ОЛЕГОВІ КУПЧИНСЬКОМУ – ДЕВ’ЯНОСТО!
Два десятиліття тому мав я честь і велику приємність долучитися на сторінках журналу «Дзвін» до ювілейних вітань, адресованих Олегові Купчинському, відомому науковцеві – історикові-архівісту, філологові, організаторові й незмінному науковому секретареві НТШ, згодом – його багаторічному очільникові. «Дерева край дороги» – так я назвав своє бачення обраної ним дороги в науці, в житті, у творчості.
Втім, дорога – це і є життя, хай веде вона в реальний світ, а хай в історичні, духовні простори. На них – уже не биті дороги, а стежки, подекуди ледве намічені; далі вже й стежок не видно, а йти треба, і то не по рівному – доводиться бути одним із тих, хто ступає вище й вище, хто є символом тієї висоти: «Excelsior!» – хто сам іде до джерел, хто, прокладаючи до них стежку, кличе й інших туди ж – «Ad fontes!»
Саме під такою назвою – «Ad fontes» («До джерел») двадцять років тому вийшов друком «Збірник наукових праць на пошану Олега Купчинського» (Studia in honorem OLEH KUPCHYNS’KYI septuagenario dedicata). У двох томах (понад півтори тисячі сторінок), що видані з ініціативи киян та львів’ян, – праці вісімдесяти двох авторів, серед яких більшість інтелектуальної молоді, яка знаходила й нині знаходить в його особі не тільки вельми компетентного порадника, а й щирого приятеля. Тих, хто, досліджуючи минуле, працює для майбутнього; тих, хто, пам’ятаючи заклик Миколи Зерова, що став жертвою тоталітарної системи, йде до джерел. До речі, план ГКЧП (1991) передбачав негайну ліквідацію НТШ, що є осередком українства не лише в Україні, а й у світі. Що ж бо справді може бути небезпечнішим для нашого ворога, аніж «Джерела історії України»?..
У цьому ж таки 2004 році виходить у світ фундаментальне дослідження Олега Купчинського «Акти та документи Галицько-Волинського князівства ХІІІ – першої половини ХІV століть», що є результатом велетенської за розмахом і водночас скрупульозної праці вченого: в об’ємному томі (1282 сторінки!) зібрано й досліджено всі документальні згадки, передусім про княжі грамоти, пов’язані з історією Галицько-Волинського князівства...
Добре сказав Гомер про історію, себто про розповідь: «Ми лиш чуток дослухаєм, нічого не знаєм напевно». Думку підхопив Вергілій: «Famá (e)st obscúrior ánnis» (з роками тьмянішає чутка). Тож історія в сучасному значенні слова історією є тоді, коли ця розповідь опирається на документи, тобто те, що вчить нас. Історія – наука, глибока наука.
Хто візьме до рук «Акти та документи Галицько-Волинського князівства...» (докторська дисертація автора), той відчує фізичну вагу книги: вона мовби по вінця налита вагою. Хто ж і розгорне її, приглянеться до неї, то відчує вагомість вкладеної у неї праці. Зрозуміє, щó таке наука, щó таке вдумливе, скрупульозне дослідження: «scrupulus» – найменший тягарець, піщинка на терезах ваги (а яка вага тієї «піщинки»!) Зрозуміє, що дослідження – це не так «мандрівка» стежками історії, як пильне, напружене сходження до її джерел, дослухування не до чуток, а до голосів (Олег Антонович надає перевагу «покликам», а не «приміткам»), що залишили свої сліди на пергаментах, на паперах – сторінках товстезних, у шкіряній оправі, актових книг. Сліди, які тьмяніють, голоси, які тихнуть...
Праця скрупульозна, прецизна... При цьому епітеті знову ж дозволю собі на короткий відступ. Великим було моє подивування, коли я довідався, що Олег Купчинський і досі за робочим столом працює так, як працювали ті, хто скеровував його на стежки історії: Іван Крип’якевич, Лідія Гумецька, інші наші вчені, дослідники – працювали «з ножицями й клеєм». Ножиці – бо треба акуратно відрізувати (praecidere) аркуші паперу; клей – щоб доклеювати (стандартний аркуш, подовжуючись, набуває вигляду античного згортка, який намотували на паличку). Є в тій традиції щось і зворушливе, і належне високій точності: нечасто у давніх виданнях траплялись похибки (errata).
Не меншої ваги й вагомості – три книги вибраних праць нашого Ювіляра: «Студії з історії української мови та ойконімії. Вибрані статті та матеріали» (2011 – 476 ст.); «Прикладна архівістика та спеціальні історичні дисципліни» (2011 – 755 ст.); «Відомі та маловідомі постаті національної науки й культури» (2011 – 664 ст.) Ледь не дві тисячі сторінок – для «вибраного»... З часом до тих книг долучились іще дві: в одній – відомості з історії створення НТШ (діячі, НТШівські статути тощо), у другій – діячі української культури взагалі. Тут і пізнаємо широту зацікавлень Олега Купчинського: історія, архівістика, філологія, мовознавство (історія мови), топонімія, ойконімія (назви осель), біографістика, просопографія...
Широта – від сходження, що вище – то ширші обрії: у своїх дослідженнях науковець сягає документів, датованих одинадцятим століттям; документів, що так густо пахнуть часовою далеччю – пергаментом, ганчір’яним папером...
На далеких обріях – постаті. Одні, видатніші, ще видніються, інші вже поглинув «заздрий» на людську пам’ять нездоланний час. От їх і виборює в нього дослідник. По крихтах визбирує відомості про них. Дбає, щоб і вони, хай і не такі поставні, виднілись на «горизонтах подій», що їх описують історики – rerum scriptores. Навіть їм, маловідомим, вділяє він усю свою увагу й сумлінність науковця. Так, скажімо, на тлі доби (ХІХ–ХХ ст.) висвітлена постать літографа, власника друкарні, громадського діяча Андрейчина, інших непримітних людей, які все ж були учасниками, отже й творцями нашої історії.
Є роботи, які тривають (роботи і дні, роботи і роки...) Серед них – відновлені з початку дев’яностих років в Україні «Записки НТШ», а також «Наукове товариство імені Шевченка. Енциклопедія». В обох цих виданнях Олег Купчинський – редактор, інтелектуальний двигун, їхній куратор. Понад п’ятдесят об’ємних томів (700–800 ст. кожен) «Записок...» і п’ять таких же початкових поважних томів «Енциклопедії», в яких – чимало зразкових щодо глибини наукового пошуку статей самого редактора.
Вкрай вимогливий, навіть суворий до себе – і такий же вимогливий, але м’який, усміхнений, з іскринкою гумору й заохочувальним словом до кожного, хто впрягся до спільної праці. Одне слово – «curator», той, хто піклується, переймається, бере собі до серця якесь діло. «Тільки б не занизити рівня, тільки б дорівняти традиції!» – мабуть, така чи подібна думка непокоїть невтомного трударя (близько 900 позицій друкованих видань) і дійового організатора кропіткої, але такої важливої просвітницької праці НТШівців. А традиція – це передача вогню з рук до рук, від серця й до серця. Вогонь Шевченкового слова, вогонь, який берегли попередники. Їм і присвятив Автор уже згадане своє унікальне дослідження «Акти та документи Галицько-Волинського князівства»: «Видатним історикам НТШівцям присвячую».
То що ж сподвигає нашого Ювіляра до цієї невпинної, щоденної праці, яку й не назвемо по-іншому, аніж «подвиг»?... Це, якщо образно й стисло, – голоси минулого. Це – краса рідного краю, Тернопільщини (Олег Антонович захоплювався й малярством). Це – глибинний корінь давнього селянського роду, що згодом, як часто траплялося, став священничим. Це – пісня й музика.
Згадує Олег Антонович, як сидить ще хлоп’ям на колінах у свого діда отця Євгена, відомого цитриста, і наслухає пісню під ніжне бриніння багатострунної цитри, далекої родички античної кітари... «Отець Купчинський переніс нас своєю грою на цитрі в ідилічні часи наших прабабусь» (Іван Франко – у спогадах про художню частину Шевченківського концерту у Львові з участю О. Мишуги). Врешті, до праці сподвигає сама ж таки праця, про що ледь не три тисячоліття тому Гесіод: «Праця – не сором, цуратися праці сором людині». Праці сумлінної, для спільного добра. «Чесна праця, – бадьорили своїх дітей наші батьки, – ніколи не пропаде».
Генетична пам’ять поколінь: сільські пісенні краєвиди, архаїчне слово у такій же, що берегла архаїку форм, сільській церкві, у назвах поселень – усе це непомітно перетікає у реальне. Кличе в дорогу, до глибин нашої мови, до джерел, а в перерві між студіями – й до свого кореня: родинна генеалогія, родове дерево й нині ведуть Ювіляра зворушливими стежками наукових досліджень...
Дерева край дороги... «Покоління» листків, що їх порівняв Гомер із людськими поколіннями... Листки стародавніх документів, актових книг, згортки пергаментів... Характерний запах давнини у глибокій тиші книгосховищ... Архівне товариство, в якому й мені пощастило бути, де й подружився з Олегом Антоновичем; разом в обідню перерву й у відбиванку грали у внутрішньому дворику Бернардинів... Бесідували, жартували... Але це – вже спогади, які й серед денного крутежу схиляють до неквапного, віршованого слова:
Зістрибнувши з підніжки дня,
Заморочливої каруселі,
Потрапляю, йдучи навмання,
В мовчáнку архівних келій.
У минуле ступаю крок...
Практичний, з латини, екзамен.
На пергаменті – перший рядок:
«In nomine Domini. Amen».
Від давності текст пригас.
Латини сувора ґотика...
Так терпко пахне час,
Такий шорсткий під дотиком.
Під лупою спливають рядки,
Проводирем – «Vade mecum».
З іменем Божим таки
Рушаю в дорогу далеку.
Латина бере на спит...
Так мляво йдуть години,
Бо то – не вуличний спринт,
То келії, то – Бернардини.
Лиш тихе ратушне «бам»
Проника за мури грубезні...
Десь там, за ними, десь там, –
Білі зими, сонячні весни.
Дочиталася тексту стяга
Довжелезного. З серця – камінь,
Та рука – по новий сяга:
In nomine Domini. Amen.
Отож, дорогий друже Олеже! Нехай уже скоро, після воєнного лихоліття й темряви, заблисне нам усім той день, задля якого працюємо і боремось, – Переможний! Хай не убуває в Тебе творчої снаги, а рука щоразу сягає по новий історичний документ, що провадить нас до джерел, до свого кореня!...
18.05.2024