Тарас ПЛАХТІЙ

 

У щоденному потоці політичних скандалів, фейків та негативних новин у засобах масової інформації стає все важче пам’ятати очевидну істину – лише розгалужена, багаточисельна й ефективна політична організація, що здатна виробляти складний інтелектуальний продукт і генерувати політичну волю для його реалізації, може змінити ситуацію в країні, вирвавшись із мурашиного «виру смерті» українського політикуму та виборовши, у відповідності до чинної Конституції, політичну владу. Тут необхідно підкреслити, що йдеться саме про політичні партії, а не олігархічну патронажну (феодальну по суті) систему, яка узурпувала назву цих політичних інституцій і симулює їх функціонування.

 

На початок дев’яностих років минулого століття українська політична еліта розділилася на дві співмірні за потужністю конкуруючі групи – Народний Рух України та Комуністичну партію Української РСР. І хоча конкурентна взаємодія цих груп весь час невідворотно переростала в конфронтацію, проте саме їхня співпраця забезпечила проголошення Незалежності України 24 серпня 1991 року.

 

За час, що пройшов відтоді, відбувся катастрофічний процес фраґментації українських елітних груп – на сьогодні в Україні зареєстровано понад 350 політичних партій, і процес їх створення триває.

 

Навіть якщо припустити, що половина з них реєструвалася на продаж, то все одно наявність в кожному обласному центрі доброї сотні організацій різних політичних партій яскраво свідчить про глибоку кризу української політичної системи та елітних груп в цілому.

 

Така ступінь фраґментації обумовлює недієздатність українських політичних організацій, низький рівень взаємної довіри між ними та поміж їх членами, неспроможність об’єднуватися навколо спільних цілей, ідеологій, лідерів.

 

Ситуація погіршується віртуалізацією партійної діяльності, її імітацією, а економічна доцільність все частіше призводить до побудови політичних симулякрів – віртуальних партій в медіа без реальних людей або з їх мінімальною «фасадною» кількістю, без «живих» локальних організацій та без реальної політичної діяльності.

 

Внаслідок цього українські політичні партії як організації елітних груп стали неспроможними виконувати свої основні владні функції – формувати бачення майбутнього, виробляти стратегії його реалізації та мобілізувати суспільство для їх втілення.

 

Катастрофічний процес фраґментації українських елітних груп має цілий комплекс причин, починаючи від особливостей української ментальної матриці і завершуючи специфікою сучасного інформаційного суспільства, в якому наростаючі потоки інформації розривають увагу членів політичних організацій, що не дає їм можливості сконцентруватися на ідеологемах, прийняти і повірити їм, координувати та синхронізувати у відповідності до їх положень зусилля загалу по реалізації закладених там цілей.

 

У статті «Архетипна модель виникнення, ескалації та розв’язання соціального конфлікту» було показано, що стрижнем цього комплексу причин є дія диференціюючої функції соціального конфлікту всередині політичних організацій. Відомо, що ця функція проявляється як жорстке розмежування ворогуючих сторін внаслідок внутрішньоорганізаційного конфлікту, що, своєю чергою, обумовлює розпад організації на дві або й більше чітко окреслених груп, які охоплюють не лише безпосередніх учасників конфлікту, а й тих, хто не мав наміру брати у ньому участь.

 

В той же час специфікою українського суспільства є те, що інтегративна (об’єднувальна) функція конфлікту не реалізується у тій мірі, яка необхідна для врівноваження його диференціюючої функції.

 

Для встановлення причин цього деструктивного дисбалансу звернемося до поняття організаційної культури та розглянемо її модель як складову соцієтальної психіки, що містить два відносно автономні компоненти – габітуальну і поточну організаційні культури, а також візьмемо до уваги ступінь кореляції між ними, як унікальний маркер кожного конкретного суспільства.

 

Габітуальний компонент у пропонованій моделі включає організаційні практики, що формувалися впродовж тисячоліть, а поточний компонент – організаційні практики, що закріпилися протягом останніх кількох сотень років і формуються до сьогодні.

 

Такий поділ організаційної культури є актуальним, в першу чергу, для українського суспільства, що у процесі свого історичного розвитку пережило тривалий період звичаєвого права з горизонтальною вічевою організаційною культурою, яка, по суті, і являє собою виділений вище габітуальний компонент.

 

Поточна організаційна культура є ієрархічною. Вона засвоювалася українським суспільством протягом кількох останніх сотень років його перебування у складі різних ієрархічно структурованих імперій.

 

Низький ступінь кореляції між цими компонентами організаційної культури українців внаслідок їх принципової несумісності впродовж багатьох століть обумовлював неефективність створюваних нами політичних організацій. Він же і є основною причиною представленої вище проблеми аномальної їх фраґментації.

 

Притаманний українцям габітуальний компонент організаційної культури в політичних організаціях головним чином проявляється у блокуванні процесу сакралізації лідерів, які отримали цей свій статус у результаті ранжування в рамках поточної ієрархічної організаційної культури.

 

Очевидно, що без сакралізації проявлені лідери політичних організацій є неспроможними реалізувати інтегративну функцію конфлікту – об’єднання загалу навколо них є в’ялим та нестійким, а від народної любові до ненависті – один крок. Зазначимо, що процес сакралізації забезпечується смислами й цінностями, які формують активовані у несвідомому суб’єктів взаємодії певні сукупності архетипів несвідомого. Такі сукупності являють собою взаємопов’язані споріднені набори основних рівнів та тіней персональних архетипів, відповідних їм культурних архетипів, архетипних інваріантів міфу, а також складових інших архетипних типологій несвідомого. Причому активацію цих сукупностей архетипів забезпечує поточна ситуація взаємодії та її контексти, зокрема, в даному випадку, ситуація завершення конфлікту перемогою одного з претендентів на неформальне лідерство. Однак габітуальні організаційні практики, які в рамках горизонтальної мережевої організаційної культури передбачали періодичну взаємодію у позиціях рівний з рівним на багатолюдних зібраннях, активують альтернативні сукупності архетипів, що унеможливлюють перебіг процесу сакралізації лідера, оскільки в рамках цих практик будь-якого лідера потенційно можна було переобрати вже на наступному зібранні хоч через місяць. Внаслідок цього його статус не надто віддалявся у своєму зростанні від статусу опонентів, що безперервно активувало останніх до зштовхування конкурентної взаємодії з ним у конфронтацію з метою відібрати його лідерський статус, а його харизма не могла перерости у сакрум.

 

Отже основною причиною того, що інтегративна функція соціального конфлікту в українському суспільстві протікає значно слабше, ніж диференціююча його функція, є невідповідність габітуального (мережевого, горизонтального) та поточного (ієрархічного) компонентів організаційної культури українців.

 

Саме ця невідповідність гальмує процес сакралізації лідерів, що унеможливлює їхню здатність реалізувати інтегративну функцію внутрішніх конфліктів, в результаті яких вони й отримали владу всередині організацій.

 

Простіше кажучи, лідери українських політичних організацій не сакралізуються усіма іншими їх членами і, внаслідок цього, не набувають статусу божества – адже вони, ці лідери, у відповідності до української мережевої організаційної культури, нічим особливим не відрізняються від усіх інших і їх без докорів сумління можна п̶о̶с̶а̶д̶и̶т̶и̶ ̶н̶а̶ ̶к̶і̶л̶ змінити н̶а̶ ̶н̶а̶с̶т̶у̶п̶н̶і̶й̶ ̶Ч̶о̶р̶н̶і̶й̶ ̶р̶а̶д̶і̶ на Майдані вже за місяць.

 

Тим більше, що всі їхні рішення та дії не вкладаються в логіку і розуміння більшості членів організації внаслідок неспівмірності доступних їм обсягів інформації в рамках ієрархічної структури, де й приймаються ці рішення.

 

Ще одним наслідком описаних процесів є зсув довгострокової перспективи планування до короткострокової – не маючи запасу довіри, що несе з собою "сакралізація", лідери змушені постійно підтверджувати свою першість, тобто постійно робити лише популярні кроки, утримуючи соціальну систему на деградуючій траєкторії.

 

В той же час, диференціююча функція внутрішніх організаційних конфліктів реалізується безперервно без жодних перешкод, що й обумовлює постійну фраґментацію політичних організацій українських елітних груп, яка невідворотно призводить до їхньої деградації, атомізації та, в результаті, до організаційної неспроможності здійснювати свою владну функцію.

 

Таким чином, життєво важливою для успішного формування і діяльності українських політичних організацій, для успішного розвитку політичної системи, зрештою, для збереження і розвитку держави є цілеспрямована зупинка фраґментації та запуск процесів інтеграції українських елітних груп в рамках створюваних ними політичних організацій.

 

Однак через інертність несвідомого людської психіки неможливо в історично прийнятні терміни подолати притаманну українцям суперечність між габітуальним та поточним компонентами організаційної культури і, в такий спосіб, усунути дисбаланс між диференціюючою та інтегруючою функціями соціального конфлікту всередині політичних організацій українських елітних груп як основну причину їх катастрофічної фраґментації.

 

Тому для вирішення поставленої вище задачі слід піти іншим шляхом – максимально унеможливити міжособистісні та міжгрупові соціальні конфлікти всередині українських політичних організацій.

 

У цьому випадку інтенсивність та, відповідно, баланс процесів диференціації й інтеграції припинить визначатися лише конфліктами. Її визначатимуть зовсім інші чинники, зокрема спільні цілі, рівень довіри між членами та підрозділами організацій, можливості самовдосконалення та самореалізації членів, їхній рівень впливу на процеси вироблення та прийняття рішень тощо.

 

Отже, вирішення поставленої задачі полягає у суттєвому зменшенні інтенсивності соціальних конфліктів всередині політичних організацій шляхом спрямування природної конкуренції, яка обумовлена комплексом об’єктивних причин біологічної природи і є невичерпним джерелом соціальної енергії, у кооперацію й унеможливлення її зштовхування в конфронтацію.

 

Фактично йдеться про необхідність вироблення та запровадження нової організаційної культури для українських політичних організацій на основі відповідної їй змінної організаційної структури, яка б охоплювала та гармонізувала всередині себе обидва виділені нами її компоненти – габітуальний та поточний, посиливши їхні сильні сторони та нівелювавши слабкі.

 

Типовим є еволюційний шлях поширення такої організаційної культури у суспільстві від найсучасніших адхократичних бізнесових організацій, що здатні виробляти інтелектуальний інноваційний продукт, до політичних організацій. Цим шляхом поступово йде Західний світ.

 

Однак такий шлях є малопридатним для України через його тривалість, адже у нас організації бізнесу такого типу лише починають зароджуватися. Тому прискорений розвиток України у сучасному світі, який стрімко розвивається та стає складнішим, можуть забезпечити лише політичні організації, створені вольовим зусиллям лідерів українських елітних груп на базі нової організаційної культури і відповідної їй змінної структури. І вже звідтіля така організаційна культура пошириться на українські організації бізнесу, що зробить їх конкурентоздатними, ефективними та результативними.

 

Створення таких політичних організацій – тривалий і клопіткий процес. Саме через це він наразі не цікавить більшість українських політиків, горизонт стратегування яких, на жаль, не сягає далі дати наступних виборів.

 

 

13.11.2017