Я свідчу

Юлія Баір

Хтось колись був сказав: «Розповідати про музику — все одно, що танцювати архітектуру». Про музику, через її природну ефемерність, справді складніше оповідати, ніж про інші мистецтва, але передивившись протягом двох років чимало танцювальних вистав, я впевнена — танцювати можна все! Пам’ять і забуття, вірність і зраду, біль і надію, бруд і чистоту, радість і розпач, виснаженість і силу… словом — людське життя, його фасадну і внутрішню архітектуру.

Останній танцювальний проєкт, що либонь найдужче торкнув мене минулого літнього сезону, складався з виставки “XXI-століття тріскає навпіл” та перформансу “Неозброєним оком/Серед квітів я знаходжу себе знову”, що відбулися в палаці імені Гната Хоткевича в рамках українського туру проєкту “Moving Kinship” в рамках програми “Perform Europe”. Виставка — це портрети й цитати тих людей, чиї особисті досвіди стали основою проєкту; це наші військові й цивільні: кілька жінок і один чоловік. Від січня до березня цього року їх інтерв’ювала італійсько-ірландська хореографка і психотерапевтка Беатріс Аллеґранті. Почуте\відчуте мисткиня втілила у — туго й гарно, мов дівоча коса, сплетену з рухів, музики та економних «закадрових» слів — компактну, стилістично бездоганну, напрочуд емоційну виставу. Я б охарактеризувала її як динамічну візуалізацію переосмислення, розвитку ідентичності під безжальним тиском війни.

“Вулиці перетворюються на пил

Серце нарощує льодяну броню

Я свідчу: 21 століття тріскає навпіл”

Три танцівниці, босі, в штанях і блузах хакі. І мені схотілося роззутися. Перший день за багато тижнів, коли я в закритому взутті. Купа білих пелюсток на сцені. Чи справжні? Занадто, неприродно чисті. У вашій уяві вони можуть побути й кучугурою снігу, в якому, не перестаючи гарячково кружляти й акробатично перекидатися, вряди-годи остуджуються актриси. Живий фортепіанний супровід, чи радше темпоритмовий провід вистави — свіжий повів після підфонограмних спектаклів, яких більшість на наших сценах. Синтезаторне шкварчання вступає, коли дівчина судомиться проти пружної металевої сітки край сцени, яка раптом з вертикального трампліна для стрибка у вир танцю чи відпочинкового «ложа» перетворилася на електричну огорожу концтабору.

Вражає техніка, фантазія, винахідливість і пам’ятливість… постановниці й танцівниць (Інна Фалькова, Вікторія Хорошилова та Юлія Скиба). Дивишся і бачиш, що об’єктивно складні пози та переміщення, гуртові картини, коли виконавиці співдіють тактильно, часто позичені з елементів рухів малих дітей, що самозабутньо бавляться, коли їхні, ще вільні від унормованої віком ригідності тіла, піддаються будь-яким фізичним випробуванням.

Дійство втягує. Де я відчувала фізичну співучасть в ньому? В якій частині тіла? В шиї, бо довелося обертати її за танцівницями. Бо вона незахищена й часто неприкрита, незалежно від пори року. Бо її оголеність і відкритість перед світом і власним тягарем — головою, повною бентежних думок і страхів — неочевидна. В небезпеці, жаху чи ніяковості затуляють обличчя, про шию ж згадують рідко. І вся напруга, вся важкість і дискомфорт осідають на ній, тендітній, сковуючи її пружність і міць. Це тілесне, але й свідомість, ніби цілком поглинута виставою, з кожною мізансценою вистрілює короткими чергами асоціацій: конкретні імена, обставини, дати, загиблі, пропалі, поранені, полонені, звільнені, врятовані… бійці — ті, які щохвилини ціною своїх фізичних надзусиль та усвідомлених ризиків досі забезпечують мені, нам, Україні свободу й, соромно сказати — порівняно комфортне тилове життя.

Коли вуха світу глухі до криків про допомогу, а серця народів знечулені до чужого болю, залишається говорити тілом. Свідчити тілом. Тіло говоритиме чесно і просто, без яскравих метафор, бо воно — свідок — є й метафорою, і відкритим значенням. Коміркою досвідів, виймати які — мов щоразу знімати з себе шкіру. Болить так само, але до того рівня болю звикаєш, його поріг знову підіймається. В тілі меншає звуків й більшає мовчання, промовистішого за крик. Кричать найчастіше ті, кого через якийсь час ще можливо врятувати — так навчають на курсах першої медичної допомоги. Мовчання ж зловісне. Мовчання свідчить про межу.

Після завершення вистави глядачів запросили всістися зручно колом посередині сцени — саме там, де лежали зсипані на купу пелюстки. Врешті я змогла втілити те, чого мені дитиняче кортілося під час перформансу — роззутися й торкнутися тих білих «сніжинок» пальцями ніг. Вразливим до вразливості. Чутливим до тривкості. То були синтетичні пелюстки, як я й підозрювала з траєкторій їхніх летів залом. Живі значно важче роздобути наприкінці літа, а в такому обсязі й поготів. Їх неможливо використати повторно на показі наступного дня, вони б зів’яли й потемнішали. Синтетичні ж легкі, так само білі, легко змітаються шваброю. Вони зіграють свою роль ще й завтра. Той випадок, коли імітація стійкості трансформується у справжню стійкість. Ту, що й завтра триматиме світ на наших плечах.

Я пірнула пальцями в пелюстки й слухала враження й рефлексії глядачів та відгуки на них Беатріс. Хтось ділився власними історіями війни, хтось — війни зі собою, хтось поезією, когось найбільше торкнула музика. Всіх об’єднувало бажання поділитися своїми емоціями, потоки слів злітали з вуст, мов пелюстки на вітрі.

“Я давно не плакала так вільно. — поділилася одна з глядачок, лікарка за фахом. — Дякую за цю можливість виплакатися. На роботі я мушу бути сильною. Сьогодні в мене на прийомі був хлопець-ветеран, який втратив на фронті всі кінцівки і зір.”

Перед нами непросте завдання: свідчити й залишатися собою. Свідчити про кривди й жахіття війни, але й далі помічати квіти. Особливо зараз помічати і — бачити. За себе й тих, що вже не можуть ні помітити, ані побачити, але мусять свідчити своїми історіями болю й несправедливості через тих, хто спроможні — нас.

PS. Зрештою, і пані Беатріс Аллеґранті, крім здатності відрізняти Добро від Зла, спонукала до створення цього проєкту також власна, родинна пам’ять: «Я ніколи не жила в країні в часи війни, — засвідчила вона, — але мої батьки так: мати в Лондоні, батько в Італії, де відкритий антифашист мій дідусь був убитий своїми земляками фашистами».