Книжковий ринок Польщі в десятки разів перевищує український. І завше так було. Навіть у часи ПНР. Недорозвинутий соціалізм не заважав їм перекладати і читати модерних письменників, оглядати безліч фільмів, про які ми й уяви не мали, і слухати яку завгодно музику.
Недавно цілковито несподіваними бестселерами стали дві книжки однієї авторки Йоанни Куцєль-Фридришак. Обидві не художні. Це «Служниці до всього» («Służące do wszystkiego», 2018) і «Селянки. Оповідь про наших бабусь» («Chłopki. Opowieść o naszych babkach», 2023).
Успіху цих книжок ніхто не передбачив. Можна лише здогадуватися, що оскільки обидві книжки розповідали про жінок, то більшою частиною їхніх читачів і виявилися жінки. «Служниці» – історії жінок без імен, прізвищ та облич, своєрідних «білих рабинь», які належали до найнижчої ланки службової ієрархії в довоєнній Польщі. У жодній заможній родині не обійшлося без них. Походили вони із сіл і часто ставали до служби вже в 15 років. Вони не мали права на відпустку і відпочинок, працювали від зорі до зорі за копійки, але раз на тиждень мали свій вихідний. Якщо господарі виїжджали на літнисько, то й вони їхали з ними.
Львівських служниць я вже описав на «Збручі» («Про звабливих служниць, солом'яних вдівців і огірковий сезон»). Йоанна Куцєль-Фридришак описує не лише безіменних покоївок (імена їм прийнято було міняти в залежності від того, як називалася попередня служниця), але й таких, що увійшли в історію. Сенсацією для польських журналістів стала новина, що прабабцею канцлера Ангели Меркель була полька Анна Казьмерчак, яка походила з убогої родини і працювала служницею. Доля служниць була часто доволі банальною, бо коли юна дівчина з'являлася на службі в панства, то господар чи син господаря обов'язково звертали на неї увагу і всілякими способами зваблювали. Завершувалося це вагітністю і втратою роботи. Власне це сталося і з Анною. Правда, вона протрималася до двадцяти дев'яти, коли врешті теж завагітніла і народила у Познані нешлюбного сина Людвіга Казьмерчака, від якого батько відмовився.
Рідко, але траплялися випадки, коли служниці щасливо виходили заміж. Вийшла заміж і Теодора Питко або, як її називали, Теося Питківна, яка в Кракові пережила трагедію і зважилася на самогубство, завагітнівши від адвоката, в якого служила. На мосту через Віслу, де вона збиралася кинутися у воду, її стримав молодик. Тоді вона вперше побачила свого майбутнього чоловіка – Станіслава Висп'янського.
Так виглядає романтична легенда. Насправді видатний художник і письменник познайомився зі своєю майбутньою дружиною в будинку своєї тітки, яка виховувала його після смерті матері. Теодора служила там покоївкою і кухаркою без права обслуговувати гостей. Цьоця не вважала її настільки привабливою і репрезентативною, щоб показувати гостям. Тому Теося тріпала килими, траґала з підвалу вугілля, розпалювала грубки і коминки.
Виспянський з дружиною
Вочевидь, цьоця не перебільшувала щодо зовнішності служниці, бо кузинка Станіслава, в яку він був закоханий, описала її так: «Вона була цілковито вульгарною дівчиною, босою, брудною, розпатланою, потворною, незграбною». Але і з Висп'янським було не все в порядку: перебуваючи тривалий час у Парижі, заразився сифілісом (від якого, до речі, згодом і помер). Коли йому впала в око служниця, вона вже була самотньою матір'ю. Він швидко зробив її своєю коханкою, але довго вагався щодо шлюбу. Коли ж вона народила від нього двох дітей, нарешті її пошлюбив, чим шокував усю родину і добірне краківське товариство. Цьоця поквапилася заявити, що то не його діти. Пара прожила разом дев'ять років. У 1907 митець помер. «Теося не приносила ідей, а лише олівці і папір», – писав його сучасник Людвік Томанек.
Але траплялися випадки, коли служниці приносили й ідеї. Один з моїх найулюбленіших польських письменників Вітольд Ґомбровіч мав служницю Анелю Бжозовську з Соколова Підляського, польсько-українського міста. Ґомбровіч був таким самим нехлюєю, як і я, тому його рукописи і книжки валялися на підлозі, а Анеля, приносячи йому о першій дня сніданок, бо він писав уночі, мусила дуже обережно через них переступати. Коли я став калампєцати на компі, папери з підлоги зникли, але я, на думку прекрасної половини людства, не перестав бути нехлюєю.
Анеля була ідеальною самовідданою служницею, дбала про письменника, як про рідного сина. Коли він перед початком Другої світової війни виїхав до Аргентини, то писав не лише до родини, але й до Анелі, яка його не забувала до кінця свого життя. У 1981 р. розповідала журналістці, що коли Ґомбровіч виїхав, вона не вірила, що зможе сам дати собі раду: «Такий паночок, жартівник? Згине як руда миша. Він фактично ні з чим не міг впоратися: йому подавали все, навіть чай, обпирали від стіп до голови, був геть не до життя, незарадним».
Так от, одного полудня Анеля приносить йому сніданок. Ґомбровіч повідомляє, що завершив повість «Фердидурке» і читає їй фрагмент. Анеля чемно слухає, а коли він замовкає, коментує: «Koniec i bomba, kto czytał, ten trąba!» В дотепному перекладі цієї повісті Андрія Бондаря це звучить так: «Ось і казочці кінець, а хто слухав, тому грець».
Єдине, що мене в цьому перекладі нервувало, це постійна «жопка» замість «дупки».
У книжці про служниць є чимало цікавинок про видатних людей і їхніх служниць. Але однак бракує скандалу зі Львова.
В акторських колах стрибання в гречку було і є чимось уже традиційним. В листі до Антона Крушельницького («коханенького мого Туха») дружина Марія 6 червня 1901 р. (якраз того року вона покинула театр) вибачалася, що якийсь час не відписувала: «не годна я була писати. У нас дома відігравалася страшна драма. Я не могла позістати спокійною. Знаєш, я лиш догадувалася, здавалося мені, що відносини Рубчака до служниці суть троха дивні, а воно справді так було. Рубчакова довідалася, а і сама служниця призналася, ще й оповіла, як і що було. Рубчакова в розпуці, і я не дивуюся її. Коли б так на мене – то я би смерть зробила її, собі і тому проклятому, віроломному… Так легкодушно зломати житя людині, котра посьвятила для нього усе. І яка кара жде його? – жадна! Виречися його – мала потіха, він, може, і радий тому буде. Знайде собі другу – і добре. Кажи, Туську, чи варто для Вас посьвячуватися і любити Вас? Ні, ми повинні так, як і Ви, злегка трактувати обов'язки наші взглядом (щодо) мужів, а може би, Ви тоді були инакші… От маєш, Тунку, подяку за гарні листи, вчерашний і нинішний, але бачиш, читаючи ті листи, мимоволі насуваються думки страшної погані і затирають перше вражінє, таж прецінь і тут – він її дуже любив, любить, а се йому не перешкаджає, щоб її зраджувати. Туну, Туну, прости мені, я не хотіла порівнювати, але так якось…»
Катерина Рубчакова пробачила акторові Іванові Рубчаку його зраду, але довелося служниці виплатити порядну суму.
28.08.2024