1901 року Марія Слободівна мала двох компліментарних театральних рецензентів – Антона Крушельницького в «Буковині» та «Ділі» й Михайла Лозинського в «Ділі» (у червневих і липневих числах). Притому перший не лише супроводжував її тогочасні сценічні виступи хвалебними рецензіями передусім у газеті «Буковина», де публікував також свої художні твори, статті й рецензії, а й посприяв оприлюдненню у цьому часописі, теж 1901 року, її малої прози (за підписом Марія Слободівна) та й навіть виданню того ж року її новелістичної збірки «І хто ж вона була. Оповіданя»¹ (книжку, за тим самим підписом, надруковано ледь чи не рівночасно зі збіркою оповідань самого Крушельницького «Серце» в тій самій чернівецькій друкарні народовського товариства «Руска Рада»²).
Другий (Лозинський) принагідно став ще й літературним рецензентом її збірки. Звеличавши Слободівну «одною з найлучших сил нашої сцени», «знаменитою інтерпретаторкою героїнь народних любовних драм», припустив, що «сцена та студіованє своїх роль збудили, мабуть, в ній літературну творчість». Уміщені твори, на думку Лозинського, – «се радше психольоґічні нариси, як оповіданя в звичайнім значіню того слова, нариси, в котрих ходить головно о одну особу <…>», їх навіть «сміло можна назвати поезиями в прозі», бо «атракцийна сила оповідань Слободівної – не в змісті, а в переведеню психольоґії, в ліричних настроях, відданих з великим артизмом». Виткнувши поодинокі «хиби» (невмотивовані фабульні «скоки», які шкодять правдоподібності, «деякі думки й вислови <…> дівчинки, неприродно поважні на її вік»), критик потрактував збірку як «цінну вкладку в нашу літературу»³.
Щодо Крушельницького зрозуміло – він був закоханий у Слободівну й палко жадав одружитися з нею. Зближення між ними почалося 1900 року. 1 серпня Марія зверталася до Антона ще на Ви, запитуючи на поштовій картці, надісланій йому до Львова: «Листу, висланого до Стан<іславова> дня 28/7 <19>00, Ви не одержали?»⁴. А 6 січня 1901 р. в листі, чи радше записці, Антін зі Львова до неї в Золочеві уже пов’язував початий рік з вірою у їхнє щасливе шлюбне життя: «Остання зима в нашім житю. А потім май, весна, вічне житя. І тому ся зима така тяжка, така погана»⁵. 9 березня 1901 р. (в суботу) в листі зі Львова до Чернівців Марія тужливо зверталася до Антона на «Ти» і як до «коханого»: «Коханий Туську! Єсьм у Львові, вчера приїхала, а ві второк від’їзджаю. Чому Тебе нема? Я мимоволі шукаю за Тобою»⁶. Листа від 5 квітня 1901 р. Антін закінчив словами: «Цілую Тебе сердечно»⁷. У листі від 30 липня 1901 р., надісланому з Чернівців до міста Яворова на Львівщині, пропонував зустрітися 2 серпня зранку на залізничній станції у містечку Судовій Вишні (Марія з театральною дружиною гастролювала тоді неподалік саме в Яворові⁸):
«Нюточко моя! Приїду в пятницю 2/8 901 о 10½ рано до Судової Вишні. Виїдеш? Як зможеш, зателєґрафуй до мене нині, чи ждати Тебе на двірци, якби спізнилася. <…> Па, моя золотенька»⁹.
До того ж Антін не лише уславлював Марію Слободівну як артистку в театральних рецензіях, а й виливав свою закоханість у ній в інтимно-сповідальних віршах. Їх він також опублікував у «Буковині» навесні 1901 р. під уже згаданим криптонімом С-ий: «У хвилях зневіри, у хвилях розпуки…» (Ч. 45. 18 цьвітня / 1 мая; датовано: «23/3 901»)¹⁰, «Вже пива п’ята склянка перед мною…» (Ч. 48. 24 цьвітня / 8 мая). Вірші віддзеркалюють його любовну тугу (мабуть, через розлуку, бо на той час, як видно з листування, їх єднало взаємне почуття). Висловлення душевних страждань умовно огорнуте модними декадентськими настроями (Крушельницький перекладав твори польського модерніста, декадента Станіслава Пшибишевського¹¹), але художній рівень цих ліричних проб невисокий. Ось, наприклад, одна з них, яка попри безсумнівну авторську щирість скидається радше на пародію:
Вже пива п’ята склянка перед мною,
і п’ятий раз я згадую тебе,
і п’ятий раз тобою очи пою,
і п’ятий раз червак в душі гребе.
Ще склянка, дві…Кольо́к ще кілька вколе.
Поті́м лягаю спати… Хоч і ти
до серця тулишся, проклята доле,
не чую болю, не тямлю́ біди.
А як тверезий ляжу коли спати
і ти до серця мо́його злетиш,
пеститься станеш, тулиться, стискати –
жаро́м мій мозок і душу́ сити́ш…
А щодо Лозинського – неясно: чи він також симпатизував Слободівній як чарівній артистці, а чи радше хвалив її з приязні до Крушельницького, з яким, правдоподібно, товаришував під час навчання у Львівському університеті (Антін закінчив філософський факультет 1901 р., а Михайло студіював на правничому факультеті у 1900/01 навчальному році). Обидва належали до молодіжної організації «Молода Україна», утвореної 1899 р. Крушельницький увіходив до її очільників – так званого «Комітету Десяти», де репрезентував радикальну партію¹², а також до редакційного комітету львівського місячника «Молода Україна: часопись української молодіжи» (1900–1903), який мав державницьке й соціалістичне спрямування¹³. Офіційно значився відповідальним редактором (1900. Ч. 6, 7) і видавцем (1900. Ч. 2–5) часопису, а Лозинський друкувався у ньому¹⁴. Прикметно також, що Лозинський відгукнувся рецензією на драму Крушельницького «Семчишини», видану в Чернівцях 1901 р., і що саме від цього року вони листувалися¹⁵.
А тимчасом незадовго до свого 25-річчя Марія Слободівна несподівано для колег-театралів і шанувальників-глядачів вирішила попрощатися зі сценою. «Руслан» в анонсі вистав, запланованих до показу в Перемишлі на 5–8 жовтня, обмежився коротким повідомленням без пояснення: «<…> ві вторник 8 жовтня на дохід п[ан]ни Мариї Слободівної “Власть тьми”, драма в ⁵ діях ґр. Льва Толстого»¹⁶. «Діло» вмістило теплу прощальну сильветку славної актриси:
«На дохід п[анн]и Марії Слободівної відограє руский народний театр драму Толстого “Власть тьми” дня 8 жовтня (ві второк) у Перемишли. Се буде заразом прощальний виступ сеї артистки, по якім вона, наживши собі слави, стане заживати родинного щастя».
З цієї нагоди коротко, але вельми похвально насвітлено її акторський шлях. Згадано,
«як появилося на сцені молоде, ніжне дівча і з’єднало собі загальну симпатию. Першими своїми виступами молоденька дебютантка показала, що талан [у значенні: талант. – Є. Н.] у неї великий, що варто працювати над ним. Зрозумів се добре п. Кость Підвисоцкий, тогдішний режісер нашого театру, і своєю умілою рукою спровадив талан п[анн]и Слободівної на ту дорогу, на якій він находиться сьогодня. Спершу лірична і наївна артистка – переходить з часом на ролі драматичних героїнь. Першою з таких ріль була роля Марусі в “Не ходи, Грицю”. Коли сеся драма появилася на сцені, при першій єї обсаді роля Марусі дісталася п[ан]ні Слободівній. І нині грає вона її, ту Марусю, лише з більшою силою, з більше трогаючим серце траґізмом».
Однак 1898 року успішна артистка йде «зі сцени і заживає спокійно» в містечку Раві-Руській: «П’ять літ артистичного житя серед оплесків, слави, – житя щомісяць в иншім місті, між иншими людьми – а потім тихе житє майже на селі…»¹⁷. Здогадно, тоді в Раві-Руській дівчина обійняла по смерті батька посаду поштової урядниці, про що зазначила, без хронологічного уточнення і поклику на джерело, Лариса Крушельницька¹⁸.
У підсумковій сильветці також згадано, що під час трирічної перерви у виступах з Руським народним театром (точніше, перерва тривала два роки й сім-вісім місяців – од березня 1898 р. до жовтня 1900-го) постали «нариси і оповіданя» Слободівної, частину з яких опубліковано в її збірці «І хто ж вона була…» і з яких «знати наскрізь поетичну душу людини дуже вразливої». Конкретизовано: «Темою їх служить нещасна любов – зраджена дівчина, яку зрадливець покидає, єї розпука, туга, зневіра»¹⁹.
Як можна здогадуватися, Слободівна переживала тоді власну любовну драму, пов’язану з гірким досвідом першого кохання. Стисло про це згадав згодом Степан Чарнецький:
«Та в той час, коли здавалося, що йде цвітами встеленою дорогою здобувати мистецькі лаври, скоїлася подія, що притягнула над її життя першу хмару. <…>
Вона полюбила молодого чоловіка з добре заслуженої рідні. Кохання було взаїмне; він теж гинув за нею. Та колодою між ними станули нехіть та опір родичів і всієї рідні.
Ломилися та крівавилися молоді серця в болю й розпуці – та воля родичів перемогла.
Молодого панича вислали за кордон, щоб мав змогу позабути про свій життєвий епізод, що не йшов по лінії намірів гордої священичої рідні, яка не хотіла мати в своєму крузі “комедіянтки”.
Був се перший життєвий удар, який упав на артистку всією вагою своєї безсердечности й жалю.
Грала далі на сцені Мотруну, та в житті почувала себе Галькою²⁰…
Щодо М о т р у н и, то йдеться про роль Слободівни у виставі «Хата за селом» (за драмою Зоф’ї Меллерової і Яна Ґалясевича), а Галька – це героїня однойменної опери («Halka») польського композитора Станіслава Монюшка на лібрето Влодзімежа Вольського. Цю верховинку зі свого гірського села кохав, звів і покинув панич Януш, який натомість вінчається з донькою Стольника. Божевільна Галька кидається зі скелі в течію гірської річки…
Згадав Чарнецький і промовистий автограф, який залишила йому Слободівна у приватному альбомі – певно, на його прохання після якоїсь вистави:
«Вписала мені в тому часі у Станиславові до ученицького “штамбуху”:
Люби, но любови не жадай.
Віддай людям все, що маєш, –
Та від них нічого не чекай…
Марія»²¹.
Мабуть, саме тому Слободівна з таким трагедійним запалом грала Марусю, яка труїть зрадливого Гриця, що в цій ролі відлунювала її особиста образа на невірного панича…
Про цей інцидент згадала письменниця, журналістка і громадська діячка, активістка жіночого руху Олена Кисілевська у спогаді про Слободівну-Крушельницьку:
«– Слободівна сьогодні виступає! – давно йшло з уст до уст, і це притягало масу гостей до театру. Кожному хотілося побачити цю гарну, симпатичну ясноволосу красуню, при цьому ж дуже гарну акторку. Старі й молоді, чоловіки й жінки, захоплювалися нею, розкошувалися кожним її виступом.
А потім вістка з уст до уст:
– Слободівна покидає сцену, виходить заміж…
– Шкода, шкода! – всі в один голос.
Але тут перший удар долі в молоду артистку, що її публіка просто обожувала: подружжя не доходить до бажаного кінця; на перешкоді стають застарілі упередження: вона акторка!
В результаті – кинений суспільності запит у її книжці: “І хто ж вона була?”»²².
Найпоказовішим із ранньої новелістики Слободівної є оповідання «Штука» (першодрук: Буковина. 1901. Ч. 68. 10/23 червня – Ч. 74. 24 червня / 7 липня; передрук у збірці «І хто ж вона була»). У центрі його – психологічна колізія у свідомості драматичної артистки між театральним мистецтвом (себто грою, артистичним умінням прикидатися) і правдивими переживаннями в житті, між удаваними почуттями на сцені – і справжньою «любов’ю поза сценою»²³. Переживаючи взаємне кохання, дівчина постає перед дилемою:
«<…> дві любови в однім серці не мають місця. Любити Льонка – або сцену любити… Одну любов треба зрадити… Сцени?.. Ох! ох! ох! не сила!.. Льонка?.. Тепер, коли його любов така потрібна їй, коли без неї жити, здається, годі було би?..»²⁴
Ця внутрішня колізія ускладнюється, а властиво, спричинюється зовнішньою – упередженим ставленням суспільства до артистки:
«<…> про нас загал ніколи добре не думає, навіть тоді, коли ми найневиннійші. Вже така доля артистки, чи як вони кажуть, комедиянтки…»²⁵;
«<…> я повинна зречися сего щастя, бо щастєм його наділити не можу… я – акторка, комедиянтка <…>»²⁶.
Та обранець сам покидає її, а врешті й вона покидає – зраджує, як сама усвідомлює, – сцену, до якої вже не має колишнього замилування (раніше грала не з обов’язку чи задля заробітку, а з любови, з натхненням), і їде «на село, до мами, ґосподарювати», щоб вийти «замуж <…>, мати мужа, діти, <…> годувати їх, доглядати…»²⁷, бо «чи ж міг порядний, чесний чоловік женитися з комедиянткою, з акторкою?»²⁸. Так реальна авторка-артистка закладає переміну своєї долі з акторської на родинну. Найцікавішим, однак, і найбільш вражаючим є її віще відчуття парадоксальности життєвої ситуації: то їй здається, що «комедия скінчена» (тобто лицедійство на сцені), раз кохання вириває їй «штуку із серця», то раптом її роздуми мимохіть пронизує думка, що насправді вона «початок комедиї кінцем» називає, бо, власне: «Кінець штуки – початок комедиї»²⁹. Закінчилася «комедия» на сцені – заповідалася «комедия», чи радше трагікомедія, у дійсному житті...
Очевидно, оповідання «Штука», як і весь цикл ранніх творів, що склав збірку «І хто ж вона була», стало реакцією Слободівної на невдачу з першим коханням, раптове полишення сцени ще в березні 1898 р. й усамітнення удома коло матері. Однак виявилося, що для того, аби вийти заміж, треба було повернутися з глухого закутка на сцену…
У домашньому затишку «майже на селі» Слободівна змогла оговтатися від травматичної любовної та матримоніальної невдачі й у листопаді 1900 р. тріумфально повернулася до театру: «І знов рік артистичного житя, рік житя серед слави, оплесків, признань, похвал і загального одушевленя». У підсумковому допису, звідки зацитовано це визнання її успіху, про артистку до її «найліпших ріль», побіч М а р у с і («Ой не ходи, Грицю, та на вечерниці» Мих. Старицького і Вол. Александрова), залічено: у п’яти «перших роках» (властиво, 1893 – початок 1898) – В а р к у («Нещасне коханє» Леоніда Манька) і ц и г а н к у А з у («Хата за селом» Зоф’ї Меллерової і Яна Ґалясевича за однойменною повістю Юзефа Крашевського), а після повернення на сцену – П р и с ь к у, що стала «найліпшою єї ролею» («Жидівка-вихрестка» Івана Тогобочного; псевдонім І. Щоголева), Н а т а л к у («Душегуби» Івана Тогобочного) й А н и с ю («Власть тьми» Лева Толстого). Саме роль А н и с і «вибрала собі п[анн]а Слободівна на прощальний виступ»³⁰.
З цього та оприлюднених раніше відгуків видно, що ролі у спектаклях за Франковими п’єсами не належали до найкращих у репертуарі Слободівної. Театральним критикам вона запам’яталася найбільше іншими ролями, насамперед сильно експресивними, тоді як жіночим образам Франкових п’єс якраз бракувало експресії.
Ще 25 вересня 1901 р. газета «Руслан» у рубриці «Новинки» вістувала:
«Вінчанє п. Антона Крушельницкого, звісного писателя, б[увшого] співробітника нашої часописи, пізнійше редактора “Буковини”, а тепер учителя при ґімназиї в Ярославі, з панною Мариєю Слободівною, артисткою руского народного театру і писателькою, відбудеся в Ярославі в першій половині жовтня с. р.»³¹.
А 5 жовтня 1901 р. «Діло» конкретизувало, що Марія Слободівна вертала
«знов з-посеред слави, оплесків, з-посеред нервового житя у тихе житє спокійне, але вже інакше, в житє родинне. Заживе вона в Ярославі з п. Антоном Крушельницким, учителем при тамошній ґімназиї, де звінчає їх дня 10 жовтня ярославский канонік о. Хотинецкий»³².
В огляді ярославських вистав, опублікованому в самий день вінчання, рецензент Тутешній (Антін Крушельницький) насамкінець також торкнувся негайного закінчення акторської кар’єри Слободівної:
«Останніми часами склалося таке, що театр тратить одну з найліпших своїх сил п[ан]ну Марію Слободівну <…>. Втрата п[ан]ни Слободівної остільки більше болюча, що перед кількома місяцями втратив уже театр одну драматичну артистку п[ан]ну Ґембіцку (через вихід замуж)»³³.
Раніше у статті про проблеми Руського народного театру, опублікованій 9 серпня 1901 р., Крушельницький уже зауважив, що «п[анн]а Ґембіцка <…> вийшла позавчера заміж за п. Домініка, купця з Чернівців», і тому «театр найшовся в прикрім положеню, що ролі п. Ґембіцкої і Слободівної спадуть на плечі сеї останньої»³⁴.
Про саме вінчання і весілля згодом, уже по смерті сестри, згадував її рідний брат Михайло Слобода:
«Холодною і бурною осіню 1901 р. прощали ярославські українці, а з ними в особі делєґата “Української Бесіди” у Львові галицьке громадянство, Марію Слободівну із сцени українського театру. Декілька поважних, жалем та веселими докорами за “зраду української Музи” переплітаних промов, двометровий лавровий вінок із червоними шовковими лентами “незабутній Марії” – і занавіса щасливої, повної блеску й радости життєвої дії запала куди раньше, як ждали того ті, що їх захоплювало її мистецтво».
Як і два інші брати, Михайло був зачарований «ніжно-шовковим голосом» сестри у виставах, якимсь дивовижним сценічним «шовком у її голосі», а з весілля йому вкарбувалася у пам’ять сценічна метаморфоза Марії:
«<…> того вечора, при прощанні із театром, ми вперше бачили її на сцені інакше, як досі. Якусь не сценічну, а поважну, може, й неспокійну усмішку було видно на її обличчі, коли вона, із лавровим вінком у руці, востаннє прощалася із публикою».
Публіка, чи то пак весільні гості були в сум’ятті:
«Не розуміли тоді її рішення ми, дітваки, не розуміли і приятелі-друзі її, щирі й поверховні, не розуміла, здається, і її рідна мати, обливаючи слізми її вінчання із ним…»
Весільне прощання з минулим нареченої переростало у прозирання в майбутнє молодят: «А за вінчальною вечерою йшли промови, передсказування і побажання гостей молодій, талановитій і багатонадійній парі: літераторові й артистці»³⁵.
Насправді артистка залишилася в минулому. Чарнецький у «Нарисі історії українського театру в Галичині» (1934) зауважив про М. Слободівну: «Віддавшися за письменника Антона Крушельницького, розлучилася навсе зі сценою, яку дуже любила»³⁶. Рік потому Чарнецький згадував:
«Слободівна розлучилася зі сценою ще молодою дівчиною, віддалася за вічно шумливого Антона Крушельницького (популярно званого за часів “Молодої Музи” “Йойне Фірулкес”) і відійшла в тихе семейне життя»³⁷.
1972 року 91-літня сестра Антона Людмила (*1880–†1973)³⁸ розповідала Ларисі Крушельницькій, начеб її брат одружився з Марією проти волі своєї матері Марії з Монастирських (*1858–†1907), незадоволеної тим, що син зв’язався з артисткою і що та ще й примусила його в нотаріальній конторі написати офіційну присягу, що він «допоможе здобути освіту і дасть хліб» усім її трьом молодшим братам і сестрі. Попри те, що заможна мати цілковито відмовила синові у матеріальній підтримці, він виконав свою «обітницю»³⁹.
З розповіді виходить (хоча інформація, переказана від 90-річної жінки, не може вважатися за цілковито вірогідну), що на перешкоді заміжжю Слободівної знову стала її акторська професія, але Антін, син станиславівського адвоката Володислава (*1845–†?)⁴⁰, таки одружився з нею. Щоправда, заради шлюбу, добробуту родини й домашнього затишку вона пожертвувала реалізацією себе як артистки.
Особу першого обранця Марії, з яким їй не судилося побратися, розкрив Степан Шухевич (*1.01.1877–†6.06.1945, м. Амберґ, Німеччина), галицький суддя (до Першої світової війни), курінний УСС, один з отаманів УГА, відтак львівський адвокат (у 1921–1939 рр.). У спогадах, доведених до березня 1944 р., згадуючи судовий процес у карній справі про «Східні Торги» (1929), Шухевич зазначив щодо обвинуваченого Тараса Крушельницького:
«Його родичів я знав добре. Мати – з дому Свободівна [так, через букву в. – Є. Н.], сестра мого товариша з першої гімн[азійної] кляси⁴¹ – була дуже гарна і була знана ще панною як добра артистка. Їй крутив голову пізніший адвокат д-р Ярослав Олесницький, який потім використав неприявність Свободівни у Львові і взяв шлюб зі Зофією Поповичівною – донькою пароха в Стрию. Говорено, що змусила його до того родина, яка не хотіла, аби він поповнив мезальянс [шлюб з особою нижчого соціального стану. – Є. Н.] і оженився з... акторкою. Олесницькі ж були шляхтичами. Коли Свободівна вернула до Львова і довідалася про шлюб свого судженого, впала в страшну розпуку. Тоді освідчився їй Антін Крушельницький, і вона, мабуть, не з любови вийшла за нього заміж»⁴².
Степан Шухевич навіть признався у спогадах: «Свободівну я знав добре і таки “на добре підкохувався в ній” ще як студент права»⁴³ (на правничому факультеті Львівського університету він навчався у 1895–1899 рр.⁴⁴). Маріїного чоловіка схарактеризував так:
«Антона Крушельницького я знав з університетських часів. Він був, мабуть, два роки молодший від мене. Ми, студенти, не вважали його зовсім нормальним, хоч був він доволі спосібний. Його названо в “Академічній Громаді” Фірулком, бо щось мав він у собі жидівського, а при тім був трохи “мешіґене” [Meschigene – дурник, не сповна розуму (з їдиш). – Є. Н.]. Так називали ми його і в старості віку»⁴⁵.
А Ярослав Олесницький походив з відомого шляхетського роду Олесницьких, був племінником Евгена Олесницького – визначного громадсько-політичного діяча, правознавця, економіста, публіциста, посла до Галицького сейму та віденського парламенту. Народився 25 лютого 1875 р. в с. Зарваниці (тепер Тернопільського району Тернопільської обл.) в родині греко-католицького священника Івана Олесницького (*1850–†1926). Навчався на правничих факультетах Львівського та Віденського університетів. 1900 року протягом шести місяців проходив судову практику у Відні⁴⁶. Здобув ступінь доктора права (1903). Наступного року відкрив власну адвокатську канцелярію у Дрогобичі. Упродовж 1904–1910 рр. керував дрогобицькою «Просвітою». За спогадами С. Шухевича, у Дрогобичі вони співпрацювали в читальні «Просвіти» та інших товариствах⁴⁷, він «був зайнятий у канцелярії д-ра Ярослава Олесницького»⁴⁸, від жовтня-листопада 1911 р. до 30 квітня 1912 р. проходив у ній адвокатську практику⁴⁹ (власне, до того часу, як 1 травня 1912 р. Я. Олесницький переніс свою адвокатську канцелярію до Львова⁵⁰). Тож Степан Шухевич, добре знавши Ярослава Олесницького, Марію Слободівну й Антона Крушельницького, був утаємничений у їхні матримоніальні клопоти, які почасти були і його власними, хоча, як видно з його спокійних спогадів, не завдали йому душевної рани.
Антін, поза сумнівом, був закоханий у Марію. Чи кохала вона його палко і щиросердо після розчарування у першому коханні? Той травматичний досвід відбився у її болісній реакції на випадок подружньої зради, що трапився серед акторів. Виправдовуючись у листі до «коханенького мого Туха» від 6 червня 1901 р. зі Стрия, що не відписала вчасно, Марія пояснювала:
«<…> не годна я була писати. У нас дома відгравалася страшна драма. Я не могла позістати спокійною. Знаєш, я лиш догадувалася, здавалося мені, що відносини Руб<чака> до служниці суть троха дивні, а воно справді так було. Руб<чакова> довідалася, а і сама служниця призналася, ще й оповіла, як і що було. Рубчакова в розпуці, і я не дивуюся її. Коли б так на мене – то я би смерть зробила її, собі і тому проклятому, віроломному… Так легкодушно зломати житя людині, котра посьвятила для нього усе. І яка кара жде його? – жадна! Виречися його – мала потіха, він, може, і радий тому буде. Знайде собі другу – і добре. Кажи, Туську, чи варто для Вас посьвячуватися і любити Вас? Ні, ми повинні так, як і Ви, злегка трактувати обовязки наші взглядом [щодо (полонізм: względem). – Є. Н.] мужів, а може би, Ви тоді були инакші. Не гнівайся, Тунку, вправді я маю цілком иньше понятє о Тобі, але я-сьм така роздражнена, що якось мимоволи дісталося Тобі, але се хиба не зашкодить, що будеш знати, що Нуська страшно дражлива на тій точці.
От маєш, Тунку, подяку за гарні листи, вчерашний і нинішний, але бачиш, читаючи ті листи, мимоволі насуваються думки страшної погані і затирають перше вражінє, таж прецінь і тут – він її дуже любив, любить, а се йому не перешкаджає, щоб її зраджувати. Туну, Туну, прости мені, я не хотіла порівнювати, але так якось…»
Насамкінець прохала вибачення за прикрого листа і відверто зізнавалася: «Прости мені, Туню, не гнівайся, але я дуже бідна зі своїми гадками»⁵¹.
Отож у Марії врунилося щире почуття до Антона, більше за симпатію, але не таке окрилене, самовіддане й беззастережне, як перше кохання. Тож і її матримоніальне ставлення до нового обранця вже не було безумовним. Безмежно кохану людину не ведуть до нотаріуса підписувати прагматичне зобов’язання. Схоже, виходячи заміж за вчителя, Марія ретельно зважила свою родинну ситуацію і дійшла висновку, що такий шлюбний варіант буде вигідний для неї та її сестри і братів – напівсиріт. Відчуваючи, що Антін настирливо домагається її руки, дужче упадає за нею, аніж вона за ним, Марія вирішила скористатися цим. У цьому вона не помилилася. У її заміжжі переплелися і розважливе любовне почуття до Антона, і відчуття душевної та духової споріднености з ним (обоє – натури ідеалістичні, залюблені в рідне слово, письменники), і тверезий розрахунок.
А що Марія, виходячи заміж за Антона, таки справді любила його, засвідчує її признання в листі до нього, написаному 10 жовтня 1923 р. в 22-гу річницю їхнього шлюбу, яку вони мусили зустрічати в розлуці (вона – в австрійському місті Родавні, де затрималася на еміграції, а він – в Ужгороді, де знайшов роботу вчителя в тамтешній гімназії):
«Найдорожший мій Туху!
Сумно то, страшно сумно таку річницю, як сьогодня у нас, обходити самій. <…>. Та тішить мене, що хоч Ти не забув, що і Ти згадуєш, що думками будемо разом блукати улицями Перемишля, Ярослава, що були свідками нашого захоплення, нашого щастя!! Як мені приємно згадувати ті послідні дні перед вінчаннєм. Було в них і прикре дещо, і непевність та неспокій пригнітав потроха душу, але тим дорожші вони, тим любіші мому серцю.
Коли нагадаю собі Тебе з того часу, такого мого, такого Коханого, в очах мені темниться від зворушення. Як я тоді вже Тебе любила, який Ти був мені дорогий! <…>. Я тоді вже припала до Тебе душею і сьогодні як без душі ходжу, бо Тебе нема побіч мене… Тільки мого щастя, тільки мого добра, що Ти й сьогодня мій, що не проміняв мене, і тішуся надією, а навіть певностію, що не проміняєш, доки мого життя!?»⁵²
Впадає в око, що в Маріїних фразах «не проміняв мене, і <…> не проміняєш» відлунює її юнацька еротична та матримоніальна травма, яка, видно, і через двадцять п’ять років не зовсім загоїлася і змушувала вже заміжню жінку тривожитися-сподіватися, аби її не проміняно на іншу…
Свідченням давньої, ще передшлюбної любови Марії до Антона є також її признання в листі від 11 жовтня 1927 р., написаному в Коломиї (на другий день після 26-ї річниці вінчання) і надісланому йому до Львова:
«А моя любов до Тебе, якої ніщо не в силі змінити, бо вона так глубоко вкорінилася ще перед 26-стьма роками, рівноважить, а властиво, піддержує, або ще інакше, реґулює ту атмосферу нашого родинного життя, не позваляє на вибух»⁵³.
Правдоподібно, свої аж надто суперечливі почуття до чоловіка Марія відверто висловила на другому році шлюбного життя у сповідальному етюді «Вперше на самоті. Пошлюбні думки» (першодрук 1903 р. в модерністському альманасі Миколи Вороного «З-над хмар і з долин»):
«Вона полюбила його иньшою любов’ю, як любить молода дівчина хлопця, якого з-поміж тисячів вибрала собі. У неї не було тої пристрасти, не було того тремтіння, тої непевности… Її любов була спокійна!»
Проте перша пристрасна любов, ця незагоєна рана, не забувалася і час від часу ятрила серце:
«Але бували і такі дні, коли виринали давні спогади, і не то біль, не то жаль за страченим вимріяним щастєм шарпав її душу… То знов бунтувалася проти неї ображена гідність жіноча, а бачучи безрадність, безсилість, завдавала їй страшні гризоти. Тоді де дівалася та друга любов, у яку вона вже так вірила! Тоді ненависть до того, що старався розбудити любов якусь у її серці, обгортала цілу її істоту, – тоді бідний, нещасний він був!»⁵⁴
Та попри те безіменна героїня снує сподівання на подружнє щастя з вінчаним із нею чоловіком, люблячим і терплячим:
«Вони, упоєні, проживають у радощах, у розкоші… Ні нужда, ні злидні, ні пригоди тяжкі не змінять їх відносин. Бо ж вона не лише жінкою, господинею, панею в його хаті – вона товаришкою, приятелькою, порадою і втіхою йому хоче бути»⁵⁵.
З часом шлюбні взаємини між Марією та Антоном справді налагодилися й усталилися на рівні тривкої взаємної прив’язаности, залежности, подружньої довіри й любови-прихильности. Це засвідчують її листи до чоловіка, що їх надсилала з Криворівні, де відпочивала з дітьми й тужливо переживала розлуку з ним. Наприклад, 5 серпня 1911 р. щиро перепрошувала свого «Любчика» (писала це слово стосовно до нього з великої букви):
«Туху мій найдорожший, Єдиний!
<…> Якби Ти знав, як мені гірко! <…> вчера були Твої уродини, а я забула Тобі пожелати. <…> Як я могла забути – ходжу та лиш думаю та гадаю про Тебе <…>!! Хоч я певна, що Ти знаєш, що я Тобі желаю, чим душа моя переповнена для Тебе <…>»⁵⁶.
24 серпня 1912 р. признавалася, що тяжко переносить навіть короткотривалу відпочинкову розлуку з чоловіком:
«Туську, мій єдиний, коханий! <…> Дуже Тобі дякую, що не забуваєш на мене і пишеш кождого дня. Без сього не знаю, як зносила б я розлуку! <…> Так мені сумно-невесело, так жалісно, так тужно, тужно… Така порожня довкола, як коли б я стратила Тебе, Бог зна’, на як довго <…>»⁵⁷.
30 вересня 1912 р., порівнюючи свої подружні й материнські почуття, сповідалася перед чоловіком:
«Найдорожший мій Туху, Потіхо моя Єдина!
<…> Бідний Ти мій солодкий, і Тобі не лекше від мене. Справді, я хоч маю частину Тебе в дітях, а Ти зовсім без мене. Правда, но, хоч воно й недобре, що так є, але їх четверо не заступить мені частини Тебе. Люблю їх без міри, але сьвіт для мене з ними без Тебе так якби пустий. Я вже не раз думала над тім, що у мене троха якось инакше, як, може, у загалу жінок – матерей. Коли прийде дитина на сьвіт, вона стає першою перед мужем, вся любов звертаєся виключно до дитини чи дітий, а муж-батько є тільки доставником хліба… <…> Так, діти є для мене розрадою, піддержкою, але з ними без Тебе дуже сумно і тяжко»⁵⁸.
З такими подружніми й материнськими почуттями вступала Марія у нові випробування, що їх несли їхньому родинному щастю Перша світова війна, визвольні змагання і повоєнні митарства сім’ї через чоловікові пошуки роботи…
25-ту річницю шлюбу Антін і Марія зустріли у вимушеній розлуці – він у Коломиї, вона у Рогатині. У сповідальному етюді (у формі поезії прозою) «Тобі…», написаному 11 жовтня 1926 р., саме на другий день після шлюбного 25-річчя, і надісланому дружині, Антін згадував:
«Тямиш той день перед чвертю століття?.. Юрбу цікаву, що церков розпирала? Що вівтарі валила, свічки скидала?..
А вдома троє друзів. І ми обоє. Більш нікого.
Як весело в малім гуртку ми лагодилися життьовий шлях верстати!..»⁵⁹
Хоч який Антін був вольовий, неподатливий на тиск оточення, стійкий у життєвих випробуваннях і відпорний на суспільні невдачі, хоч як витривало зносив злигодні долі, а розчулившись, блукаючи спогадами «по нетрях пройдених» із дружиною «шляхів», у самотині розпачав:
«Починали мандрівку при гомоні юрби, при щирих побажаннях друзів. Минали придорожний стовп чвертьвіку без ні єдиної дружньої душі, при німій мовчанці юрби, заслуханої в крок розшарпаного серця…
х
Сьогодні почали ми дальший шлях верстати: Ти самітня – на звалищах домашнього гнізда, я – в чужій хаті, далеко від Тебе, ще більш самотній, у тісних мурах чужих стін…»⁶⁰
А все-таки завершив спонтанні літературні рефлексії («сентиментальний нарис», як назвала цей твір Марія у відпису 15 жовтня 1926 р.⁶¹) підбадьорливо:
«Кріпись, дружино!
Сильніш над лукаве хитрування святців-фарисеїв – вічне слово правди!»⁶²
Коломийський краєзнавець Іван Романюк подавав, наче в театрі «Руської Бесіди» Марія Слободівна грала «з 1893 до 1905 року»⁶³, тобто її «праця на сцені» буцімто тривала й після заміжжя: «До 1905 року вона ще сезонно виступала в театрі», а щойно після народження сина Івана (12 листопада 1905 р.) «покидає постійну роботу в театрі [треба думати: професійному – Руському народному. – Є. Н.], але періодично ще виступає в місцевих [певно, аматорських. – Є. Н.] театрах Коломиї, Станиславова <…> та Городенки». Ба краєзнавець навіть переповідав: «Ще й досі старожили пам’ятають, як в Городенці у п’єсі Карпенка-Карого “Мартин Боруля” Марія Слободівна-Крушельницька виступала в ролі Палажки»⁶⁴ (у Городенці в 1912–1918 рр., з перервами, А. Крушельницький працював директором приватної української гімназії). Ці загальні відомості, подані, на жаль, без покликів на джерела, потребують верифікації. С. Чарнецький і М. Слобода у спогадах засвідчили, що Слободівна перед виходом заміж попрощалася з театром «Руської Бесіди»; про її сезонне повернення на професійну сцену вони не згадували. У мемуарах Чарнецького є лише згадка про виконання Крушельницькою «поменшої ролі» в аматорській виставі «Украденого щастя», показаній львівським товариством «Сокіл» 1907 р.⁶⁵
Майже 19 років потому насамкінець проживання у Рогатині (чоловік на той час уже працював директором єврейської гімназії в Коломиї і мешкав там) Марія вирішила займити себе участю в аматорській виставі, про що повідомляла Антона 18 жовтня 1926 р.: «Сьогодні вечер зачинаю проби з “Наймички”. Головну ролю, може, возьму сама. Мушу чимось затуманити себе»⁶⁶. Проте 24 жовтня 1926 р. сповіщала, що наступна репетиція не відбулася: «<…> мала бути проба з “Наймичкі”, але не було, ні одна з пань не прийшла»⁶⁷. Невідомо, чи дійшло до підготови й показу вистави, радше ні, бо в листопаді 1926 р. Марія вже переїхала до чоловіка в Коломию. Під згаданою в листі назвою відомі дві п’єси: оригінальна драма в п’яти діях «Наймичка» Івана Тобілевича (Карпенка-Карого, окреме видання: Ню Йорк, 1917) і драма на чотири дії «Мати-наймичка» Івана Тогобочного (Тогобочнього), перероблена з Шевченкової поеми «Наймичка» (окреме видання: Олифант, штат Пенсильванія, США, 1920). Судячи з наміру майже п’ятдесятирічної Марії узяти на себе «головну ролю» у виставі, йшлося про драму «Мати-наймичка» Івана Тогобочного, де вона мала грати титульну роль (у драмі Тобілевича наймичка Харитина – дівчина).
За домашніми, родинними клопотами Марія цікавилася театром хіба що принагідно, як глядачка, хоча дивилася на сцену поглядом колишньої професійної акторки. Перед від’їздом до Рогатина з міста Родавна (поблизу Відня), де перебувала на еміграції, вирішила піти наостанок до віденського «Theater in der Josefstadt» («Театр у Йозефштадті») на хвалену виставу «Gesellschaft» (лист до Антона від 19 червня 1925 р. з Родавна)⁶⁸. Це був спектакль за свіжою драмою в трьох діях англійського письменника Джона Ґолзворзі (Galsworthy) «Loyalties» («Вірність», 1922), у німецькому перекладі – «Gesellschaft» («Суспільство»)⁶⁹. Виставу Марія дивилася 22 червня, а 25 червня поділилася враженнями від неї у листі до Антона:
«<…> троха мене дивує, чому люде так богато говорять про ту штуку і так громадно ходять.
Штука нова, повоєнна, але зміст, тема стара, як світ, і переведення також на старий лад, навіть з самоубійством.
Грали добре, дехто дуже добре. Нагадували мені Ольшанського з його добрих часів, Яновича. Був також і Стадник⁷⁰. Жінки – було їх три – мали не дуже визначні ролі. Були добрі, захоплювали чудовими туалєтами [вбранням. – Є. Н.]. Загал, як кажу, був симпатичний, тільки… Тільки, як на Відень, далеко, після моєї думкі, не такий, щоб робити стільки шуму з приводу него. Може, справді Відень так тепер низько стоїть під зглядом артистичним, що така річ робить таке сильне вражіння»⁷¹.
Впадає в око, що жодної ностальгії за сценою Марія ні в цьому, ні в інших листах до чоловіка не висловлювала.
Марія Слободівна закінчила акторську кар’єру на злеті, у розквіті таланту. Закінчила, не завершивши її. Не на вершині творчого шляху. Бо ж її акторська вершина могла бути далеко попереду, але артистка ще молодою припинила сходження на неї. Марія Слободівна обрала життєву дорогу, протилежну до тієї, на яку раніше ступила Марія Заньковецька: перша покинула сцену заради родини, а друга порвала з сім’єю заради сцени. Та й Заньковецька прощала коханому Миколі Садовському маскулінну невірність, чого Слободівна-Крушельницька ніколи не простила б Антонові…
_________________________
¹ 5 квітня 1901 р. Антон повідомляв Марію у Стрию: «“І хто ж вона була” – названа, “Штука” вже в друкарні. Вийде на руський Великдень перший раз» (Крушельницькі Антін і Марія. Вірна сповідь життя : Листування / Упорядкув., передм., прим. та покажчики Олекси Піддубняка. Біла Церква, 2018. С. 12).
² Рекламний бібліографічний опис обидвох книжок, притому лише цих двох, уміщено в газеті «Руслан» за 7 серпня під рубрикою «Наука, штука, література» з нотаткою: «Обидві книжки можна замовляти в книгарні Наукового Товариства ім. Шевченка у Львові, ул. Чарнецкого 26» (Руслан. 1901. Ч. 167. 25 липня (7 серпня). С. 3).
³ Лозинський М. «І хто ж вона була?»… (Книжка Марії Слободівної) // Дѣло. 1901. Ч. 159. 17 (30) Липня. С. 1.
⁴ Крушельницькі Антін і Марія. Вірна сповідь життя. С. 11.
⁵ Там само.
⁶ Там само. С. 12. Туську, Туху, Тусю, Тусеньку, Тунку, Туню, Туну, – так зверталася до Антона в листах. Він до неї: Нухо, Нюточко, Нушко.
⁷ Там само.
⁸ 19 липня 1901 р. театр давав останню виставу у Львові, після чого переїздив до Яворова (Репертуар руского народного театру у Львові // Буковина. 1901.Ч. 79. 6 (19) липня. С. 3). 11 серпня 1901 р. театр показав у Яворові останню виставу, відтак переїхав до Любачева (Руський народний театр // Там само. Ч. 90. 1 (14) серпня. С. 3).
⁹ Крушельницькі Антін і Марія. Вірна сповідь життя. С. 15–16. Помилково надруковано: «в 10½». Див. репродукцію поштової картки: Там само. С. 1135.
¹⁰ Цього вірша передруковано у вид.: Крушельницький Антін. У хвилях зневіри, у хвилях розпуки… // Соловецький етап : Антологія / Укладач Юрій Винничук. Харків, 2018. С. 476.
¹¹ Книжечкою «Із циклу Віґілій» – власним перекладом українською мовою творів С. Пшибишевського – А. Крушельницький започаткував у Львові 1899 р. свою видавничу серію «Живі Струни».
¹² Старосольський Юрій. «Молода Україна» // Записки НТШ. Нью Йорк; Париж; Сидней; Торонто, 1991. Т. 210 : Володимир Старосольський. 1878–1942 / Історично-філософічна секція. С. 46.
¹³ Темницький В. Часопись «Молода Україна» // «Сїч». 1868–1908: Альманах в память 40-их роковин основаня товариства «Сїч» у Віднї. Львів, 1908. С. 437–438.
¹⁴ Антонюк Н. Молода Україна // Українська преса в Україні та світі ХІХ–ХХ ст. : Історико-бібліографічне дослідження. Львів, 2009. Т. 2 : 1891–1905 рр. С. 222, 225.
¹⁵ Листи М. Лозинського до А. Крушельницького 1901–1920 рр. зберігаються у ЦДІА України, м. Львів (Ф. 361. Оп. 1. Од. зб. 102. 24 арк.). URL. С. 15. Відвідано: 22.05.2024.
¹⁶ Руский народний театр // Руслан. 1901. Ч. 213. 21 вересня (4 жовтня). С. 3.
¹⁷ На дохід п-и Марії Слободівної… // Дѣло. 1901. Ч. 213. 22 Вересня (5 Жовтня). С. 3.
¹⁸ Крушельницька Лариса. Рубали ліс… (Спогади галичанки). Львів, 2001. С. 18.
¹⁹ На дохід п-и Марії Слободівної… // Дѣло. 1901. Ч. 213. 22 Вересня (5 Жовтня). С. 3.
²⁰ Горобець Тиберій [Чарнецький С.]. Тіни над життям… // Діло. 1935. Ч. 201. 31 липня. С. 7.
²¹ Там само.
²² Кисілевська О. Марія Слободівна-Крушельницька // Жіноча Доля: Часопис для українського жіноцтва. Коломия, 1935. Ч. 19. 1 жовтня. С. 5.
²³ Слободівна Марія. Штука // Слободівна Марія. І хтож вона була. Оповіданя. Чернівцї, 1901. С. 195.
²⁴ Там само. С. 174.
²⁵ Там само. С. 149.
²⁶ Там само. С. 155.
²⁷ Там само. С. 201.
²⁸ Там само. С. 202.
²⁹ Там само.
³⁰ На дохід п-и Марії Слободівної… // Дѣло. 1901. Ч. 213. 22 Вересня (5 Жовтня). С. 3.
³¹ Вінчанє п. Антона Крушельницкого // Руслан. 1901. Ч. 206. 12 (25) вересня. С. 3. Через два дні майже таке ж повідомлення, лише вислів «б[увшого] співробітника нашої часописи, пізнійше редактора “Буковини”» перефразовано на «бувшого редактора ріжних руских ґазет», з’явилося під рубрикою «Новинки» в газеті «Буковина» (Вінчанє п. Антона Крушельницкого // Буковина. 1901. Ч. 109. 14 (27) вересня. С. 3).
³² На дохід п-и Марії Слободівної… // Дѣло. 1901. Ч. 213. 22 Вересня (5 Жовтня). С. 3.
³³ Тутешній. Гостина руского театру в Ярославї // Дѣло. 1901. Ч. 217. 27 Вересня (10 Жовтня).
³⁴ Крушельницький Антін. Із нашого житя // Буковина. 1901. Ч. 88. 27 липня (9 серпня). С. 3.
³⁵ Слобода Михайло. Замість грудки землі на могилу – рідній сестрі // Діло. 1935. Ч. 279. 19 жовтня. С. 5.
³⁶ Чарнецький Степан. Історія українського театру в Галичині : Нариси. Статті. Матеріали. Світлини / Ідея вид., вст. слово: Богдан Козак; наук. ред., комент.: Ростислав Пилипчук; Упорядкув.: Богдан Козак, Роман Лаврентій, Ростислав Пилипчук. Львів, 2014. С. 161.
³⁷ Горобець Тиберій [Чарнецький С.]. Тіни над життям… // Діло. 1935. Ч. 201. 31 липня. С. 7. Йойне Фірулкес – персонаж драми на єврейську тематику польської письменниці Ґабріелі Запольської «Jojne Firułkes» (прем’єра у львівському Театрі Скарбка 17 травня 1899 р.).
³⁸ Роки життя – за відомостями Олекси Піддубняка (Крушельницькі Антін і Марія. Вірна сповідь життя. С. 896).
³⁹ Крушельницька Л. Рубали ліс… С. 19.
⁴⁰ Там само. С. 22.
⁴¹ Степан Шухевич навчався в українській Академічній гімназії у Львові в 1886–1895 рр. (Шухевич Степан. Моє життя : Спогади. Лондон : Видання Української Видавничої Спілки, 1991. С. 81–158).
⁴² Там само. С. 396.
⁴³ Там само.
⁴⁴Там само. С. 162–167.
⁴⁵ Там само. С. 396. Висловлюю щиру вдячність глибокому знавцеві історії родини Крушельницьких Андрієві Павлишину, який звернув мою увагу на цей спогад Степана Шухевича.
⁴⁶ Там само. С. 173.
⁴⁷ Там само. С. 215, 218, 219.
⁴⁸ Там само. С. 220.
⁴⁹ Там само. С. 234.
⁵⁰ Там само. С. 234. Також див.: Гуцал П. З. Олесницький Ярослав Іванович // Енциклопедія Сучасної України. Київ, 2022. URL. Відвідано: 28.07.2024.
⁵¹ Крушельницькі Антін і Марія. Вірна сповідь життя. С. 14–15.
⁵² Там само. С. 209–210.
⁵³ Там само. С. 756.
⁵⁴ В-перше на самоти. Пошлюбни думкы Маріи Слободивны (Крушельныцькои) // Зъ-надъ хмаръ и зъ долынъ. Украинськый альманахъ (Збирныкъ творивъ сьогочасныхъ авторивъ.) Року 1903. Впорядкувавъ и уложывъ Мыкола Вороный. Одесса, 1903. С. 182.
⁵⁵ Там само. С. 184.
⁵⁶ Крушельницькі Антін і Марія. Вірна сповідь життя. С. 22.
⁵⁷ Там само. С. 32.
⁵⁸ Там само. С. 36–37.
⁵⁹ Там само. С. 626.
⁶⁰ Там само.
⁶¹ Там само. С. 632.
⁶² Там само. С. 627.
⁶³ Романюк Іван. Марія Слободівна : Українська драматична артистка та письменниця // Романюк Іван. Стежок багато, а дорога одна. Івано-Франківськ, 2012. С. 76. Датовано: «Вересень 1991» (Там само. С. 82). Першодрук: Романюк Іван. «Відповісти гідно високій тій цілі…» : Марія Слободівна. Актриса, письменниця, мати // Комсомольський прапор. Івано-Франківськ, 1988. 16 серп., 20 серп. За надіслання мені електронної копії цієї статті з книжки І. Романюка висловлюю щиру вдячність Василеві Глаголюку, голові Коломийського міськрайонного товариства «Просвіта» імени Тараса Шевченка. – Є. Н.
⁶⁴ Там само. С. 78, 79.
⁶⁵ Див.: Нахлік Євген. Театральні перетини Марії Слободівної та Івана Франка // URL.
⁶⁶ Крушельницькі Антін і Марія. Вірна сповідь життя. С. 640.
⁶⁷ Там само. С. 656.
⁶⁸ Там само. С. 587.
⁶⁹ У коментарі до листа помилково пояснено, наче йдеться про виставу за давньою п’єсою норвезького драматурга Генріка Ібсена «Stützen der Gesellschaft» («Стовпи суспільства», 1877) (Там само. С. 1016). Однак з інформації про виставу в листі Марії до Антона від 25 червня 1925 р. («Штука нова, повоєнна, <…> навіть з самоубійством»: Там само. С. 600) видно, що мова про спектакль «Gesellschaft», що його «Theater in der Josefstadt» увів до репертуару в театральному сезоні 1924/1925 року (див. архів на сайті театру: URL. Відвідано: 2.07.2024). Також див. виконавців ролей: Theater in der Josefstadt. John Galsworthy. Gesellschaft. Besetzung // URL. Відвідано: 2.07.2024.
⁷⁰ Актори театру «Руської Бесіди»: Михайло Ольшанський (*1863–†1908), Стефан Янович (театральний псевдонім Стефана Курбаса, *1862–†1908), Йосиф Стадник (*1876–†1954). – Є. Н.
⁷¹ Крушельницькі Антін і Марія. Вірна сповідь життя. С. 600.
26.07.2024