ДО 100-ЛІТТЯ ВІД ДНЯ НАРОДЖЕННЯ МАРІЇ ВАЛЬО,
літературознавця, бібліографа, книгознавця.
І знов дозволяю собі не погодитись із приповідкою, що краще раз побачити, аніж сто разів почути. Не погоджуюсь, бо побачене оком – поза нами, мовби «на тарілці подане», а почуте – в нас. Ми самі його створили, тому й цупко тримається пам’яті й постійно, хай щоразу дещо по-іншому, бо й ми стаємо іншими, воно, те видиво, – «живе і діє».
Ось і тепер бачу короткий відтинок (spatium breve) тієї такої далекої весняної днини. Вже без дзеркалець неба під ногою, без блискотливих крапелин, перелітних моментів часу – просохли, стихли: квітневе сонце сягало своєї сили... Бачу – зі слів Марії Вальо, навіть голос пригадую...
В легкій суконочці, з якоюсь неземною легкістю (весняна – й пора життя) перетинала площу перед Оперним. Зупинив – оклик:
– Марійко, та не біжіть так! Зупиніться на хвилинку! Посидьте, подивіться...
Впізнала Михайла Яцкова. Сидів, звівши хутряний комір... Звернула увагу на посинілий від холоду ніс, лисина (шапка лежала побіч)... Присіла. Озирнулась. І залишився той день у пам’яті в усіх його порухах. А в цьому дні – чоловік із зведеним хутряним коміром. І голос – лагідний, м’який, із подивом у ньому.
– І що то таке, Марійко?.. Та колись, як я був маленький, така горяч була... Земля тріскала від спеки, не годен було ступити босою ногою, так пекло. А нині?.. Літо на порозі, а я в кожусі, і в коліна змерз... І куди то тепло пропадає?..
Щось іще говорили. Про міський поспіх, про життя, яке, за тим поспіхом, тікає іще скоріше... Не все з тієї розмови залишилось у пам’яті. Але про тепло – запам’яталося назавжди. Чи не тому, що незручно почувала себе в легенькій суконці поряд із чоловіком у кожусі зі зведеним коміром; чоловіком, від якого на порозі літа втікало тепло...
Мені ж, коли слухав те з уст оповідачки, згадався Сенека. Здається, і його голос почув: «Що б і собі почати просто так, загальними словами, скажу: стала розпускатися весна. Але, переростаючи в літо, раптом знову наче згорнулася, хоч мала б уже дихати теплом. А втім, мій Луцілію, то вже мій вік сповнений холоду, нема на то ради: заледве серед спеки позбуваюсь його. Тож більше часу проводжу тепер, кутаючись у щось тепле»...
А ще, у зв’язку з «дзеркальцями неба» на кам’яних хідниках, – письмо самого Михайла Яцкова, з яким, на жаль, так і не довелось мені зустрітися: «Хлоп’я купається в річці за селом, бігає по воді, плюскає бурульками до сонця, що аж нараз заграли веселкою... Втім, учув над собою гамір птахів, глянув вгору – голуба пропасть над ним, опустив очі на воду – та сама безконечна, голуба пропасть під ним. Пирснув з води, як опарений. Припав до землі і скрив лиця... Світ обертався, хлопчина не видів на нім нікого й нічого – чув лиш себе»...
А далі – й Лукрецій: «От зазирни при нагоді в плитеньку, на палець ковбаню – / Дух перехопить, така розчахнеться глибінь під ногами, / Як височінь, що їй міри й кінця нема, – над головою»... Висота й глибина – одне, не втомлювались повторювати античні. Ствердили це й прикметником: грец. «bathys», лат. «altus» – і «глибокий», і «високий»...
Не так часто я заходив у Наукову бібліотеку «на Стефаника» (частіше – у «студентську», що на Драгоманова). Не часто й з Марією Вальо зустрічався. Одна з таких хвилинних зустрічей запам’яталася найвиразніше (вже не згадаю, з якою справою чи порадою звернувся до пані Марії; здається, мова йшла про Франка).
Саме тоді вона досліджувала подорожні нотатки мандрівника Бальтазара Гакета – його враження з мандрівок галицькими теренами. Я відчув її повагу до автора за його увагу до наших земель, до звичаїв... «Своє любім, чуже шануймо» – спливло на пам’ять прекрасне давнє гасло... Справді, лише любов до свого є запорукою уваги, навіть любові (згадалася Віра Річ) до «чужого», а ще чи не головним стимулом до самовідданої праці для добра свого краю – свого, рідного...
І тепер ось, згадуючи ту зустріч, дослухаючись, серед книг і рукописів, до бібліотечної тиші, уявляючи собі широту філологічних зацікавлень Марії Вальо, скрупульозність досліджень творчості Івана Франка, Ірини Вільде, мимоволі й з її, відданим літературній праці, інтенсивним життям пов’язую слова Івана Франка, які він адресував Осипові Шухевичу, перекладачеві Вергілієвих «Георгік»: «...хоч працював в тиши і не для слави, а все таки працював». Справді, як «много важить» те слово: «працював», «працювала»!
При тій зустрічі згадували ми й Дмитра Павличка, що був однокурсником пані Марії (тоді панночки) на українській філології Франкового університету. Й тепер ось, гортаючи «Спогади» Дмитра Павличка, дізнаюся, що серед вибраних львівських літераторів, приятелів Євгена Костянтиновича Лазаренка, за словами поета, Великого ректора, була й Марія Вальо («шанована мною...», «моя подруга ще зі студентських років» – так про неї Дмитро Павличко)...
Були там, звісно, лише ті, яким можна було вірити, лише «свої». Про що знову ж автор «Спогадів»: «Знайомлячи мене з Степаном Трофимуком, Марія Вальо розповіла мені, що в Інституті (Інститут суспільних наук АН УРСР, – А. С.), у тій, з дозволу сказати, науковій установі, працюють разом з чесними людьми приховані кадебісти, які стежать не тільки за ідейним рівнем друкованої продукції Інституту, а й за поведінкою співробітників, за їх дискусіями на політичні теми»...
За якоїсь щасливої нагоди одного разу я був у мешканні Марії Вальо на вулиці Михайла Коцюбинського №19. На жаль, пам’ятаю лише те, що був. У пам’яті залишилась хіба що атмосфера – ця ж «бібліотечна» тиша, невеличкий за площею, але такий просторий за своїми обріями світ книжок, рукописів, картин... Час не «заздрий», він забирає лише те, що лишилось поза увагою, чого ми не зуміли «зловити» – думкою і серцем...
Отож, гортаючи сторінки пам’яті, повертаюсь таки до «весняного спогаду». Чую оклик: «Марійко! Та не біжіть так! Посидьте, подивіться...» Чую, а тоді – й бачу...
Дивлюсь на цих двох на лавочці, потім на Марійку, що поспішає площею перед театром, а далі на самотнього письменника, і чомусь згадуються казкові «дні вічної весни», що навівають таку дивну фразу Михайла Посацького з його книги «Греція – усміх життя»: «...а туга – це правдива краса»...
21.07.2025