Шевченко у сквері Шевченка

Наталія Кіх

Читання Шевченка у люблінському сквері Шевченка стало для мене традицією відносно недавно – щойно відтоді, коли почала навчатися в цьому місті. Свіже повітря (також відносно) і довколишня зелень створює ефект, який ніколи раніше я не повʼязувала з Тарасовими рядками. Бо до цього все дитинство та підлітство моїм єдиним і фундаментальним досвідом святкування Шевченківських вечорів були культові концерти у Народному домі в Перемишлі. Слово КУЛЬТові, як на мене, тут дуже доречне, бо ж насправді саме звідси все й почалося. А згодом – поширилося на цілу Україну. Принаймні, так стверджують місцеві перекази.

10 березня 1865 року в готелі “Під Провидінням”, який стояв колись у центрі Перемишля, трапилася одна цікава помилка, що зрештою виявилася подією національного масштабу. Таке буває доволі часто. Можливо, навіть занадто часто. Або – частіше, ніж ми на це заслуговуємо… Але помилка трапилася, і не було на то ради. Цього березневого дня громада української спільноти Перемишля зібралася відзначити перші “Шевченківські вечорниці” з нагоди четвертої річниці смерті Кобзаря. Видно, що вже тоді він набув заслуженого статусу народного Пророка. Як фінальний номер у програмі концерту передбачалося виконання “Шевченкового гимну”, що починався словами “Ще не вмерла Україна” – на мелодію, скомпоновану Михайлом Вербицьким у виконанні катедрального хору Перемишля, яким керував Анатоль Вахнянин. Отець Михайло Вербицький – парох села Млини (сьогодні це Ярославський повіт на території Польщі) та композитор, прочитавши згаданий вірш в одному з часописів, природно вирішив, що його автором не може бути ніхто інший, як тільки Тарас Шевченко. Це було безсумнівно зрозумілим, таке просто відчувається нутром.

Справжній автор вірша – Павло Чубинський – з'явився у свідомості мешканців Перемишля щойно post factum.

Міські легенди кажуть, що обставини написання мелодії до загальноКУЛЬТових сьогодні слів також були особливими. Якось Вербицький зламав ногу і лежав у шпиталі (згідно з більш апокрифічною версією легенди, ногу він зламав, коли перестрибував через паркан перемиської духовної семінарії, втікаючи з нудних занять). А що від природи мав енергійну вдачу, то бити байдики на лікарняному ліжку давалося йому дуже непросто. Вірні друзі (напевно, також семінаристи) зібрали свої грошові заощадження і купили для бідного Михайла гітару – щоб зовсім не збожеволів, а заодно й навчився грати. Отаке-то,… як сказав би сам Тарас – від смертельної нудьги в лікарні Вербицького порятували дбайливі друзі та вірш, який був настільки досконалим, що не міг не стати піснею. Мелодія, написана Михайлом, дуже швидко прижилася серед перемиської молоді. Цілком ймовірно (бо легенд забагато бути не може), що перші неофіційні виконання “Ще не вмерла Україна” мали характер досить камерний і могли відбуватися десь, наприклад, у затінку паркових дерев на перемиській горі “Трьох хрестів”. Адже саме там теплими весняними вечорами любили збиратися студенти та семінаристи, пропускаючи заняття і співаючи під акомпанемент гітари Вербицького.

Шевченківські вечори у Перемишлі, в яких я брала участь дитиною, були справжнім святом сезону. Зазвичай доводилося вже з осені акумулювати запаси вітальних сил, аби достойно та з гідністю показати все, на що ти здатна в цей день. Бо воно було того безперечно варте. Проте згодом одночасно з моїм покиданням мурів школи, яке припало якраз на вибух пандемії коронавірусу, святкування почали потроху втрачати свою епічність. Концерти відбувалися тепер не в головній театральній, а в меншій залі. Ще через якийсь час вони набули чисто шкільного характеру: спершу в актовому залі, а пізніше тільки локально – кожен клас сам собі. Та й то не кожний клас, бо найстаршим треба вчитися до іспитів, наймолодші все одно нічого не розуміють, а середніх змусити до творчості надзвичайно важко. Можна подумати, що ще трохи, і відзначення роковин Шевченка знову повернеться до своєї первинної форми – студентського співу під гітару. От тільки в перемиському парку вже не вийде. Треба буде постаратися про якусь кімнатку в Народному домі.

А от читання Шевченка у сквері Шевченка, як я вже згадувала, з'явилося у моєму житті нещодавно. Стоїш отак серед квіткових клумб і слухаєш, чи радше намагаєшся розчути ті самі слова, які знаєш майже напам’ять ще з третього класу початкової школи. Сьогодні хочеться ще раз їх почути наперекір п’яним викрикуванням локальних бомжів, звукам сигналів швидкої, перегукуванням підлітків біля торгового центру і серед загального гомону (ні, не того “Гомону”, що став національним феноменом) рухливої вулиці. Сквер знаходиться в центральній частині міста, майже на перехресті поміж високоповерхівками, тому й не дивно, що життя тут вирує й кричить безперестанку, незважаючи на сакральність моменту, який так хочеться відзначити кожного року 9-го березня.

Учасники вперто слухають, а двоє з них затуляють своїми тілами плакат, який, звісно, має повне право на існування, якщо не заважає нікому читати вірші. Тримають цей плакат також двоє, а позаду них ще двоє поліціянтів стежать, щоб усі повернулися домів після святкування, бажано – живими і здоровими. На плакаті видніє цитата з “Гайдамаків”. Значить, трохи начиталися ці плакатисти, також знають декілька рядків з “Кобзаря”… Цього року плакатисти поводять себе безмовно, лише стоянням, іронічним спогляданням і час від часу пересуванням в інше місце підкреслюють свою присутність. Зрештою, навіть якби їм і спало на думку щось покричати, то навряд чи їх би розчули. Як я вже згадувала, гомін панує тут непробивний і всюдисущий.

Але для Шевченка, насправді, все це не має ніякого значення. Його слова все одно залишатимуться вічними і такими ж всюдисущими, як цей гомін. Звісно, тільки тоді, якщо ми їх будемо пам’ятати і незмінно повторювати, ще раз і ще раз, як і в третьому класі початкової школи. Маю цілком субʼєктивне враження, що у Шевченка все під контролем. Допоки ми його читаємо, він робить свою роботу Пророка. Можливо, саме це мав на увазі сам поет, коли писав переспів розділу 35-го з книги Ісаї.