Поставлена вже відомим українському глядачеві (зокрема яскравою й успішною виставою Львівського академічного театру імені Леся Курбаса “Коли цвіте полин”) німецьким режисером і хореографом Райнером Бером й так красиво втілена танцівницею Галиною Щупак танцювальна вистава “Поле [Ранкова леді]” залишила мені рідкісне відчуття небажання гортати її в пам’яті знову. Схоже знічення на межі з соромом зазвичай провокується пригадуванням суто власних моментів наївності/недолугості/нерозуміння/неврівноваженості… Зокрема і найгостріше — в стосунках між жінкою і чоловіком. І ось тобі маєш, емоційна буря, здійнята виставою, поцілила мені у самісіньке сонячне сплетіння, надовго позбавивши можливості глибоко вдихнути й видихнути. Залишивши натомість борсатися наодинці в неозорім полі, по інший бік якого навряд чи знайдеться хтось свій.
Свобода — лише поетичне означення самотності.
Істерично-епілептичний початок. Розбивання тарілок об колону. Тонкої кості тендітна нарваність. Інклюзивний простір. Танцівниця роздає глядачам цукерки, мені дісталася “Ромашка”. Свіжа, смачна. Здається, я була єдина, хто з’їв її там же, під час вистави, підсолоджуючи напругу, що бриніла в театрі Курбаса.
Люди лежали, стомно ковтаючи повітря, мов риби на березі. Зомбі заєць, лялька на батарейці. Медитативні пісні кучерявого хлопця (Дениса Петришина). Йому, на позір, не треба нічого — пісня і спокій. Дримба й неспішність.
У нього все є, але їй чогось бракує. Чого їй бракує? Уваги? Поваги? Свободи? Чоловіка, який її чутиме? Чоловіка, який почує?
“Вставай! Наліво! Направо! Руки за голову! Подивись на мене!”
Їй треба чоловіка, який робитиме все так, як вона скаже? Чи чоловіка, який зробить все інакше (але перегодом з’ясується, що це саме те, що було їй потрібно, хоча вона того й не підозрювала)? Все, що починалося такою агресивною сексуальністю, продовжується агресивним взаємонерозумінням. Дискотечна музика на тлі волання сирен ще дужче роз’ятрює сприйняття.
Мені нестерпна жіноча істеричність ні в собі, ні в інших. Певний період своєї юності навіть жіночих голосів у музиці не могла слухати — саме через ту надривну істеричну нотку. Хай навіть звабну. А чутно її далебі не лише у високих голосах. І то не лише в жіночих. Але голос цього чорнявця — насолода.
В тендітних руках — дві цеглини. Пізніше — довга жердина. Сукенка змінюється сукенкою. Сукенка на сукенці. Рухи танцівниці — точні, сильні, різкі, щоразу по-різному гожі.
“Щоб мене хтось смішив і щоб мені також було добре! Я взяла свої бажання і похоронила в тобі. Куди б ти не пішов, я ішла з тобою, бо ти був моїм чоловіком. Ти забираєш і не усвідомлюєш цього!”
Проминання часу в годинникових рухах і рухах танцівниці. Життя минає також, поки сидимо тут і слухаємо це дримбання в ритмі техно. Ми хочемо і очікуємо, пропонуємо і вимагаємо, беремо і викидаємо, страждаємо, насолоджуємося, знову страждаємо. Сходимося і розходимося. І знову виходимо в неозоре поле самотности, що звемо свободою, аби зустріти там щось нове. Хоч би й нову ранкову себе в ще одному дні. Уздріти ще одне обнадійливе сузір’я в темному сьогоденні. А може ще одного подорожнього. Тільки кожному з них/вас/нас вирішувати: подати руку чи голос, чи краще пройти одне повз одного мовчки. От якби лише поле, яким ідемо назустріч, не було мінним.
Зрештою, саме про надію на новий шанс зустрітися співається у фінальній пісні вечора, воєнній баладі 1939-го у виконанні британки Віри Лінн, під яку охочі з публіки прибирають зі сцени купи сміття, що так негламурно залишилися на сцені після складної й динамічної взаємодії інь та янь, поки пара дотанцьовувала свій танок:
“We'll meet again
Don't know where
Don't know when
But I know we'll meet again some sunny day”.
Виходжу надвір, роззираючись. Глядачі – ті самі, що їх бачила тут й на інших виставах впродовж осені. Отже всі свої.
Фото: Юлія Баір
Створено в рамках Лабораторії танцювальної публіцистики від Платформи сучасного танцю.
17.12.2024