взаємодії. Для спрощеного аналізу подій 9 травня розглянемо лише два найефективніші способи впливу однієї соціальної системи на іншу – управління за структурою і за цілями [23].

 

Перший тип управління здійснюється, виходячи з того, що структура, у яку впорядковані елементи системи, визначає її надсистемні (емерджентні) властивості. Наприклад, будова кристалічної решітки графіту чи алмазу визначає їхню твердість, електропровідність, зносостійкість, тощо. А структура військової одиниці, компанії бізнесу чи партійного підрозділу визначає їхню дієздатність і спроможність виробляти і реалізовувати фахові рішення. В реальних умовах управління за структурою важко виявити, розрізнити та нейтралізувати, і тому воно є ефективним впродовж тривалого часу.

 

Управління за цілями можна розглядати у дуже широкому контексті, тому, для спрощення, обмежимося лише одним його аспектом, що передбачає досягнення бажаної поведінки об’єкта управління (мається на увазі його активізацію та спрямування діяльності у відповідний час на досягнення певних цілей, що не відрізняються від програмних) шляхом здійснення на нього одночасного впливу двома чинниками – стимулами та інформаційними приводами у рамках стимульного та рефлексивного [22] управління. Таке управління легше виявити і нейтралізувати, розробивши і застосувавши ефективні способи протидії.

 

Принциповим для нас є розуміння того, що міра керованості соціальною системою є тим вищою, чим точніше можна передбачити її реакцію на зовнішній управляючий чинник.

 

Управління за цілями. Вище у розділі 5.6 було показано, що реальна влада в Україні розподілена між організаційними суб'єктами різного типу, кожен з яких займає фіксований рівень у їхній управлінській ієрархії, таким чином, що ступінь свободи у прийнятті рішень суб'єктами нижчих рівнів обмежуються стратегією суб'єктів вищого рівня управління. Простіше кажучи, в Україні присутні два домінуючі типи організацій, які у тій чи іншій мірі володіють реальною владою – це політичні партії ієрархічної будови та олігархічні клани корпоративного типу, які включають множину ієрархічно структурованих організацій чи підрозділів, що контролюються учасниками малої олігархічної групи. Крім того, реальною владою в Україні володіють гравці глобального рівня, у фокусах впливу яких знаходяться внутрішні політичні актори.

 

На відміну від ієрархічних партій з одноосібним лідером на чолі, в олігархічних кланах, в ідеалі, найвищу владу здійснює мала, у соціологічному розумінні, група, члени якої – лідери власних ієрархічних організацій (політичних партій, бізнесу, банків, медіа, тощо) співпрацюють з метою досягнення своїх групових цілей.

 

На схемі 17 зображено розподіл по часовій шкалі цілей, яких досягали учасники та ініціатори подій 9 травня 2011 року у Львові.

 

Схема 17. Управління розвитком подій політичними акторами різного організаційного рівня з метою досягнення ними власних, віддалених у часі стратегічних цілей

 

На наш погляд, цілком правомірно, хоч і трохи спрощено, можна вважати, що політичні партії своєю участю у цих подіях пробували вплинути на перебіг парламентських виборів 2012 року, внутрішні олігархічні клани мали за ціль формувати сприятливий для них розвиток подій 2015 року (відповідно до Конституції України, чергові вибори Президента України мали відбутися 29 березня 2015 року), а зовнішній глобальний гравець – РФ брала участь задля управління подіями, що лежать далі 2020 року. Тобто вона вже тоді готувала передумови для повного або часткового контролю над Україною чи її окремими регіонами, однак Революція Гідності у 2014 році скоригувала і пришвидшила реалізацію планів Кремля.

 

Очевидно, що, в силу своєї організаційної складності та ресурсних можливостей, структури вищого організаційного рівня спроможні здійснювати керівний вплив (позначений потовщеними стрілками) на структури нижчого рівня, причому, в силу тих же причин, це не може відбуватися навпаки. Представлена схема дає змогу представити візуально, яким чином цілі і стратегії суб’єктів нижчого організаційного рівня були вписані у цілі і стратегії більш складних і потужних акторів. Адже зрозуміло, що спроектувавши та ініціювавши конфліктну ситуацію, останні отримали змогу у повній мірі скористатися нею як інформаційним приводом для формування потрібних їм конструкції у віртуальному просторі, які з великою ймовірністю зумовили досягнення запрограмованого результату через кілька років у просторі фізичному.

 

Зараз вже очевидно, що події 9 травня 2011 року стали однією з цеглинок, які лягли в основу обґрунтування Кремлем анексії Криму, яку вони здійснили нібито для захисту його жителів від «кровожерливих бандерівців», а також – в основу обґрунтування російської агресії на Донбасі. Водночас, ці ж події та похідні від них наративи стали однією з формальних причин, якими Росія виправдовує пряму військову агресію проти України, що розпочалася 22 лютого 2024 року.

 

Безперечно, політичні партії ієрархічної будови можуть на своїх політрадах обговорити різноманітні стратегії на будь-який період часу, однак рівень отриманих ними рішень буде визначатися рівнем компетентності, фаховості та спроможності до прогнозування учасників обговорення. Очевидно, що члени політрад українських партій за цими параметрами не в стані позмагатися з експертами, яких спроможні залучити олігархічні клани. У свою чергу можливості внутрішніх олігархічних кланів по залученню експертів є не порівняльні з можливостями гравців глобального рівня. Це ж стосується і обсягу наявних у них ресурсів для ефективного здійснення необхідної послідовності кроків з метою реалізації стратегічних задач.

 

Далі розглянемо спосіб, у який організаційні суб’єкти більш високого рівня можуть впливати на простіші структури, управляючи ними за цілями – викликаючи певну їхню реакцію у потрібний момент часу інформаційними приводами та стимулами.

 

Для формування мотивацій простих членів до участі у партійній діяльності в діючих українських партіях використовується здебільшого два чинники – ідеологічний та матеріальний. Причому партії, які не спроможні використовувати матеріальний чинник, намагаються сформувати і запровадити жорстку ідеологію з метою ефективного інформаційного управління своїми членами та сформувати ореол непомильності партійних лідерів – лише таким чином можна досягнути послуху рядових членів, які в умовах ієрархії відлучені від процесів вироблення та прийняття ключових партійних рішень.

 

За таких умов ідеологічні партії мають один суттєвий недолік – наперед визначену власними ідеологемами реакцію на зовнішні інформаційні подразники. Внаслідок цього вони є вразливими до зовнішнього рефлексивного управління з допомогою інформаційних приводів, створюючи які, можна управляти реакцією таких організацій в цілому та поведінковими схемами їхніх окремих членів зокрема.

 

Окрім того, політичні партії ієрархічної будови є вразливими до зовнішнього управління шляхом впливу на їхніх лідерів різними стимулами – підкупом, шантажем чи погрозами. Здійснюючи такий вплив, організації вищого рівня суттєво збільшують ймовірність наперед заданої реакції об’єкта управління на інформаційні подразники.

 

Необхідно підкреслити, що у даному випадку мова йде лише про високу ймовірність зовнішнього управління суспільно-політичними організаціями через стимули, та необхідність здійснювати відповідні заходи для нейтралізації такої загрози. Недооцінка цієї ймовірності чи її замовчування провокуватиме посилення зовнішнього тиску на лідерів з усіма відповідними наслідками.

 

Розглянемо механізми впливу організацій більш високого рівня складності на простішу організацію (схема 18).

 

Схема 18. Механізми зовнішнього управління ієрархічними партіями та внутрішніми олігархічними кланами зі сторони більш потужних політичних акторів (на схемі величини ймовірностей приведені з ілюстративною метою).

 

Організаційний суб’єкт більш високого рівня формує інформаційний подразник для політичної партії чи олігархічного клану, а також, при можливості, стимулює лідера чи частину членів керівного ядра до ініціювання всередині організації необхідної реакції на цей подразник. У такому випадку ймовірність заданої реакції ідеологічної партії, що збудована як жорстка ієрархія, сягає ста відсотків. У випадку олігархічного клану ситуація є більш невизначеною – члени керівного ядра генерують кілька варіантів реакції, ймовірність реалізації яких є приблизно однаковою в силу рівномірного розподілу влади у ядрі та «гнучкості» ідеології, яку сповідують українські олігархи.

 

Тому гравець глобального рівня, який хоче управляти внутрішнім олігархічним кланом, змушений прикладати на порядок більші зусилля з метою викликати потрібну йому реакцію, що відбувається не завжди успішно, незважаючи на всі його потуги. Іншими словами, внутрішні олігархічні клани є спроможними виробляти кілька варіантів реакцій на зовнішні подразники, що робить їх менш вразливими до зовнішнього управління у порівнянні з політичними партіями ієрархічного типу. Опірність олігархічних кланів до зовнішніх впливів визначається мірою згуртованості членів їхнього керівного ядра, реальним розподілом влади між ними, величиною контрольованого ресурсу, доступом до якісних експертних середовищ і здатністю дослухатися до них.

 

Управління за структурою. Якщо проаналізувати еволюцію типів будови бізнесових організацій (лінійної, дивізійної, матричної, проектної, горизонтальної та мережевої), які розглядає сучасна теорія організацій, то можна виявити тенденцію до їхньої децентралізації та перерозподілу влади і власності з верхніх рівнів ієрархій на нижні з метою задіяти творчий потенціал усіх співробітників, активувати їхню уяву, креативність та спроможність до інноваційної діяльності.

 

Один з сучасних авторитетів організаційної науки – Генрі Мінцберг у своїй книзі [24] прямо вказує, що «Жодна з розглянутих конфігурацій (проста лінійна структура, механістична чи професійна бюрократія – Т.П.) не здатна до складної інноваційної діяльності (якою займаються аерокосмічне агентство, авангардистська кінокомпанія, підприємство з виробництва дослідних зразків технічно складного обладнання чи нафтохімічна компанія). Організація з простою структурою, безперечно, здатна впроваджувати інновації, але відносно прості. Влаштування ж механістичної та професійної бюрократії орієнтовано на виконання задач, а не вирішення проблем, на вдосконалення стандартних програм, а не на розроблення нових». На думку цього науковця складні інновації потребують цілком особливої конфігурації, яка здатна об’єднати фахівців різних професій в злагоджено функціонуючі ad hoc (спеціальні) проектні команди. У відповідності до терміну, який отримав широке розповсюдження завдяки працям Елвіна Тоффлера, такі організації були названі адхократіями.

 

У цьому контексті виникає питання, чи можуть в принципі українські політичні партії та громадські організації володіти здатністю до інновацій, якщо їхня лінійна (ієрархічна) структура жорстко зафіксована у їхніх статутах, як того вимагають органи державної реєстрації? Ця фіксація дозволяє стверджувати, що політичні організації українських елітних груп потерпають від зовнішнього управління за структурою, внаслідок якого вони є неспроможними здійснювати належні їм функції інноваційної діяльності, розробки програм розвитку країни, якісного стратегування для забезпечення прискореного соціально-економічного розвитку українського суспільства.

 

Розпізнати зовнішнє управління, виробити та запровадити надійні способи ефективного самоуправління за структурою і за цілями – ось головна задача, яка стоїть перед політичними організаціями українських елітних груп і вирішенню якої присвячені наші публікації [17], [18], [19], [20], [21].

 

 

6. Типи організаційних структур та засади їхнього вибору

 

Найбільш дослідженими є організаційні структури у сфері бізнесу. Це зумовлено тим, що їхній правильний вибір спричинює суттєве збільшення ефективності та результативності організацій цієї сфери, а значить збільшує прибуток власників.

 

Попри великий вибір організаційних структур у цій сфері, їх усіх об’єднує один фактор – «паливо», яке урухомлює організаційну «машину» або, іншими словами, мотивація персоналу, яка спонукає працівників організацій бізнесу до осмисленої діяльності за правилами, що встановлені структурою.

 

Очевидно, що в основі такого «палива» в організаціях бізнесу лежить матеріальна мотивація, у разі припинення впливу якої – тобто у разі відсутності матеріальної винагороди – усі можливі структури відразу перетворюються на мертві схеми.

 

Політичні організації – партії – принципово відрізняються від організацій бізнесу відсутністю матеріальної мотивації у переважної більшості їхніх членів, що зумовлює додаткові вимоги до вибору організаційної структури партій, яка б забезпечувала вироблення достатньо потужних нематеріальних мотивацій у членів різнорівневих партійних підрозділів у процесі їхньої взаємодії протягом тривалого часу [65].

 

Оскільки сучасні бізнесові організації у своїй більшості є суб’єктними і з різною мірою успіху впливають на органи державної і місцевої влади на всіх рівнях, необхідно розглянути існуючі типи їхніх організаційних структур та засади вибору останніх.

 

Отже, сучасна теорія організацій пропонує великий перелік різноманітних організаційних структур для організацій бізнесу у рамках різних класифікацій. Так автори книги [66] детально розглядають вертикальну функціональну структуру, функціональну структуру із горизонтальними зв’язками, дивізійну структуру, географічну структуру, матричну структуру, горизонтальну структуру, віртуальну мережеву структуру, гібридну структуру.

 

У 70 – 90-х роках минулого століття, синхронно із виникненням поняття постмодерну, в рамках теорії організації було вироблено загальний підхід до вибору параметрів організаційної будови у відповідності до типу зовнішнього середовища, у якому діє організація. Наприклад, автори згаданої вище книги з організаційної теорії і дизайну, узагальнюючи досвід попередників, стверджують, що у простому та визначеному зовнішньому середовищі найоптимальнішою буде проста лінійна ієрархічна структура із стратегіями конкуренції, що передбачають вимушені поступки, із формальними системами комунікації, із негнучкою організаційною культурою та із рутинними завданнями у працівників. Натомість турбулентне зовнішнє середовище вимагає переходу до горизонтальної структури із стратегіями конкуренції, які передбачають співпрацю, із ефективною системою обміну інформацією, із адаптивною організаційною культурою та із делегуванням повноважень.

 

Інший відомий фахівець з теорії організацій Г. Морган стверджує [3], що тип зовнішнього середовища є головним фактором, який визначає оптимальну будову організації та інші її ключові параметри.

 

У своїй книзі [24] Генрі Мінцберґ виділив чотири основні показники зовнішнього середовища: стабільність, складність, різноманітність ринку і ворожість. На його думку, просте стабільне зовнішнє середовище породжує централізовані бюрократичні структури – класичний організаційний тип, який використовує для досягнення координації стандартизацію процесів праці. Складне стабільне зовнішнє середовище призводить до бюрократичних, але децентралізованих структур, які використовують з метою координації стандартизацію знань і навичок. Якщо зовнішнє середовище динамічне і при цьому просте, організації необхідна гнучкість органічної структури, але вона може залишатися централізованою. Якщо динамічне зовнішнє середовище одночасно є складним, організації доводиться децентралізуватися: надавати повноваження менеджерам і фахівцям, що здатні зрозуміти складні проблеми, і дозволяти їм гнучко взаємодіяти в органічній структурі з тим, щоб вони могли своєчасно реагувати на непередбачені зміни середовища.

 

Показники зовнішнього середовища, які виділив Г. Мінцберґ, та їхню роль у виборі організаційної структури сучасних політичних партій ми більш детально розглянули в роботі [67].

 

Очевидно, що зовнішнє середовище, у якому діють сучасні політичні партії є складним, динамічним, турбулентним, швидкоплинним і невизначеним. Це дозволяє припустити, що воно, згідно з баченням авторів книги [66], вимагає вибору горизонтальної структури із відповідними стратегіями конкуренції, які передбачають співпрацю, із адаптивною організаційною культурою та із делегуванням повноважень згори вниз, із ефективною системою обміну інформацією між членами та прихильниками партії та між її підрозділами, а також між самою партією і її зовнішнім середовищем – суспільством і світом.

 

 

7. Глобальне проектування як спосіб формування майбутнього

 

Розглядаючи зовнішнє середовище діяльності політичних партій неможливо обминути увагою глобальне проєктування як спосіб конструювання майбутнього, яке представив у своїй роботі [69] відомий український науковець Георгій Почепцов.

 

Зібравши і опрацювавши різні підходи великої кількості українських та закордонних авторів, а також узагальнивши їх, він сформував цілісну і струнку концепцію глобального проектування, яку ми, у свою чергу, використаємо для представлення політичних партій наступного покоління як глобальних проєктів, які необхідно реалізувати у складному і турбулентному зовнішньому середовищі.

 

Автор підсумовує, що глобальні проєкти базуються на використанні «енергетики» масової свідомості та індивідуальної свідомості, тому вони завжди намагаються активізувати населення під своїм кутом зору, змінюючи його ідентичність, що є проміжним завданням для створення подальших змін у фізичному просторі. Тільки глобальні проєкти здатні переводити людство на новий рівень. Тому в них виявляються задіяними всі три простори: фізичний, інформаційний та віртуальний. Для них діє таке правило: щоб перейти межу одного простору, слід дійти до відповідної межі в іншому. Проєкт можна вважати глобальним за наявності таких характеристик: він націлений на початок принципово нового тренду розвитку; спирається і охоплює великі маси людей; має чіткі цілі і розвивається в чітких часових проміжках; наявна серйозна протидія, яка вимагає концентрації зусиль. Кожен глобальний проєкт починається з якогось ядра, що намагається поширити свої правила на весь простір – фізичний, інформаційний та віртуальний.

 

Серед різних ідей інших авторів у рамках глобального проєктування автор виділяє організаційні ідеї, що здатні створювати поштовх до формування відповідних структур, які могли б діяти відповідно до поставлених цілей.

 

Розглянутий підхід дозволяє виділити наступні характеристики успішних у складному і турбулентному зовнішньому середовищі політичних партій.

 

Будь-яка політична партія з претензією на тривалий електоральний успіх, є глобальним проєктом – вона починається з певного ядра, яке запроваджує всередині себе (тобто здійснює самокерування) і далі намагається поширити (тобто здійснити керівний вплив) свої власні правила, цілі і цінності на всі три простори – фізичний, інформаційний та віртуальний.

 

Створення і розгортання нових партій, як і будь-якого глобального проекту, націлене на початок принципово нового тренду розвитку; спирається і охоплює великі маси людей; має чіткі цілі і розвивається в чітких часових проміжках; відчуває серйозну протидію, яка вимагає концентрації зусиль.

 

Водночас, успішні політичні партії у процесі свого розгортання і розвитку мають набути колективну суб’єктність у складі великої чисельно зростаючої групи і стати здатними створювати і реалізовувати власні глобальні проєкти з метою розвитку і процвітання власного суспільства і країни. Разом з тим вони мають розробляти і реалізовувати власні квазі- та контр-проєкти з метою нейтралізації проєктів інших розробників, що можуть створити кризи чи принести шкоду для суспільства і країни.

 

Успішні політичні партії повинні бути здатними розрізняти сторонні стратегічні впливи і перемагати у війнах стратегічного рівня, оперуючи цілями, віддаленими на 15-30 років уперед. Тому методологією діяльності таких партій має стати стратегічне управління зовнішнім і стратегічне самоуправління внутрішнім середовищами із використанням системного підходу до трансформації майбутнього.

 

Успішні політичні партії, як глобальні проєкти, у процесі їхнього створення та розгортання або у процесі трансформації у них існуючих партій, одночасно змінюватимуть своїх членів, підтримуючи поведінкові переходи від конкуренції до кооперації між ними та їхніми групами і блокуючи при цьому можливість переходу до конфронтації. Вироблені таким чином нові матриці мислення та поведінки будуть поширюватися партією найперше у внутрішньопартійному середовищі, а далі – у власному суспільстві та у світі.

 

Успішні політичні партії мають стати глобальними проєктами, які реалізуються паралельно із трансформацією своїх членів, що разом складуть колективний організаційний суб’єкт впливу, який буде здатним одночасно здійснювати стратегічне управління зовнішнім і стратегічне самоуправління внутрішнім середовищами.

 

Успішні політичні партії, як глобальні проєкти, мають спиратися на штучно створену їхніми лідерами чи ініціаторами мобільність ідей та людей з метою набуття цими організаціями та їхніми підрозділами необхідних якостей для успішної діяльності в актуальних умовах зовнішнього середовища внаслідок пропуску проміжних етапів природної еволюції організаційних соціальних систем.

 

Успішні політичні партії, як глобальні проєкти, в умовах концентрації основної частини усіх доступних ресурсів у руках олігархів чи корпорацій, повинні, з метою потокового виробництва і реалізації нових смислів, спиратися на ті ресурси, які до того ще не були задіяними і які дозволять генерувати у достатніх обсягах соціальну енергію для реалізації вказаної мети.

 

Методика колективної діяльності членів різнорівневих підрозділів успішних політичних партій повинна включати проєктний менеджмент, як базовий інструмент реалізації будь-яких проєктів включно з глобальними.

 

 

 

Список літератури:

 

1. Плахтій Т. Конструювання політичних партій нового покоління. Zbruc. 31 травня 2020.

 

 2. Попович М. Модерн і постмодерн : філософія і політика. Дух і літера. 2002. № 9-10. С. 467-490.

 

3. Морган Г. Имиджи организации: восемь моделей организационного развития. Москва: Вершина, 2006. 416 с.

 

4. Hardin, G. The Tragedy of the Commons. Science. 1968. № 162(3859). Pp. 1243-1248

 

5. Олсон М. Логика коллективных действий: общественные блага и теория групп. Москва: ФЭИ, 1995. 174 с.

 

6. Michels, R. Political Parties: A Sociological Study of the Oligarchical Tendencies of Modern Democracy. New York: Free Press, [1911] 1962

 

7. Бурдьё П. Делегирование и политический фетишизм. Социологическое пространство Пьера Бурдьё. 1983.

 

8. Плахтій Т. Стратегії співпраці еліти. Західна аналітична група. 19 лютого 2013.

 

9. Остром Е. Керування спільним. Еволюція інституцій колективної дії. Київ : Наш час, 2012. 399 с.

 

10. Иванишев Н. Д. О древних сельских общинах в Юго-Западной России. Киев: В тип. Федорова и Мин., 1863. С. 3-34.

 

11. Бедрій М. М. Копні суди на українських землях у XIV-XVIII ст.: істрико-правове дослідження: монографія. Львів: Галицький друкар, 2014. 264 с.

 

 12. Шматко Н.А. «Габитус» в структуре социологической теории. Журнал социологии и социальной антропологии, том 1, №2, 1998, С. 60-70.

 

13. Плахтій Т. Як зупинити фраґментацію еліт. Zbruc. 13 листопада 2017.

 

14. Гараедаги Дж. Системное мышление: Как управлять хаосом и сложными процессами. Платформа для моделирования архитектуры бизнеса. Минск: Гревцов Паблишер, 2007. 480 c.

 

15. Vitali, S., Glattfelder J. B., Battiston S. The network of global corporate control. Researchgate. 2011.

 

16. Плахтій Т. «Трагедія спільного» як системотворча цивілізаційна проблема і способи її подолання. Дзеркало тижня. 30 серпня 2013.

 

16. Плахтій Т. Динамічна мережа без керівного ядра у контексті роботи Е. Остром «Керування спільним». Динамічні мережі: Теорія та технологія. 2 лютого 2011.

 

17. Плахтій Т. Основний політичний процес у партіях нового покоління. Zbruc. 27 жовтня 2019.

 

18. Плахтій Т. Суспільно-політична структура як динамічна мережа. Zbruc. 8 липня 2013.

 

19. Плахтій Т. Організаційна структура партій нового покоління. Zbruc. 2 липня 2019.

 

20. Плахтій Т. Модель поліструктурної партії: політична партія зі змінною структурою – динамічною мережею у класифікації груп Еріка Берна. Zbruc. 27 березня 2021.

 

21. Плахтій Т. Побудова партійної централі зі змінною структурою. Zbruc. 22 листопада 2020.

 

22. Лепский В. Е. Методологический и философский анализ развития проблематики управления. Москва: Когито-Центр, 2019. 340 с.

 

23. Тарасенко Ф.П. Прикладной системный анализ: учебное пособие. Москва: КНОРУС, 2010. 224 с.

 

24. Минцберг Г. Структура в кулаке: создание эффективной организации. Санкт-Петербург: Питер, 2004. 512 с.

 

25. Осипов В.А. Понятие «гетерархия»: концептуализация, предметное поле и эвристические возможности в анализе публичной политики. Автореферат диссертации на соискание ученой степени к.полит.н. Москва: РУДН, 2018

 

26. Олескин А. В. Биополитика. Политический потенциал современной биологии: философские, политологические и практические аспекты. Москва: МГУ им. В. М. Ломоносова, 2006. 583 с.

 

27. Базарова Т. Ю., Еремина Б. Л. Управление персоналом: учебник для вузов. Москва: Юнити, 2002. 560 с.

 

28. Шведа Ю. Теорія політичних партій і партійних систем. Львів: Тріада плюс, 2004. 528 с.

 

29. Плахтій Т. Діяльність партій в сучасних умовах. Zbruc. 16 січня 2018.

 

30. Плахтій Т. Архетипні засади діяльності політичних партій нового покоління. Zbruc. 15 липня 2018.

 

31. Почебут Л. Г., Мейжис И. А. Социальная психология. Санкт-Петербург: Питер, 2010. 665 с.

 

32. Адизес И. Управление жизненным циклом корпораций. Москва: Манн, Иванов и Фербер, 2014. 512 с.

 

33. Бевзенко Л.Д. Социальная самоорганизация. Синергетическая парадигма: возможности социальных интерпретаций. Киев: Институт социологии НАН Украины, 2002. 437 с.

 

34. Бощенко И., Эволюция социальных систем. Neuromir. 2005.

 

35. Пекар В. Різнобарвний менеджмент: еволюція мислення, лідерства та керування. Харків: Фоліо, 2016. 190 с.

 

36. Арістотель. Політика. Київ: Основи, 2000. 239 с.

 

37. Головатий М. Ф. Демократія: історія, теорія, практика: навч. посіб. Київ: ДП «Вид. дім «Персонал», 2011. 230 с.

 

38. Лалу Ф. Відкриваючи організації майбутнього. Харків: «Книжковий Клуб «Клуб Сімейного Дозвілля», 2017. 544 c.

 

39. Плахтій Т. Республіканська традиція. Перезавантаження. Хвиля. 27 січня 2016.

 

40. Плахтій Т. Громадянське суспільство у кривому дзеркалі ієрархічних структур. Західна аналітична група. 24 грудня 2009.

 

41. Плахтій Т. У кого в Україні реальна влада і як повернути її законному власнику? Українська правда. 13 липня 2010.

 

42. Плахтій Т. Природа процесів морального і соціального занепаду українського суспільства та способи їх подолання. Західна аналітична група. 2 жовтня 2012. URL:

 

43. Плахтій Т. Мурашиний "вир смерті" українського політикуму. Українська правда. 11 жовтня 2015.

 

44. Норт Д.Б., Волліс Дж., Вайнґест Б. Насильство та суспільні порядки: основні чинники, які вплинули на хід історії. Київ: Наш формат, 2017. 350 с.

 

45. Плахтій Т. Типовий і оптимальний шляхи розвитку політичних організацій за методологією Адізеса. Динамічні мережі. Теорія і технологія. 10 липня 2015.

 

46. Offerle, M. Les Partis Politiques. Published by Presses Universitaires De France, 1987

 

47. Бурдьё П. Социальное пространство и символическая власть. Социологическое пространство Пьера Бурдьё. 1986.

 

48. Бурдьё П. Формы капитала. Социологическое пространство Пьера Бурдьё. 1983.

 

49. Сергєєв В. С. Стратегічне управління інвестиційними партійно-політичними проектами в сучасній Україні: автореф. дис... канд. політ. наук. 23.00.2002. Дніпропетровський національний ун-т. Дніпро, 2005. 18 с.

 

50. Сунь-Цзи. Мистецтво війни. Львів: Видавництво Старого Лева, 2015. 112 с.

 

51. Кастельс М. Информационная эпоха: экономика, общество и культура. Москва: ГУ ВШЭ, 2000

 

52. Дацюк С. Пережити темні роки. Сіра Піраміда. Українська правда. 18 лютого 2010.

 

53. Плахтій Т. Життєвий цикл організацій елітних груп соціальних систем. Західна аналітична група. 22 січня 2013.

 

54. Плахтій Т. Духовна криза і українські вибори. Українська правда. 5 жовтня 2012.

 

55. Розов Н.С. Закон Ибн Халдуна. К чему может привести рост коррупции и силового принуждения в России. Политический класс. 2006. № 16.

 

56. Ibn Khaldūn. Abd al-Rahman the Muqaddimah: An Introduction to History. NY: Pantheon Books, 1958

 

57. Карасевич А. О., Шачковська Л. С. Олігархія // Політологічна енциклопедія. Навч. посібник (Кн. 5). Умань: ФОП Жовтий О. О., 2016. С. 73. 710 с.

 

58. Плахтій Т. Український «олігархат» та особливості його організаційної структури. Українська правда. 20 червня 2012.

 

59. Плахтій Т. Що таке "СИСТЕМА" і як її змінити? Українська правда. 3 жовтня 2014.

 

60. Плахтій Т. Архетипне управління соціальними системами та організаційні інструменти для його реалізації. Zbruc. 22 травня 2014.

 

61. Плахтій Т. 9 травня у Львові у контексті зовнішнього управління. Українська правда. 21 травня 2011.

 

62. Кривдик О. Львівські граблі. Українська правда. 10 травня 2011.

 

63. Возняк Т. Обережно «ліберасти». Українська правда. 12 травня 2011.

 

64. Аронець О. 9 травня у Львові: перші висновки. Українська правда. 16 травня 2011.

 

65. Плахтій Т. Мотивація членів політичних партій. Zbruc. 28 грудня 2021 (26 вересня 2021).

 

66. Дафт Р. Организационная теория и дизайн: учебник. Санкт-Петербург: Питер, 2013. 640 с.

 

67. Плахтій Т. Динамічна мережа у системі конфігурацій Генрі Мінцберґа. Zbruc. 8 серпня 2021.

 

68. Почепцов Г. Глобальні проекти: конструювання майбутнього. Навч. посібник. Київ: Український центр політичного менеджменту, 2009. 212 с. 

 

 

25.02.2025