Падіння дружнього до Кремля режиму Башара Асада поставило під сумнів доцільність всіх інших інтервенційно-геополітичних проєктів Путіна.
Абсолютно неочікуване падіння Режиму Башара Асада безумовно є головною міжнародною подією тижня, що минає. Щобільше, зміна влади в Сирії, де вже 13 років йде громадянська війна – стане днозначно подією 2024 року, навіть сюрпризом року. Ще тиждень тому жоден поважний експерт не наважився б спрогнозувати таке несподіване й блискавичне завершення правління клану Асадів у Сирії, яке тривало понад півстоліття.
І ці ж півстоліття російські позиції на Близькому Сході були тісно пов'язані з Сирією і саме з родиною Асадів. Спершу з Хафезом Асадом, потім з його сином Башаром. Асади були великим геополітичним проєктом Кремля, який забезпечував йому вихід не лише на близькосхідний реґіон і реґіон Перської, але й на Середземномор’я а там – на Африку. Тобто Сирійська лояльність допомагала Москві забезпечувати впливи на трьох континентах.
Пригадаймо, як 1971 року Хафез Асад став президентом країни. Того ж року Радянський Союз підписав угоду про оренду порту Тартус на сирійському узбережжі. Ця тривала російська присутність нині висить на волосині після швидкого краху режиму Асада. Так, наразі Кремлю, схоже, вдалося уникнути панічної і хаотичної втечі. Російські представники ще намагаються домовитися з новою владою – зі сирійськими повстанцями, яких ще вчора легко називали «терористами». Але вже точно такого потужного карт-бланшу росіяни в Сирії не матимуть. А отже й втратять, принаймні частину впливів на південний фланг НАТО, тобто на Середземномор’я.
Так, для Росії Сирія була важливим партнером ще задовго до того, як її розірвала громадянська війна. СРСР продавав сирійцям зброю, військову техніку включно з авіацією та системами протиповітряної оборони. Завдяки радянській, а потім російській військовій допомозі Сирія мала найзахищеніше небо в реґіоні. На тривалі відрядження до Сирії приїжджали тисячі радянських фахівців, аби будувати там заводи, транспортні розв’язки, інфраструктурні об’єкти, електростанції тощо.
Позиції Росії в Сирії стрімко посилилися в 2015 році, коли Кремль скерував туди свій потужний військовий контингент, включно з авіацією, військово-морським флотом та наземними військами. Завдяки втручанню Росії та допомозі іранських проксі (як то терористична органзація «Хезболла») режим Башара Асада вдалося врятувати. Хоча він вже дихав на ладан, перебуваючи в кільці ворогів, а міжнародна спільнота активно обговорювала постасадівські долю Сирії.
Отже Росія втрутилася, врятувала режим Башара Асада і як подяку для себе звела там десяток військових обєктів. Головні з них – це авіабаза Хмеймім, що на півночі Латакії (звідки російська авіація безжально завдала ударів нібито по повстанцях, а насправді по мирному населенню бунтівних районів), а також військово-морська база в Тартусі. Обидві ці бази функціонували як опорні та перевалочні для інвазії далі – передовсім до Африки.
Тож доля обидвох баз наразі зависла в повітря. З Хмейміму росіяни про всяк випадок вивели свої літаки, щоб їх не розстріляли як не повстанці, то ізраїльські пілоти, які останніми днями перманентно прасують військові об’єкти в Сирії.
Кораблі з Тартуса росіяни теж відігнали від порту. Не аж так далеко, згідно зі супутниковими знимками – кілометрів на вісім. І зробили це не даремно, адже ізраїльські військово-морські сили заявили 10 грудня, що використовували протикорабельні ракети для знищення сирійських військових кораблів в районі затоки Мінет-ель-Бейда і гавані Латакії. Скоріш за все, під роздачу потрапили б і російські кораблі.
Отже представники Кремля, як вже було сказано, шукають можливостей, щоб «зробити необхідні кроки для встановлення контактів у Сирії з тими, хто здатен гарантувати безпеку військових баз». Одним з таких кроків, схоже, є більш м'який тон, спрямований на людей, яких Росія колись бомбардувала. «Угруповання “Хаят Тахрір аш-Шам”, найпотужніша повстанська військова сила, дотримується прагматичного тону і, схоже, тримає свої можливості для діалогу відкритими. Група може дозволити Росії зберегти базу в обмін на зброю, дипломатичну підтримку або інші послуги. Проте будь-яка угода буде, скоріш за все, тимчасовою й може бути розірвана будь-якої миті. Тим більше, що є й інші сили в країні, які можуть з цією угодою не погодитися. Тому так чи інакше, раніше чи пізніше Москві, ймовірно, доведеться залишити свої бази в Сирії», – зазначив у коментарі для газети The Economist Майкл Коффман – експерт аналітичного центру Carnegie Endowment for International Peace.
Якщо Росія врешті-решт отримає в Сирії копняка в дупу, то це, безумовно, матиме поважний вплив на її близькосхідні проєкти. «Російська військово-морську присутність в Тартусі скромна – кілька субмарин, фрегатів і корветів. Але ці кораблі мають ракети великої дальності, здатні вражати цілі НАТО на півдні Європи, і порт слугував плацдармом для російської військово-морської могутності в східному Середземномор'ї, де сили НАТО зазвичай мають мінімальну присутність», – пояснив бельгійський військоивй експерт, колишній бельгійський морський офіцер Фредерік ван Локерен.
Досі Росія могла відправляти більші флотилії на південь, знаючи, що вони зможуть знайти притулок у портах Сирії відпочити там, запастися пальним і провізією, переобладнатись та рушити далі. Особливого значення Тартус як логістичний центр набув після російського вторгнення в Україну в 2022 році. Тоді Туреччина закрила доступ військовим кораблям до Чорного моря, тому росіянам доводилося ставити на якір у Тартусі.
Без Тартуса російські військово-морські операції в Середземному морі, швидше за все, стануть значно коротшими, дорожчими і більш спорадичними. Існує небагато адекватних альтернатив. Наприклад, Алжир і Єгипет навряд чи з великою охотою прийматимуть російські військові судна, побоюючись геополітичних наслідків. Росія веде перемовини зі Суданом про будівництво там військово-морської бази, але до реалізації проєкту ще досить далеко. Ще є Лівія, але там триває громадянська війна й навряд чи порт там буде затишним місцем. Тим більше, що всі альтернативні проєкти навіть близько не зрівняються з Тартусом за рівнем розвитку припортової інфраструктури.
Болісним ударом по геополітичних амбіціях Путіна стане й втрата Хмейміма. Нагадаємо, що саме під час відвідин цієї авіабази 2017 року російський диктатор вихвалявся, як його солдати успішно здолали терористів. А ще прорік ці свої «пророчі слова»: «І якщо терористи знову піднімуть голову, то ми завдамо їм таких ударів, яких вони досі й не бачили».
Авіабаза була важливим центром російської військово-повітряної могутності. Вона ідеально розташована між Росією і Африкою, що дозволяє країні постачати сили найманців (передовсім зумнозвісної ПВК «Вагнер») до Лівії, Судану, Центральноафриканської Республіки, Малі тощо.
Тоді, 2017 року, асадівська Сирія надала Росії в оренду базу на 49 років, а її злітно-посадкові смуги були розширені, щоб приймати більші літаки. Це також дозволило використовувати її як плацдарм для російських стратегічних бомбардувальників. Звідси Росія «лякала» британські та американскі авіаносні ударні групи в Середземному морі, імітуючи запуски протикорабельних ракет. А нині Росії доводиться гарячково евакуйовувати з бази персонал і обладнання. Тож надії зберегти Хмеймім у Москви практично немає.
Ми не даремно навели цитату Путіна семирічної давності, де він погрожував ворогам Башара Асада. То чому ж російський диктатор так і не реалізував своїх погроз? Відповідь доволі проста: через Україну. На війні з нами зосереджений головний військовий потенціал Росії. Вся авіація потрібна їй тут, а не в Сирії, щоб атакувати позиції ЗСУ на Донбасі, щоб бомбардувати мирні українські міста.
Нема вже й ПВК «Вагнер» – головної наземної військової сили росіян в Сирії. Після бунту Євгена Прігожина найбоєздатніший багатотисячний російський підрозділ довелося розформувати. Тому й не було кому виконувати погрозу Путіна. І все, що шеф Кремля зміг зробити для свого сирійського друга – це таємно евакуювати його до Москви.
Sic transit gloria mundi. Адже військове втручання Росії в Сирію дев'ять років тому ознаменувало її відродження як значної військової сили за межами колишнього СРСР. «Сирійську звитягу» російські пропагандисти піднімали на свій прапор за кожної найменшої нагоди. От мовляв, які ми молодці, який в нас крутий лідер, здатний залагодити будь-яку геополітичну проблему.
І, як це не дивно, світ вірив цій пропаганді. А ще більше виріли їй російські громадяни. Тому то вони й в анексії Криму і навіть у повномасштабному вторгненні в Україну не побачили нічого страшного. Раз Путін так вирішив, то він знає що робить. Он же ж зі Сирією, як в нього все круто вийшло.
Але тепер все виглядає зовсім не «круто». Тепер весь світ бачить цілковитий геополітичний провал Путіна. Фіаско його сирійського проєкту, в який було вкладено десятки мільярдів доларів, тисячі життів, маса зброї, часу та зусиль.
«То що Путін, виявляється, – не бог? Він теж може помилятися, зазнавати поразки, навіть провалу?» – Логічно ставить запитання пересічний росіянин. І якщо йому вистачить ще трішки логіки, то задасться він і наступним питанням: «А може то й в Україну не треба було лізти?»
