Якийсь «Інший Франко»

або

З ГІВЕНЦЯ ЦУКЕРОЧКА

Наші історичні фільми викликають глибокий смуток. Це неможливо дивитися в кінотеатрі, бо можна вмерти з нудьги. Тому дивився онлайн, час від часу зупиняючи, повертаючи назад і прослуховуючи вдруге і втретє.

Що? Невже це справді так звучить?

Мене ж особливо засмучують фільми, де події відбуваються в Галичині. Я вже писав про примітивних «Шляхетних волоцюг», які зняв режисер Олександр Березань (раніше він знімав російські фільми), а сценаристами були Тарас Боровок і Дмитро Наумов. Їхній сценарій був простий як дишло і далекий від історичних реалій. І ось та сама солодка парочка пише сценарій до фільму «Інший Франко», де знову події у Львові.

Хто їм тут медом помастив?

На сайті Кіноріум читаю про Дмітрія Наумова, що він народився в Пермі і вважається російським режисером, який зняв такі шедеври, як «Маша і мєдвєді». Також писав сценарії до російських фільмів, а потім раптом українізувався і написав сценарії до «Свінгерів» і «Свінгерів-2» з тим самим Боровком. Комедії, зняті українською і мокшанською, були не смішні, актори грали препаршиво. Але це не завадило братися за нові звершення.

Можливо, це не той Наумов, але за що купив, за те продав. Цитую сайт. Стрийко ШІ підтвердив. І якщо досі пан Наумов не втрутився і не виправив своє резюме на сайті, то доводиться вірити написаному.

Почнем з того, що Галичини у фільмі про Петра Франка нема, як і нема жодного галицького слова. Галичани не віталися, кажучи «привіт». Казали «сервус», «моє шанування», «честь», «слава Йсу», але не «привіт». Кличний відмінок у всіх акторів відсутній, як це притаманно русифікованим особам: «тато» замість «тату», Петро звертається до дружини «Олєчка», а до пластового товариша ще жахливіше – то «Андрюха», то «Андрюша». Ну видно, що писали вузькощелепі.

Ніколи жоден галичанин не вжив би таких покручів, навіть затятий москвофіл би не потрафив.

Всі щьокають і чьогокають: «хочу почюти», Ольга Франко каже «не пущю».

І це при тому, що голос Петра Франка було використано при створенні стрічки. Тож могли почути манеру його мови.

«Прошу пані», – звертається пластун до доньки Петра, хоча вона ще панна. Петра вітають з днем народження, хоча в Галичині вітали з уродинами – чи, радше, іменинами.

Чимало неграмотних виразів «ти прáва», «прийоми». «Присядьте», – каже Ольга. А це як? Присісти можна лише навпочіпки. Це відомий штамп, який не є ані галицьким, ані загалом українським і який нам принесли московити разом із всюдисущим «ну, давай». Українською будь-яке прохання чи пропозиція озвучуються за допомогою магічного слова «прошу». Тому це мало б звучати «прошу сідати», а не вживати командне звертання.

А ще повно чисто совєтських штампів, які виголошують галичани ще в довоєнний час: «питання є?», «до вручення подарунків шикуйсь», пластун вручає Петрові різьбленого сокола і каже: «нехай надихає на нові звершення».

Трапляються взагалі незбагненні речі. Коли донька Ася звертає увагу чекістові, що він сів на татове місце, той зібрався пересісти. Але її сестра заперечує: «Нє, ну ви що?» – і далі вживає таке, що не вкладається в голові: «Садзісцє»!!! Це що було? Це вони так польською вирішили пофраєритися? Не вдалося, бо польською мало б це звучати так: «Proszę siedzieć».

Далі ще кринжовіше. Вона звертається до Асі й каже: «Ась, яка різниця, де хто сидить?» Ну, чи не вкурвить це галичанина? Оця мода, яка пішла останнім часом від московитів саме, так усікати імена і яку так облюбували наші дами: Насть, Валь, Оль – уже проникла у фільм про галичан? У наших селах можуть сказати: "Бра Йва, хо!", але ж не "Ась"! Згадаймо ще «сина», «дочя».

Петро щось перекладає і видає фразу: «лисиця і собака понеслись назустріч своїй загибелі». Ще одна російська калька від слова «панєслісь».

З польською мовою взагалі катастрофа. Краще було б її не вживати, бо ж не звучить з вуст чекістів російська. Коли Петро потрапляє в полон, є епізод, де він в тюрмі розмовляє з вартовим. Його польська просто божевільна. Нема такої мови!

Наприклад: «Нє хтів пана вистрашить... Хтів лише помоць пану закінчить любовного ліста до коханей. Вшистко бендзєць знайоу, же кобіта люблюу комплімент». Вартовий теж меле на суржику: «Нє єст пан страшни, жеби вистрашить польського жеґжена». Це так мало звучати слово «жолнєжа»? Актор заплутався, а режисер, економлячи час, вирішив, що «і так сайдьот».

Озвучення взагалі таке, що часом важко щось розібрати.

Єдиний епізод, де польська звучала цілком природно, коли Петро тікав від погоні. О, тоді можна було почути безліч разів «курва».

На уродинах Петро з жінкою при всіх цілуються. Це неможливо. Як неможливо, щоб Ольга Франко дала ляпаса чоловікові по обличчю.

Петра допитує чекіст у 1933 році в Харкові і запитує, хто придумав слово «Голодомор». Тобто слово, яке з'явилося в діаспорі в 1970 роках, раптом уже відоме в 1933-му?

Якимсь чином малий хлопчик, якого рятує Петро від голоду в 1933 році, у 1941 стає офіцером НКВД. Петра Франка забирають до Києва після його уродин 28 червня, а в потязі зачитують телеграму про початок війни 22 червня. Насправді арештували його об 11-й годині 28 червня. Тож не міг він святкувати своїх уродин.

Невідомо, навіщо було вигадувати історію знайомства Петра й Ольги, коли ця історія давно відома. Бо не в пластовому таборі, а на відкритті пам’ятника Маркіяну Шашкевичу в Підлиссі вони познайомилися.

Загалом треба сказати, що сценаристи взяли собі за основу фільм Нікіти Міхалкова «Утомльонниє солнцем». Там теж на родинне свято раптово прибуває друг дитинства, закоханий в дружину, щоб повідомити Котову про арешт і дати змогу попрощатися. Ну, а поява піонерів, які вітають Петра – це чистої води плагіат з російського фільму. Але, правду кажучи, хоча Нікіта Міхалков страшна потвора, однак він і як актор, і як режисер дуже талановитий. І фільм йому вдався, чого не скажеш про нашу рідну халтуру.

У титрах читаємо якісь чудернацькі речі, буцім Петра Франка бачили то в Африці, то в Англії, де він домовлявся про постачання зброї для УПА. Але є ж документ, який підтверджує його страту.

Про вади фільму на рівні режисури, акторської гри писали інші. Мене цікавило тільки те, про що досі не говорилося взагалі або говорилося епізодично.

Сам режисер Ігор Висневський, який признався, що сценарій був бездарний і довелося його ґрунтовно переробляти, розкритикував свій фільм: «Щоб таке не траплялось, треба міняти принцип фінансування, вводити відповідальність, штрафувати. Або хоча б повторно не давати гроші компанії, якщо її фільм провалився у прокаті».

Але дають. І завше знайдеться режисер, який мріє нарешті дебютувати в кіно і спробує з гівенця зробити цукерочку.